Отець Тарас Михальчук є настоятелем Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла у Львові, також він очолює Місію «Центр Військового капеланства» Львівської Архиєпархії УГКЦ. Служіння військового капелана в час війни – це особливий виклик та відповідальність. Важливим є не лише те, що ти вмієш та знаєш, але більшою мірою те, ким ти є як людина.
Публікуємо інтерв’ю з отцем Тарасом Михальчуком про власний життєвий шлях, капеланство, життя та війну.
«Тоді я сказав собі: Якщо не стану священником, то буду військовим»
Отче Тарасе, люди звикли сприймати вас як відомого військового капелана, але ж у вас було дитинство, ви йшли до свого служіння не один рік. Як зародилась у вашому серці віра в Бога і покликання до священства?
Я народився у Львові, але ще в Радянському Союзі. Виростав у гуртожитку, мої батьки намагались вижити в складних обставинах, які склались на той час. На великі свята ми відвідували богослужіння в селі на Старосамбірщині, з якого походить моя мама. Я не все розумів, але завжди був там присутній. У Львові ми ходили спочатку в православний храм на вул. Патона, а потім біля нашого будинку збудували греко-католицьку каплицю, і ми перейшли туди. Я дивився на людське життя і хотів зрозуміти, в чому його сенс. Це питання мене сильно непокоїло.
І ще в школі почали приходити думки, що людина покликана бути доброю, і сенс у тому, щоб вона була добра. І тому я інтуїтивно шукав прикладів цієї доброти. І постать священника в храмі, який для мене хоча й був недоступний, але його вигляд, його слова, його постава – це все для мене було втіленням абсолютної доброти на землі. З того в мене зародилось прагнення, що світлом мого життя поміж людей має бути священник. І це почало мене притягувати, манити. Я б сказав, що в мене зародилось пряме покликання. Але я того встидався і нікому про це дуже не говорив – це була середина 1990-х, на той час суспільство було інакше, і мене мало хто би зрозумів. Тому, коли запитували, ким я хочу бути, то я відповідав, що журналістом. Але в старших класах я вже насмілився говорити про свої наміри батькам і друзям.
Як вони їх сприйняли?
Сприйняли позитивно, але з певною іронією через те, що здійснення такого бажання здавалось для них нереалістичним. Мій батько – хороший працівник, столяр, все своє життя він заробляв на хліб своїми руками, тому для нього та й суспільства навколо священник був особою високоповажною. Я й сам мало вірив, що зможу поступити, це здавалось якоюсь важкодоступною вершиною, мов Еверест. Як на нього піднятися? Я ж зі звичайної простої сім’ї.
Вас хтось підтримав?
Звичайно, я мав бесіду з батьком. Він як голова сім’ї не був проти, мама була неймовірно щаслива. Вона була релігійною людиною, навчила нас молитися, брала з собою до храму. Тоді я сказав собі: якщо не стану священником, то буду військовим. Мені дуже подобалася тоді постать військового. І Господь у своїх планах зробив мене військовим капеланом.
Вам вдалося тоді вступити?
Я поступив, ще й з добрим рейтингом – довго шукав себе в списку, бо конкурс був дуже великий – я виявився п’ятий згори поміж усіх. Тоді я сказав Богові, що такий Йому вдячний, що в житті вже нічого боятися не буду. Освітній процес у семінарії тоді забезпечував Український католицький університет, це було хороше поєднання.
Можливо, був хтось із-поза родини, хто вплинув на ваш вибір?
Такий приклад у мене, безумовно, був, але це не був священник. У маминому селі жили підпільні монахині. Вони дуже багато молилися. Мені про це розповідала мама, і час від часу нас, дітей, туди приводила. Одна з цих монахинь була нашою сусідкою там у селі. Вона жила звичайним сільським життям, мала господарку, вирощувала кіз, але жила самотньо. В поставі цієї монахині я бачив покору та люблячі очі. Я бачив людину, яка живе на землі, але її серце зовсім не прив’язане до земного життя. І це було підтвердженням того, що в житті та його сенсі є щось таке, чого ми не бачимо, те, що є вищим, що йде від Бога.
