Храм святих Ольги і Єлизавети неподалік від залізничного вокзалу давно став візитівкою Львова. Його шпилі, що вирізняються на тлі міського краєвиду, неможливо сплутати ні з чим. Довкола цієї святині за понад століття її існування витворилося чимало легенд. Та сама її історія – як давня, так і сучасна – заслуговує особливої уваги. А храм, якому вдалося пережити руйнівні десятиліття радянської окупації, вражає і сьогодні.
Нині ця неоготична пам’ятка є греко-католицькою церквою. Проте львів’яни й гості міста часто називають її просто «Ельжбетою» або ж «костелом на Привокзальній». Чим нині живе цей дарунок від Львова для імператора Франца Йосифа і які скарби зібрані в ньому?
Храм для цісаря
У другій половині ХІХ століття – зокрема, завдяки спорудженню залізничного вокзалу – західне передмістя Львова почало активно зростати та розвиватися. Тут оселялися заможні городяни, а привокзальна територія швидко забудовувалася помешканнями для залізничників. Зі збільшенням кількості населення виникла потреба спорудження католицького храму, оскільки понад 20 000 осіб в цій околиці були римо-католиками.
У 1894 році було створено комітет із будівництва костелу, що мав постати на площі Солярні при вулиці Городоцькій. Для зведення храму за згодою цісаря Франца Йосифа безкоштовно виділили 1000 квадратних сажнів землі, а пізніше докупили ще 1200.
За відомою теорією, місце спорудження костелу вибрали невипадково – так він мав начебто змінювати перспективу вулиці Городоцької, зміщуючи на себе акцент із греко-католицького собору святого Юра, зокрема для гостей, що прибували на львівський залізничний двірець. Через свої розміри (висота шпиля – 88 метрів, що робить його найвищою сакральною будівлею в місті) він справді домінує в панорамі району.
Майбутній костел планували присвятити 50-літтю правління імператора, що виповнювалося у 1898 році, а освятити його вирішили іменем святої Єлизавети Угорської, яку вважали покровителькою цісаря. Водночас святиня мала б стати і своєрідним пам’ятником дружині імператора, цісаревій Єлизаветі (відомій також під пестливим іменем «Сісі»), яка трагічно загинула того ж року.
Також читайте: Чи може святість носити корону? Історія «цісаря миру»
У 1902 році оголосили конкурс на проєкт храму, що мав би вміщати 2200 осіб. Участь у ньому взяло 19 галицьких та польських архітекторів. Переміг у конкурсі проєкт «Тріо», який розробив учень знаменитого львівського архітектора Юліана Захаревича, професор Львівської політехнічної школи Теодор-Мар’ян Тальовський. У останні роки життя проєктування храмів було його основним фахом. Проєкт костелу передбачав тринавний храм з двома чи трьома вежами «з тесаного каменю, з можливістю виконати з нетинькованої церкви». Костел вводився в уже існуючий архітектурний ансамбль району.
Переможця конкурсу було оголошено у березні 1903 року, а у вересні Львів (уп’яте за роки свого правління) відвідав найясніший цісар Франц Йосиф. У мережі можна знайти історію про те, що імператор навіть заклав перший камінь під будівництво храму, проте це малоймовірно: візит правителя тривав усього кілька годин, коли він через Львів їхав інспектувати цісарсько-королівську кавалерію в Комарно. Саме ж будівництво розпочалося у вересні 1904 року.
Народження перлини
Як згадувала у той час газета «Kurjer Lwowski», патронував будівництво храму святої Єлизавети львівський архієпископ (згодом проголошений святим) Юзеф Більчевський. Цікаво, що площа, де розташований храм, аж тричі протягом XX століття носила прізвище цього єпископа: ще за його життя – в 1916 році, площу Солярні назвали іменем Більчевського; у 1940-х, під час подій Другої світової війни, її кілька разів перейменовували, регулярно повертаючи це ім’я, аж поки в 1944 році, за радянської влади, за нею остаточно закріпилася сучасна назва на честь відомого українського драматурга Кропивницького.
До 1908 року зусиллями будівничих вже було зведено стіни під накриття, а вежі – до половини своєї висоти. Храм постав у неоготичному стилі з багатьма класичними елементами готики – високі гостроверхі шпилі, стрілчасті вікна, портал з великою трояндою в центрі, внутрішній вертикальний простір. В проєкті була розробка різнопланових вітражів, проте реалізувати цю ідею не вдалося, і вікна засклили звичайним склом.
