Два роки тому о. Йосиф Кралька був обраний новим протоігуменом Провінції Найсвятішого Спасителя Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ) в Україні. В інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова» він розповів про виклики, з якими він особисто та отці-василіяни зіткнулися за цей час, про те, як віднайти Бога в час війни і що допоможе Україні вистояти.
«Війна не має останнього слова»
Андрій Толстой: Отче Йосифе, 14 лютого виповнюється два роки, відколи Вас обрали протоігуменом Провінції Найсвятішого Спасителя в Україні. Які почуття і думки виникають у Вас, коли усвідомлюєте, що Ви вже досягли екватору у вашій каденції?
О. Йосиф Кралька ЧСВВ: Найперше — вдячність за це покликання, а також вдячність братам за згоду та єдність у несенні місії, до якої покликав нас Бог.
Також маю почуття тривоги — насамперед за тих братів, які перебувають близько до лінії фронту: у Покотилівці чи в Херсоні. Вони дивляться цій війні в обличчя через людей, які гинуть там ледь не щодня. Тепер уже і в Києві немає абсолютно безпечного місця; ще рік тому ми сприймали це зовсім по-іншому. Тому є велике бажання підтримати братів, адже свідченням свого життя вони несуть іншим надію, що війна не має останнього слова. А над усім є Бог.
Це, мабуть, лише один із викликів.
Також є тривога за нові покликання до нашого Чину: бачимо, скільки молоді виїжджає [з країни]. Окрім цього, людям стало важко визначатися і бачити сенс у покликанні до монашого життя. Водночас хочеться, щоб ми як Чин надалі залишалися автентичними свідками правди і жили в радості.
Бо коли людина живе в радості у монастирі, це для мене великий знак того, що вона на щодень живе з Богом, що своє покликання вона глибоко переживає — не рутинно, не з примусу. Вона має бажання служити, у неї чудові ідеї, які вона втілює в душпастирстві.
Служіння протоігумена – це швидше «служіння Марти», ніж «Марії» (див. Лук. 10, 38-42): безліч рішень, зустрічей, дзвінків. Чи вдається Вам знаходити час, щоб побути не менеджером, а ченцем?
Насамперед протоігуменство — це служіння, і воно справді вимагає багато адміністративної праці. Але я не можу сприймати його лише як менеджерство. Хоча і Марія, сестра Марти, теж була «менеджером»: вона вміла правильно розставляти пріоритети, мала глибинне слухання та розуміла перспективу своїх дій. А «Марта» — це процеси, дедлайни, логістика, ресурси. На мою думку, в служінні протоігумена важливо поєднувати ці обидва принципи.
Потрібно чути Бога і мати бажання розпізнати в людині її таланти, опісля супроводити її. Йти поруч зі співбратом. До цього ж заохочував і наш засновник — святий Василій Великий: щоби ми жили з Богом у тиші молитви, але також завжди знаходили час для соціального служіння. Поєднати це важко. Буває, приходиш до храму з думками про щоденні клопоти. Вчуся тих речей, про які мені сказав після мого обрання на протоігумена о. Іван Майкович: «Отче, не переживайте, а завжди довіряйте Богові».
Не раз приходиш на консульту (рада при настоятелі для колегіального управління монастирем або провінцією, ред.), і здається, що вже маєш остаточне рішення. А браття висвітлюють питання інакше, і тоді бачиш, що твоє рішення не до кінця було правильним.
Також читайте: О. Климентій Стасів ЧСВВ: «Якщо вас свобода не навчить, то примус вас не визволить»
«Йдеться про віднайдення сенсу життя»
Бути на чолі найбільшої в УГКЦ чоловічої чернечої спільноти, ще й у часі війни – це великий виклик. Чи бачили Ви за ці два роки дію Божої руки в особливий спосіб?
Особливим знаком надії для мене стало відкриття дому спільноти «Ченаколо» при Крехівському монастирі. Це простір для людей, зокрема військових, які борються із залежностями. Роботу з ними провадять фахівці з-за кордону. Духовний провідник спільноти о. Стефано Араньйо казав мені: «Ми пам’ятаємо нашу історію: коли відкривали такі доми під час війни у Хорватії — вони були переповнені».
Це будинки психологічної реабілітації?
Йдеться про всебічне відновлення тіла, душі і духу. Бо коли людина вражена залежністю, це впливає на неї всеціло. По суті, йдеться про віднайдення сенсу життя.
