Ібрагім Жумабеков став новим імамом Ісламського культурного центру у Львові. Він змінив на цій посаді знаного в місті Мурата Сулейманова, який минулого року був обраний на посаду муфтія та очолив Духовне управління мусульман України «Умма».
В інтерв’ю нашому сайту імам Ібрагім поділився враженнями від Львова та розповів про свій шлях в іслам. У чому різниця між імамом та священником? Як приймають іслам? Яке ставлення турків до війни в Україні та чи знають вони про Роксолану? Хто і чому розставляв хибні акценти в історії стосунків між козаками та мусульманами? На ці та інші запитання ви можете отримати відповідь, прочитавши розмову з новим львівським імамом.
Імаме Ібрагіме, ви у Львові вже два місяці, це ваше офіційне призначення?
Так, це офіційно, в мене є посвідчення. Вже відбулося посвячення на це служіння — після однієї з молитов перед громадою муфтій оголосив мене наступним імамом Ісламського культурного центру у Львові та одягнув білу чалму як символ наступності. Це, звісно, не те ж саме, що рукопокладання в церкві.
Які ваші перші враження від Львова?
Дуже добрі, я кажу це щиро. Насправді я вже був раніше у Львові, приблизно чотири роки тому — тоді я закохався у Львів. І тому я дуже зрадів, коли мені сказали, що після завершення навчання за кордоном я буду у Львові. Коли я приїхав, то відразу пішов прогулятися в центр міста, навідався до храмів. Люди у Львові дуже відкриті, толерантні, цікавляться різним, і в тому числі – ісламом, люди тут дуже релігійні, і це одразу помітно, в порівнянні з тією місцевістю, звідки я приїхав.
А звідки ви приїхали?
З Дніпропетровської області. Я народився та виріс у Криворізькому районі, ми з Президентом земляки. Моя мама та її родина — українці, а по батьковій лінії я маю східне коріння, мій дідусь колись переїхав до Криму з етнічної території казахів, зараз вона включена в склад Росії як Оренбурзька область. Дідусь одружився на українці з Поділля, і вже в Євпаторії народився мій батько, який згодом і переїхав на Криворіжжя.
Ви виросли в мусульманській сім’ї?
Так сталося, що батьки розлучилися, тому батько не жив з нами, і я виріс у сім’ї з повністю українськими традиціями та віруваннями, наскільки це можливо в Кривому Розі.
Яким чином ви стали мусульманином?
У нашому містечку, яке називається Зеленодольськ, був невеликий релігійний вибір, тому підлітковий вік я провів у православній церкві. Я був ревний православний, ходив до церкви щонеділі до причастя і кожної суботи – на сповідь. Потім я переїхав на навчання до Дніпра, і там для мене відкрився дуже великий вибір, я почав знайомитися з усіма – і з мормонами, і з протестантами різних напрямків, навіть зі сповідниками індуїзму, зокрема з кришнаїтами.
Це була просто цікавість чи щось більше?
У мене не було такого, що я виключно шукав Істину. Мій пошук був змішаний з цікавістю, також мені подобалось дискутувати, досліджувати. Через деякий час я дізнався, що у нас у Дніпрі є мусульманська громада. Раніше я читав про іслам в інтернеті, але звісно, там є і міфи, і правда, і неправда. Тому я вирішив, що буде логічно, коли я піду до них і дізнаюсь, у що вони вірять. І сталось так, що я того самого дня прийняв іслам. І вже після навернення почав вивчати цю релігію.
Це не зовсім звично, враховуючи, що у вас був попередній досвід спілкування з різними конфесіями. Як так сталось, що достатньо було одного дня, щоб ви прийняли іслам?
Мене також інколи питають про це мусульмани. Я не маю чіткої відповіді, бо це і для мене загадка. Інколи люди, які приймають якусь релігію, перед цим мають особливий духовний досвід або життєву трагедію, яка приводить їх до Бога, а в мене історії, яка розчулює, немає. Я вирішив, що іслам треба прийняти – і все.
