Словаччина поруч з Україною, і в ній також мешкають українці та греко-католики. Однак для більшості з нас ця країна — terra incognita. Близько двох років тому ігумен Свято-Успенської Унівської Лаври Йона (Максім) був призначений Папою Франциском архиєпископом і митрополитом Пряшівським — главою Словацької греко-католицької церкви.
Наша розмова з владикою Йоною — це хороша можливість відгорнути завісу над Церквою в Словаччині, а також дізнатися, як прийняли владику Йону на Пряшівщині, чи сумує він за Україною, чи вдається йому далі практикувати глибоке духовне життя. Цікаво було почути думку владики Йони про настрої в словацькому суспільстві, зокрема в церковному середовищі, щодо України. Бо ж не таємниця, що окремі впливові словацькі політики не раз демонстрували проросійські настрої. Також ми запитали у владики Йони про те, як зберегти себе в час тотальної брехні та як не помилитися в розпізнаванні Божої волі для себе.
Про це та інше в живому інтерв’ю з владикою на YouTube-каналі «Fratelli tutti?». Також пропонуємо Вашій увазі адаптовану письмову версію цієї розмови.
00:00 Як сприйняла владику Йону греко-католицька спільнота Словаччини?
02:33 Скільки в Словаччині греко-католиків?
03:17 Який етнічний склад греко-католиків у Словаччині?
04:14 Які конфесії переважають у Словаччині?
04:51 Як сприймають словаки-християни греко-католиків (українців)?
07:52 Чи поділяють словаки проросійські погляди окремих словацьких політиків?
12:30 Які греко-католицькі згромадження представлені в Словаччині?
15:15 Як з відстані часу владика Йона дивиться на український період свого життя?
17:31 Чи вдається владиці Йоні зберегти внутрішнє духовне життя, будучи єпископом?
22:09 Владика Йона пояснив значення свого єпископського герба та гасла
26:35 Як зберегти себе в час тотальної брехні?
29:51 Як не помилитися в розпізнанні Божої волі для свого життя?
33:04 Коли владика Йона планує відвідати Україну?
Андрій Толстой: Владико, як сприйняла Вас греко-католицька спільнота Словаччини? Парафіяни і духовенство?
Митрополит Йона (Максім): Наскільки я знаю, то священники сприйняли позитивно. Бо перед тим, як поїхати на Україну, як стати монахом, я виховувався у Пряшівській греко-католицькій семінарії, потім був три роки на студіях в Римі, опісля повернувся до Пряшева і був ще три роки духівником семінарії. Так що я знав багатьох священників, і священники добре знали мене.
Два-три рази на рік я появлявся у Словаччині, приїжджав з України, мав контакти здебільшого зі знайомими, а молодшого покоління (священників) я вже не знав. Але так собі думаю, що сприйняли мене позитивно – знають, що «своя людина» – зі Словаччини, був частиною Пряшівської єпархії. А люди (з-поза духовенства) практично мене не знали, хіба близьке оточення.
Скільки у Словаччині греко-католиків?
За останнім підрахунком, який робила держава, якщо не помиляюся, то в 2019 році до греко-католиків зголосилося 210 або 220 тисяч населення; з п’яти з половиною мільйона (словаків) є 220 тисяч греко-католиків.
Хто вони за етнічним національним складом?
По тих державних підрахунках була заразу можливість записатися до якоїсь національності – більшість із них себе рахують словаками, потім десь 20 чи 30 тисяч є русинами, потім є певна частина мадярів, які знизу, коло мадярського кордону, українці тепер ще підсилені еміграцією з причини війни, і плюс ще маємо таку специфічність, що є роми, або цигани, як по-міжнародному називаються, але тут, у нас, офіційно в Словаччині називаються вони ромами – то навіть вони також голосяться до Греко-католицької церкви. Так що маємо таку, скажімо, дуже цікаву картину Греко-католицької церкви на Словаччині. Вона не є національною – а мультинаціональною.
Словаки – здебільшого римо-католики?
Більшість населення римо-католицьке – десь три з половиною мільйони, це коло 70% населення. Приблизно така само кількість, як греко-католиків, є протестанти – коло 220 тисяч. Ну і потім православних — скажімо так, я їх називаю політичними православними – їх є коло 20-30 тисяч. Певна кількість людей — невіруючі, але їх не аж так багато.
