О. Ігор Селіщев OP: «Якщо мене зроблять єпископом — на гербі напишу ­— конкретика»

Розмову з о. Ігорем Селіщевим можна умовно розділити на три частини. В першій він розповів про те, як корінний донеччанин з російськомовної невіруючої родини опанував українську мову та став римо-католицьким монахом-домініканцем. У другій поділився своїм сприйняттям Львова та братів греко-католиків. В третій — пояснив, чому для нас сьогодні важлива духовна школа отців давніх Церков Сходу. Інтерв’ю буде цікаве тим, кому не подобається гратися в християнство, і тим, хто вміє сприймати іншу думку, знаходячи в ній для себе щось пізнавальне та корисне.

О. Ігор Селіщев належить до Ордену Проповідників, знаних більше як домініканці. Зараз він мешкає в чернечому домі Пресвятої Євхаристії у Львові.

«Український патріот у Львові і Донецьку — це велика різниця»

Андрій Толстой: Отче Ігорю, звідки Ви походите?

О. Ігор Селіщев OP: Я походжу з Донецька, з самого центра міста. Прожив там 25 років, аж поки не поїхав до домініканців, із якими живу по цей день. Зараз мені 38. Тобто все моє свідоме молоде життя я провів у Донецьку.

Як давно Ви там були?

Останній раз був там у 2019 році, якраз перед ковідом. А коли «днрівці» закрили в’їзд, більше туди попасти не міг.

Коли їхали туди, то не боялися, що назад не випустять?

Я виїхав звідти в 2014 році, коли поїхав у Польщу на новіціат — це якраз співпало з початком війни. І потрапив додому вже в 2016 році. Переїзд через лінію розмежування повз блокпости – це, звісно, немов лотерея. Хоча з кожним роком ставало все спокійніше.

Я почував себе впевнено, тому що мав донецьку прописку, яку, до речі, маю досі. Але це все ж таки була лотерея, бо ніколи не знаєш, як хто на тебе зреагує.  В 2016-2017 роках з автобуса мене єдиного витягали і всі речі перевіряли — з української сторони теж. Уявіть собі – повний автобус бабусь і дідусів, і один лисий з бородою. Тому тут все було зрозуміло, я би теж себе витягнув. На початку їздив у чорній сорочці з колораткою, але ні на кого це не діяло — ні на наших, ні на їхніх. Вони взагалі не розуміли, що це таке.

У Вас дуже гарна українська мова — це з дитинства, чи Ви її опанували з часом?

Пізніше. Я закінчив Донецький національний університет, філологічний факультет, де вивчав прикладну лінгвістику. Ми вчилися українською мовою. І там я навчився нею говорити.

Чому вступили саме на лінгвістику?

У мене був потяг до лінгвістичних студій.

Саме української мови?

Мені йшлося взагалі про лінгвістику. І так співпало, що ця спеціальність була при кафедрі української мови і прикладної лінгвістики.

Якщо ідейно, то я почав себе відчувати українцем у віці 16-17 років. Але ви маєте зрозуміти: український патріот донецький і український патріот у Львові — це велика різниця. Через це час від часу й виникають непорозуміння.

У чому ця різниця полягає?

Наприклад, ставлення до російської мови. Наша група молодих патріотів, яка була в Донецьку загалом і при факультеті зокрема, вважала, що всі мовні процеси мають відбуватися в Україні поступово і природно. Та коли я став їздити Україною, то почав бачити агресію щодо мовного питання, особливо на Заході країни – Центральна Україна до 2014-го була спокійніша в цьому плані. Як на мене, на жаль, з кожним роком ця агресія зростає. Це викликає дуже негативну реакцію поміж багатьох людей на Сході країни, і це не допомагає єднанню навіть з тими, хто зовсім не проросійський. Не знаю, як воно далі буде, але треба думати, що з цим соціокультурним явищем робити.

Багатьох людей, зокрема у Львові, мовне питання турбує, а широкомасштабне вторгнення Росії його загострило. Мабуть, Ви думали над тим, що Путін виправдовував свою агресію проти Української держави гаслом, що він іде визволяти «рускоязичноє насєлєніє». А в результаті саме зросійщені українці постраждали від росіян найбільше, так, що ми навіть бачимо чіткі ознаки геноциду.  

