Останніми роками в церковному середовищі все частіше згадується про Lectio Divina, або «Божественне читання». Йдеться про практику читання Святого Письма (Біблії) з подальшими роздумами та молитвою. Мета – почути Бога: не напряму, звісно, а через текст Писання та власні думки.
У цьому блозі ми спробуємо розмислити про користь і шкоду такого методу.
Процес Lectio Divina не складний, тому доволі доступний кожному. Спочатку ти читаєш (перечитуєш) уривок із Біблії і намагаєшся вловити, що через цей текст тобі говорить Бог: ти схоплюєш Його послання (думку) і реагуєш на нього молитвою, і, можливо, якоюсь постановою щось зробити. В процесі «Божественне Читання» перетворюється на Бого-людське побачення, або дружню розмову, це вже як вам зручніше.
Не будемо вдаватися в деталі чи інструкції щодо проведення цієї зустрічі. Наприклад, чи передбачається, що людина, яка виходить на прямий контакт із Духом Божим, перебуватиме в стані освячуючої ласки, тобто не матиме важкого несповіданого гріха на собі. Здається, що промоутери Lectio Divina на цьому не акцентують.
Звідки взялась ця практика?
«Нема нового нічого під сонцем»
Саме ці слова свого часу сказав Еклезіаст. До речі, що вам хоче сказати в цьому уривку з Писання Господь Бог? Прочитайте кілька разів. Подумайте. Не приходить думка? Ще раз прочитайте. І ще раз подумайте. Не здавайтесь, рано чи пізно якийсь помисел чи почуття у вас народиться. Після цього почніть цим молитися. Зробіть якусь постанову. І ось Ви вже й не помітили перекинулись кількома словами з Богом, так би мовити, за кавою – в прямому сенсі слова.
Так до чого тут Еклезіяст? Справа в тому, що практика Lectio Divina доволі давня – давніша навіть, ніж вервиця (розарій) чи Хресна дорога. Коріння цієї практики сягає ранніх часів Церкви, коли жили Оріген, святий Амвросій, блаженний Августин та багато пустельників, які знали великі частини Писання напам’ять і постійно роздумували над ними.
Йшлося не про те, щоб тлумачити Писання, швидше, щоб «пережовувати» його, немов їжу. Інколи в процесі такого «жування» людина справді могла отримати певне осяння: краще розуміння Святого Письма, підказку, як правильно вчинити, або ж просто сповнитись Божою благодаттю та силою у своїй духовній подорожі чи битві.
Користь
Користь від такої практики очевидна. У Першому Псалмі говориться про людину, яка «насолоджується Господнім Законом, і над Його законом роздумує (розважає) вдень і вночі». Далі зазначається, що така людина «буде, як дерево, посаджене біля потоків води, яке приносить свій плід у належну пору і листя якого не в’яне». Більше того, «в усьому, що тільки він робить, матиме успіх».
Така людина не лише дізнається, що ж насправді написано в Біблії, але й відкладає це слово у глибинах своєї свідомості. Тепер, якщо «сонце» (труднощі та переслідування за слово) і «терня» (клопоти цього віку та омана багатства) випалити або заглушити зерно Божого слова ще можуть, то птахам (лукавому) визбирати його буде набагато складніше (Мт. 13, 1-9; 18-23).
Крім того, людина, яка має у своєму серці Боже слово, може, взявши «щит віри» (Еф. 6, 16), захиститись від «вогненних стріл лукавого». Бо ж, як відомо, віра народжується від слухання слова Христового (Рим. 10, 17). Нема Слова – нема віри.
Святі отці одностайно і нерозривно пов’язували Писання з Богом. Так св. Ієронім Стридонський казав, що «незнання Писання — це незнання Христа» («Ignoratio Scripturam ignoratio Christi est»). А в одному зі своїх листів він написав: «Ти молишся? Ти розмовляєш з Нареченим. Ти читаєш [Писання]? Це Він розмовляє з тобою».
Св. Климент Александрійський (ІІ-ІІІ ст.): «Той, хто вірить божественним Писанням з твердим судженням, приймає в них голос Бога, Який дарував Писання».
Блаженний Августин: «Коли ми молимось – ми говоримо з Богом; коли читаємо Святе Письмо – Бог говорить з нами».
Особливо мені подобаються такі слова св. Амвросія Медіоланського: «Як у Раю, Бог ходить у Писаннях, шукаючи людину. Відкривай щодня Святе Письмо – і Бог знайде тебе». Або ось ще: «Ми говоримо з Ним, коли молимося, ми чуємо Його, коли читаємо божественні слова».
І, звичайно, Златоуст: «Уста натхненних авторів – це уста Бога… Читання Писань – це відкриття небес». Або ще: «… душа наче вступаючи в таїнственне святилище, очищається і робиться кращою, оскільки з нею через ці Писання розмовляє сам Бог… від самого лише читання вже буває велике освячення».