А як складаються стосунки? Бо ми знаємо складну історію взаємин українців з поляками, в тому числі українських греко-католиків з польськими римо-католиками. А як словаки сприймають греко-католиків, зокрема тих, які вважають себе українцями?
Тут картина трохи інша, як в Україні — дуже довгі роки є дуже добра співпраця між римо-католиками і греко-католиками, навіть протестантами. Скажу так, щоб люди собі могли уявити: на сході Словаччини є села, де може бути 4-5 церков – римо-католицька, греко-католицька, може бути православна, може бути і протестантська; є навіть села, де маємо по дві греко-католицькі церкви. І як село має десь коло тисячі населення, то можна собі уявити, наскільки є поділені ті села.
Але на рівні єпископів ми дуже гарно співпрацюємо з Римо-католицькою і навіть протестантською церквами; дуже добрі стосунки маємо навіть із православними – хоч були певні напруги в 90-х роках, бо треба було повертати майно, церкви, які нам відняли в 1948-50 роках. Але були підписані певні угоди про примирення, так що тепер в добрі живемо. Звичайно, це завжди залежить від самої громади, від священника, від тих священнослужителів, які є в тому чи іншому населеному пункті. Як вони між собою – тоді люди це бачать, і також співпрацюють.
Але так назагал можна сказати, що дуже добрі відносини; дійсно, нема якихось там національних труднощів. Навіть з мадярами – вони мають свій деканат у нас; це є автохтонне населення, яке тут жило 200-300 років, вони по-мадярськи говорять. Так що нема якоїсь специфічної напруги. Назагал можна сказати, що відносини дуже добрі. Але інколи місцями може бути якась напруга.
Тепер щодо українців: в більшості тут є ті, що прийшли за працею (хоч у нас (на Пряшівщині, ред.) дуже мало таких, тому що більшість пішли на захід країни); тепер на сході Словаччини маємо тих, які втекли від війни (в Україні). Вони не є поселені в якомусь одному пункті, але дуже розсіяні. Але як вони збираються — в Кошицях, Пряшеві, Братиславі чи десь ще – то мають де молитися, мають священнослужителів, які ними опікуються, так що особливих проблем немає.
Існують певні суперечності між керівництвом Словаччини і керівництвом України, навіть у баченні війни. А як прості люди ставляться до українців і війни, що зараз триває?
Важко відповісти на ці питання, бо немає офіційних даних, щоби було дослідження цілої Словаччини. Офіційно медія кажуть, що суспільство поділене – що є ті, які є проукраїнські, і ті, які проросійські. І я вже так думав, і навіть мені хтось казав, що греко-католики поділені, священники поділені. Але цього літа це не підтвердилося, бо ми виголосили збірку на Україну по наших парафіях, практично по цілій Пряшівській Архиєпархії, що є десь 110 тисяч населення наших віруючих. То ми назбирали 18 тонн допомоги. Всі парафії відгукнулися, і ми навіть мусили зупинятись, бо не були в змозі отримати таку велику допомогу. Тому збирали лише ті речі, які можна легко через кордон перевезти.
Я також виголосив таку акцію, щоби священники з власного сімейного бюджету допомогли священникам у південній, північній Україні — на Сході, які в набагато більшій біді живуть. Не було практично такого деканату чи пресбітеріату, щоби священники не відгукнулися — майже всі відгукнулися, хто міг якою сумою. І ми це все передали Блаженнішому до Києва.
І це мені підтвердилося, що те, що не раз в медіях просувається, не до кінця віддзеркалює реальну ситуацію. Звичайно, що є протиукраїнські — проросійські. Були такі настрої. Наприклад, старше покоління, яке зазнало Совєцький Союз, були партійними. Але думаю, що середня ґенерація і нижче, і молодші мають доступ до інформації, знають набагато об’єктивнішу правду з інтернету, з медіяльного простору, і тоді можуть собі створити набагато правдивішу картину. Так що я думаю, що все ж таки більшість населення є проукраїнське. Хоч не раз медія хочуть створити штучний конфлікт, я собі так думаю, так я переконаний — не знаю, чи я правий, але так думаю. Так що не до кінця завжди треба слухати або приймати за правду те, що не раз в медіях просувається.
