Морква на День Народження, відчуття спільноти, обійми і ще музика різних стилів, від творів Баха у супроводі органу – до поп-композицій — все це про хор та інструментальну групу “Taize-Lviv”, який діє у Львові вже понад 4 роки. Незмінним диригентом цього незвичного колективу є студентка Львівської національної музичної академії Анастасія Щирба. На перший погляд, у зовсім юній та життєрадісній дівчині важко впізнати людину, яка керує колективом з майже сотнею учасників. Адже Taize-Lviv об’єднує львів’ян, людей з інших областей і навіть іноземців, які у буденному житті є представниками дуже різних професій: тут поруч співають програмісти, філологи, музиканти і навіть паталогоанатом і хірург. Як талановитій львів’янці вдається налаштувати на гармонійний спів такий “різний” хор? Чому сучасна молодь проводить вечори не біля теплих ноутбуків, а на репетиціях? Як налаштуватися на співану молитву та навчитися довіряти Богові? Про це та більше Анастасія Щирба розповіла виданню “Духовна велич Львова” .
– Як збирали команду хору Тезе чотири роки тому?
-Тоді ми “кинули клич” у Інтернеті. Спершу прийшло десь 5 людей. Збиралися на репетиції приблизно тричі на місяць. І у першу неділю місяця організовували екуменічну молитву Тезе у різних храмах Львова. Перша молитва відбулася 3 жовтня 2014 року у Домініканському соборі. Ще з тих часів у хорі зібралися дуже різні люди. Якось Бог так єднає, що і досі у нашому хорі співають професіонали і аматори. І настільки різних професій… Втім – це особливість нашого колективу. Ми навіть більше спільнота, аніж хор . Бо є люди, які у ноти не потрапляють, але все одно є з нами. Вони просто допомагають по-іншому, наприклад, фотографують. Ми просто спільнота, яка разом вчиться прославляти Бога і зростає професійно.
За час існування колективу “витворились” власне наші традиції. Наприклад, якщо запізнюєшся, то приносиш печиво на репетицію. І після репетиції ми разом їмо “штрафні” солодощі і спілкуємось. Це дуже єднає. Також обов’язково після репетиції та перед концертами у нас – молитва. Ми беремося за руки і говоримо наші намірення, промовляємо Отче наш, співаємо кант Тезе і пускаємо “іскорку любові” – передаємо потиск рук по колу. І колір Тезе помаранчевий, тому ми даруємо на день народження – моркву! (Вона ж помаранчева 😊). Між своїми навіть є неформальна назва нас “Морквяний хор”. Ще одна з фішок це чорно-помаранчевий дрес-код на молитви Тезе і деякі виступи. А головне – стараємося бути друзями. Святкуємо разом завершення проектів, дні народження, ходимо на прощі, подорожуємо, співаємо за кордоном, в трамваях, потягах, робимо спільно добрі справи, ділимося і радощами, і проблемами…
-Як стати хористом Тезе?
-Мені хористи розповідали, що спершу у них було враження, що вони “потрапили у секту”. Бо всі дружні, обіймають одне одного. Хор та інструментальну групу Тезе у Львові засновано у 2014 році при Комісії у справах молоді ЛА УГКЦ спеціально для проведення екуменічних молитов Тезе.. Це єдина молитва в світі, де всі конфесії можуть єднатися разом і прославляти єдиного Бога без жодних конфліктів і ворожнеч. І атмосфера миру переноситься у сам хор. Адже ми маємо бути носіями миру на молитві. Тому насамперед наші учасники це ті, хто хоче служити своїм талантом власне так. Чи граючи на інструментах, чи співаючи.
-Сучасна людина дуже часто відчуває тривожність і стрес. Молитва Тезе допомагає ці відчуття подолати?