Над оздобою храму працювала група скульпторів, серед яких особливої уваги заслуговують праці відомого львівського митця Петра Війтовича (1862-1936). На фасаді збереглася його композиція Розп’яття зі скульптурами Богородиці та Івана Богослова. В самому храмі майстер виготовив вівтар святого Йосифа, який за радянських часів було знищено; ймовірно, він також працював і над головним вівтарем. Тадеуш Блотницький у 1910 році створив скульптуру святої Єлизавети, яку розмістили на фасаді бічної вежі зі сторони вулиці Городоцької. Фігура збереглася до наших днів, але протягом ХХ століття була пошкоджена. Над оздобою храму працював також художник Казимир Сіхульський (1879-1942), який створив, зокрема, поліхромні розписи та вітражі для каплиці святого Губерта.
У 1908-1911 роках храм покрили дахом, а також тут установили три дзвони. 22 жовтня 1911 року костел святої Єлизавети освятили, 3 грудня цього ж року тут відбулося перше богослужіння. У наступні роки тривало поступове внутрішнє оздоблення храму. У 1926 році в ньому установили й освятили один із найбільших у Польщі на той час 73-голосний орган фірми Бернацьких. 1930-го розробили проєкт головного вівтаря. Було зведено балдахін над вівтарем, а польська скульпторка Яніна Райхерт-Тот виконала скульптури ангелів, святої Єлизавети і святого Станіслава. 8 вересня 1930 року архієпископ Болеслав Твардовський довершив освячення храму.
Століття боротьби за право на життя
Майже від початку свого існування новий храм мусив змагатися зі зовнішніми викликами: із настанням Першої світової війни з його даху на військові потреби зняли мідну бляху, а також конфіскували дзвони. Часткових руйнувань святиня зазнала під час українсько-польської війни 1918-1919 років. Наступним руйнівним етапом стала Друга світова війна. У 1939 році поряд із храмом розірвалася авіаційна бомба, що пошкодила шпилі та стіни. Під час війни було втрачено і храмові вітражі. Та переламним моментом в історії костелу став червень 1946 року, коли із приходом до Львова радянської влади його закрили. Поляки-католики, що полишали Львів, забрали деякі церковні речі зі собою. Решту ж оздоби костелу було знищено, в тому числі – й знаменитий орган. Сам храм переобладнали під склад; вантажівки з насінням льону заїжджали безпосередньо до церкви, зруйнувавши її підлогу.
Відомою є історія, як у 1962 році з найвищого шпиля Ельжбети зірвали хрест. Існує кілька її версій; очевидці називають конкретні імена виконавців цієї справи – Олег Горлачов і Анатолій Богомолов. За свідченнями сучасників, під час зрізання хреста Олег Горлачов травмував собі ногу, а пізніше повторно скалічив її в автокатастрофі та невдовзі помер, так і не одужавши. Попри обурення та опір львів’ян, хрест таки було знесено – щоправда, після цього випадку хрести на інших вежах уже не чіпали. Та через поганий стан даху храм швидко зруйнувався. У 1980-х шпилі частково підремонтували, проте це не врятувало ситуації.
Цікаво, що львівський костел святої Єлизавети мав «брата» (майже достеменного «близнюка») у Тернополі. Йдеться про парафіяльний костел Матері Божої Неустанної Помочі, що існував там із 1908 до 1954 року. Його архітектором був той же Теодор Мар’ян Тальовський. Разом із митцями, що раніше працювали над львівською Ельжбетою, будівничі звели у Тернополі дещо менший, проте дуже подібний до неї храм – окрасу середмістя. Світові війни теж позначилися на стані тернопільського костелу, проте він пережив руйнування доволі успішно і швидко був відновлений. Та в 1949 році святині винесли смертний вирок: під приводом «аварійного стану» храм підірвали. На його місці за кілька років відкрили універмаг, і зараз про унікальну сакральну пам’ятку нагадує тільки її маленька бронзова модель, установлена поруч у 2017 році.
Львівському костелові святої Єлизавети пощастило більше: він вистояв протягом радянської окупації, щоб у часи Незалежності знову стати святинею, але вже греко-католицькою. Проте своє відродження храм зустрів у катастрофічному стані.
Також читайте: «Сьогодні маєш час заробити собі на вінець слави в небі»: Слуга Божа Марія Шведа
Фенікс
У 1991 році постало питання про повернення костелові статусу діючої релігійної споруди, і врешті за його відновлення взялася громада Української греко-католицької церкви. Храм освятили під іменем свв. Ольги та Єлизавети. Його парохом став о. Михайло Федорів, під керівництвом якого в 1992 році активно розпочався ремонт. Перші місяці богослужбового життя в понівеченому храмі тривали в катакомбних умовах – при свічках, вибитих вікнах та знищених стінах. Проте парафіяни сумлінно працювали над відновленням святині: невдовзі засклили вікна, перекрили дах та побілили стіни, а внутрішній устрій храму частково реконструювали, щоб надати йому рис церкви східного обряду (зокрема, латинський престол замінили греко-католицьким, який разом із проскомидійником виготовили максимально подібними до автентичної стилістики костелу Ельжбети).