Навіть останні якісь зустрічі були на рівні прем’єр-міністра, Президента – але я не хотів би це коментувати, бо я не є політиком. Але згідно з моїм досвідом, мої віруючі, і навіть на рівні римо-католицьких єпископів, є позитивно настроєні щодо України. Так що всі владики, навіть латинські єпископи, визнають, що Росія є агресором, що тут треба допомагати Україні і так далі. Навіть на рівні цілословацькому знаю, що вся Конференція єпископів Словаччини допомагає Україні – навіть фінансово. Знаю, що протестанти дуже допомагають Україні. Протестантські пастори постаралися, щоби дуже багато сімей мали де мешкати, і так далі. Так що я це сприймаю як позитивне наставлення.
Владико, так співпало, що сьогодні Церква згадує Теодора Студита (розмова була записана 11 листопада, ред.). Ви є студит, це особливий святий для Вас. Чи є студити в Словаччині, і які монаші спільноти присутні у Вашій єпархії, в Греко-католицькій церкві Словаччини?
На цей час нема студитського монастиря у Словаччині. Зі Словаччини у студійському монастирі в Україні, в Унівській Лаврі, був я присутній, отець Пантелеймон і отець-диякон Пімен. Вони двоє є ще частиною студійського монашества Свято-Успенської Унівської Лаври. На теперішній час вони проживають тут, у Словаччині, мають певного роду заняття, скажімо так, і пасторальні, і ще інші.
У Словаччині присутні — щодо монашества — тільки василіяни і редемптористи. Це дуже малі спільноти: василіян є, здається мені, сім або вісім, а редемптористів десь коло 25. З жіночого монашества – є сестри-василіянки, сестри-служебниці – це вже більші за кількістю спільноти – здається, біля 50 і в одному, і в другому згромадженні. І ще маємо сестер-монахинь контемплятивних редемптористок — їх люди знають, вони мають багряний одяг — їх є четверо. Тепер дуже розвивається в Словаччині чин пустинножителів в Римо-католицькій церкві, і так само ми вже маємо одну дівчину, яка живе таким чином, друга також пробує.
Але ці люди не живуть буквально в пустині чи в лісі як відлюдники?
Вони, як правило, живуть у квартирі, мають роботу, мало хто знає, що вони мають посвяту, якісь обіти; і так собі десь там спілкуються між собою. Наскільки мені відомо, в Словаччині їх є близько 20 – і чоловіків, і жінок. На різних рівнях, можна так сказати.
Вже два роки, як Ви поїхали з України. З відстані часу — як змінюється бачення Вашого українського періоду життя?
Я маю дуже позитивний досвід з України, і дуже добрі спогади, і знаю там багатьох людей. Багато ким я в контакті — зі співбратами – хто має можливість, той відвідує мене, також ті люди, що мене знають з Унева чи зі Львова, також священники, – всі вони мають відкриті двері в мене; щоправда, мене не завжди можна застати, бо я дуже багато тепер їжджу, є дуже багато різних справ. Але як є можливість, якщо приїжджають – я маю дуже добрі спогади, періодично відвідую також Україну, наш монастир – тепер недавно був в Уневі, в Зарваниці, навіть собі реколекції робив у нашому скиті в Лужках 10 днів. Так що маю дуже позитивний досвід.
І так вам скажу, що я ще до кінця не переключився на Словаччину, я це зауважив недавно, коли поїхав до України. Все ж таки 20 років — це 20 років: я себе чую в Україні, як вдома. Хоча, звичайно, я вже не в курсі справ, які там відбуваються, бо там уже своє життя, а тут у мене своє життя — маю такий виклик, що тут треба мені жити. Наразі не знаю, важко сказати, чи моє серце вже встигло переселитися в Словаччину. Я вже тут другий рік, але деколи маю таке відчуття, що моє серце ще десь там, є пам’ять, якісь спогади. Нема ностальгії, це мушу сказати відкрито, але не раз зауважую, що комфортніше себе почуваю в Україні.
Наскільки я Вас знаю, Ви були справжнім монахом-студитом, а єпископське служіння дуже діяльне. Навіть по Вашій фейсбук-сторінці видно, що Ви активно берете участь у соціальному, громадському житті; напевне також є багато адміністративних справ. Як Вам вдається зберігати внутрішнє духовне життя?
Це непросте питання, і я маю певні складнощі – бо дійсно звик, що в монастирі на одному коридорі умовно 30 чоловік живе, постійно збираємося на спільній молитві, якась діяльність, постійно когось бачиш і так дальше. А тут — зовсім інше життя. Так що воно непросто, бо немає тої, скажімо, монашої рутини: утреня, потім часи, якась праця, потім знову спільний обід чи вечеря. Тут нема того, так що я ніби трохи вирваний зі спільноти.
