Василіянин о. Михайло Лучків вже чверть століття несе служіння у церкві святого Андрія у Львові. Покликання священника, вкорінене у підпільній Церкві, принесло свої рясні плоди в часи релігійної свободи.
Про те, якими шляхами Господь вів отця Михайла, священник розповів в інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова».
Андрій Толстой: Отче Михайле, чому Ви вирішили стати священником?
О. Михайло Лучків ЧСВВ: Найперше мене притягала любов до Бога. І друга річ – я прагнув більш досконалого християнського життя.
Але звідки у Вас з’явилися такі любов та прагнення?
У часі підпілля до нас приходили священники, які повернулися зі Сибіру, із в’язниці. У моїй родині ні мама, ні тато ніколи не ходили до православної церкви: або йшли до костелу, або до нас приходили підпільні отці. Тоді було важко повірити, що наша Церква матиме таку свободу, як сьогодні. Радянська влада карала людей за те, що вони хотіли бути католиками — належати до правдивої Церкви.
Священники й сестри-монахині, які приходили до нас, завжди спонукали, щоби й інші обирали для себе шлях богопосвяченого життя. Тому я вирішив спробувати, хоча був ще підлітком і добре не розумів, що таке покликання.
З якого віку Ви стали на цей шлях?
Вже як мені було 15-16 років, почав прислухатися, ходити на лекції і таке інше. А потім треба було йти до війська. Та коли я демобілізувався, то мені зарахували службу в армії за чернечу кандидатуру (перший етап формації майбутнього монаха у Василіянському Чині, ред.).
Це неймовірно, що Господь покликав Вас, молодого хлопця, до монашого життя у підпільній Церкві у той час, коли навіть до підконтрольної КДБ російської православної церкви люди боялися або соромилися ходити.
У часи підпілля дуже велику роль відігравали не тільки священники. Я би хотів підкреслити велику важливість мирян — простих людей, які, може, були неграмотні, не мали наукових ступенів з богослов’я і філософії, але були щирі та відкриті для Бога. І вони продовжували вірити у вічні правди Божого життя та хотіли належати до правдивої Церкви. Їх ніщо не спиняло: жодні штрафи, те, що з них сміялися люди — називали їх «баптистами», або ще якось. А мирян навчали співу та літургійному порядку сестри-монахині. Вони також шили літургійні речі, і навіть варили миро, яке єпископ раз на рік посвячує. Дивлячись на працю та жертвенність вірних нашої Церкви, і зароджувалось моє покликання, бажання також послужити іншим.
Звідки Ви походите, отче?
З Дорожева, це село недалеко від Дрогобича і близько до Грушева. Мені особливо запам’яталось, як у 1988 році відзначали 1000-ліття Хрещення України, і на врочисту Службу Божу до Грушева мали приїхали отці Михайло (тепер Матей) Гаврилів, Петро Зеленюх та Микола Куць – редемпторист. Але село, де мав би відбутися ювілей, міліція та служба безпеки оточили. Тому люди приготували інше місце —між Грушевом і Дорожевом в невеличкому храмі Преображення Господнього (місцевість Дубина), де був колись василіянський монастир. У часи касації, так званої йосифінської реформи, його ліквідували, залишилася тільки церковця. І саме там відбулося святкування, це був великий здвиг людей.
Чому Ви вступили саме до отців-василіян?
До нас приходили різні священники: світські, василіяни, редемптористи. Тоді миряни не розумілися на тій різниці. І я не розрізняв. Знали, що то є католицький священник, і цього було достатньо.
До нас часто приходив о. Стефан Яворський — канцлер колишньої Перемишльської єпархії. І він завжди казав мені: як підеш у монастир, то тільки до василіян. Те ж саме говорили і сестри-служебниці, які жили у нашому селі. А я не розумів, що то таке — «василіяни». То він мені пояснив, що це давній твердий монаший орден. І тому, за порадою доброго приятеля нашої родини отця Яворського, я пішов до василіян.