Як Ви визначаєте, кого приймати у такий дім?
Кого приймати – вирішують провідники спільноти: вони розпізнають, і якщо приймають, то ця особа перебуває постійно і всюди з ними. Звичайно, там практикується молитва, Літургія і розважання, Lectio Divina і так далі. Через те, що людину приймають як особистість, їй легше віднайти сенс у житті. Та це спрацює, якщо сама людина усвідомить, що їй потрібна підтримка зі сторони, бо часто людська гордість, особливо у чоловіків, заважає визнати свої слабкості і прийняти допомогу.
Ви згадали, що цей дім – у Крехові. Він розташований у монастирі?
У цьому домі в Крехові перебувають тільки чоловіки. Проживають вони не в монастирі, а в гостьовому будиночку. В найближчому часі спільнота планує збудувати будинок за своїм проєктом, він буде цілком відповідати їхнім потребам. Звичайно, були і скептики. Але я казав: якщо це Божа справа – вона вдасться.
Ще одним маленьким чудом є те, що наші співбрати під постійними обстрілами досі продовжують своє служіння у монастирі в Херсоні.
Також читайте: Єпископ Василь (Тучапець): «Ця війна змінює ставлення людей до конфесій і Церкви»
«Ми відновлюємо монастир не як музей»
Чи вдалося Вам щось зробити понаднормово?
Служіння визначається не обсягом виконаного, а відповідальністю, яку ми приймаємо перед Богом і спільнотою. Наприклад, минулого року ми залучили протоігумена францисканців конвентуальних в Україні о. Станіслава Нуцковського до формації наших отців і братів. Раніше ми більше орієнтувались назовні: на підвищення кваліфікації душпастирського служіння як відповідь на постанови Синоду. Та минулого року вирішили приділити більше уваги внутрішній інтеграції: яким є і яким може бути життя у спільноті…
Ще одним важливим моментом стало проведення конференції у Підгірцях. Хочеться, щоб це відбувалося щорічно. Матеріали цієї конференції готуємо до друку разом із Володимиром Морозом — це вийде в черговому томі «Записок ЧСВВ». Також хочемо видати «Синопсис Підгорецького монастиря».
Також читайте: «Пастирі підпільної Церкви»: о. Климентій Стасів ЧСВВ про свою нову унікальну книгу
Чому для Вас це важливо?
Під час війни люди почали набагато гостріше шукати своє коріння. Це стосується і церковної царини. Сьогодні нашу історію сприймають зовсім інакше — і на Заході, і на Сході України. З’явився запит на «інтегральну правду». Ми ще більше почали усвідомлювати, як сильно на наше сприйняття минулого впливали наративи Російської імперії.
Тому нам було принципово важливо провести конференцію та виставку в Каневі, у будівлі колишньої василіянської школи — до речі, це був перший навчальний заклад у місті.
Це був спільний проєкт із науковцями?
Так, у співпраці з УКУ та Київською Архиєпархією ми організували виставку «(Не)забута святиня: Канівська Святоуспенська архимандрія крізь віки». Це був надзвичайно важливий досвід. Ми фактично повернули Каневу частину його автентичної історії. Коли ми привезли туди стародруки, люди побачили живу традицію, яку неможливо стерти. Та найбільшою радістю для мене є свячення священників.
Скільки нових священників з’явилося у Василіянському Чині в Україні за останні два роки?
Було висвячено шість нових священників і девʼять дияконів. Це завжди велика надія і радість. Також вдалося відновити історичний монастир у Підгірцях. Ми відновили його не як музей, а як живий простір молитви та спілкування.
Також читайте: О. Михайло Лучків ЧСВВ: «Батько хотів, щоб я пішов в монастир, а мама – ні»
«На цю рану важко знайти ліки»
Чи вигорають отці і брати в часі війни?
Так, безперечно.
Як Ви з тим даєте раду?
Ми намагаємося забезпечити можливість періодичного відпочинку тим, хто служить у прифронтових регіонах. Переконаний, що найкращий спосіб дати раду — це не ухвалювати рішень на відстані, а через спілкування розпізнавати реальні потреби людей і межі їхньої витривалості.
Ви згадали про отців, які служать близько до лінії фронту, а що можете сказати про отців на Заході України? Що є найбільшим випробуванням для них?