Мав спочатку певного роду труднощі, мусив себе зорієнтувати, як то робити, щоби себе забезпечити в певній мірі, наскільки можна, в духовному плані. Я ще шукаю постійно якийсь спосіб, як тут існувати; щось, може, вдається, щось – ні. Це непросто, вам правду скажу, відкрито — це непросто з дня на день перейти в зовсім інший стиль життя. Бо оскільки я є главою Греко-католицької церкви тут, у Словаччині, то мушу не раз бути на певних заходах, навіть суспільних, соціальних; потім є ті організаційні моменти Архиєпархії, Митрополії. І практично це унеможливлює навіть якусь таку мою консервативність.
Я думаю, що так може бути перші два-три-чотири роки — подивимося, як воно буде далі. Але дійсно така трудність була спочатку. Та, слава Богу, Божою благодаттю я є, як то кажуть, «головою над водою» в тому духовному плані, що вже збираю довкола себе людей, які мене розуміють, чи я їх розумію, щоб мені допомагали. Так що тут щось таке позитивне твориться. Маю вже навіть однодумців довкола себе в плані щодо церковного керівництва. Є дуже багато нових перспектив. Але стараюся щось робити, щоби жити духовним життям і не бути опустошеним. Бо така небезпека завжди є, і в моєму випадку як владики — але Бог дає багато способів, як це внутрішнє життя наповнювати.
Можете поділитися хоча б одним-двома такими способами?
Звичайно, я люблю молитися Ісусову молитву, так що маю своє келійне правило. А як є можливість, що після обіду нікуди не їду, то в каплиці молимося вечірню разом з тими священниками, які живуть поруч. Так само на великі свята стараємося спільно молитися, мати Литію, Велику вечірню в катедрі. І, звичайно, стараюся мати духовний провід, сповідь ординарну — без того я не міг би так існувати. Також мені дуже допомагає контакт з моїми співбратами з монастиря, з якими я обговорюю певні речі навіть з мого духовного життя – не зі всіма, звичайно, але з деякими з них.
У Вас, як у кожного католицького єпископа, є свій герб і своє гасло. Чи можете стисло пояснити їхнє значення?
Моє гасло — це цитата з пророка Йони – «Господь є мій Спаситель», «Господь є моє спасіння» — або «У Господі моє спасіння». Це є слова пророка Йони, які він висловив в утробі кита, і відтоді почалася зміна в його житті. Почався зворотний процес – потім його риба виплюнула на узбережжя, і він міг звершити свою місію. Я собі це гасло взяв, бо воно для мене дійсно дуже важливе – знову і знову собі нагадувати, Хто є головний в моєму житті, що від Ісуса, від Господа приходить моє спасіння, і Він є тим основним Керівником – навіть щодо керівництва тут, в Словаччині, Греко-католицькою церквою — я усвідомлюю, що Господь мене покликав, і Він є Тим, Хто головний.
Це мабуть ще з монастиря виходить, з монастирської ментальності, коли ще був ігуменом – люди іноді зауважували, що ігуменський жезл спирався на ікону Ісуса Христа як на справжнього Ігумена монастиря. Так що Він є Той, Який править, Який дає розуміння. А ми як ігумени робимо тільки те, що нам Господь доручить. Як владика я також маю свідомість, що Той, Який править Греко-католицькою церквою на Словаччині — це Христос, це не я. Але був я покликаний Ним до того служіння, щоби через мене Він міг керувати Архиєпархією і Митрополією. Так що з того приводу таке гасло.
А щодо гербу – оскільки за бажанням і волею Святішого Отця мене відразу настановили архиєпископом Пряшівським — я не міг мати тільки власний герб, але мій герб мусить ділитися наполовину. Половина герба – Пряшівської Архиєпархії: там Ісус Христос НІКА в центрі; а інші дві четверті належать моєму власному гербу: я собі дав хрест студійський як відклик на те, що я 20 років прожив у монастирі, а основа – це золота посудина, з якої виходять три квіти. Це такий відгук на герб єпископа, що походить з того самого села, що я – єпископа Мукачівського Мануїла Ольшавського. Він мав цей герб, і це мені дуже близький знак, бо ця золота посудина, з якої виходять три квітки – це Матір Божа, яка є посудиною (що носила) Ісуса Христа. Ті три квіти – ніби три чесноти: віра, надія і любов, які для мене є теж важливі, наскільки я є християнин і людина віруюча.