Найбільше своїм покликанням я завдячую йому. Він дав мені багато книжок — десять, а може й більше, що на той час було дуже складно. Зокрема, приніс мені «василіянку», так називали тоді молитвослов церковнослов’янською, який складався з двох томів. Та особливо я запам’ятав Катехизм Шпіраго. Отець Яворський сказав, що як я його вивчу, то зможу бути священником. І я помаленьку читав, студіював, відвідував групу, яку провадив тоді о. Василь Мендрунь.
Якось, ще до війська, прийшов до отця Дам’яна Богуна, він тоді мешкав на вул. Вірменській у Львові. Там ще були цифри на вході, на підлозі. Пригадую, що не знав, як привітатися з ним по-монашому, а він, жартуючи, говорить: «Та скажи просто “добрий день”». Підбадьорив мене: сказав, що добре, коли будуть молоді священники, бо старенькі вже скоро помруть і їм потрібна заміна. Так визрівало моє покликання — воно не буває відразу великим, але поступово зростає з любові до Бога та бажання служити іншим. Після того я пішов до війська, відслужив, повернувся і сказав, що далі йтиму за своїм покликанням.
А де Ви проходили військову службу?
У Східній Німеччині, то колись називалось «ГСВ» – «группа совєтскіх войск в Гєрманіі».Там я пройшов «учебку», сержантські курси — це було у місті Вурцен, недалеко від Берліна.
Чи було Вам складно у радянському війську?
Нам представляли Європу в негативному світлі, навіювали відчуття небезпеки. Однак я то все перебув. За мене молилося багато людей. Отець Стефан Яворський казав, що згадував за мене в молитві кожного разу. І я сам не забував про молитву. Інколи вранці вдавалося сказати лише: «Господи помилуй», а коли зміг — таємно перехрестився. Та й завжди просив у Бога помочі, і Бог допомагав. В армії — нелегко, але я звик до роботи в селі, тому фізичні навантаження, та й ходити у чоботах – для мене це було звично. А як надходили наші свята, то з кількома українцями згадували за то. Куті чи пасок не було, але принаймні могли звернутись один до одного християнським привітанням. Під кінець служби мені навіть пропонували залишитись у війську, але я сказав: ні, дякую, я поїду додому.
Отже, як Ви вже сказали, військо Вам зарахували за чернечу кандидатуру. А де Ви проходили новіціят?
На той час братів було вже більше, сім чи вісім, і ми розпочали новіціят в с. Оброшино, в о. Віктора Батога — він був нашим магістром, там ми збиралися в невеличкій квартирі. Місця мало, вікна відкривати не можна, щоб нас не почули, і ми — вранці, поки ще темно заходили, і ввечері — як вже було темно, виходили. І перебували у тому приміщенні цілий день. Нам було цікаво, але водночас трохи важко. Тому нас розділили на дві групи: львівську і, так би мовити, дрогобицько-стрийську.
Мій новіціят продовжився в Бориславі — там нашим магістром був теперішній владика Іриней Білик. Для науки ми збиралися в різних містах: Дрогобичі, Стрию, Бориславі. Приходили до Малехова, до отця Антонія Масюка, а в Стрию нам читали лекції отці-професори Яків та Єронім Тимчуки, о. Маркіян Когут, о. Дам’ян Богун, о. Василь Мендрунь. Треба було мати достатньо зошитів, щоби то все законспектувати. Книг було мало. Це був 1989 рік.
Пригадую один кумедний випадок, який стався зі мною через те, що Євангеліє і Апостола ми читали з одного маленького Нового Завіту. Хоча я зробив всі закладки як слід, але переплутав, і замість Апостола на Службі прочитав Євангеліє. Тому прочитав Апостола владика. Але не сварив мене, сказав лише, щоби я наступного разу був уважнішим.
Коли Ви склали перші обіти?
