«Радість – це не просто усмішка на обличчі. Радість – це віра в краще тоді, коли краще бачиться гіршим…» – написав якось Ельчин Сафарлі у своєму творі “Кохання з дна Босфору”. А й, справді, істинна радість – це не лише вдавана, або й навіть лицемірна усмішка на обличчі, в той час, коли навіть прокидатися не хочеться, щоб знову не повертатися до реальності… Це коли крізь розчарування, біль та зневіру, ти все одно прекрасно розумієш, що це не кінець, що ти все зможеш, що буде все, але вже тільки добре… Коли, банально, перестаєш думати забагато про себе, про когось, про всіх та про все, а знаходиш саме ту гармонію, якої так тобі не вистачало…
Буває? Впізнаєш себе? Адже готова побитися об заклад, що бодай раз, але це бувало з кожним.
Щось схоже якось трапилося зі звичайною одинадцятирічною дівчинкою Полліанною, яка одного дня втратила батьків. Вона переїжджає до своєї тітки Полі, яка славиться суворим характером і приймає свою племінницю до себе лише через почуття обов’язку. Тож раптом з атмосфери батьківської любові та піклування Полліанна потрапляє в світ суворих правил і заборон.
Полліанна повна протилежність тітки Поллі: вона активна, весела, життєрадісна і дуже балакуча, вчить оточуючих «грі в радість», якої її навчив свого часу батько. Одного разу їй з татом дісталися серед пожертвувань милиці: «Мені тоді дуже хотілося ляльку, от тато і просив жінку, яка збирала пожертви. А та леді відповіла, що ляльок ніхто не жертвував, тому замість ляльки посилає маленькі милиці». Тоді батько пояснив Полліанні, що треба радіти навіть з того, що милиці їм не потрібні. Відтоді вони завжди бавилися «в радість», знаходячи привід для оптимізму в кожній події.
Така, здавалося б, маленька дівчинка з прекрасними веснянками на личку завжди приходила усім на допомогу. Бо, як сама казала, вона хоче ЖИТИ! «Завжди є те, чому можна радіти», – постійно говорила Полліанна.
Проте одного дня з дівчинкою трапилося лихо, яке майже не залишило їй навіть надію на краще… І їй довелося відповідати перед собою, чи зможе вона подолати неочікуване нещастя та зберегти радість у своєму серці?
Сімейний фільм «Полліанна» (англ. «Pollyanna») – одна зі зворушливих та чуттєвих робіт режисера Сари Хардінг, де головну роль зіграла здібна Джорджина Террі (Великобританія).
Такий, на перший погляд, дитячий фільм змушує замислитися над «дорослими» проблемами, над місцем щирої та істинної радості у нашому житті. Адже діти, хоча і вірять у казки, однак є реалістами. Вони бачать світ таким, яким він є. Коли їхнє серце ще зовсім-зовсім чисте та відкрите.
Якось шотландський письменник і реформатор Семюель Смайлс сказав: «Головний секрет збереження веселості полягає в тому, щоб не дозволяти дрібницям тривожити нас і разом з тим цінувати ті маленькі радощі, які випадають на нашу долю». Тому бажаємо, щоб ваше Життя ніколи не стало простим існуванням, а кожен день не втомлював радістю!
Приємного перегляду!
P.S. Особливо раджу батькам дивитися його з малечею! 🙂
Оксана Войтко
Повязані записи
