Четверта неділя Великого посту присвячена пам’яті преподобного Іоана Ліствичника. Його монументальна праця — «Ліствиця» — була написана понад 13 століть тому для синайських монахів. Проте чи може ця сувора аскетична книга бути корисною сучасній людині, яка живе у вирі міської суєти, звикла до комфорту і щодня стикається з викликами війни?
Про це ми поговорили з отцем Тарасом Бецелем – духівником Львівської духовної семінарії святого апостола і євангелиста Іоана Богослова, настоятелем храму Преображення Господнього Львівської єпархії ПЦУ (на вул. Ковельській).
Андрій Толстой: Отче Тарасе, чому Церква призначила четверту неділю Великого посту для вшанування святого Іоана Ліствичника?
О. Тарас Бецель: Церква вшановує святого преподобного отця Іоана Ліствичника як великого наставника монашого життя. Та його наука важлива не тільки для монахів, але і для мирян. Бо вона навчає боротьбі зі своїми пристрастями, а вони не змінилися з часом. Залишилися всі ті самі.
А чому четверта неділя? Бо боротьба триває і збільшується якраз під кінець посту. Тому власне оцю науку боротьби із своїми пристрастями, з гріхами, яку на своєму власному досвіді, як кажуть, засвідчив Іоан Ліствичник, Церква взяла як зразок для повчання всіх.
Але все ж таки Іван Ліствичник сам був монахом і писав свої повчання для монахів близько півтори тисячі років тому. Наскільки практичними для сучасної людини будуть його настанови?
Отець Тарас: Його настанови будуть актуальними завжди, тому що всі пристрасті, які були колись, залишилися і тепер, на жаль. Чи то блуд, чи сріблолюбство, чи то гнів, чи смуток і так далі — всі пристрасті залишились ті самі. І боротьба з ними – в досвіді Церкви, вона засвідчена життям святих, і не тільки дарує нам віру і надію в те, що можна їх побороти, але також дає конкретні приклади в боротьбі з пристрастями, засвідчені досвідом тих, хто жив перед нами.
Звичайно, пристрасті ті самі, але людина… Люди змінилися. Вони стали ніжніші, звиклі до комфорту, а засоби боротьби із пристрастями, які практикувалися в VI-VII століттях, відрізняються своєю жорсткістю для сучасної людини.
Отець Тарас: Проблема вивчання духовної літератури, яка стосується монахів, існує. Вона полягає в тому, що ми живемо у світі, а вони жили в монастирях. І мова, як ви кажете, і їхнє середовище, відрізняється від нашого. Але головна мета — відречення від гріха і постійна молитва — для всіх християн є актуальною на всі часи.
Звичайно, їхні тексти дещо важкі, як ви кажете, для сучасних людей; для мирянина, коли він починає читати духовну літературу, призначену для монаха, це може виглядати якимось непосильним тягарем. І ризик якраз полягає в тому, щоб ми читали її без фанатизму… без того, щоб впадати в крайнощі або відчай – що я ось ніколи не зможу бути таким, як той святий. Або можемо впадати в фанатизм в плані того, що я мушу так жити, як він живе.
Як читати правильно?
Отець Тарас: Треба випрацювати в собі загальне правило — шукати дух цієї книги чи цього повчання, а не букву. Головне – зрозуміти принципи боротьби з пристрастями, які полягають у любові до Бога, любові до ближнього, смиренні, а не в тому, щоб виконувати, копіювати монаший спосіб життя.
Тому читати подібну літературу треба з усвідомленням того, що ми живемо в світі… Друге – напевно, було б корисно порадитися з кимось: чи як хтось має духівника, чи має людину, яка, скажімо, живе також у світі, але видно, що вона живе християнським життям і бореться зі своїми гріхами і пристрастями – значить, проходила вже якийсь певний шлях боротьби і на своєму власному досвіді може підказати, як саме застосувати оці правила духовного життя, які для всіх є однакові. Бо ті правила треба виконувати, щоб не наробити собі шкоди, а навпаки – щоб, поборовши пристрасті і гріхи, стати чистішим і ближчим до Бога.
Ви торкнулися дуже важливого питання, на яке наголос робить також Іоан Ліствичник. Це питання духовного супроводу або духівництва в житті людини. Читаючи його книгу ми бачимо, що, коли говориться про духівника, то там ідеться про повне підкорення своєї волі наставнику. Але в наш час практично неможливо знайти людину такого духовного рівня зрілості, якій можна довіритися в повній мірі, як вчить Ліствичник. Що робити людині, якщо в її житті немає духівника, зрілого духівника, який би міг провадити її?
Отець Тарас: Така проблематика існує. Та чому бракує духівників? Тому що мало послушників. Я би сказав, що мало хто бажає слухатися і коритися. І це, напевно, в світі зробити дуже важко. Бо в монастирях існує така практика як відкривання думок, а в миру це нереально, щоб ми повністю знали свого послушника, повністю знали його життя, всі його нахили, здібності і слабості. Таке неможливо, тому в миру духівник радше виступає порадником. Він може щось порадити, а в тебе є розум і ти маєш розважати: ось це мені підходить, я це буду практикувати, а ось ця порада наразі не для мене. Тому як духівник у семінарії, тим, хто приходить до мене, я даю поради, а не вказую як робити, що робити і коли робити.