У 1990 році. І облечини, і перші обіти в мене приймав владика Софрон Дмитерко. На той час ми не могли ще відкрито носити габіт, але мали на собі завжди ремінь, який новик отримує на облечинах.
Коли Вас рукопоклали на священника?
В останню неділю жовтня 1991 року, на свято Христа-Царя, владика Софрон Дмитерко висвятив мене на священника в Івано-Франківську, на Майзлях. На той час батьків на облечини, обіти чи свячення не запрошували. Але вже на моїй першій Літургії вони були присутні. Разом зі мною тоді висвятили о. Софрона Яциківа, який служив в Дрогобичі — він уже покійний — був старший за мене. На нас двох тоді підпілля, так би мовити, замкнулося — ми були останніми висвяченими із тих, хто готувався до священства в підпіллі.
Отже, Ви – останній семінарист із підпілля, якого рукопоклали на священника?
Виходить, що так. Мені навіть тоді дали диспензу, бо я ще не мав необхідних для свячень 25-ти років, як того вимагало канонічне право. Мені було 24.
Також читайте: Крехівський новіціят: місце, куди кличе Бог
Чи вдалося Вам пройти новіціят у Крехові?
Я дуже хотів попасти до Крехова, але вдалося мені це не відразу. Спочатку мене скерували до нашого монастиря в Гошеві. І вже там отці Макарій Флячок і Матей Гаврилів сказали, що тепер будемо жити за розпорядком. На все треба брати дозвіл, споживати їжу поза трапезою не можна і т. д. Повернувся також о. Макарій Грень, який був ігуменом у Гошеві ще до війни — він для нас був прикладом, світочем.
Але там я пробув недовго, близько місяця, після чого мене скерували в наш монастир в Улашківці. Там я вже пробув рік. Запам’яталось, як гарно нас тоді зустріли там люди. На той час нам повернули кілька келій монастиря, то фарба на підлозі була свіжа, так що кілька мишей до неї прилипло. Після того був ще деякий час у Бучачі, поки о. Іван Майкович на кілька місяців поїхав до Рима на Генеральну капітулу. Тому не міг ось так відразу попасти до Крехова на новіціят, хоча дуже хотів побути в спільноті, щоби чогось більшого навчитися.
Та коли приїхав до Крехова, то виявилось, що і там багато душпастирської праці — ми тоді обслуговували майже половину Жовківського району — їздили аж до Любелі, а ще були Мацошин, Воля Висоцька, Сопошин… У неділю завжди мав три-чотири Літургії, було багато похоронів, хрестин, чимало людей було невінчаних. Тому під час мого річного новіціяту у Крехові я мав багато праці як священник.
Що було після Крехова?
Після того я був в Краснопущі, це біля Бережан. За радянської влади монастир і церкву там використовували як будинок для неповносправних чоловіків. Храм був перегороджений навпіл – на два поверхи. Внизу була їдальня, там де раніше стояв вівтар — кухня, в захристії мили посуд. А над перекриттям був клуб. Я все те застав, і разом з людьми ми почали відновлювати монастир і церкву. Там я пробув більше року.
Після того мене скерували до Золочева, де готувалось відкриття василіянської семінарії. І впродовж року я допомагав облаштувати її. Після того пробув ще рік в Добромилі, потім пів року у Львові, а відтак — в Червонограді.
І в 1999 році о. Теодозій Янків, який тоді був протоігуменом, призначив мене на парохію до церкви святого Андрія у Львові. Парохом тоді тут був старенький о. Антоній Масюк, також служив о. Діонізій Бдзель, вже покійний, приходили отці з монастиря Онуфрія і з Крехова допомагали… У Церкві була велика потреба в ремонті: дах затікав, на бічній наві відпадав тиньк… Тому о. Теодозій попросив мене тим зайнятися. А років через п’ять я дістав грамоту від Любомира Гузара, щоби бути тут парохом. Реставрацію храму робили довго — майже 20 років.