Ви щось відчули, чи це був певний умовивід?
Швидше за все, це був умовивід. Я коли прийшов до імама у Дніпрі, він мене запитав: «Ти віриш в Бога?» Я кажу: «Так». Він сказав: «Тоді пішли приймати іслам». І я прийняв, це і все.
Скільки вам років тоді було?
Це було шість років тому. Мені був 21 рік, зараз мені – 27. Це була свідома згода, так, ніби я уклав угоду і вирішив себе зобов’язати певними речами. На той час мусульмани в мене асоціювались з дисциплінованістю, впорядкованістю. Наприклад, щодоби вони звершують п’ять разів намаз, алкоголь та наркотики не вживають і т. д. І це якраз був такий час, коли я почав розуміти, що моє життя йде кудись не туди, немає цілі, немає планів… Це мене трохи лякало, хоча здавалось би, що все життя попереду. Але якщо воно йде в нікуди, то не має значення, скільки тобі років. Саме це, мабуть, і була головна причина, чому я обрав тоді іслам, мені потрібен був порядок та ціль, і, слава Богу, я зробив правильний вибір.
Що означає на практиці «прийняти іслам»? Що для цього треба зробити?
Найкраще спочатку ознайомитись з ісламом. Людина має знати, в що буде вірити. В ісламі заборонене будь-яке насильницьке навернення, навіть якщо так станеться, воно буде недійсним. Процедура прийняття ісламу не складна, у нас є щось подібне до Символу віри, це шахада (з арабської «свідоцтво», ред.), яка складається з двох речень: вірую, що немає богів, окрім Аллага, і також, вірую, що Муххамад — Його посланець. Це все. Людина повинна це свідомо і добровільно промовити уголос при свідках.
З цього моменту вона стає мусульманином?
Людина стає мусульманином з моменту, як тільки вона повірила в це – але це перед Богом, бо Він знає серця, на відміну від нас, людей. І саме тому вона має засвідчити свою конверсію перед мусульманами, тоді і ми можемо визнати ії як мусульманина.
Але бути мусульманином – це не лише прийняти іслам, є ще багато всього, чого людина повинна дотримуватись. Скільки років потрібно, щоб навчитися жити повноцінним мусульманським життям?
У нас є така догма як виправдання за незнання. Якщо людина чогось не знає, то вона не має гріха автоматично. Наприклад, намаз потрібно звершувати п’ять разів на добу, і якщо людина ще не знає, як це робити, то не матиме гріха за його невиконання, але вона має навчитися, це не складно. Інші речі людина пізнає в процесі, поступово. Наприклад, коли я прийняв іслам, то імам не казав мені, що я маю за один день все взнати. Він запросив мене приходити до нього на уроки, і я поступово навчався.
Що вам давалось в ісламі найважче?
Насправді в цій релігії все досить легке. Кажу це без зайвих прикрас. Складно тоді, коли ти береш книгу, читаєш, і намагаєшся відразу все практикувати, все і одразу. А якщо поступово, то все дуже легко.
Чому ви вирішили стати імамом?
Коли я прийняв іслам, то відчув, що коли ти мусульманин, то маєш робити щось корисне. Я підійшов до імама, який мене приймав в іслам, і попросив його скерувати мене кудись на навчання, щоб я міг проповідувати релігію. Через півроку він повідомив мене, що я поїду навчатися за кордон. Я поїхав на навчання до Туреччини, в Стамбул – минув лише рік після прийняття ісламу.
Скільки часу ви там навчалися?
Я навчався п’ять років. Один рік я вивчав арабську мову і чотири роки – це основне навчання, в результаті якого я здобув вищу богословську освіту. Це була академія, яка є відділенням ісламського університету в Лівії, Тріполі.
Якою мовою відбувається навчання?