Моє розуміння дуже просте — йшлося абсолютно не про російськомовне населення. Ці виправдання агресії є лишень ширмою… Лозунгом. Про це якраз свідчить те, що ви згадали: багато тисяч вбитих росіянами російськомовних мешканців України. Я недавно про це думав в контексті Грузії, Абхазії і Південної Осетії — цікаво, кого він там «визволяв» — теж російськомовних? Невже, якби в Україні не було російськомовних, то Путін на Україну не напав би, чи проблем у нас із Росією не було би? Думаю, що була би та сама агресія, просто з дещо іншими гаслами.

Як тоді можна зрозуміти русифікованих українців, які побачили справжнє потворне обличчя Росії, але далі тримаються російської мови? Що може бути страшніше за війну, щоби переконати їх у необхідності розірвати цю нитку з російським світом?

Я розумію це так, що проукраїнські російськомовні українці не вважають, що російська мова належить Росії. До прикладу можна взяти війну кінця XVIII ст. за незалежність Сполучених Штатів, точніше колишніх британських колоній у Північній Америці. Для них не те що англійська мова не була проблемою, а навіть англійська культура, англійська філософська думка залишались чимось базовим. Вони хотіли здобути і збудувати власну державу на інших принципах, що, на мою думку, було для них першочерговим. Вважаю, що нам варто наслідувати саме такий підхід.

«Мені здалося, що я просто граюся в християнство»

Дякую, було дуже цікаво почути Вашу думку, тому що важко уявити собі майбутнє країни, де люди не хочуть чути та розуміти один одного. Однак перейдімо до наступного не менш цікавого питання. Бо якщо про українських патріотів з Донбасу наші читачі, мабуть, чули більше, то не знаю, скільки з них бачило римо-католицького монаха-домініканця, який народився та виріс у Донецьку. Можливо, у Вас є якесь німецьке чи польське коріння?

У мене, як і в кожного мешканця Донбасу, є мільйон коренів — ми там, як американці, намішані — всі зі всіма, але те, що я прийшов, власне, до римо-католиків, не пов’язане з моїм походженням. Взагалі я походжу з невіруючої родини — був неохрещений. Згодом я маму провів до костелу, тато мій — умовно православний, як і більшість людей там.

На мене вплинув власний пошук Бога. А також латинські духовність та спосіб мислення, тобто, дуже чіткий. Коли я пізніше приїхав до Польщі, то побачив, наскільки я все ж таки «східний» у порівнянні з ними, а коли живу в Україні, то бачу, що в багатьох моментах у мене «західне» мислення. Певною мірою нерідко мене супроводжує відчуття, що я свій поміж чужих і чужий поміж своїх. А якщо подивитися на це з іншої сторони, то може воно так і повинно бути, коли людина старається мислити незалежно та постійно дивиться, що можна взяти доброго і звідти, і звідси. Мені здається, що західна християнська думка і духовність у цьому якраз і полягала — брати найкраще з усіх проявів людської і християнської думки та синтезувати це.

В яких формах Ви торкнулися Римо-католицької церкви? Як на практиці відбувся Ваш прихід до віри?

Насправді я часто думаю про це, згадую той момент — не можу його пояснити до кінця раціонально. Просто я шукав Бога самостійно та різними способами. Читав сам, молився сам, сам роздумував. І в певний момент мені здалося, що я просто граюся в християнство. Тому що, по-перше, християнство — це щось конкретне, а по-друге — це спільнота.

Церква — це спільнота, і треба просто до цієї спільноти прийти. Пам’ятаю, я сидів на роботі — якраз тоді навчався на магістратурі і працював у пресцентрі університету — і перед обідом подумав собі: все, треба щось робити. І на перерві сів у тролейбус і поїхав до костелу. Там запитав, коли проходять Меси-Літургії, і коли ввечері того самого дня прийшов туди, то зустрів настоятеля і сказав йому, що хочу хреститися. Не знаю, що він подумав про мене, але запросив прийти наступного дня, це якраз була неділя. Я прийшов. І все почалось.

Чому вирішили поїхати саме до костелу, а не в православний храм чи в якусь із протестантських громад?