Як вдавалось поєднувати духовне служіння і об’ємні ремонти та складну реставрацію?
Бог завжди посилав добрих і чесних людей, а також добродіїв, які допомагали фінансово. Тоді була велика заохота, люди були дуже жертвенні — все, що треба було для церкви — віддавали. Після багатьох років безбожництва була туга за церквою. Були й труднощі, але ми не здавалися, продовжували робили свою справу.
У Василіянському Чині монахів постійно переводять з одного монастиря в інший. Ви майже чверть століття служите в храмі святого Андрія. Не зовсім типова ситуація. Як так сталося?
Мабуть тому, що тривав ремонт храму… Я знав, як саме це треба робити, знаходив рішення, особливо щодо реставрації, а також мав напрацювання, корисні контакти і довіру людей. Та й з парафіянами в мене проблем не було. Бог так давав, та й я лишався.
Існує думка, що парафія церкви Андрія має власну, дещо особливу духовність. Чи так це насправді?
Я погоджуюся з цим — коли я прийшов сюди ще за часів о. Антонія Масюка, тут було наче продовження підпілля. Людям, які приходили сюди на богослужіння, були дорогі ті звичаї й традиції нашої Церкви, за які їх карали — штрафами, утисками на роботі, а когось – і в’язницею. І ми ті практики зберігали хоча б тому, аби люди не відходили від нашої Церкви. Бо вони, скажімо, йшли до костелу і вже не поверталися до нас.
Деякі з набоженств або духовних практик справді прийшли до нас із Римо-католицької церкви. Але вони були так вдало адаптовані нашими отцями і вірними, і так полюбилися їм, що органічно стали нашими — люди пройшли з ними підпілля, це допомагало їм зберігати вірність Вселенській церкві, і дотепер має добрі плоди.
Візьму приклад з мирського життя. Ми купуємо імпортні авто, нам подобається одяг, речі, і навіть парфуми із Європи, то чому, коли ми взяли щось доброго зі Заходу в церковному житті, його треба обов’язково позбутися, бо то «не наше»? Тоді пересідай на «Запорожець» із Мерседеса, якщо любиш виключно наше. Але ж ні…
Друга річ: багато людей відходило тоді до Ковпака, який діє поза Церквою. Тому ми йшли людям назустріч, щоби бути Церквою, відкритою для всіх не лише на словах. І це має добрий результат, бо наша парафія розташована в такому місці, де мало житлових будинків, але попри це храм завжди повний людей. До нас приходять із цілого міста, і з-поза міста — щоб помолитися, посповідатися і причаститися. У нас дуже активне євхаристійне життя. І ми зберегли багатьох людей, не розгубили їх, не образили. Бо свого часу вони за це терпіли й страждали та передали цю любов своїм дітям і внукам.
Також читайте: «Пастирі підпільної Церкви»: о. Климентій Стасів ЧСВВ про свою нову унікальну книгу
Ви згадали про Антонія Масюка – наскільки мені відомо, це був особливий священник. Він багато молився з людьми і за людей, його стараннями була збережена чудотворна ікона Матері Божої Страждальної (Деревнянської), яка досі перебуває в храмі. Який вплив мав цей Ісповідник віри на Ваше життя?
Отець Антоній Масюк був унікальною особою — здавалося, що він має відповіді на всі питання. Звичайно, його всі поважали. Наприклад, у нашому Чині він не мав високих посад, але до нього ходили на пораду всі — старші священники і навіть протоігумен. А я був тут з ним постійно. Тому я щасливий, що мене з ним доля звела, і ми могли з ним кожний раз, кожний день разом молитися. Він був дуже ревним священником, багато молився. І, можна сказати, не годинами, а днями — з ранку до вечора — сидів у сповідальниці. Здавалося, що він ніколи не був втомлений — він тим жив і тішився, що стільки народу приходить. І радів, що є стільки молодих священників. Тому хотів нас чимось повчити, пошанувати, він був завжди, як батько: всіх пригортав, мав особливу харизму любові.