Напевне, в той час в мене якраз викристалізовувався образ Бога, яким Він є насправді, бо дуже часто ми чули в дитинстві, що Бог суворий, а люди часто говорили про Божі кари. А це не до кінця правильно формує світогляд. Тож коли я бачив кардинально іншу альтернативу в людині, яка молиться до Бога, – значить, Бог є тим, хто любить. Цей приклад мені в житті сильно допоміг. Минуло багато часу, але я досі вдячний тій монахині, що вона виявляла свою віру простим, звичайним, люблячим поглядом.
«Ти питаєш Бога: “Боже, а Ти де?”, і не чуєш відповіді»
Схоже, що перед вступом у семінарію ви були налаштовані надто ідеалістично. Чи не розбились ваші очікування об те, що інколи називають людським фактором?
Буду відвертий, перший та частково другий рік навчання в семінарії були мені надзвичайно складними. Розпочнемо з того, що на курсі я був чи не наймолодший, мені було 18. Ще так сталось, що мене обрали старостою курсу, це приблизно як у школі класний керівник – потрібно вести журнал навчання та обліку, звітувати про це перед ректоратом щодня. Ще мені було важко змиритись із тим, що семінарія – це заклад закритого типу, додому можна було відлучатись раз на місяць на вихідні, а вихід у місто – лише в п’ятницю та неділю, і до 19 години потрібно було вже повернутися. Я зустрівся з чіткими правилами, до яких не був готовий.
Але була інша сторона, дуже позитивна – в семінарії мотивували часто приступати до святої сповіді і святого Причастя. А якщо конкретніше, то семінаристу рекомендовано було сповідатися щонайменше раз у два тижні. До того часу для мене було нормальним сповідатись раз в рік, а тут все по-іншому. Ти молишся і отримуєш силу від Бога, в тебе є цей стосунок з Богом, хоча багато речей ти не розумієш. З іншої сторони, через оті всі правила, чергування, за які ти відповідаєш як староста, я почував себе птахою в клітці, яка хотіла кудись полетіти і все змінити, і тут у моєму житті почалася серйозна криза віри.
В чому це виявлялось?
Хоч візуально цього ніхто не бачив, але на кінець першого курсу в моїх молитвах я вже кричав до Бога: «Боже, це ж все, напевно, неправильно».
Я звик до свободи, робив, що хотів, а тут – правила, і це тиснуло на мене дуже серйозно. В той час я вже зустрічався з дівчиною, яка сьогодні є моєю дружиною, а одруження дозволено лише по завершенні семінарії. А почуття вирують. Це мені почало сильно заважати, аж до кризи віри. І тут розпочались літні вакації, канікули. Хочу віддати належне: коли семінарист їде додому на канікули, він зі собою забирає вакаційний лист. Кожен день ти мав прозвітувати, що молився, і в кінці тижня парох ставив печатку і підпис, потверджуючи твій запис. Це мотивувало ходити на літургію молодого юнака, молитися приватно. Як сумлінний студент я намагався цього дотримуватись. Це допомагає знову повернутись на навчання. Наступного року мене знову обрали старостою. Але криза віри пропала.
Криза відійшла сама поступово?
Ти питаєш Бога: «Боже, а Ти де?», і не чуєш відповіді, не відчуваєш якоїсь теплоти в серці, але молишся, стараєшся дотримуватись духовної дисципліни. І в один момент приходить в серце тепло. Мені дуже допомогли духівники семінарії, пам’ятаю слова одного з них: «Тарасе, є об’єктивна правда, яку ніколи ніхто вже не зможе змінити – Бог тебе дуже сильно любить». І ці слова закарбувались у мені наприкінці другого курсу навчання, яке загалом тривало сім років. Це зцілило, зігріло, і тоді я всеціло довірився Богові. Скажу навіть більше: на четвертому курсі я чекав, щоб закінчились канікули і я би повернувся до семінарії, тому що хотів бути з Богом на молитві, а в семінарії для цього сприяло середовище, ось ця солодкість бути з Богом.
«Не заставляйте дітей ходити до храму»
Як вам давались предмети, які викладали у семінарії?
Окрім певної кризи віри, було дуже складне навчання. Правила були серйозними, і я дуже хотів би донести це до нашого суспільства, до освітян – такі речі, як списування, неприпустимі. У нас за це виганяли з тріском та стидом. Якщо семінариста ловили на списуванні, він писав зізнання, і якщо він таке повторив удруге, йому давали документи в руки, безапеляційно і безповоротно. Це вмотивувало мене зібратися з думками і почати вчитися. Наприклад, читаючи історію, а тексту багато було, тож я не міг то все запам’ятати – тоді я вирішив малювати до кожного параграфу певні ескізи, асоціативні кубики, трикутники… І пізніше, маючи в своїй уяві цю фігуру, я міг ледь не до крапки відтворити текст. Перші три роки я ледве набирав мінімальні бали, а вже магістерську працю я захистив із відзнакою.