Перед тим я вже читав,  що таке православ’я, що таке католицтво. Я знав про греко-католиків у Донецьку, але вони для мене були частиною східнохристиянської думки, яка на той час мене не дуже приваблювала. Мене вабило західнохристиянське, латинське, щось на межі Середньовіччя. Я зараз можу точно сказати, що я прийшов у Римо-католицьку церкву через естетику — звичайно, через молитву, але й через естетику. Зараз я вже маю до цього більшу дистанцію, бо розумію, що ці елементи не є сутнісними. Але на початку вони важливі, тоді мене це сильно притягнуло.

Через скільки часу Вас охрестили?

Приготування до хрещення тривало дев’ять місяців.

Як Ваша підготовка відбувалась?

Я зустрічався щотижня з сестрою, яка працювала при парафії, це була польська монахиня. Вона мене по Катехизису готувала.

Якою мовою?

Вона говорила російською з дуже сильним польським акцентом. Я ще під час навчання в школі дізнався, що у мене є трошки польського коріння, тому почав слухати польське радіо, а потім з’явилося кабельне телебачення польською. Також я знайшов кілька підручників, тому коли прийшов у костел, то вже більш-менш польську знав і був радий можливості попрактикуватися. Якщо сестра не знала російського слова, то говорила польською, і я все розумів.

Богослужіння якою мовою Ви відвідували в костелі?

Майже всі Меси там були російською, одна в неділю — польською, одна — українською. Але я можу сказати, що коли ми з друзями обирали, на яку Службу піти, то не звертали увагу, якою мовою вона буде проводитися. Звісно, якщо ми могли обирати, то йшли або на російську, або на українську. Українською, мабуть, було цікавіше, бо це така дійсність, яка була менше присутня в Донецьку.

Таких, як Ви, було багато в костелі? Маю на увазі людей, які свідомо прийшли до віри із невіруючого середовища.

Наша парафія була невелика, але досить активна. Там було до однієї тисячі  активних парафіян, з них — 300-400 молодих людей та осіб середнього віку. Таких студентів, як я, було відсотків 30, може навіть більше.  

Справжня місіонерська церква.

Можна й так сказати, але в Донецьку костел сам собою притягував багатьох людей. Як і для мене, для них це була дійсність із якогось іншого світу, яка радикально відрізнялося від нашої місцевої щоденності, і це було добре.

Яка зараз доля цієї парафії?

У Донецьку, мабуть, уже другий рік нема жодного католицького священника. Коли почалася війна, настоятель був в Україні, в Кам’янець-Подільському, здається. Він уже не міг повернутися, тому просили греко-католицьких священників приходити до костелу і відправляти Літургії. Але потім і вони виїхали, тож зараз люди час від часу збираються, раз на кілька місяців, на великі свята — туди приїжджають священники з Росії.

У Вас залишилися родичі в Донецьку?

Так, мої батьки, тітка, дядько.

Ваші стосунки не обірвалися?

Я підтримую з ними стосунки.

«Не тільки я і Бог»

 

Не менш цікаво дізнатися, як Ви стали монахом і священником. Коли у Вас виникла така думка?

Відчув таке покликання десь через два роки після хрещення. Тоді я одразу подумав, що треба спробувати, у будь-якому разі нічого не втрачу. Моя справа — розпізнати з моєї сторони, а Орден і Церква нехай розпізнають зі своєї. Це все.

Хтось, може, запрошував Вас, так би мовити, агітував зробити цей крок?

Не агітували, хоча мій настоятель був переконаний, що я піду в його згромадження, це були так звані отці-христосівці.

Яка повна назва цього згромадження?
Товариство Христове для Закордонної Полонії. Коли мій настоятель казав мені: «Ігорю, ти маєш бути в цьому згромадженні», я відповів йому, що не відчуваю свого покликання працювати з польською еміграцією. При чому тут я і польська еміграція?! Він казав, що їхня діяльність полягає не лише в цьому. Але ж я розумів, що це була їхня основна харизма. «То як я можу бути у вашому згромаджені, не поділяючи його харизми?», — запитував настоятеля і цим ставив його в ступор. Але він мене все-таки туди чомусь у кандидати записав, через що я на нього трохи розізлився.