Також читайте: Деревнянська ікона Божої Матері — чудотворна святиня в центрі Львова
Церкву Андрія можна також назвати й церквою святого Яна з Дуклі – покровителя міста Львова. Його постать тісно пов’язана з цим храмом. Він не лише тут подвизався та служив Богові, але й був довгий час похований. Багато розписів, картин, різьби в храмі присвячені саме його постаті, а в святилищі зберігається його мармуровий саркофаг. Однак Ян або Йоан з Дуклі був римо-католиком, а тепер церква Андрія належить греко-католикам. Чи не відбувся розрив традиції цього святого місця?
Нема святого поляка, українця чи румуна – всі святі належать до вселенської Католицької церкви. І, якщо поглянути на церковний календар, то українських святих там майже немає. А щодо Яна з Дуклі точно ніхто сказати не може: одні говорять, що він був українцем, лемком, інші вважають його поляком. Дукля — це біля Барвінку, там жили лемки. Після Другої світової війни ці землі відійшли до Польщі. Державні кордони змінюються, але для Бога нема кордонів.
Ми знаємо, що він проповідував вірменською, польською і русинською, тобто українською, мовами. І не звертав увагу на походження людини, ніс любов Бога всім. Як хто до нього звертався за молитвою, уздоровленням чи з іншою потребою — він всім допомагав — і сьогодні він всім допомагає. Тому святого Яна з Дуклі ми почитаємо як святого цілої Церкви Христової. Я, наприклад, тішуся, що він тут був, і освятив це місце своєю молитвою і життям — це честь для всіх нас.
Також читайте: Церква Андрія: храм, який молиться разом з тобою
Архітектурний стиль церкви Андрія належить до часів пізнього Середньовіччя. І коли заходиш досередини храму, ледь не фізично відчуваєш потойбічність. Що, зрештою, цілком природно, бо саме храм є особливим місцем, де духовний світ зустрічається з фізичним. Чи були Ви особисто свідком, якихось містичних переживань в церкві Андрія?
Містика є завжди, коли людина приходить до храму і змінює життя. Отець Антоній Масюк інколи приходив і казав: «Ой, сьогодні така велика риба мені попала». А мав на увазі людей, які, можливо, не були на Сповіді 25, 30, а може й 40 років. Одного разу каже: «Сьогодні був у мене на сповіді гінеколог». А я питаю: «І що Ви йому сказали?» Бо десь зрозумів, що мова йшла про аборти. Тоді о. Антоній відповів: «А я обняв його і дуже тішився, що він прийшов». Ось це і є містика — переміна життя людини. Ісус Христос нікого не засуджував: розбійника на хресті прийняв… Жінку, яку спіймали на перелюбі, від побиття камінням врятував. А про іншу грішницю Він сказав: «Прощаються її численні гріхи, бо дуже вона полюбила, а кому мало прощається, той мало любить» (Лк. 7, 47-48).
Я не раз кажу отцям, що коли людина прийде навіть щось запитати – «не сваріть її». «Бо вдома її сварять, на роботі її сварять… То як ще й в церкві на неї насварять, куди їй тоді йти?». Людину потрібно втішити, підтримати хоча б словом. Скільки разів до мене підходили люди і дякували. А що я зробив? Просто не відштовхнув, дав надію.
А ще люди приходять і моляться до чудотворної ікони Богородиці. Отець Антоній казав, що це є ласка Божа, що вони мають можливість тут молитися і ласка Божа, що Мати Божа може їх оздоровляти, давати сили. Те, що люди знаходять спокій у нашому храмі — це вже містично.
Ще я звернув увагу, що в церкві Андрія молитва не припиняється навіть між службами. Тут завжди хтось молиться – чи перед іконою, чи перед Святими Тайнами, або на лавці сидячи, або ж клячучи. Звідкіля така атмосфера молитви?