Який предмет був у вас найулюбленішим?
Хотілось би сказати «фізкультура», але для мене це був дуже складний предмет – викладач заставляв нас бігати і ставив «нездачі». Ти мусив триматися в формі. Скажу відверто, що в семінарії не від предмету залежало, а від викладача. Я вважаю, що зустрів там найкращих викладачів не лише в Україні, але в цілій Європі, якщо не в світі. Вони могли пояснити студенту про надскладні речі.
Хотів би згадати про Блаженнішого Святослава, який тоді був віцеректором семінарії, і викладав у нас «Богословську антропологію». Це людина, яка володіє кількома іноземними мовами, читає в оригіналі філософів і розповідає тобі про Отців Церкви настільки цікаво, що ти розумієш, що, в принципі, фундамент є в IV-V столітті. Мені дуже сподобався підхід викладачів, які предмети свої будували в такий спосіб: півтори години – теорія, і півтори години – перегляд фільму. Пригадую одного зі сильних і водночас простих викладачів, який викладав курс психотерапії, Олега Романчука. Ми говорили про складні людські розлади. Досі пам’ятаю, що на антисоціальний розлад особистості нам представили фільм «Леон-кілер». Тому сьогодні я стараюсь, щоб мої проповіді були дуже короткі, бо якщо ти говориш довго – значить, не можеш висловити суть.
Ви згадували про дівчину, яка стала вашою дружиною. У вас є діти?
Ми виховуємо з дружиною трьох доньок і сина, йому чотири рочки. В житті одруженого священника ключову роль відіграє дружина. Якщо вона є людина віруюча і теж старається довіряти Богові, веде діток до храму… Хоча в моєму житті є принцип, про який я колись почув від старенького священника, монаха. В одному селі під час духовних наук він сказав: «Не заставляйте дітей ходити до храму». Всі відразу почали шепотіти, мовляв, що він таке каже. А він витримав паузу і додав: «А ви ставайте на коліна і просіть їх це зробити». Я також намагаюсь своїх діток просити йти до храму. Дружина є мій надійний тил. Я інколи жартую, що в мене дім – це мов військова база, де я ночую і йду знову до праці. Зазвичай я доволі пізно повертаюся додому, і оскільки у нас четверо діток, то основну місію їхнього виховання дружина бере на себе. Без її розуміння мені не вдалося б опікуватися всіма завданнями, які на мене поклала Церква.
На вашу думку, для священника краще бути одруженим, чи дотримуватися целібату, як в Західній Церкві?
Однозначно відповідаю – кожному свій дар. Дуже важливо, щоб людина, яка одружується, робила це з покликання, і священник, який не одружується, теж це робив з покликання. Іронія в тому, що мої найкращі друзі – один є монах, а інший – теж неодружений священник. Зрештою, попередній настоятель Гарнізонного храму, а сьогодні єпископ – Степан Сус – теж неодружений, але покликав мене до команди як одруженого. У співпраці в наших спільних проєктах розвитку Гарнізонного храму та військового капеланства в нашій Львівській Архиєпархії поєднання одруженого і неодруженого священства принесло добрий плід.
«А хтось каже: той батя зараз його приб’є»
То скільки ви вже часу займаєтесь капеланством?
Якщо говорити про мою офіційність в капеланстві, служіння в центрі військового капеланства, який був започаткований у Львівській Архиєпархії з благословення митрополита Ігора (Возьняка) під проводом тоді отця Степана Суса, я є в ньому з 2008 року. Мене взяли на роботу, запросили, тоді ще як випускника семінарії.
Ви потрапили туди за розподіленням, чи це сталось так би мовити випадково?