Здавалось би, тут варто поставити крапку і втішитися, що давня благочестива практика, яку так гаряче радили плекати святі Отці та пустельники, набула свого поширення.
Однак не дозволяє нам зробити цього Апостол Петро, який у своєму Другому посланні написав, що «ненавчені та нестійкі перекручують» слова апостола Павла, «як й інші Писання, – собі на власну погибель» (2 Пт. 3, 15-17). Після чого застерігає вірних, аби вони «не були зведені оманою безбожних і не відступили» (2 Пт. 3, 18). Доволі серйозно, погодьтеся.
Шкода
У своїй праці «Проти єресей» (II ст.) св. Іриней Ліонський дає блискучий образ. Він каже, що Святе Письмо — це мозаїка, яка зображує Царя (Христа). Але щоб побачити Царя, треба мати «схему» (ключ до мозаїки), яку зберігає Церква через апостольське спадкоємство.
Тоді як самовпевнені тлумачі беруть ті самі камінці (цитати з Біблії) і переставляють їх так, що замість Царя виходить зображення пса або лисиці. «Вони розривають члени істини… і з тих самих слів Писання творять іншу байку», – пише святий Іриней.
Отже, потрібне «Правило віри» (Regula Fidei), без якого людина неминуче складе із біблійних віршів власного «пса» своїх пристрастей чи фантазій. Тож якщо йдеться про так зване «повернення до джерел», кого-кого, а св. Іринея ігнорувати неможливо.
А ось що писав у V ст. у своєму відомому «Commonitorium» св. Вікентій Ліринський: «Оскільки Писання є дуже глибокими, не всі розуміють його в одному й тому ж значенні… Скільки голів, стільки й думок. Тому вкрай необхідно, щоб лінія тлумачення пророків і апостолів спрямовувалася згідно з нормою церковного і католицького розуміння». Цей святий вивів універсальну формулу духовної безпеки: якщо ти читаєш Біблію і твоє розуміння суперечить тому, у що вірили «всюди, завжди і всі» (quod ubique, quod semper, quod ab omnibus), — ти в біді. А новизна в тлумаченні є ознакою єресі.
Той самий св. Єронім, вислів якого про те, що «Незнання Писання – це незнання Христа» ми щойно згадали, написав також такі слова: «Язиката стара жінка (garrula anus), дідусь-маразматик (delirus senex), софіст-базіка (sophista verbosus) — всі беруться за Писання, рвуть його на шматки і вчать тому, чого самі не знають».
Іншими словами, людині здається, що «Дух» їй відкриває Істину, а насправді це всього лиш її необізнаність. Святий Ієронім наполягав: «Небезпечно говорити про Бога навіть правду, якщо ти не маєш повноваження».
Не можна оминути і висловлювання блаженного Августина. Ось його знаменита фраза проти маніхеїв, які теж любили «духовне» тлумачення:
«Я не повірив би Євангелію, якби мене не спонукав до цього авторитет Католицької Церкви» (Ego vero Evangelio non crederem, nisi me catholicae Ecclesiae commoveret auctoritas).
Інакше кажучи, для Августина Біблія — це книга Церкви. Вирвати її з контексту Традиції і тлумачити наодинці — це як вкрасти чужий лист і намагатися зрозуміти його без знання контексту листування.
А що сказав на це апостол Петро, перший єпископ Риму? Мабуть, саме з його слів варто починати Lectio Divina тим, хто надмірно любить «інтуїтивне читання»:
«НАСАМПЕРЕД ЗНАЙТЕ, що НІЯКЕ в Письмі пророцтво не припускає особистого тлумачення» (2 Пет. 1:20).
Отже, якщо взяти від святих Отців тільки метод (читання плюс емоція), а запобіжники (догматику та Передання) відкинути, з великою ймовірністю вийде духовний сурогат.
«Повернення до джерел»?
Чому в наші дні ця проблема стоїть ще гостріше, ніж у часи Ієроніма та Августина? Справа в тому, що ми оточені потоками інформації набагато більшими, ніж людина у перших століттях після Різдва Христового. Сучасна людина може ходити до храму, сповідатись і причащатись, і водночас мати «кашу в голові». Це може бути сумішшю нью-ейджу, (пара)психології, інтернет-богослов’я та обривків догм. Коли до того казана ще додати Lectio Divina, то існує величезний ризик падіння в те, що східна традиція називає облещенням («прелестью»), а західна — суб’єктивізмом.
Ось де криється небезпека, про яку часто мовчать:
«Сам собі магістеріум»: Сучасна людина часто сприймає Lectio Divina як пошук того, «що цей текст означає для мене», замість – «що Бог об’явив через Церкву». Це класична пастка приватного тлумачення, менш руйнівна для неопротестантів, але абсолютно неприйнятна для католиків і православних. І якщо в людини відсутній догматичний фундамент, вона в біблійному тексті швидше за все «вичитає» або відчує власні заблудження та пристрасті, але вже надавши їм божественного авторитету.