Найперше можемо завдячити цим отцю Антонію Масюку — він багато молився. У нас були й нічні чування — з першого четверга місяця на першу п’ятницю: Свята година, Хресна дорога, вервиця… І так молилися цілу ніч. Різні практики: акафісти, молебні. Ікону виставляли на тетрапод — люди підходили, торкалися її, молилися… Пам’ятаю, як упродовж року до ікони приїжджала жінка з дитиною у візочку, і вона стала здоровою. Такі переміни, такі ласки Бог робить через спільну молитву. Це не тільки священники чи монахи, а ціла Церква молиться за ту особу, а відтак за іншу… І така спільна молитва має велику силу.
Отче, Ви на 34-му році священства: що Вам давалось найважче?
Найтяжче – коли ти не можеш достукатися до людського серця. Є люди, яким треба своє життя направити, а вони хочуть і не хочуть цього водночас. Така людина приходить і ніби щиро кається перед Богом, а ти не можеш їй дати розрішення чи Євхаристію, бо вона не хоче полишати гріха, наприклад, продовжує жити з іншою людиною «на віру» (без церковного шлюбу, ред.). У такому випадку я пояснюю людині, що розрішення дає Христос, а не священник. Тому якщо умови доброї сповіді свідомо не дотримані, то людині не лише не прощаються гріхи – навпаки, вона додає ще один великий гріх – святотатства. Тому, якби священник навіть піддався би на таке і дав розрішення, воно буде недійсним.
Хоча один знайомий священник з Австрії здивувався, коли почув, що ми дотримуємося умов доброї сповіді. Каже: «У нас можуть дати розрішення, не тільки тим хто “на віру” живе, але й чоловікам чи жінкам, які співживуть». У Німеччині взагалі мало хто сповідається — але причастя приймають. Але ж якщо людина в стані важкого гріха причащається, вона грішить, і, як написав апостол Павло, «на осуд собі їсть і п’є» (див. 1 Кор. 12, 29-30).
Вам 57 років, все життя Ви прожили як монах — у Вас нема ні дружини, ні дітей. І, мабуть, уже в минулому залишився юнацький ідеалізм. Чи нема у Вас відчуття порожнечі і непоправної втрати через те, що обрали монаше життя?
Не важко, бо є спільнота. Я не самітник, бо живу в спільноті. У мене є брати і сестри, тому в спільноті дуже легко жити. Це — моя сім’я. Окрім монашої родини я надихаюсь від наших парафіян. Є такі, що багато моляться і більш пунктуальні щодо богослужіння, ніж інколи ми, священники. Від деяких мирян можна навіть навчитись, як добре сповідатися.
Також читайте: Страшно сповідатися? Тримайся за руку, проведу
Як Ви далі бачите своє служіння?
Я тепер переніс тяжку хворобу — мав зі серцем проблеми, тому великих планів не будую. Сповідаю, молюсь, виконую інші види служіння. Настоятелі попросили мене, щоб я подбав про своє здоров’я, а як далі буде — побачимо.
Понад 20 років Ви були настоятелем парафії святого Андрія. Тепер — у становищі емерита. Як Ви пережили ці зміни?
Вічно парохом ніхто не буде. Звичайно, хотілося би зробити більше. Але я свідомий того, що треба давати можливість іншим. Так покерував Бог — тепер я можу приділити увагу своєму здоров’ю.
Важливо розуміти, що все, чого ми на парафії досягли, сталося завдяки усій нашій спільноті. Сам би я нічого не зміг зробити. Якби не наша провінційна управа, якби отці мені не допомагали, не підказували, а інколи й не підганяли, то нічого не було б.
Здається, Ви також були причетні до зведення величного храму при Василіянському монастирі в Брюховичах?