Що стало визначальним для прийняття Вами остаточного рішення розпочати монаше життя? І чому Ваш вибір зупинився саме на Ордені Проповідників — домініканцях?

Навіть коли я вже був охрещений, мене тягнуло до християнського радикалізму. Я думав, що якщо я вже прийшов до віри, то треба вже йти на 120 відсотків. Я розумів, що можу помилятись щодо свого покликання, але у мене був принцип — треба пробувати. Не треба сидіти і роздумувати дуже довго: пороздумував і порозпізнавав, а тепер не варто замикатися на собі. Взагалі я вважаю такий спосіб розпізнання свого покликання трошки фальшивим — бо не тільки я і Бог, а й інші мають бути залучені в цьому процесі.

Це лише в певному історичному моменті почали акцентувати на виключно суб’єктивному розпізнанні покликання. Чому так сталося? Бо раніше був надмірний вплив на людину зовні — замість неї покликання, так би мовити, розпізнавали інші: дітей віддавати в монастирі, а для когось було привабливою дисципліною пропозицією стати священником… Тому з часом почали наголошувати, що розпізнання має відбутися на рівні твоїх особистих стосунків із Богом. Але тепер почали приходити до того, і я до цього прийшов, що в цьому плані все має бути в гармонії.

Тим більше, Ви знали, що коли людина хоче вступити в чернечий орден чи згромадження, то їй дається час на розпізнання покликання — це зовсім не означає, що ти пройшов в монастир — і через тиждень вже став монахом.

У мене враження, що багато людей якраз цього не розуміє. Бо як чують, що хтось там, особливо якась гарна дівчина, вирішує піти в монаше згромадження, то так ніби вона вже своє життя скінчила. Але в католицькому середовищі не так. У нас здебільшого діяльні монаші спільноти, тобто активні, які працюють зазвичай назовні. Інколи це може бути навіть активніше життя, ніж якби той хлопець чи та дівчина просто працювали від восьмої ранку до шостої вечора, і потім вдома сиділи.

І я це розумів, а з другої сторони мені не хотілося бути просто священником на парафії. Але, знову ж таки, це мало бути активне монаше життя. І я обирав між францисканцями, єзуїтами і домініканцями. Про всіх них я був начитаний ще з дитинства. Я вже знав, хто як виглядає та хто чим займається. Ось тільки хотів краще з’ясувати, як воно зараз виглядає, і побачив, що насправді небагато змінилося.

Єзуїти мене тоді відштовхнули своєю загадковістю — їхній сайт був настільки загадковий, що я подумав: мене туди не візьмуть.

Що Ви маєте на увазі, коли кажете про загадковість?

На їхньому сайті майже не було конкретної інформації, натомість було дуже багато містичної: хто такі єзуїти, і дуже мало конкретики. Францисканці мені здалися занадто простими, а от домініканці зацікавили. Принаймні сайт польської провінції домініканців. До того ж там були відео з прикладами проповідей. І вони мене захопили своєю енергією і, знову ж таки, конкретикою. Там все було коротко, чітко і зі силою. Конкретика — це, мій девіз. Якщо мене єпископом зроблять, я, мабуть, собі на гербі напишу латиною — конкретика.

А що конкретно Вас у домініканців зацікавило?

Ну, по-перше, це була проповідь: сучасною мовою, сучасними методами, сміливо, але водночас не агресивно, спокійно. Один польський домініканець подав гарний приклад. Всі знають, що яблуко – це корисна річ. І людині його можна запропонувати по-різному. Підійти, відкрити їй рота і запхнути те яблуко? А може, краще просто показати його і розповісти: «Дивись, воно класне», і зробити так, щоб людина сама по нього сягнула? Ось це і є домініканський метод. Ось такий спосіб мислення мене і привабив тоді.

Ви поїхали в Польщу на новіціат?

Так, найближчий домініканський новіціат був у Польщі.

Як Ви це пережили психологічно?

На початку — з великим ентузіазмом: тому що їду за границю, буду вчитись і жити за кордоном. А з другої сторони, я почав дуже сильно відчувати різницю менталітетів. Але я себе заспокоював: «Ігорю, з німцями було би гірше». Якби поїхав у Німеччину, то взагалі з глузду з’їхав би, напевне (сміється).