Так що ось таке поєднання з тим гербом, який мав мій односельчанин в єпископському служінні приблизно 200 років тому; і оскільки я маю також пошану до Матері Божої, і був у монастирі, який належить Успінню Богородиці (в Уневі) – то я хотів мати в гербі конкретний знак, що Матір Божа зі своїм Сином Ісусом Христом мають в моєму житті дуже важливе місце. Ось таким є спрощене пояснення мого герба.
Бісмарк якось сказав: «Ніколи так не брешуть, як перед виборами, під час війни і після полювання». Яку б Ви пораду дали людям – насамперед в Україні, і також в Словаччині – як зберегти себе в час тотальної брехні, коли все просочене нею?
Звичайно, сьогоднішній час є повний суб’єктивної правди – кожен має правду, заявляє, що його правда важлива. І в тому розбиратися не раз дуже важко – бо людина ніби мала би повірити тому, завтра – іншому, на третій день – ще чомусь іншому, і дуже зле це би могло закінчитися. А нам як віруючим людям Христос каже: «Я є Правда, Дорога і Життя». Звичайно, треба в тому всьому хаосі із тих напівправд і суб’єктивних правд постійно і постійно звертатися до Господа, Який є Правдою – до Ісуса Христа; Його просити про ту мудрість пізнання, розпізнання. Бо тільки Він єдиний – то є наша стабільність, то є наш якір, то є наша впевненість. І не раз, як ми заякоримося до тої Правди, Христового, Божого слова, то потім набагато краще можна пізнати ті всі брехні чи напівправди, бо вони дають дуже велику нестабільність. А Боже слово і сам Господь у своїй Правді дає дуже велику стабільність і ясність, мир до душі.
Так що я так би поручив усім, і сам стараюся, знову і знову питатися: Господи, що з того всього є правдиве, а що – брехня? Господь потім якось дає підказки, якихось людей посилає; от зразу відкриваєш якийсь правдивіший сайт… Я нам, віруючим людям, це знову і знову нагадую – і би сказав, що для нас важливо є ті всі суб’єктивні правди комунікувати з Ісусом Христом в молитві особистій, і таким чином шукати ту правдивість, яка є набагато глибша.
Як людині не помилитися в тому, щоби розпізнати, що чекає від неї Господь Бог, щоб зробити правильний вибір або прийняти правильне рішення? Як розпізнавати Божу волю? Що би Ви порадили зі свого духовного досвіду? Бо не все в нашому житті ділиться на чорне й біле, на добро і зло.
Звичайно, маєте правду, що не таке просте життя, як воно уявляється. Набагато важче є вибирати між добрим і кращим, ніж між добрим і злим. Там – однозначно; а тут – між добрим і кращим – це набагато важче. Але, з другого боку, є такий досвід – не тільки багато людей, але й Церква має такий досвід — що завжди дуже важливо мати людину, якій я довіряю, людину, яка сама має когось, кому довіряє – хоча би одного, двох, трьох, з якими можна обговорити певні питання.
Не таким чином, що хтось мені має сказати, що маю робити – але хтось мені може порадити, підказати, хтось мені може розкласти більше по поличках те, що мене очікує, який вибір, щоби допомогти освітлити тих кілька (ймовірних) рішень. Звичайно, що вибір є завжди за мною – але це важливо, і це досвід Церкви – мати людину, яка сама живе з Богом, якій можна довіряти, яка є позитивна, яка є добра по суті, робить добрі речі. Мати таку людину і вміти прислухатися. Звичайно, що вибір є завжди за мною; але вміти прислухатися — це дуже важливо. Мати таких добрих порадників – хоча би двох-трьох. І тоді вже більше вказується якась дорога та яким має бути рішення. Так що тут довіряти іншій людині — це дуже важливо.
Дякую, владико. Коли плануєте бути в Україні?
Не знаю, може, вдасться ще до Нового року, до Різдва – не знаю точно, але маю такий план, хоча би на день-два ще до Різдва хотів би потрапити.
Також читайте: «Завжди чекаємо вдома»: Унівську Лавру відвідав митрополит Йона (Максім)
Ігумен Йона: «Це не з моєї волі, а з Божої, через людей, які провадять Церквою»
Ігумен Йона: «Одним зі завдань студитів у свій час є піти на Схід»
Повязані записи