Таке завдання мені доручила наша провінційна управа. Отці мають різні здібності. Хтось вміє гарно проповідувати — я так не вмію. Хтось гарно співає — я не вмію співати. Але маю талант від Бога до будови. Тому я охоче погодився, коли мені запропонували будувати в Брюховичах семінарійну церкву. І ми розпочали працювати над цим проєктом разом з владикою Василем Тучапцем. А ще Бог послав нам дуже гарного архітектора Михайла Федика. Він виходжував ту церкву, як дитятко, приходив кожен день і перевіряв, чи все робиться правильно. Також допомагали добродії. І Бог поміг — за п’ять років ми змогли збудувати ту церкву. І маємо сьогодні храм.
Також читайте: «Кузня василіянських священників» у Брюховичах: 30 років жертовної праці та служіння
Скільки священників служить при церкві Андрія?
Семеро.
А скільки парафіян приходить на богослужіння?
Статистика дуже помінялася. Найперше через цей ковід. Тепер — війна. Раніше ми вінчали в рік до 300 пар, і було 300-350 хрещень. На чотирьох літургіях в неділю храм був переповнений. У рік було близько чверті мільйона причасників. Тепер, думаю, цифри менші. У Львові відкрилось багато парафій: і на Сихові, і на Левандівці, на Новому Львові… А на початках всі їхали до центру. Наша церква дуже зручна для старших людей, бо в нас немає сходів. Ще й трамвай розвертається близько. Тому були часи, коли в рік ми мали мільйон причасників і більше.
А все ж таки, як тепер?
Тепер на кожній літургії впродовж тижня може причащатись від 50 до 150 людей. Щодня служимо три літургії, в неділю та свята – чотири, храм надалі наповнений людьми.
Також читайте: Єпископ Василь (Тучапець): «Ця війна змінює ставлення людей до конфесій і Церкви»
В церкві Андрія причащаються на колінах… В інших греко-католицьких храмах причастя приймають здебільшого стоячи.
Ми не кажемо людині: вклякни! Як людина розположена, так ми і причащаємо її. Але традицію причащатися на колінах у нас люди дуже шанують. Ставати на коліна перед Євхаристією – це бажання самих людей. У такий спосіб у нашій Церкві причащалися вже віддавна. Якщо люди таким чином виражають свою надзвичайну любов до Бога, ми їх з колін перед Ним не піднімаємо. Раніше, коли священник йшов до хворого зі Святими Дарами, поруч з ним йшов паламар і дзвіночком дзвонив, — а люди вклякали і на вулиці.
Чи відчуваєте Ви, що виконали своє покликання? Що пішли саме тим шляхом, яким хотів Бог?
Думаю, що так. Я думаю, що мав добру пораду від інших, мав добрих учителів, а також мав відповідні умови і підтримку. І до сьогодні маю добру підтримку. Я не шкодую за нічим. Хіба за тим, що міг би й більше зробити, бо деколи був лінивим. І сьогодні, коли я захворів, до мене дуже добре поставилися мої браття та настоятелі. Труднощі бувають також в монастирі — і прикрі хвилини, і пережиття, і терпіння від людей, яким ти, здається, добре робив, а вони тобі це мають за зле. Всім не догодиш. Служити треба Богові. Я вважаю, що обрав собі добру дорогу. Хоча батько хотів, щоб я пішов в монастир, а мама – ні.
Отже, Ви почуваєте себе щасливою людиною?
Так, я щаслива людина, хоча й пережив важкі хвороби.
Дякую за Ваше служіння і щиру розмову, отче.
Спілкувався і фото (якщо не вказано інакше) Андрій Толстой
Також читайте: О. Йосиф Кралька ЧСВВ: «Хочеться відчувати, що наші здобутки є здобутками всієї Церкви»
О. Домінік Налисник ЧСВВ: «Я не можу дозволити собі сказати “а що з того покоління виросте?”»
Ігумен Крехівського монастиря: «Мій тато сказав: то тут нормальні хлопці, можеш залишатися»
Повязані записи