Виключно арабською. Коли я приїхав, то знав лише «Салам алейкум».
Як вам давалась арабська, це ж зовсім інакша мова?
Так, це зовсім інакша мова, її було складно вивчати. Але коли ти вникаєш, то краще розумієш її принцип. Арабська побудована на кореневій системі. Наприклад, більшість слів має корінь із трьох букв, і з одного слова можна утворювати інші слова, можна зробити до 20 форм. І коли ти вивчаєш корені, то більш-менш починаєш розумітись у цій мові.
Поясніть, що таке імам, або хто такий імам? Бо в нашій культурі це сприймається як мусульманський священник.
Імам – це не те ж саме, що священник. Імам виконує роль голови релігійної громади, він провадить деякі з поклонінь. Слово «імам» походить з арабського «перед», тобто імам – це той, хто попереду. І це стосується намазу, тому що під час спільної молитви у нас одна людина, стає спереду, всі інші – позаду нього; він головує у молитві, за ним слідують всі інші мусульмани, саме з цього походить поняття «імам».
Традиційно склалось, що імам проводить обряд нікяху (одруження), головує в колективній п’ятничній молитві, яка є обов’язковою для мусульман, також він проводить святкові молитви, заупокійні молитви. Імам займається проповіддю, навчанням мусульман — дітей, дорослих, чоловіків, жінок і т. д. До імама звертаються, щоб він дав пораду або допоміг вирішити ті чи інші проблеми, а якщо треба, то розсудив у тій чи іншій ситуації – звісно, з релігійних питань. У цих функціях ми подібні до священника, але у нас немає Таїнств.
Також імамство не передається через рукопокладання. У цьому сенсі, можливо, ми більше подібні до раввінів, до них також звертаються, і вони також не є священниками — це люди, які добре знають релігію, розсуджують різні справи між людьми, дають поради, навчають і так далі.
За п’ять років ви трохи спізнали турецьке суспільство. Батько сучасної турецької держави Кемаль Ататюрк заснував її як світську державу, але ми бачимо, що тепер в цій країні значний вплив має іслам. Якою є Туреччина зсередини?
Туреччина неоднорідна. Але є те, що однозначно об’єднує всіх турків — це те, що якщо прийде ворог, вони всі об’єднаються та будуть вмирати за Туреччину. Але з точки зору погляду на стиль життя Туреччина поділена на дві рівні частини, і останні вибори це показали. Половина – це мусульмани або схильні до ісламу, і половина тих, які проти ісламу, які хочуть бути з Європою, Америкою… Вони називають себе «цивілізованими». Між цими двома групами є постійні суперечки та конфлікти. Але вони всі живуть за Конституцією, яка була написана в часи Ататюрка. Це все ще світська держава, але певною мірою це країна протиріч і парадоксів, в тому сенсі, що там може поєднатися світський стиль правління державою з президентом-мусульманином на її чолі, полеміка захисту Палестини від гніту Ізраїлю та встановлення дипломатичних відношень і розвиток торгівлі з тим же Ізраїлем. Це ми бачимо і в зовнішній політиці Туреччини.
Це саме ми бачимо і в ставленні Ердогана до України — з нами дружить і з Путіним.
Я, звісно, не хочу нікого образити, але один лідер суспільної думки в Туреччині сказав, що турки – це народ торговців. Тобто турки там, де їм вигідно. І політика Туреччини така, що вони не кладуть всі яйця в одну корзину. Наприклад, Туреччина використовує те, що на Росію накладені санкції, і збільшує свій товарообіг з нею. Але також вони допомагають Україні, визнають Крим лише українським. Тому певною мірою цей вираз він дуже характеризує для нас Туреччину.
В Україні мало знають Туреччину та її історію, хіба що про Роксолану. Це правда, що вона була така впливова?