В капеланство я прийшов за власним бажанням. Це було так, що в студентські роки семінаристи вже в неділю їздили військовими інституціями на зустрічі, на духовні бесіди до військовослужбовців. Здебільшого це була строкова служба. Тоді я застав у Львові багатьох строковиків з різних частин країни. Як студент семінарії я почав брати участь в цьому з 2003 року. Тоді, ще брат, Степан Сус організував це служіння в семінарії у певну внутрішню структуру, він був старший на два курси від мене. Він просив та заохочував семінаристів їздити військовими частинами. Пояснював це тим, що військові чекають на нас, потребують спілкування, а ми однолітки з ними. Тож ми організовували футбольні матчі, виїзди, екскурсії, бесіди, а вже згодом, коли брат Степан став священником, в 2006 році в Львівській Архиєпархії створився Центр військового капеланства із власним статутом, і він його очолив. А через два роки, як я закінчив навчання, він мене запросив бути одним із священників-капеланів.
Гарнізонного храму тоді ще не було?
Так, він з’явиться лише в 2011 році. Наш осередок до того часу був, як і зрештою сьогодні ми продовжуємо цю традицію, в Національній академії сухопутних військ. На її території є гарний храм Архистратига Михаїла, який певний час використовувався як клуб, але отець Степан Сус з керівництвом академії відновили його. Наш осідок був там. А друга частина нашої активної діяльності з 2006 року була в Ліцеї імені Героїв Крут. Коли мене рукоположили, то я став капеланом цього ліцею і служив там упродовж чотирьох років до відкриття Гарнізонного храму.
В капеланство я прийшов за покликом серця, бо розумів велику потребу в цьому. Пригадую, як ще студентом в одну з неділь зачитав військовослужбовцям притчу про блудного сина, і коли дійшов до того, як син повертався додому до батька після свого розгульного життя, я зупинився і запитав їх – а вони були здебільшого зі Сходу України – що буде далі, якою буде реакція батька? А хтось каже: той батя зараз його приб’є. Ми дослухали притчу до кінця, де батько обнімає, цілує сина і радісно приймає його. І я кажу: так і Бог приймає людину, яка згрішила, але повертається до Нього і кається. А вони кажуть: та ну, що, серйозно так може бути? Після таких бесід багато з них приходило вперше до сповіді. Ми пояснювали, що в сповіді Бог зціляє рани, які залишають в нас наші гріхи. Інколи так було, що ми сповідали до ранку.
«Безстрашний воїн – це той, у кого дуже добре серце»
Чи справді потрібен військовим капелан?
У 2014 році, коли розпочалася війна і Росія вторглася на наші землі, почалась мобілізація. З того часу ми мали можливість доступитися до сотень тисяч людей. Це черги сповідей, це люди, які в дорослому віці приходили до віри; тоді ми охрестили 50 чоловіків. Я пригадую, що коли вантажили техніку в ешелони і бригада мала виїжджати в зону бойових дій, то перед самим виїздом охрестили ще одного чоловіка. Військове капеланство – це коли ти як священник їдеш до людей, які тебе напряму не кликали, але в своєму серці вони чекають на зустріч зі священником, а точніше – на зустріч із Богом.
Перші 15 хвилин вони вирішують, як буде далі складатися твоє спілкування з ними. Ось зараз ми маємо час Йорданських відвідин, священники ходять по оселях і благословляють їх та людей, це світова практика. Військові мешкають в наметах, і ми заходимо туди, щоб поблагословити їх освяченою водою, і ми ніколи не дозволяли собі брати якісь кошти у військових. І багато з них кажуть: отче, я вам хочу дуже подякувати, що ви приїхали і прийшли до нас. Зайти в намет і вийти з нього в мороз – це є ціла процедура. Намет має подвійні стінки, двері, треба зігнутися, в наметі +20, надворі – до -20, умовно кажучи. За день ти відвідав 100 наметів, помолився, покропив, подарував іконку, сказав гарне слово – а для людини, яка йде на війну, такі моменти є дуже важливі. Для багатьох із них це прояв і знак чогось неймовірного.
Військо – це жорстка чоловіча структура, особливо в час війни, а священник – це людина здебільшого добра і м’яка. Чи не відчуваєте складнощів у комунікації?
Я особисто думаю, що мужній воїн, сильний воїн, безстрашний воїн – це той, у кого дуже добре серце. Хочу згадати, що тепер у війську є багато і жіноцтва. Я частково працюю над своєю науковою працею про вплив капеланів на моральну стійкість військових, але в стрижні цієї праці мало б розглядатись питання, як страх заважає військовому, а капелан допомагає цей страх долати. Основним мотиваційним моментом, який мотивує людину рухатися далі і повертатись знову на позиції, фактично в пекло, окрім адреналіну, це – любов. Любов до своїх побратимів, до своєї країни, до друзів, які є також в тилу.