Зате мене постійно тягнуло назад. Я навіть докучав своїм братам тим, що постійно казав: «Слухайте, а от як класно в Донецьку… А у нас було інакше… А в Україні так». І постійно порівнював. Часом це було недоречно, та сум за Україною в мене зростав. Просто хотів бути серед людей, ментальність яких я розумію і які мене можуть краще розуміти. Хоча орден домініканців міжнародний, ми маємо бути готові за необхідності поїхати в іншу країну. Тому поміж нас плекається універсальне мислення, а не містечкове. Хоча містечкового у мене ніколи й не було.

Чи не відчували Ви в Польщі якоїсь дискримінації?

Що стосується мене особисто, то у 90 відсотках випадків я відчував пошану. А щодо випадків дурного ставлення, то це, мабуть, просто я комусь не подобався, а те, що я українець, ймовірно, лише було додатковим подразником (сміється).

«Греко-католики в Україні коливаються між двома полюсами»

Зараз Ви навчаєтесь в УКУ. Як би Ви зі сторони оцінили греко-католицьке середовище в Україні?

Я справді більше зустрічаюсь з греко-католиками в Українському католицькому університеті, а це, як я розумію, не зовсім типове середовище. А загалом я бачу, як греко-католики в Україні коливаються між двома полюсами: «наша традиція східна, але ми католики». Маю враження, що їм постійно треба думати: це наше чи не наше; варто це робити, чи ні; це можна чи не можна? Або: як інші подивляться на те, що ми робимо? А це латинізація чи ні? Римо-католики таких питань, мені здається, не мають. І не тому, що вони функціонують у своєму середовищі, а тому, що сам принцип латинської Церкви був такий — ми дивимося, що є доброго в інших традиціях,  і намагаємося це асимілювати. Тому, по суті, жодна інша традиція не сприймається як загроза своїй.

Скільки вже часу Ви у Львові?

В 2018-му я тут жив рік. А цього року — від червня.

Які Ваші враження від міста?

Перед 2018-м я майже три роки жив у Кракові, в центрі міста. І я його майже зненавидів. Чому? Бо там був постійний потік туристів: майже 24 години на добу. Шум, постійний галас, особливо в теплу пору року. І це дуже дратувало. 

Також я виріс у місті, де широкі вулиці і було багато зелені. А в Кракові цього нема, принаймні там, де я жив, були вузькі бетонні «джунглі». І на мене це також  психологічно давило. Тож коли я приїхав до Львова і побачив те саме, то пережив це важко. Тому 2018-ий був для мене трохи важкуватий. Але зараз, коли я приїхав, то інакше почав це сприймати. По-перше, у мене тут дуже конкретне завдання — вчитися, і я просто сприйняв все як є — крапка. Хоча мені бракує зелені, попри те, що ми живемо під Високим Замком.

Що ж стосується людей у Львові, то це складніше питання. Між поколіннями є цивілізаційна різниця в мисленні. Молодь, чи навіть середнє покоління, не живе тугою за минулим, я би сказав, не зосереджене на культурних особливостях Львова, по-різному дивиться на саме поняття «Україна». Із молодшим та середнім поколінням мені простіше спілкуватися: для мене, як для східного українця, цивілізаційна різниця з ними менша. В академічному середовищі, в якому я зараз перебуваю, я почуваю себе дуже добре.

«Це християни, які жили в постійній окупації»

Яка богословська дисципліна Вам найбільше до серця лежить?

Я прийшов в УКУ займатися отцями Церкви, а конкретніше – сирійською традицією, яка у нас мало знана. Ми традиційно ділимо християнський світ на західний і східний, але забуваємо, що від V ст. існують ще так звані орієнтальні Церкви, ті, хто з тих часів не був ані католиками, ані православними. Це копти в Єгипті, сирійці, ассирійці…

Вірмени.

Ось вірмени, вони католики чи православні? У Львові є вірменська церква, до кого їх зараховують львів’яни?

Їх сприймають як щось окремішнє, просто вірменська Церква. Мало хто може дати їм визначення, наприклад, що йдеться про одну з так званих дохалкедонських церков.

Ось, власне, ці дохалкедонські напрямки мене й цікавлять.

Кого можете для прикладу назвати з дохалкедонських Отців?