Про Роксолану в Туреччині знають – також і завдяки серіалам. У султанів було багато рабинь в гаремах, але саме українка Роксолана зіграла визначну роль — це, мабуть, перша полонянка, яка стала офіційною дружиною султана, а це, очевидно, інший суспільний і, особливо, політичний статус, який відчинив перед нею практично всі двері. Сулейман був останнім великим султаном, він часто радився з Роксоланою. Вона, до речі, прийняла іслам та багато займалася благодійністю, заснувала власний фонд, відкривала школи, будувала мечеті, лікарні, їдальні та госпіси для паломників у Єрусалимі, навпроти Ая-Софії є громадська баня, яка була збудована її коштом. Вона в цілому зіграла важливу роль в історії Туреччини – і як дружина Сулеймана, і як мати наступного султана Селіма II.
Мабуть, саме з часів Роксолани турки часто хочуть одружитися з українками або росіянками. Навіть мене питали, чи я когось не знаю, щоб їм порадити. Вони вважають, що українки найгарніші.
Наскільки близька війна в Україні для простих турків? Як вони її сприймають?
Вони далекі від неї. Часто я чув від них думку, що цю війну хоче Америка. І вони не проти мати добрі відносини з Росією. Я б не сказав, що вони дуже за Росію, але їхній погляд справді дуже холодний і прагматичний. Вони здебільшого вважають, що у всьому винна Америка.
А звідки у них такі думки беруться? Мабуть, для цього має бути відповідна пропаганда.
Такої відвертої пропаганди в Туреччині я не чув. Тим більше, що вони – країна НАТО. Це, до речі, ще один парадокс.
Чому тоді вони з Америкою в НАТО, якщо вони проти неї?
На мою думку, антиамериканські настрої стали наслідком військового втручання Сполучених Штатів у мусульманські країни. Турки – це мусульмани, і вони бачать, що відбулося в Іраку після приходу туди Америки – там загинуло щонайменше мільйон людей, ще мільйони стали переселенцями, в тому числі до самої Туреччини.
В Іраку постраждало також багато християн, які жили там ледь не з часів апостолів, тепер сотні тисяч з них стали біженцями.
Так, християни і мусульмани співіснували там більше ніж тисячу років.
Турки відчувають свою історичну роль, оскільки вони були Халіфатом — так би мовити, останньою ісламською імперією, турецького султана мусульмани вважали халіфом, головою всіх мусульман. Тому турки дивляться на всіх інших мусульман з певною опікою. Через це вони багато допомагають мусульманам у світі — і кримським татарам, і боснійцям… На це йде десятки мільярдів доларів. Тому вони болюче сприймають діяльність американців, спрямовану проти мусульман.
І оскільки Америка допомагає Україні, то в очах турків на нас падає тінь.
Так, але в тому сенсі, що вони дивляться на події в Україні через призму «у Америки там є своя користь», виходячи з подій на Близькому Сході та Афганістані.
У Львові ви вже два місяці. Як вас прийняла мусульманська громада?
Я сподіваюсь, що добре.
Не ображають?
Поки ще ні (сміється). Переді мною тут був шейх Мурат, він дуже добра людина, я знаю його особисто, і коли я почав вже ознайомлюватись з громадою, то побачив, що він після себе залишив добру общину.
Як ви бачите майбутній розвиток Ісламського культурного центру у Львові?
Це складне питання. Коли ми приходимо у занедбаний будинок з тріщинами, то знаємо, що робити – десь замазати, десь відремонтувати, тобто робота очевидна, тому і бачення ясніше. А коли в будинку все гаразд, то як мінімум ми просто підтримуємо порядок. Те саме й тут: рівень цілей та планування зовсім інший, ніж якби тут треба було починати з нуля. Тому я відчуваю велику відповідальність за те, щоб принаймні зберігати тут все на належному рівні. У часі війни додалося, що інколи до Львова приїжджають поранені мусульмани, треба також допомагати опікуватися ними. Але якщо вже казати про майбутнє, то ми відкриті для львів’ян, будемо раді бачити у нас екскурсії студентів з місцевих вишів, можливо, лекції.