Ми бачимо біль від втрат цієї війни на власні очі: на парафіях, де служимо. На цю рану важко знайти ліки. Найбільша допомога, яку ми можемо запропонувати сьогодні, — це молитовний супровід та невтомна присутність поруч із тими, хто страждає.
Я завжди закликаю отців: намагайтеся бути присутніми на кожному чині похорону. Це не просто вияв поваги до полеглих — це свідчення нашої віри. Саме вона дарує людям надію на те, що смерть не є остаточним словом, і відкриває горизонт вічного життя.
Проте не варто ігнорувати й того, що люди виснажуються. Це стосується і нас священиків. Я щиро вражений тим надлюдським навантаженням, яке несуть на собі священники Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла у Львові. Спілкуючись із отцем Тарасом Михальчуком, щоразу усвідомлюю важкість їхньої місії: щодня прощання — одне, два, три…
Важко навіть уявити психологічний та духовний стан цих людей. Сьогодні Гарнізонний храм — це осередок безперервного болю і сліз. Щодня, без перепочинку.
Люди там знаходять утіху, бо цей храм завжди переповнений.
Так, він людний, разом з тим кожен усвідомлює, скільки болючих прощань із рідними та друзями бачили ці склепіння. Саме в храмі люди і віднайдуть надію, бо вона лише у Богові.
І ось тут я хотів би на цьому наголосити. Надзвичайно важливо, як кожен із нас переживає особистий зв’язок із Господом. Саме у цих стосунках ми здатні черпати сили, віднаходити втрачені сенси і, навіть, відчувати тиху радість буття, попри всі випробування.
Також читайте: Гарнізонний храм: перша Літургія – чотири століття тому, а як сьогодні?
«Важливо молитися своїми словами»
Люди тепер перебувають под великим тиском і віра багатьох випробовується. Що Ви порадите людині, яка відчуває, що її віра дуже слабка, або взагалі зникає?
У часі підпілля наші отці переживали втрату віри людей навколо себе і несприятливі зовнішні чинники. Суспільство було роздавлене атеїстичною пропагандою, храми – недоступні, а їх самих переслідували у різний спосіб: від смертних вироків, катувань і тюрем до штрафів і вимушеного безробіття. У наш час віра людини випробовується болем, страхом і втратою сенсу життя…
Людина за інерцією ще йде до храму, але її віра ледь жевріє…
Сьогодні, коли випробування війною стають надлюдськими, лунає болюче запитання: «Де в усьому цьому Бог?». Тому зовсім не дивно, що багато людей відчайдушно шукають відповіді. Для когось це безкровне мучеництво. Тих, хто переживає глибоку кризу віри, хочу надихнути словами апостола Павла: «Господь близько» (див. Фил. 4, 5). Він — у самому центрі нашого болю, у кожному стражданні та терпінні, які випадають на нашу долю (пор. Мт. 25, 40).
Бог прийшов у цей світ не для того, щоб механічно усунути людські страждання (це означало би позбавити людей свобідної волі), а щоб надати сенсу нашому стражданню, а також надію на воскресіння і вічне життя. Переконаний, що віднайти віру та сенс можливо лише через максимальну відкритість перед Богом. Що також означає дивитись на обставини свого життя та розвиток подій у світі з вічної (а не земної, тимчасової) перспективи.
І також важливо не замикатися у собі, навіть коли серце розривається від розпачу. Будьте щирими з Богом — важливо молитися (також) власними словами. Кажіть Йому про все, що лежить у вас на серці, про кожен свій пережитий досвід. Якщо відчуваєте потребу — кричіть від болю, але не припиняйте шукати Його присутності. Пам’ятайте: Він справді зовсім поруч із кожним із нас (пор. Дії 17:27-28). Якщо хочете почути Його голос – читайте Євангеліє.
А якщо Бог не дає людині того, що вона просить у Нього в молитві: не стається чуда, війна не закінчується, і взагалі – стає не краще, а гірше.
Будь-яке випробування — це привід замислитися над сенсами, над самою суттю нашого буття. Те, чим ми жили до війни, багато речей, які здавалися важливими, сьогодні просто втратили актуальність. Ми гостро відчули свою крихкість: сьогодні живемо, а що буде завтра — не знаємо. Саме тому криза допомагає нам віднайти Бога глибше. Я не думаю, що ми втрачаємо Його у випробуваннях — навпаки, ми починаємо Його по-справжньому переживати.
Ми відкриваємо Бога через біль?