До оздоби церкви по-особливому долучилися студенти Львівського фахового коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша, капеланом якого був о. Михайло Федорів. Вони, зокрема, створили 10 скульптур апостолів для ніш у вівтарній частині храму (ще дві фігури збереглися зі старших часів) та інші елементи – тетрапод, горне сідалище, саркофаг та балдахін для плащаниці (нині під ним перебуває скульптура Богородиці з Фатіми) тощо. В рамках дипломних робіт випускники коледжу Труша виготовили шість унікальних тканих хоругов.
З оригінальних внутрішніх прикрас храму залишилося небагато елементів, проте при реставрації вони були збережені й доповнені. Так, наприклад, у правій наві можна побачити автентичну сповідальницю. Тут же розташовується скульптура святої Єлизавети; у 90-х роках, щоб візуально «урівноважити» храм, з протилежного боку поставили фігуру святої княгині Ольги. Тоді ж майстер Валерій Шаленко (1947-2020) створив сім вітражів для верхніх вікон у вівтарі.
19 травня 1994 року на храмову годинникову вежу повернули хрест, який виготовили на львівському локомотиворемонтному заводі. Вага хреста – 400 кг, а висота – 4,75 м.
Нова сторінка
У середині 2000-х років парафіяльна громада продовжила процес відновлення й розвитку храму. Щоб забезпечити комфортні умови для богослужінь, віконні шиби поступово замінили склопакетами. Під час ракетної атаки на Львів у вересні 2024 року осколки від вибуху на вул. Міхновських пошкодили кілька вікон. Так церква Ольги і Єлизавети постраждала навіть у новітній війні.
Сучасні оновлення відбуваються під керівництвом адміністратора храму о. Івана Галімурки, що служить тут вже понад 20 років.
Також читайте: Врятовані скульптури Богородиці після обстрілу – чудесний знак чи Боже (не)втручання?
«Щоб виконати поважні, об’ємні роботи, має бути бачення і довготривалий процес. Бо ривками, на мою думку, це зробити значно важче. Багато цих речей зробили фахові люди», – розповів о. Іван.
Так, до прикладу, рисунок і колірна гама підлоги виконані в гармонійному співвідношенні із внутрішнім облаштуванням та кольором стін. Найсвіжіше білення стін виконали в час коронавірусу.
«Є гарна кольорова гама. Хоча, чесно кажучи, я хотів інакше, щоб колір був трохи тепліший. Але, знову ж таки, фахівці мене переконали, що це є класика. І, як бачимо, вийшло досить добре – Богу дякувати, що я “подався”», – розповів священник.
Привертають увагу світильники. У 90-х роках у храмі можна було побачити кілька «різнокаліберних» люстр, які люди приносили, звідки могли. Одна із них, як кажуть, навіть походила із ресторану «Фестивальний», що розташовувався на теперішній вулиці Січових стрільців. А зі сучасними панікадилами пов’язаний несподіваний момент.
«Ви, може, не повірите, але ці світильники робилися на бронетанковому заводі. Яке відношення має танк до храму? Як бачимо, має», – зазначив о. Іван Галімурка. «Пан Андрій Антонюк розробив проєкт і запропонував такі світильники – в них, як ми бачимо, є повторення форми колон храму. Світильники доповнили чашками з Польщі. Звичайно, у когось можуть бути якісь зауваження, адже кожен бачить по-своєму. Та мимо того – воно прийнялося».
Теперішній інтер’єр зберігає чимало колишніх елементів. Це, зокрема, скульптури янголів та двох Пап у вівтарі, а також велика відновлена фігура Спасителя посередині. На стінах можна побачити ікони з 1990-х. Різьблені елементи все ще зберігаються на своїх місцях, хоча сучасна концепція передбачає акцент саме на камені й склі, які надають храмові більшого простору та відкритості.
«Дуже особливий іконостас»
У 2014 році група художників-вітражистів установила в храмі Ольги і Єлизавети перший в Україні вітражний іконостас. Його автор – вітражист Олександр Личко.