Хотілося би більше донести до немусульман у Львові, що іслам – це не тероризм, не насилля, це абсолютно нормальна релігія, яка існує на території теперішньої України понад тисячу років. Є передання, що на території Криму були з місією безпосередні послідовники пророка Мухаммеда (мир йому) на початку VIІІ століття. Це велика історія, ми – традиційна релігія в Україні. Будьмо об’єктивними, свого часу весь південь України протягом декількох століть був під владою Кримського ханства, були постійні контакти з козаками, існує навіть гравюра, на якій, імовірно, зображений Богдан Хмельницький, що звершує намаз разом із ханом Іслям Гереєм, якщо я не помиляюсь. Принаймні так вона підписана. Було так чи ні – насправді зараз складно сказати, але це свідчить про тісний зв’язок козаків із мусульманами.
Українці не знають історію Кримського ханства, але зі знань з історії України сформувався здебільшого негативний досвід у його сприйнятті. Це не лише про набіги татар, але і про те, як кримський хан зрадив Богдана Хмельницького під час битви під Берестечком.
Насправді набіги були природним явищем в ті часи. І вони були як зі сторони кримських татар, так і зі сторони козаків. Ми ж вивчали на уроках історії, що українці палили Кафу і так далі.
Але нам це пояснювали тим, що ми ходили визволяти своїх бранців.
І це було. Але дуже важливо, як ми розставляємо акценти, і особливо – хто їх розставляє. Наприклад, на початку XVI ст. козаки долучилися до походу хана Мухаммеда Герая І на Москву. А коли після смерті цього хана в Крим вторглися ногайці, козаки допомогли їх звідти вигнати. Гетьман Михайло Дорошенко взагалі уклав з Кримським ханством угоду про взаємодопомогу. І саме об’єднане козацько-кримськотатарське військо розгромило 150-тисячну армію московитів під Конотопом, пізніше була ще одна подібна перемога під Чудновим. А після смерті гетьмана Івана Брюховецького 1668 року запорожці просили кримського хана Аділь Герая взяти їх під свою опіку. І він прийняв їх. Подібних прикладів взаємодії багато. Але нам розповідали тільки про зраду під Берестечком і набіги. Навіщо так робили? Щоб розсварити народи, щоб не об’єднались проти совєцької імперії.
Насправді Україна історично не була поділена на Захід і Схід, але на Південь і Північ. Українські степи і Крим завжди були населені тюркськими народами: половцями, печенігами, хозарами, кримськими татарами. І ще київські князі разом з половцями воювали проти монголів, ще з тих часів була взаємодія. І, як кажуть, історія повторюється, і вже сьогодні, як і за часів Русі, українці і кримські татари разом зупиняють орду.
У Львові, окрім вашої, ще існують ще існують громади мусульман?
Так, є кілька, ми всі належимо до одного напряму – всі ми сунніти, але організаційно ми належимо до різних об’єднань. У нас хороші стосунки, між нами є координація, наприклад, під час святкових молитов, або іфтарів (колективних вечер після посту). Наш Ісламський культурний центр належить до Конгресу мусульман України, станом на сьогодні подібні ісламські центри існують в дев’ятьох обласних центрах України. А наша громада належить до Духовного управління мусульман України «Умма».
Ви одружені?
Ще ні, останні п’ять років я був зосереджений на навчанні. Але, сподіваюсь, іншалла* (з арабської «якщо Бог забажає», «якщо на те є Божа воля», ред.), в найближчому майбутньому це питання буде вирішеним.
Бажаю вам успіху, думаю, іншалла, це наша не остання зустріч.
Спілкувався Андрій Толстой
Також читайте: Імам Мурат: «“Слабкі” люди обуряться, чому це вони в пеклі»
Львівський імам зустрівся з військовополоненими російськими мусульманами
Повязані записи