Психологізм замість молитви: Замість зустрічі з Богом це часто перетворюється на сеанс автопсихотерапії. Людина кружляє помислами навколо власного «его», своїх емоцій і травм, сприймаючи їх як «голос Духа».
Відсутність послуху: Монахи, які практикували цей метод (картузіанці, бенедиктинці), жили в суворій дисципліні, в послуху настоятелю і в ритмі Літургії. Це був їхній «запобіжник» від єресі, або ж від психічного розладу. У сучасного мирянина такого запобіжника здебільшого немає — він сам обирає, що читати, як розуміти і що з цим робити. Шматки чужих роздумів, з якими «Божественний читач» стикається у супровідних до Писання текстах авторства того чи того священника чи пастора, можуть або не спрацювати, або завести його ще глибше в ліс.
Запобіжник
Саме тому Традиція Церкви завжди була обережною. Недарма св. Ігнатій Лойола у своїх «Вправах» давав дуже чіткі інструкції «sentire cum Ecclesia» (думати/відчувати разом з Церквою), щоб уникнути ілюмінаторства (віри в те, що Бог говорить напряму, оминаючи вчення Церкви).
Тож хоча Lectio Divina справді корисний інструмент, та в досвіді людини, нашпигованої інформаційним сміттям (а це більш-менш кожен із нас) і без належної богословської бази цей метод може стати інструментом самообману. Без смирення і звірки з Традицією, у кращому випадку, це просто інтелектуальна гра.
Якщо пригадати першоапостольську Церкву, до якої часто люблять апелювати «реформатори», то варто звернутись до книги Дії Святих Апостолів. Ми не бачимо там, аби новонавернені християни медитували над Священними Писаннями Старого Завіту (новозавітних книг ще не було), полюючи в собі за власними думками, і каву вони з Богом теж не пили. А «перебували постійно в навчанні апостолів і в братерській спільності, в ламанні хліба і молитвах» (Дії 2, 42). Іншими словами: вони слухали Апостолів (яких сьогодні певною мірою представляє Катехизм) – їхнє тлумачення Мойсея, Псалмів і Пророків, а головне – те, що говорив їм Господь Ісус Христос; також вони спілкувались між собою, брали участь в Літургії і молились.
Саме тому більш безпечним для нас сьогодні буде читання Писань, але в контексті Святого Передання, яке добре і стисло викладено в Катехизмі.
Також добре читати тлумачення Святого Письма, яке дали свого часу святі Отці. Читати Писання безпечно буде в органічній єдності Тіла Христового, а не в самоспогляданні відсіченого члена. «Бог смиренним дає благодать», а «гордим противиться», каже Святе Письмо.
Більше того, святі Отці тлумачили Писання, виходячи не з інтелектуальних вправлянь розуму – це були люди, які досягли стану чистоти серця, а, як відомо, «блаженні чисті серцем, бо (саме) вони Бога побачать».
Більше того, їхні тлумачення пройшли випробування часом і принесли великий плід у Божому Царстві.
Чому це важливо?
По-перше, наш власний погляд на Писання може бути викривленим у нашому розумі та почуттях, пошкоджених первородним гріхом та й нашими гріхами (див. Еф. 4, 17-18; Рим. 1, 21, 28; Бут. 6, 5). Існують також духи лестиві і науки бісові (див. 1 Тим. 4,1 пер. Куліша), які впливають на нас щодня і дуже активно. У вас є дар розпізнання духів? (1 Кор. 12, 10). А якщо ворог явиться вам в образі ангела світла, або апостола Христового? (2 Коринтян 11:13-15). Не варто бути надто самовпевненим, бо лжехристи і лжепророки будуть намагатися «звести, якщо вдасться, навіть обраних» (Матвія 24:24). І, до речі, вони «будуть чинити великі ознаки й чудеса».
А що казати про такі напрямки вивчення Біблії як текстологія, герменевтика і екзегетика, не кажучи вже про біблійну історію та археологію і так далі? Наскільки ви знайомі з ними?
Ліниві скажуть: Слава Богу! Не читав ту Біблію і читати не буду, бо ще в якусь бісову пастку потраплю. Та невігластво – це не вихід. Вас справді не спокушатимуть біси, бо навіщо їм вас обманювати – вони за вас спокійні.
Тож чи варто відмовлятись від читання та роздумів над Словом Божим? Категорично ні. Пригадайте, що про це казали святі Отці Церкви. А цей допис – добрий привід задуматись.
Підготував Андрій Толстой
Також читайте: Що спільного між Образом Божого Милосердя і Торжеством Православ’я?
Фарисей спіймав облизня, а митар був виправданий: чому насправді?
Степан Бандера про релігію, християнство та Церкву
Повязані записи