-Так. Факт у тому, що ми спільно молимося, а Бог може нести тільки мир, Він не може нести зло. Навіть якщо хтось розчарований, погано склав іспит, або ще щось трапилося, оцей момент тиші, який обов’язково є у молитві Тезе, дозволяє особисто поспілкуватися з Богом. На одній з зустрічей молоді з Владикою Володимиром (Груцою) почула таке: якщо раніше бракувало спільної молитви, то зараз бракує тиші, щоб ти міг застановитися над своїм життям і просто знайти спокій. Метушня, Фейсбук тебе женуть до чогось, а це просто такий момент, коли ти можеш бути в тиші. Силою молитви Тезе є тиша серця, але знову ж таки у спільній молитві. Бо поруч є люди, які згодом обіймуть тебе.
“Я завжди хвилююся за красу молитви”
-Як Ви популяризуєте молитву Тезе у Львові?
-Колись ми починали тільки з молитов Тезе. Їздили з ними де була потреба, де запрошували – не тільки храми, також геріатричний пансіонат, центр “Джерело” для осіб з особливими потребами… А згодом стали співати і інші твори, літургійні, сучасні, народні. Кількість учасників хору зростала. Я почала робити різні проекти, щоб хористам було цікаво залишатися у нас. Але стараємося також євангелізувати нашою концертною діяльністю. Найпам’ятніша, чомусь, Хресна Дорога Миру, яку творили хор, оркестр, театр “На Світанку”. Хористи тоді і співали, і кожен був актором… Наприклад момент, коли Пилат звернувся до присутніх, а хористи тоді сіли між людей і почали кричати “Розіпни!”. Було таке враження, ніби ти перебуваєш в тому часі. І береш участь в Страстях. Хресна Дорога поєднувалася з кантами Тезе, які співали всі присутні між стаціями .Це була і молитва, і пережиття контемпляції, тобто споглядання, і тиша. То був такий проект, що пронизав у серце.
Чи диригування хором Тезе принесло тобі щось нове у духовному плані?
-Я вчилася (і вчуся досі) довіряти Богові. Оскільки я також завжди хвилююся за красу молитви. Навіть за це відповідаю. Адже прекрасне – одна з рис Бога. Тому маємо старатися Його славити достойно… Важко славити Господа під фальшивий спів, тому регент має велику відповідальність. Так от, одного разу у нас мала бути молитва з владикою у Соборі Святого Юра. Ми мали домовленість, що хористів прийде багато, інструменталістів також. Мало бути гарно. Але незадовго до молитви всі почали телефонувати і відпрошуватися. Хтось застудився, хтось не зміг прийти з інших причин (між іншим, це дуже болючий момент у професії диригента – здатність людей підводити в останній момент). І я сіла у Соборі Святого Юра, і кажу спересердя: “Боже, я це роблю для Тебе, ось Ти і хвилюйся”. Я просто розплакалася і зрозуміла, що сама не зможу. І у останній момент – прийшли всі і навіть більше. Можливо Бог мене так навмисно навчив йому довіряти. Бо раніше я дуже переймалася, телефонувала усім: “Ну прийди, будь ласка”. Вважала, що все залежить лише від мене. А тепер просто довіряю Богові і роблю, те що в моїх силах. Хто мусить прийти, кому це справді потрібно, той і буде. І у різні моменти життя, Бог дає різні риси характеру, які тобі потрібні – колись я була набагато комунікабельніша, ніж зараз. І Йому через мене якось вдалося зібрати такий колектив. Він дуже великий. До 80 людей. Тепер, на жаль, часом мушу відмовляти охочим доєднатися до нас…
-Як ти налаштовуєш хор на молитву?
-Ми завжди перед молитвою Тезе проводимо репетицію. І вони всі шумлять, веселяться, обіймаються. І дуже добре, що між ними така радість і я цим дуже тішуся, але дисципліни бракує. Але на завершення, якою б не була репетиція, ми стаємо, беремося за руки і спільно стишуємося.
Святий Дух в кожній душі діє по різному. Перші молитви я просто плакала від щастя. Бо коли тільки почала вчитися в музичному училищі мала мрію. Хотіла свій хор. Але не тільки хор, а й оркестр. І головне, хотіла з ними співати для Бога. Але це нереально з кількох причин: я греко-католичка, і в принципі інструменти з хором не формат для нашої Церкви; де знайти багато людей, які абсолютно безплатно погодяться на таке?… Причин можна було знайти багато. Але, вкотре переконалась, що для Бога немає нічого неможливого. Ну як я, ще така маленька, 18-19 років, з інструментами працювати не вміла, досвіду диригентства як такого не мала, а тут доручили керувати хором, ще й з оркестром. То для мене Чудо.