«Сумніви супроводжують нас усе життя»
Чи правда, що військові капелани з вашого центру щотижня мають прочитати хоча б одну книгу?
Така ініціатива в мене з’явилася давно, але від початку масштабного вторгнення ми її ще не реалізували вповні. Ми з отцями-капеланами нашого центру домовилися, і дев’ятеро з п’ятнадцяти погодилися, що впродовж місяця кожен повинен прочитати будь-яку книгу, розмір не має значення. А потім ми мали зустрічатися раз на місяць і кожен мав би представити ту книгу, яку читав: запропонувати її до читання, або навпаки – не рекомендувати. Отці книги читають, але нам поки що не вдалось з цього приводу разом зустрітись. Спробуємо це зробити наступного тижня.
Чи були у Вас сумніви щодо прийняття священства?
Сумніви супроводжують нас усе життя. Сумнівів не треба боятися, з ними просто потрібно вміти дати собі раду. Чомусь на останніх курсах я почав читати книги, які говорили про монаше життя. І мене захоплювала сама ідея монашого життя. Водночас я хотів бути одруженим священником, тож у мене виникала певна дилема, і це справді були певні сумніви, але не щодо того бути священником чи ні, а в якому стані далі рухатися.
Яке монаше згромадження Вас приваблювало найбільше?
Мене неймовірно зачаровував Унів, там студити. Але на мене справляло враження в першу чергу саме місце. Коли я навчався на останніх курсах, мене попросили, щоб я мав практику в педагогічному інституті католицького університету під керівництвом сестри Луїзи (Цюпи) – вони видавали збірник катехизмів Католицької Церкви XVIII-XX століття. Я їздив по бібліотеках, шукав ті катехизми і потрапив в Унів в бібліотеку, там я навіть знайшов Катехизм Йосафата (Кунцевича). Я добирався в Унів маршруткою, переплутав маршрути, йшов через поле – і вранці, коли сонце сходить, ти дивишся на цей монастир і розумієш, що тут життя якесь особливе, що тут стосунок з Богом особливіший. Останній рік семінарії мене дуже тягнуло до монашого життя. Але все ж на 90% я визначився, що одружусь. Та все ж дякую Богові за цей досвід, бо дуже добре розумію тих людей, які обирають той шлях. Але мета в обох випадках однакова: в подружньому житті – прямувати до Бога вдвох, а в монастирі – прямувати до Бога, але молитися ще за всіх.
«Переживає легше горе той, хто відчуває більше любові»
Ви священник і водночас військовий капелан, тому цікава особливо Ваша думка, чому Бог допустив цю війну в Україні?
Бог допустив, щоби люди любили один одного і Бога. Ось це Він допустив. Все інше, і те, що ми маємо сьогодні – це наслідок того, що дуже багато людей не прийняло цю любов, а прийняли зло, прийняли диявола за свого друга. Як наслідок, ми сьогодні маємо, що в світі люди воюють, тому що одні вибрали Бога і захищають правду, як ми, українці, а інші, ті, хто вибрали зло, як росіяни, воюють проти цього добра і проти самого Бога. Тому що зазіхнути на чужу землю і вбивати своїх сусідів, дітей, ракети запускати – це суперечить Божому плану щодо цінності людського життя. Бог так полюбив світ, що Сина свого віддав, щоб ми жили.
Для мене як людини, яка часто зустрічається з похоронами захисників, дуже гарно відповідає на те питання різдвяна стихира, що з приходом Господа в цей світ земля і Небо з’єдналися. Я розумію одне, що коли гинуть воїни, які віддають своє життя за правду, вони насправді йдуть в Небо. Як казав Іван Павло II, час минає – вічність чекає. І далі продовжує: але світ є один, нема двох світів. Ми живемо у світі, який є земний і водночас небесний, тож ідучи з цього земного життя, помираючи тілом, душа йде в Небо. То якщо така ціна, щоб правда і любов перемогли, ми цю ціну, на жаль, мусимо заплатити.
Але ж війна – це велике випробування віри не лише в Бога, але й в іншу людину та людяність.