«Цей іконостас є дуже особливий. Найперше тому, що він скляний – і, по суті, годі є десь таке побачити. В чому є його винятковість? У тому, що сама споруда – це ґотика, якій загалом не притаманний іконостас. Ми намагалися вписати його у цю споруду. І, як можемо розуміти із відгуків наших відвідувачів, нам це вдалося», – поділився о. Іван Галімурка. «Це була моя основна мрія, яка збулася. Я щасливий, що іконостас гарно, мистецько, художньо зроблений».
Священник розповів, що створення іконостаса тривало майже три роки. Спершу – через обговорення й дискусії. Згодом – через непростий процес виготовлення. Травлення й гнуття скла виконали в Одесі, гартування – у Дніпрі, а самі ікони створили у Львові. Завершальний же етап монтування іконостаса випав на непростий період, коли в Україні відбувався Майдан. Але все вдалося: на другий день Великодніх свят 2014 року митрополит Львівський Ігор (Возняк) освятив його, і відтоді іконостас є окрасою церкви. Стилістику цієї окраси доповнюють все нові елементи внутрішнього оздоблення.
Сама ідея вітража стала своєрідним лейтмотивом та об’єднавчим елементом новітнього дизайну храму. Він повторюється у різних об’єктах. Так, до прикладу, скляний запрестольний хрест також виконав Олександр Личко. Майстер поступово працює над створенням дванадцяти вітражів для нижнього ярусу вікон у вівтарі. Зараз можна побачити вже шість із них. Ідея – це дванадесяті свята, вписані у вітражні вікна, що стануть базовою ознакою храму.
Унікальні коштовності святині
Таку концепцію вітражів відтворює ще одна композиція, яку, увійшовши до храму, можна побачити з правої сторони. Це – велика ікона Зішестя в Ад, що поєднує в собі писані й вітражні елементи. Її в час після Великодня виставляють у центрі храму. А протягом року перед нею можна помолитися тут. Поруч розташоване також розп’яття (Голгофа), яке створили іконописці Андрій Комарницький і Юрій Вербовський.
У цей же стилістичний мотив вписали також дві бокові каплиці-ніші, в яких зараз зберігаються особливі реліквії храму Ольги і Єлизавети.
У лівій ніші перебуває копія Львівської ікони Богородиці, передана сюди грамотою митрополита Ігоря. Цю чудотворну ікону вважають найстарішою у Львові й датують XIV століттям. Її оригінал після реставрації зберігається у фондах Львівської національної галереї мистецтв у палаці Потоцьких. Свого часу ікону відшукав український мистецтвознавець Борис Возницький (1926-2012).
Також читайте: «Дім Мій буде домом молитви»: Святиня в центрі Львова, де на тебе чекає чудо (фото)
Копію цієї реліквії написали іконописці майстерні на Святоюрській горі. З метою особливого вшанування Львівської ікони Богородиці у жовтні 2017 року її копію урочисто перенесли до храму Ольги і Єлизавети, де виставили для постійного почитання.
У каплиці праворуч розташоване незвичайне розп’яття – скульптура Христа без рук. Із ним також пов’язана особлива історія. «Після ІІ Світової війни це розп’яття було в цьому храмі, і його призначили на знищення – хотіли спалити. Попри храм ішла дівчина, яка побачила на купі сміття розп’яття без рук. Ввечері вона повернулася і забрала його додому, де переховувала довший час – аж доки сама стала бабцею. І тоді веліла дітям, щоби привезли його до цього храму, бо воно звідси є. І от якраз – здається, в 2022 році – у Велику П’ятницю ми готуємо Плащаницю – і під’їхав хлопчина, привіз це розп’яття – так на руках його приніс і розповів цю історію», – розповів о. Іван. З цією справою звернулися до митрополита Ігоря. Були варіанти відновити руки, або ж виставляти це розп’яття замість Плащаниці. Врешті зійшлися на варіанті виділити для нього окреме місце, аби протягом року можна було його бачити у незміненому вигляді.
«Ідея та, що Христос без рук – розп’яття без рук – показує, наскільки людськими руками можна робити зло. А з іншого боку – Христос показує, що ми є Його руками, якими можемо робити добро, чинити милосердя, благословляти», – зазначив священник.
Вівтарі в обох нішах розробили архітектор підлоги Андрій Підлісний та вітражист Олександр Личко.
У храмі також зберігаються мощі святого Йосафата та Симеона Стовпника. Зараз вони заховані, але в окремих випадках виставляються до почитання.
Львів’яни пам’ятають ще одну особливу «атракцію» храму святих Ольги і Єлизавети – оглядовий майданчик на годинниковій вежі. До початку повномасштабного вторгнення на вежу можна було піднятися. Зараз таку можливість призупинено. Загалом же її доступ до вежі відкрився завдяки активній праці парафіян, що близько 10 років працювали над укріпленням і відновленням вежі.