Мені здається, ми як нація справді по-новому відкриваємо Його для себе. Хоча це може відбуватися саме через кризу віри. Терпіння — це завжди таємниця. Це як питання про хворобу невинної дитини: відповідь не в тому, щоб знайти винного, а в тому, щоб замислитись над сенсом життя. Хто ми перед Богом і ким Він є для нас? З чим ми врешті-решт зустрінемо Його? Яку «олію» приготували у свої світильники? Чи будемо ми подібні до п’яти мудрих дів, чи до тих немудрих, які не готувались до зустрічі з Вічністю? (див. Мт. 25, 1-13). Навіть найбагатша людина на світі не має влади над часом. А він спливає досить швидко. Є привід задуматись, що я невдовзі скажу непідкупному Судді.
Також читайте: О. Богдан Гелета ЗНІ: У боротьбі з власним гріхом ми вириваємося з трагедії, яка нас спіткала
Що Ви читали останнім часом?
Мені порадили книгу Крістін Генни «Соловей», і вона глибоко мене зворушила. Це розповідь про підпільну боротьбу жінок на окупованих французьких землях у часи Другої світової війни. Там описана історія героїні, яка пережила жахливе насильство (зґвалтування). Попри цей нестерпний душевний біль і вкрай важкі обставини, вона народила і виховала хлопчика.
Коли її запитали, чому вона зробла такий вибір, ця жінка відповіла надзвичайно глибоко: «Якби я вчинила інакше, я би нічим не відрізнялася від тих нацистів, які прийшли нас знищити». Вона чітко розуміла: ми насамперед боремося за наші цінності. Бо якщо ми втратимо їх у процесі боротьби, то виникне питання — а за що ж ми тоді воювали?
Йдеться про вибір, який впливає на все твоє життя.
Це і є справжня мужність — не дозволити ворогу вбити в тобі здатність любити і залишатися людиною. Цей приклад надзвичайно актуальний для нас сьогодні. Ми не маємо права стати дзеркальним відображенням того зла, з яким боремося. Ми не можемо собі дозволити говорити лише про території, але програти війну за душу людини.
На мене справила враження ще одна книга – «Ловець повітряних зміїв». У ній розповідається про Афганістан і долю двох хлопців, чия дружба руйнується через зраду й соціальну нерівність. Події розгортаються на тлі війни, зміни режимів і приходу талібів. Читаючи роман, дивуєшся, скільки років ця нація живе в стані постійного, здається, безпросвітного конфлікту: навколо страждання, насильство та нестабільність.
Ця книга допомогла мені глибше усвідомити, що наша (українська) сила — в єдності нації. У таких країнах, як Афганістан чи Сирія, суспільство розділене на численні етнічні й релігійні групи, тому знайти спільну мову надзвичайно складно. Ці поділи стають причиною тривалих конфліктів і все ще непереборним викликом для держави.
Також читайте: О. Пантелеймон Саламаха ЧСВВ: Девізом нашого ліцею є «Служба Богові та Україні»
«Ми не маємо права про це мовчати»
У нас одним із таких викликів є знеохочення: на поверхню виходять все нові корупційні скандали. Є також інші речі, що так само шокують. Здається, що у деяких людей нема нічого святого. Одні жертвують усім, а інші – на крові заробляють. Чи вистоїмо?
Я чув таку думку: Західна Німеччина змогла зрозуміти і вибачити Східній Німеччині майже все за ті 40 років під комуністичним режимом. Крім одного — система настільки деформувала ментальність людей, що її майже неможливо повернути до нормального стану.
Корупція — це також величезний виклик, коріння якого сягає радянського періоду. Це корозія для нації і держави. Тоді не вважалося гріхом «взяти» щось із колгоспу чи державного майна. Це сприймалося як норма, хитрість, «уміння жити» або навіть відновлення справедливості. На жаль, це глибоко в’їлося у свідомість багатьох.
Сьогоднішня корупція — це вже не поцуплений мішок кормів з колгоспу…
Власне, ми бачимо парадокс: що масштабніша корупція, то менше шансів, що людина опиниться на лаві підсудних. Як кажуть у народі, легше красти вагонами. За крадений велосипед людина отримає термін, а за масштабні схеми відповідальності ми часто не бачимо. Доки в Україні не з’явиться по-справжньому сильна, незалежна та чесна судова гілка влади, боротьба з цією корозією буде надто важкою.