Але якраз це і є основою шляху, якому навчає Іоан Ліствичник –відмова від власної волі і повне підчинення її духівнику. Чи не втрачається суть духовного життя, коли людина практикує його за принципом шведського столу: «беру тільки те, що мені підходить», в тому числі – і від духівника?
Отець Тарас: Завжди можуть бути крайності. Але ми повинні шукати все-таки дух, як кажуть, тої проблеми чи вирішення тієї проблеми. І, власне, не прив’язуватися до буквального виконання навіть певних духовних практик, які для нас виконати і здійснити в світі нереально і неможливо. А дух полягає в любові, в довірі… кожен духівник дякує Богу і дякує тій людині, яка довірилася йому, яка відкрилася йому і яка бажає дійсно вирішити ту проблематику.
І коли людина відкривається, і духівник бачить це її бажання, то Господь дає благодать і правильні слова, правильні поради, які дійсно допоможуть ту чи іншу проблему вирішити з допомогою благодаті Божої. Звичайно, це якщо є бажання – коли є сміливість і рішучість у тому, щоб змінитися.
На щось можна вказати із вчення святих Отців, які колись подвизалися в пустелях і залишили нам багато праць, де описується досвід духовної боротьби. Але існує небезпека, що і їхні слова чи приклади можна вирвати з того чи іншого контексту. Знову ж таки, навіть досвідчений духівник – це не «зубна фея», яка безболісно вирішує всі проблеми свого послушника. Духовний успіх – це плід духовного подвигу людини. Саме тому Церква звертає особливу увагу на преподобного Іоана Ліствичника.
Чи не було б логічніше тоді цю неділю Великого посту присвятити, наприклад, святителю Іоану Златоустому: він проповідував у храмі, його повчання здебільшого зверненні до людей, які жили в такому ж повсякденні, як ми сьогодні, а не до монахів у пустині чи за товстими стінами. Можливо, це людям було б зрозуміліше і практичніше?
Отець Тарас: Церква не стоїть на місці, вона розвивається. Існує літургійна логіка посту: така, що після Хрестопоклонної неділі, яка нагадує про несення хреста, в наступну згадується преподобний Іоан Ліствичник, який той хрест проніс та описав нам духовне сходження в боротьбі з тими пристрастями. Бо наші хрести — це якраз ті гріхи, ті пристрасті, які ми маємо розіп’яти на євангельських заповідях, виконуючи їх. Тому Церква підкреслює, що після прийняття хреста ми маємо йти дорогою внутрішнього очищення – такого, яким ішов сам Ліствичник, і його праця «Ліствиця» якраз показує сходинки чеснот, як треба рухатися.
Іоан Ліствичник у своїй праці приділяє багато уваги такій пристрасті, такому стану людини як акедія. Церковнослов’янською це слово звучить як «униніє», українською його по-різному перекладають, але, напевно, було б добре перекласти як «повна зневіра» або «духовна апатія». Як людині розрізнити, що з нею насправді відбувається: вона переживає стан акедії, тобто духовної пристрасті, чи це в неї клінічна депресія, для якої, кажуть, потрібне медичне лікування, а не лише духовні засоби?
Отець Тарас: Якщо духівник досвідчений, він зможе побачити, чи це духовна лінь, байдужість до духовного життя, і, власне, небажання виправлятися — те, чим і є униніє. Якщо ж це щось інше – розлади психіки в людини, тоді він може порадити звернутися їй до лікаря по додаткову допомогу.
Гріховні пристрасті та хвороби чи розлади можуть бути пов’язані між собою – одне впливає на інше. І коли вникаєш, то починаєш блукати: де пристрасть, де слабкість, де просто людська обмеженість, а де хвороба або якийсь розлад. Як людині не заплутатись?
Отець Тарас: У пристрасті є ознаки. Це коли не людина керує своїми бажаннями чи емоціями, а вони керують нею, контролюють її або віддаляють від молитви, від миру, від любові. Коли, наприклад, гнів стає пристрастю, то він панує над поведінкою людини і руйнує стосунки. І ми вже можемо побачити: «ага, це пристрасть гніву, і з ним треба боротися». У «Ліствиці» описується 30 сходинок, на кожній з них людина поборює ту чи іншу пристрасть, здобуває ту чи іншу чесноту.
Чому «Ліствиця» і чому «Ліствичник», що це за таке слово – бо комусь може здатися, що це якось пов’язано з листям?
Отець Тарас: «Ліствиця» – це драбина, сходинки. Сходинки, якими ми повинні сходити до того, щоб прийти до чистоти і освячення.
Існують ікони, які показують, як люди піднімаються по цій драбині на Небо, а їх різними гаками демони звідти хочуть стягнути. Хтось піднімається, хтось вже летить донизу, а хтось звідти впав. Що означає впасти з цієї ліствиці?
Отець Тарас: Впасти з ліствиці – це впасти в гріх.