Я буду займатися невідомим отцем, якого звали Афраат Сирієць або, як його називали, Афраат, Перський мудрець. Він жив у часи Єфрема Сиріна, але в Перській імперії. У цьому й полягала різниця між ними. Бо Єфрем Сирін жив у Римській імперії і на нього мала вплив греко-римська культура, а християни Персії були в зовсім іншому культурному середовищі. І це мене притягнуло: як це бути раннім християнином і не перебувати під впливом, ані грецької, ані римської культур. Якраз цим дослідженням я буду займатись. Був ще один отець, трішки пізніший — Ісаак Сирін, він більш відомий греко-католикам.

І православним також…

Так, певного часу він став популярним і поміж православних, але сам він не був православним, бо належав до Ассирійської церкви Сходу. Є ще багато інших імен, які нічого не скажуть вашим читачам. Але існує цілий пласт християнської культури, яка була дуже потужна до XII-XIII ст., і про яку ми майже нічого не знаємо. Ми собі уявляємо, що від VI-VII ст. на Близькому Сході запанував іслам і крапка. Нічого подібного. Там розвивалася своя самостійна, самобутня християнська культура, причому дуже містична, але не така, як відоме нам східне християнство. І вона настільки ще погано досліджена, що, можливо, я стану якраз одним із тих, хто буде в Україні її вивчати.

Через війни в Сирії та Іраку ми дізнаємося, що там живе багато християн. Вони там із часів апостолів, а ми про них справді майже нічого не знаємо. І останні два десятки років вони переживають справжній геноцид.

А ті, хто врятувався, розпорошилися по світі, на жаль. А це, я би сказав, дві третини християн Іраку та Сирії. Частина з них осіла в Європі, Канаді та Сполучених Штатах…  Це страшний удар по цій культурі, тому що багато джерел, які треба було досліджувати, було знищено. Тому цим питанням треба займатися зараз.

Але для чого це нам потрібно сьогодні?

Якщо дуже коротко, то це християни, які жили в постійній окупації від VII століття — в ситуації можливого мучеництва зі сторони ісламського світу. І, подібно до християн першого століття, вони не жили категоріями створення християнської держави чи стабільного християнського суспільства. Вони розуміли, що їхнє життя дуже мінливе і треба зосереджуватися на інших речах. Це відбувалось якраз у тому часі, коли греко-римський світ уже став повністю християнським і почав будувати християнську імперію. Хтось вважає це натуральним розвитком християнства, а хтось має думку, що це було катастрофою християнства, з якої ми лише тепер поволі виходимо.

У мене був постійний спір з татом щодо цього питання. Я казав, що в першу чергу треба працювати над собою, розвивати себе — не тільки духовно, але й інтелектуально — і тоді спрацює відома формула: «Спаси себе — і навколо тебе навернутися тисячі». А він стверджував, що навпаки – лише завдяки зовнішній структурі буде забезпечена можливість розвитку кожному. Це, мабуть, безконечна дискусія, в якій кожен має визначитись.

Але ось сирійське християнство — це власне позиція навіть радикальніша за мою. У тому плані, що займися своєю душею, займися своїми стосунками з Христом, займися своїм розумінням власного місця в цьому світі, переймайся в першу чергу твоїм покликанням і ним іди. А не намагайся служити якомусь зовнішньому ідолу — в поганому сенсі цього слова — системі, яка навіть може називатися християнською.

«Дуже легко впасти в пастку якоїсь ідеології»

Але в «християнській» імперії для багатьох віра якраз і стає грою. Люди, які живуть в цій системі, змушені грати за її правилами, навіть якщо вони не мають віри та переконань.

Так, змушені грати за правилами, інакше отримають суспільні санкції.

Чимало людей в наших краях не будуть робити важкої роботи на полі, чи біля хати лише тому, щоб сусіди не подумали, що ти якийсь безбожник. Дехто йде в неділю до храму з тих самих спонук. У той самий час людина взагалі не задумується, що йдеться про Божу Заповідь — просто грає за правилами. Тому, мабуть, не буде зовсім вірним стверджувати, що ми живемо в часи віровідступництва. Бо, щоб від віри відступити, потрібно її мати. Тут швидше — слабне суспільний контроль, внаслідок чого люди просто знімають маски та відмовляються від нав’язаної їм суспільством ролі.  