Поділюся дуже особистим: перший раз, коли я поїхав на фронт після повномасштабного вторгнення, я написав прощальну записку. Я хотів повернутись, але розумів усі ризики. Хто робить цей крок – перестає боятися смерті. Я розумію, що зараз, коли багато людей переживає горе, говорити про високу філософію важко – маленька дитина, яка плаче на похороні батька, просто потребує, щоб її хтось обняв. Тільки це допомагає, немає іншого ліку – просто бути поряд.
Переживає легше горе той, хто відчуває більше любові. Бог не хоче, щоби була війна. Але даючи свобідну волю людині, Він поряд з тими, хто зараз боронить правду. Там, де є сльози, Він з ними плаче, там, де потрібна підтримка – Він помагає. Один наш отець розповів нещодавно: «Я входив в палату, просячи Бога дати мені слова, якими я мав би підтримати воїна, що втратив ногу, втратив руку. І в більшості випадків не я говорю про Бога, а вони. Я просто їх слухаю. Слухаю про те, як вони сьогодні є близько з Богом». Я знаю багато прикладів хлопців на протезах, але вони повернулись до життя, мають сім’ї, діток. Хтось продовжує службу як викладач у військових закладах. Любов зціляє усі рани, і Господь допомагає нам.
Коли я роздумую над Голодомором, який вчинила радянська влада, то згадую про багато мільйонів жертв, і сьогодні потомки тих убивць хочуть проковтнути всю Україну. Але я впевнений, що цей звір вдавиться. Єдине мусимо – не опускати рук і брати приклад з наших воїнів, які вже віддали своє життя, а ми живемо, то повинні тепер за двох воювати.
«Вони не можуть сказати, що щастя – це коли падає сніг»
Ви щодня стикаєтесь з тією великою ціною, яку платять українці в цій війні. Що ви думаєте і відчуваєте, коли чуєте про корупцію, про зловживання, в тому числі на різних щаблях влади? Хтось вмирає, плаче і жертвує, а хтось на цьому руки гріє.
Я стараюсь дивитись на ці процеси значно глибше. Я завжди задаю питання: чому це сталося? Люди, які піддаються на ці спокуси, на корупційні схеми, на якісь неправомірні наживи і тому подібне – я думаю, що це все розпочалося ще з їхньої шкільної парти, а може й раніше – якщо, наприклад, вони вчилися в школі і постійно списували, потім вступали за хабарі у навчальні заклади. Запитайте їх перед усіма, скільки книжок вони прочитали і які це книжки? Більшість із них не буде пам’ятати ні автора, ні назви. Реформа нашого життя ментально повинна розпочинатися з усвідомлення, що гроші не наповнюють ті порожнечі, щоб людина була щаслива. Мені дуже шкода цих людей, хоча вони обікрали країну. Але їхня душа для мене набагато цінніша.
Коли я бачу подібне, мені хочеться плакати, бо я розумію, що ці люди в житті ніколи не були щасливі. Вони не можуть сказати, що щастя – це коли падає сніг. Вони, напевне, кажуть, що щастя – це коли в тебе Майбах. Але це велика біда і трагедія. Звичайний чиновник в Європі може їхати на велосипеді чи на маленькому автомобілі і бути щасливим. А ти маєш великі статки і постійно чогось боїшся, від чогось ховаєшся. А дітки твої? Приходять батьки до магазину і кажуть: продайте нам таку іграшку, щоб наша дитина була щасливою і не плакала, ми готові заплатити будь-яку ціну. А продавець витримавши паузу відповідає: вибачте, але у нас батьки не продаються.
Здається, що подібні дії нечистих на руку людей руйнують довіру в суспільстві?
На превеликий жаль, тінь від діянь нечесних людей падає і на людей порядних. І опісля чесним людям потрібно виправдовуватись. Чесних людей, які працюють, допомагають війську, потрібно нагороджувати і ставити в приклад. Не можна їх запідозрювати: а чому це ти допомагаєш? Хвороба підозрілості заразна. Людям стає важко повірити, що хтось може бути чесним. Тому я хотів би, щоб ті, хто намагається наживатися на державі, на війні та на ближньому, розуміли, яку шкоду вони приносять.