Але ж ми ж грішимо кожен день, то ми…
Отець Тарас: Власне тому головне завдання кожного християнина — це далі вставати і підніматися, і далі боротися з тими гріхами, а не лежати – не впасти і не лежати в гріху. Це якраз, напевно, найголовніше, що ми повинні взяти із тієї боротьби. Наш ворог буде всілякими методами скидати нас із тої драбини, щоб ми не йшли сходинками чеснот до Господа. Він не спить, не дрімає, щоб позбавити нас спілкування з Богом і взагалі самої святості, до якої ми покликані. Ось тому наше завдання: коли впав — піднятися і далі йти знову в боротьбу з тими пристрастями.
А як не знеохотитися? Ну, ще коли ти, може, перші рази падаєш, тобі легко вставати. А коли ти вже багато років падаєш і встаєш, бо ж кожна людина має свої виклики – як тоді не зневіритися?
Отець Тарас: Усі пристрасті одна одну підгодовують. Треба просто збагнути: «ага, якщо в мене ось те униніє – духовна лінь, зневіра чи байдужість, то їй передує смуток». А що передує тій пристрасті смутку? Гнів передує. Тобто якась неконтрольована агресія. Значить, ми ще не попрацювали з попередньою пристрастю, і вона підкормила наступну, і ось ми вже впали, і вже сумуємо так, що не можемо встати. А треба встати і повернутися трішки назад, на одну сходинку, і там попрацювати над тим. От і так далі рухатися вперед.
Із тих 30-ти сходинок, які Іоан Ліствичник згадує, яку, на Вашу думку, сьогодні особливо важко подолати?
Отець Тарас: Ой, та вони всі нелегкі. Але мені здається, що треба починати спочатку – а потім рухатися далі.
З початку – це звідки саме?
Моя суб’єктивна думка така, що треба починати з тієї пристрасті, яка тебе поборює найбільше. Як маєш схильність до об’їдання – тобі треба з тим черевом своїм боротися. З тим, як він там гарно сказав (св. Іоан Ліствичник в «Ліствиці», ред.), «лукавим владикою черевом» треба боротися. І коли зможеш бути стриманим у їжі і не об’їдатися і не обпиватися, то Бог дасть тобі сили йти далі, тому що ти був вірний у малому – тебе над більшим поставлять (пор. Мт. 25:21, 23). Тому, де ще можемо, там треба зі своїм духовним життям навести лад, бо інакше буде і униніє, і зневіра, і все на світі.
Також читайте: О. Юрій-Антоній Меуш ЗНІ: «Добротолюбіє» вже давно вийшло за межі монастирів
Іоан Ліствичник також часто згадує про «радостотворний плач». Це певна чеснота і водночас один із невід’ємних проявів у духовній боротьбі. Але, знову ж таки, ми живемо в культурі, яка панічно уникає смутку і постійно шукає позитиву. Як сучасній людині зрозуміти цей радостотворний плач на практиці?
Отець Тарас: Плач духовною мовою – це покаяння. Коли людина усвідомлює свою гріховність, коли жаліє про те, що вона вчинила, і це не просто емоція… Це духовний стан, коли душа розкривається і визнає свою неміч, як сказано в псалмі, що «коли серце сокрушенне, то Бог ним не погордує» (див. Пс. 50). А радість народжується саме з цього плачу. Чому? Тому що коли людина відчуває прощення від Бога, милосердя Боже, близькість Божу — вона не може не відчути радості. Тому і плач у християнстві ніколи не є безнадійним. Покаяння ніколи не є безнадійним, бо людина знає, що Тато завжди пробачить і завжди тебе підтримає і надихне, знову ж таки, до тої боротьби і до діла для спасіння своєї душі.
А ось війна – і взагалі такі важкі обставини життя – чи допомагають людині підніматися по цій ліствиці, чи заважають, зіштовхують з неї?
Отець Тарас: Такі зовнішні обставини не повинні чи заважати, чи допомагати. Війна в духовному сенсі триває постійно – до Другого Пришестя. Війна добра і зла. А війна, яку ми переживаємо тепер, оголює людську неміч, вона показує, хто є хто. Показує те, що було скрите всередині… Вона виносить все те наверх.
Тому, з одного боку, можна сказати: «добре», бо війна показує, хто ми є насправді. Бо ми думали, що ми вже майже святі. А тут війна показала, хто ми є і з чим нам ще треба боротися всередині себе.
У час війни людина випробовується, хтось починає запитувати «а де Бог?», «а як зберегти надію, як не втратити віру та не впасти у відчай?». І власне тут місія Церкви – бути голосом надії, підтримки, молитви, допомоги. Тому маємо над чим працювати. Війна перевіряє також і Церкву, яка та Церква, чи вона справляється з тими викликами?
Дякую, отче.
Спілкувався Андрій Толстой
Також читайте: О. Тарас Бецель: Зустріч із Христом – це випробування
О. д-р Рафаїл Турконяк: «То мусить бути надзвичайний Бог, що таке втяв» (аудіо)
«В одну мить Бог судить тебе»: 10 думок старця Єфрема Арізонського про покаяння
Повязані записи