Це ж стосується і балкону в її підніжжі, з лівої сторони храму. Його первісним призначенням було приймати почесних гостей – ймовірно, що й самого цісаря, в дарунок якому зводився храм. Зараз цей балкон не виконує такої функції, проте зусиллями парафіян приведений до ладу.
Храм сьогодні
Сучасне парафіяльне життя доволі активне попри певну специфіку. Територія парафії доволі велика, проте охоплює кілька підприємств, Привокзальний ринок та Політехніку, тож великий відсоток молільників складають швидше прихожани та “захожани”, які не завжди мешкають поруч. Близькість до головного й приміського залізничних вокзалів є і перевагою, і певним ризиком: отець поділився випадком, як зовсім недавно з церкви пропав навіть букет квітів. Водночас храм відвідує багато гостей міста, які прибувають до Львова залізницею. Попри все, парафіяльна спільнота не втрачається.
«Ми отримали два серйозні удари. Перший удар – це коронавірус. Від нього ще буде нелегко оправитися. І другий удар – це війна. Багато людей виїхало, розпорошилося. Але мимо того ми зустрічаємося і молимося», – зазначив священник.
У храмі щодня служиться три Божественні Літургії, у неділю – чотири. Окрім адміністратора парафії, тут служить ще вісім священників. «Звичайно, люди мають свої вподобання щодо сповіді, проповіді, спілкування. Навіть, стоячи в черзі до сповіді, хтось чекає саме свого священника», – зауважив отець Іван.
Богослужіння в храмі супроводжують співом хор «Вірую» та молодіжний хор «Надія», що створилися ще в 90-х роках. Зараз почути їхній спів можна на Літургіях у неділю.
При парафії діє Архибратство Матері Божої Неустанної Помочі, молодіжне братство «Храм», а також біблійний гурток, учасники якого вивчають Святе Письмо. Тут є недільна школа імені святої Ольги, що навчає катехизму та готує до першої сповіді близько 150 дітей. Також діє спільнота «Сонечко», що опікується дітьми з особливими потребами.
А ще в храмі святих Ольги і Єлизавети служать монахині Згромадження Сестер Пресвятої Родини. Зустрітися з ними можна у церковній крамничці, де є можливість подати інтенцію на богослужіння, придбати корисну літературу чи релігійні речі, або ж просто поспілкуватися.
«Ми є тут щодня з ранку до вечора, вихідних немає, бо люди мають потребу, подають прохання на молитву», – розповіла с. Вінкентія ЗСПР. «Не всі біжать відразу до священника. Особистісне спілкування було, є і буде, його ніхто не забирав. Особливо воно важливе в часі війни».
Відвідати крамничку можна щодня з восьмої ранку до шостої вечора, не працює вона тільки під час Божественних Літургій.
Скарб у спадок
Отець Іван Галімурка є священником вже 34 роки, понад 20 із яких він присвятив храмові Ольги і Єлизавети. Досвід підпільної семінарії, в якій він навчався під керівництвом відомих отців – Василя Вороновського, Василя Михайлюка, Богдана Білінського, Богдана Смука, а також подальше служіння стали для нього надійною основою в пастирському служінні.
«Перед тим я служив у Кривчицях, де загальна площа храму святого Іллі була 108 м2. А тут, коли ми плитку стелили, то з’ясували площу – 920 м2», – поділився священник. «Я вже за цей час знаю, де хто стоїть з постійних людей».
Сьогодні храм святих Ольги і Єлизавети вражає розмірами й особливою архітектурою. І те, що він не просто зберігся, а й відродився – справжнє Боже диво, а також заслуга багатьох вірян.
Доля костелу могла скластися зовсім інакше, якби «імперія зла» не впала.
«Я мав у руках креслення, в яких був план переобладнання храму. Тут планувалася велика книгозбірня. Шпилі мали забрати. Ще була розмова, що тут хотіли зробити обсерваторію», – розповів священник.
Проте сьогодні храм виконує функцію для якої його було освячено 111 років тому. А також прикрашає місто нагадуючи всьому світові, що Львів та Україна – це частина європейської християнської цивілізації.
Підготувала Марія Цьомик
Фото: Андрій Толстой
У статті використано інформацію із розповіді о. Івана Галімурки журналістам сайту “Духовна велич Львова”, а також із його книги «Храм свв. Ольги і Єлизавети у Львові».
Також читайте: Церква Андрія: храм, який молиться разом з тобою
Собор на Грушевського: яскрава львівська святиня з глибоким корінням
Латинська Катедра: дев’ять вівтарів, де святі моляться разом з львів’янами
Повязані записи