-Чи ти постійно була практикуючою християнкою?
-В принципі ні. Але була аніматором при церкві. Ще в дев’ятому класі мені до рук потрапила книжка про Сповідь. І я зрозуміла, що протягом свого життя я не щиро сповідалася навіть той єдиний раз на рік. Зробила собі намір піти на Сповідь за ціле життя, але ніяк не наважувалася. Постійно відкладала. І тоді пообіцяла Богові піти наступної неділі. А на наступній: “Ну Боже, ну будь-ласка, ще не сьогодні”. І так декілька неділь поспіль. Доки одного разу я, говорячи з Богом в молитві, пообіцяла йому, що наступної неділі піду вже точно, а коли вона настала, чітко пам’ятаю думку: “Ні, я ще сьогодні не піду, що зі мною може трапитися?”. І через день мене збила машина. Зламала ногу. Два місяці просиділа вдома і так символічно, на Різдво, зняли гіпс – відродження душі і тіла =) після того пішла на Сповідь. І відчула що таке справжня радість від Прощення. Мене з дитинства не привчали до церкви, якось, ще в дитинстві, до мене прийшло усвідомлення, що потрібно хоча би раз на день змовити “Отче Наш”. І так, з часом, переросло у щоденні розважання над сторінками Святого Письма, потім глибша особиста молитва.
-Напевно, музика і віра – це не завжди співзвучні поняття.
-Я дуже довго над тим замислювалася, особливо коли була диригентом. Я вважала, що я не молюся на Літургії коли диригую, бо думаю про щось інше. Думаю про те, яку тональність зараз дати, як продиригувати цей твір, як зосередити увагу когось. Тобто для мене це не була молитва. Але зараз розумію, що по-перше, твоє служіння – це і є молитва, а по-друге Бог створив музику. Якщо музика сама по-собі є гарна, то Бог подарував комусь таке натхнення, щоб він написав. Якщо ти відчуваєш красу музики, а не якесь дике збудження чи перефорсованість емоцій від неї, то напевно вона від Господа, адже Він – Творець, і композитор – творець.
-Як ти вважаєш, чи можна порівняти творчість диригента з іконописом?
-Це ж також мистецтво, прекрасне. Іконописці зображують обличчя Бога, а ми його оспівуємо. Якщо говорити про диригування, то це також доречне порівняння. Як художник малює пензлем, так ми малюємо руками ту музику. Так,як є на душі, її можна заспівати сумніше, її можна заспівати піднесено, урочисто, нею можна доторкнутися до сліз слухача… Музика дуже торкається серця. І коли ти дивишся на ікону, вона торкається душі і музика торкається душі. Тут просто йдеться про різні чуття. Коли заходиш у храм, то це змушує тебе зупинитися, стишитися, задуматися про своє життя, бо ти задіюєш зір – коли дивишся на розписи, задумуєшся про життя Христа, чи дивишся на ікону – і тобі легше зосередитися на молитві з Богом. Хоча для зосередження іноді достатньо просто неба. Але Церква мудро поєднала всі людські чуття: зір, слух, нюх.
-Як ти думаєш, чому молодь йде в хор?
-Я не знаю людини, яка би не співала хоча б в дУші. Принаймні потайки: вміє, не вміє, все одно щось десь собі наспівує. Особливо для нашої нації – це притаманно. Раніше ввечері не було електрики і люди збиралися разом та співали. Саме тому у нас так багато народних пісень. Ішли у похід – співали. На весіллях, чи на похоронах – також співали. Це вираз душі людини, навіть ангельські хори оспівують Бога.
Розмовляла Оксана Бабенко
Фото із фб-сторінки Анастасії Щирби, переважно автор фото Роман Тупись
Повязані записи