Проте я переконаний: попри все, ми вистоїмо. Наша сила в тому, що люди вміють об’єднуватися і підтримувати одне одного. Волонтерські рухи сьогодні мають колосальний вплив на всіх рівнях — і на фронті, і загалом в суспільстві, бо вони дають людям реальну надію. Завдяки таким людям і з Божою допомогою як нація ми обов’язково встоїмо.
Також читайте: О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: «Часу на нарікання і розчарування у нас немає»
Як Церква може допомогти позбавитись корупції?
Церква повинна насамперед про це говорити — і ми це робимо. Ми не маємо права про це мовчати. Церква має чітку соціальну доктрину, яка прямо наголошує: не може бути такого, щоб людина привласнювала добро громади, держави чи нації, а потім ховалась за кордоном. Ми повинні прямо називати це гріхом, наголошувати на цьому – бути живим голосом сумління в суспільстві. Усі ці матеріальні статки тимчасові, у вічність з собою їх не забереш.
Але їм байдужа вічність: ті, які крадуть, не вірять у Бога.
Я думаю, що формально вони таки вірять…
Швидше в забобони…
Можливо. Вони «вірять», але водночас їхнє сумління «спить». Вони не відчувають, що коять зло, бо звикли сприймати такі ситуації як свій «шанс» у житті… Їхня віра розходиться з їхніми вчинками. Саме тому голос Церкви є критично важливим, він не дає заснути сумлінню. Вплив гріха на людину подібний до дії чадного газу. Цей газ дуже підступний: він невидимий, і людина під його впливом поступово засинає до повної втрати свідомості, і в багатьох випадках — до смерті. Саме з любові до людини, в тому числі і до тієї, яка краде, Церква не мовчить на гріх.
Також читайте: «Не втратити віри, роблячи добро». Розмова з о. Романом Мельником ЧСВВ з обителі св. Миколая
«Я думав, це буде простіше»
Як протоігумен Ви навчаєте інших, але й самі вчитеся. Чого Ви навчилися за ці два роки?
Навчився більше слухати. І бути терпеливим. Знаєте, наші чернечі спільноти дуже строкаті — ми всі різні. Свого часу попередня ігуменя сестер-василіянок, сестра Даниїла, поділилася зі мною своїм спостереженням, яке вона використовувала для глибшого розуміння сестер. Її висновки, як на мене, є універсальним для будь-якої монашої спільноти. Вона умовно поділила богопосвячених осіб на три групи.
Перша категорія — це «ідейні». Вони горять, хочуть творити, шукають можливостей для реалізації своєї місії. Інша частина, навпаки, доволі пасивна або ж скептична: вони радше «тліють», ніж горять. А є ті, що вагаються. І саме з ними, як казала сестра Даниїла, потрібно працювати найбільше: вселяти в них надію, підштовхувати, заохочувати.
Також я навчився давати проблемам час. Інколи більше часу потрібно давати насамперед собі. Кажуть, що Наполеон мав правило: давати проблемі два тижні. Якщо за цей термін вона не розв’язувалася сама собою — він втручався. Інколи не варто реагувати миттєво. Зайвий поспіх у складних питаннях може внести ще більше сум’яття. Тому нерідко саме стриманість допомагає побачити вихід там, де, здавалось би, лише безвихідь.
Які слабкі сторони бачите в собі?
Інколи я маю занадто високі, навіть максималістичні, очікування. А дійсність зазвичай вносить свої корективи. Я зрозумів, що не все можна втілити так легко і швидко, як того хотілося б. Наприклад, це стосується видавничої справи. Я думав, це буде простіше, і не до кінця усвідомлював, яких колосальних фінансових вливань та зусиль потребує цей напрямок.
Також читайте: Ієрм. Климентій Стасів, ЧСВВ: «Другу в Європі друковану книгу після Гутенберга видав українець»
Тобто доводиться боротися з розчаруванням?
Буває по-різному. Часом доводиться боротися з внутрішнім знеохоченням, коли щось не вдається, а буває, що й з лінивством. Я став краще розуміти, що не все залежить від протоігумена. Тому вже не поспішаю сприймати кожну невдачу як особисту поразку. Так само і з досягненнями: коли щось вдається, я не вважаю це своїм особистим успіхом. Усе, що ми робимо — це результат життя нашої спільноти і спільних зусиль братів. Цей досвід вчить смиренню.
Отже, протоігумен – це не монарх?