Схоже на те.

Отче Ігорю, що би Ви порадили людям за таких обставин? Бо ж і відмова від суспільної ролі – це далеко не завжди вихід, який принесе людині щось доброго.

Ми вже живемо у так званому атомізованому суспільстві, яке майже повністю індивідуалізувалося і скоро дійде до європейської чи американської моделі. І це факт, і в цьому є багато мінусів. Але плюс такий, що суспільна пресія, яка би мене змушувала приймати якусь роль, стала меншою. І це має спонукати молоду людину чесно подивитись на своє серце: до чого її тягне, чим їй займатися. І це прямо пов’язано з її покликанням.

Також варто пам’ятати, що життя християнина – це не просто виконання якихось правил. Це реалізація свого покликання, а для того його треба розпізнати. Бо кожна людина має власне покликання, і це перше, що їй треба знайти, і пам’ятати, що моє покликання не лише для мене — воно створене для оточуючих, для моїх ближніх, для середовища, і далі — для країни і суспільства. І це буде приносити людині щастя від відчуття, що ти робиш дійсно те, для чого призначений.

Яке місце в цьому займає віра в Бога?

Елементарно: покликання не є тим, що я сам собі вигадую. Покликання дає Бог! Якщо все це робити без Бога, то в певному моменті з’являтимуться запитання, на які я не буду знаходити відповідей. І тут дуже легко впасти в пастку якоїсь ідеології, яка буде дуже просто все пояснювати: хто я? навіщо я тут? і куди я йду? Але проблема полягає в тому, що така ідеологія не буде відповідати дійсності. Бо якщо я не сприймаю світ і себе такими, як вони насправді є, то така дорога в жодному разі не веде до щастя.

Треба все робити разом з Богом, разом на молитві, щоразу слухаючи при цьому своє серце, але також і суспільство. Хоча може бути й так, що навколо мене більшість людей помиляється. Мало хто в такій ситуації може вистояти. Але цього не потрібно боятися. І я радив би уникати будь-яких ідеологій, під якими я розумію дуже спрощені пояснення світу, особливо ті, які опираються на такі поняття: хто друг, а хто ворог. Навіть якщо дійсно є ті, хто щиро бажає мені зла, або щиро бажає мені «добра», але такими методами, які ми зараз відчуваємо. Від цього почати, а далі Господь поведе.

Я чому просто про це кажу? Я дуже вдячний моїм батькам, що мені з дитинства і з ранньої молодості давали більше свободи. І взагалі моїм наверненням і тим, що от я став домініканцем, в тому числі завдячую тому, що вони мені в цьому жодним способом не перешкоджали. Також я бачу дітей, які страждають через те, що батьки вже мають плани на них. І як тільки діти намагаються йти своєю дорогою, то зустрічають багато різного активного або пасивного спротиву, і це спричиняє їм страждання.

А як помиляться, то чують докір: якби ти мене слухав чи слухала, то такого не сталось би. І людина втрачає впевненість у собі, у неї відбирають право на помилку або право на нову спробу. І, як наслідок, в таку людину вселяється страх помилитися, вона надмірно переймається тим, хто що про неї подумає або скаже — і вона ставить блок, інколи до кінця свого життя. З часом така людина повністю розчиняється в морі конформізму та безликості. Такі люди – ідеальний будівельний матеріал для тоталітарного суспільства, для створення громади нещасних людей, які отримують задоволення, хіба що зловтішаючись з горя іншого.

Деякі мої друзі мене питали, чи не боявся я, що вони на мене дивляться якось ненормально. І з часом я усвідомив, що, в принципі, воно може так і виглядало зі сторони, але для мене це було таке закохання, що в той момент мені було абсолютно все одно, хто що там про мене думає.

Дякую, отче, за цікаву та змістовну розмову.

Спілкувався (і фото) Андрій Толстой

Також читайте: О. Ігор Гнюс ОР: «Домініканські проповіді можна порівняти до кави еспресо»

Святий Домінік та його Орден продовжує своє служіння у Львові та Україні (відео)

Свята Роза Лімська знову об’єднує у Львові домініканців-мирян