В час війни нам потрібно зробити серйозну реформу освіти. В освіту потрібно вкласти все, що ми маємо. Так робили інші країни, що виходили з воєн. Навіть якщо зараз війна, молодих науковців та студентів потрібно відсилати в світ, під державні зобов’язання чи ще якось в інший спосіб дати їм можливість там навчатись. Бо за кілька років вони повернуться і будуть розвивати нашу країну. Вони зможуть чесною працею заробляти пристойну платню і їм не буде потрібно брати хабарі. Будемо відверті, у нас з тим в країні поки що проблема. Нам треба думати про майбутнє, за п’ять років наша країна має переродитися.
Є ще одна тема на яку мало говорять. Це питання відмови від військової служби в час війни з релігійних міркувань. Ми знаємо, що в Росії відкидають свободу сумління і людей жорстко репресують, на Заході у громадян суттєво більше прав. Як у війні з драконом самим не перетворитися на дракона, але водночас захистити себе?
Не допомагати країні у військовий час неправильно. Ясна річ, що є люди, які зі щирих релігійних переконань не можуть брати зброї до рук, але вони можуть бути корисні в іншій допомозі – бути водієм, бути на кухні – є багато важливих тилових питань. Кожен громадянин України повинен бути готовий захищати свою країну. Якщо людина не може брати зброї до рук, то повинна копати окопи. Лопата – це не зброя. Але тут важливо враховувати, що хлопці, які йдуть в бій хочуть, щоби біля нього була надійна людина. Мова йде не тільки про релігійні переконання; має бути психологічний відбір, щоб задіяти людину там, де вона буде найефективніша. Якщо змушувати певних людей брати зброю, то вони можуть наробити багато біди.
«Пане капітане, ви чому перевищуєте в лісі швидкість?»
Кілька питань під кінець нашої розмови, отче. Хто ваш улюблений святий?
Це свята. Я відчуваю особливе тепло в спілкуванні зі святою Терезою від Дитятка Ісуса. У нас в храмі є її фігура. Коли мені було важко в семінарії, я читав її біографію та щоденник. Вона в дуже юному віці відійшла у вічність, але її близькість до Бога тоді дуже мені допомогла. Я зрозумів, що Господь Ісус Христос для неї – близький друг, це допомогло і мені відчувати близькість до Бога.
У вашому житті Ви бачили чуда?
Я з тими чудами зустрічаюся щодень. Може через те, що я стараюсь їх бачити. Звичайно, я бачив як Бог зцілював людей від хвороби, я також бачив, як люди, що ніколи не ходили до церкви, просять про сповідь. Розповім ще одну історію. Один з моїх найкращих друзів – військовий офіцер на фронті. Де він служить, я не знав і не питав. Свого часу ми подарували йому автомобіль від нашого храму. Одного разу ми сховались у посадці в лісі біля Бахмута, сиділи у нашому волонтерському бусі. І я бачу, як з поля на великій швидкості їде точно така машина, яку ми подарували цьому офіцеру. Він повз нас промчав, і я його швиденько набрав і питаю: пане капітане, ви чому перевищуєте в лісі швидкість? Він розвернувся до нас. Що це за зустріч була, які це були емоції – неможливо передати словами.
То яку книгу Ви зараз читаєте?
Я встиг прочитати лише одну сторінку і подарував ту книгу старшій пані, яка їхала за кордон. Називається вона «Який є Бог?», автор Карл Йозеф Вальнер. Я купую книгу за назвою. Ось, наприклад, «Бог ніколи не моргає» – в ній розповідається про людину, яка хворіла на рак та з часом зрозуміла, що Бог був настільки поряд, що ніколи повіки не змикав, навіть ні разу не моргнув – так пильно дивився за нею. Прочитаю одну цитату: «Як зворушливо. Ми смертні отримуємо через Божого Сина таке помазання Духом, що маємо право з довірливістю самого Ісуса молитися до Бога. Ми маємо право звертатися до Бога “Авва”, “Тату”, “Наш любий добрий Тату”». Я теж дуже хотів би написати книгу.
Спілкувався Андрій ТОЛСТОЙ
Читайте також: О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: «У своїх книгах Папа Бенедикт XVI говорить Божою мовою»
Ігумен Крехівського монастиря: «Мій тато сказав: то тут нормальні хлопці, можеш залишатися»
Пастор Герой: «Все, що відбувається в Україні та в світі, є частиною Божого плану»
Іван Сподар: «Для людей, які приїхали до Львова, тут чимало нового»
Повязані записи