Абсолютно. Протоігумена обирають на визначений термін, і це дуже мудре правило. Знаєте, людина має властивість вигоряти. Неможливо в такому темпі, з такою відповідальністю працювати і служити все життя. Зміна керівництва дає спільноті новий подих, а настоятелю — можливість повернутися до тихішого служіння.
Ви чекаєте, щоб наступні два роки минули пошвидше?
Ставлюся до цього спокійно. Єдине, на що я справді чекаю з великим нетерпінням, — це на завершення війни. Усе інше — лише питання часу і терпіння.
Також читайте: Крехівський новіціят: місце, куди кличе Бог
«Ми маємо бути інтегровані в живу Церкву»
Скільки зараз ченців у Провінції Найсвятішого Спасителя в Україні?
Загальна кількість ченців – близько 300, а монастирів і резиденцій – 30. До нашої провінції також належить монастир у Вільнюсі.
Це така маленька василіянська імперія…
Я би так не сказав (сміється). Це радше жива структура, яка дозволяє нам ефективно служити в різних напрямках. У нас немає жорсткої вертикалі: кожен монастир має свою капітулу. На початку року брати збираються разом, аналізують здобутки, обговорюють плани і лише потім представляють їх нам.
Усе будується на принципі взаємності та довіри. Наші священники й брати мають достатньо свободи у своєму душпастирському служінні. Ми не контролюємо кожен крок, а намагаємося бути поруч, щоб допомогти там, де це справді потрібно.
Василіяни – це частина Греко-католицької церкви, водночас це Чин Папського права. Як вибудовуються стосунки з рештою Церкви? Бо з часів підпілля василіян інколи сприймали як «церкву в церкві».
Я переконаний, що таке сприйняття вже давно не актуальне. Я спілкуюся чи не з усіма владиками в Україні й не відчуваю жодного упередження. Навпаки, бачу щиру відкритість і бажання творити щось спільне. Нас навіть заохочують відкривати нові чернечі доми, особливо на Сході: про це говорять, і екзарх Одеський владика Михаїл Бубній, і Донецький владика Максим Рябуха. Ми активно присутні на Харківщині та в Києві. Нещодавно на Тернопільщині ми передали єпархії парафію в селі Струсів — митрополит із розумінням прийняв цей крок. У нас гарна співпраця всюди, зокрема і тут, у Львові, з митрополитом Ігорем.
Звісно, владики очікують від нас більшого, і це цілком природно. Ми як неодружене священство об’єктивно маємо більше часу та можливостей для служіння.
Станом на сьогодні ми більш відкриті до загальноцерковних ініціатив. Наприклад, на останні збори отців я запросив голову «Руху християнських сімей», пана Романа Прокопіва, обговорити інтеграцію цієї спільноти в катехизацію на наших парафіях. Це прямо перегукується з пастирським зверненням Синоду єпископів щодо української родини в час війни.
Церква, своєю чергою, чує наші потреби — нещодавно сесію Синоду було присвячено саме душпастирству покликань. Ми взаємодіємо на багатьох рівнях: від спільних конференцій до підтримки наукових проєктів, як-от «Київське християнство» в УКУ.
Також читайте: О. Домінік Налисник ЧСВВ: «Я не можу дозволити собі сказати “а що з того покоління виросте?”»
А як щодо внутрішніх дискусій у Чині?
Можливо, десь ще залишаються нашарування минулого. Є старші отці чи миряни, які прагнуть законсервувати те, що вони називають «Традицією». Але наше молоде покоління чітко усвідомлює, що ми маємо бути інтегровані в живу Церкву. Потрібно давати простір новим рухам і бути відкритими до сучасного душпастирства. Я вважаю це розвитком. Якщо ми закриємося в собі, це буде шлях у нікуди.
Наприкінці нашої розмови подаруйте нашим читачам коротке молитовне зітхання, з яким вони могли би прокинувся завтра вранці.
Я би сказав так: «Дякую Тобі, Боже, що даєш мені можливість жити далі й робити добро. Дозволь мені бути найкращою версією себе — таким, яким Ти хочеш мене бачити».
Дякую.
Спілкувався (і фото, якщо не зазначено інакше) Андрій Толстой
Також читайте: О. Йосиф Кралька ЧСВВ: «Хочеться відчувати, що наші здобутки є здобутками всієї Церкви»
Монастир св. Онуфрія – частичка Княжого міста, до якої можна доторкнутися сьогодні
Церква Андрія: храм, який молиться разом з тобою
Повязані записи
