Автор: брат Павло Бойко
У світі, де правда часто тоне в океані пропаганди, голос Церкви залишається одним із небагатьох моральних орієнтирів. Особливо сьогодні, коли Україна вже понад десять років чинить спротив російській агресії, а повномасштабна війна, розв’язана росією у 2022 році, спричинила нечувані страждання для мільйонів людей.
Церква не є політичною інституцією, але її місія — пророча. Бути голосом сумління, нагадувати світові про істинні цінності: гідність людини, правду, милосердя, мир, який не базується на лицемірстві чи поступках перед злом. Блаженніший Святослав Шевчук у книзі «Бог не покинув Україну» слушно зауважив: “Коли починається війна, це означає, що голос Церкви десь не був почутий”.
Мир без правди — це капітуляція перед агресором
У контексті російсько-української війни багато хто в світі говорить про необхідність «миру». Але який це має бути мир? Мир, який ігнорує геноцид українського народу, депортації, катівні, викрадення дітей, знищення міст і храмів? Це не мир, а інструмент узаконення несправедливості.
Справжній мир не можливий без правди. А правда полягає в тому, що росія є агресором, а Україна — жертвою. Той, хто намагається зняти відповідальність із агресора або змусити жертву «зрозуміти» нападника — або сліпий, або співучасник. Саме тут Церква покликана стати голосом сумління.
Церква не може мовчати
Глава УГКЦ Святослав Шевчук неодноразово наголошував: „… найважливішою умовою миру є назвати злочинця по імені, викрити його злочини та засудити їх. Це потрібно не для помсти, а для того, щоб подібний досвід більше не повторювався. Це — справедливість задля майбутнього”. Церква в Україні активно служить: у шпиталях, на лінії фронту, в евакуаційних центрах, у психологічній підтримці. Її голос — це голос тих, хто страждає, але не здається.
Особливо важливою є присутність Церкви на поселеннях для біженців. Саме там священники, монахи, семінаристи та волонтери допомагають тим, хто втратив дім, близьких, звичне життя. Вони організовують богослужіння, проводять духовні бесіди, підтримують освітні й культурні ініціативи для дітей і молоді, які пережили травму війни, а також здійснюють збір і доставку гуманітарної допомоги в Україну. Церква є конкретною відповіддю на біль і відчай — живим нагадуванням про те, що Бог ніколи не залишає своїх дітей навіть у найтемніші часи.
Глобальна сліпота і страх назвати зло злом
Світова спільнота часто демонструє небажання втручатися або приймати однозначні рішення. В ім’я «політичного реалізму» замовчується правда. Універсальні цінності замінюються «взаємними інтересами». Але саме тут і має звучати голос Церкви — незалежної, вільної від страху, здатної називати речі своїми іменами.
Світ потребує не просто посередників, а пророків. Тих, хто скаже: Не буде миру без покаяння! Не буде майбутнього без справедливості! Не буде надії без правди!
Заклик до дії
Церква має бути не тільки місцем розради, але й центром формування свідомості. Християни і всі, хто шукає справедливості та миру, мають питати себе: чи я на боці правди? Чи моя байдужість — це теж позиція? Чи готовий я молитися, допомагати, свідчити про правду навіть тоді, коли це незручно?
Сьогодні, коли зло намагається перевдягнутися в одежу миру, Церква повинна бути тією, хто не дозволить світу забути: мир без правди — це не мир, це зрада! І саме тому Церква має залишатися голосом сумління людства.
Автор: брат Павло Бойко, семінарист Східної колегії, студент Католицького університету Айхштет – Інгольштадт, Німеччина.
Головне фото: Matti Karstedt, Pexels
Повязані записи
