Як змінився Харків з часу російського вторгнення? Як ставитись до російської культури? Чи варто витрачати енергію дискусіями на тему одностатевих шлюбів? Яким має бути правильне ставлення до УПЦ МП та чому мешканці Сходу надають перевагу Римо-католицькій церкві? Про це розповів «Духовній величі Львова» доктор філології, письменник, відомий громадський діяч, архиєпископ-емерит УГКЦ Ігор (Ісіченко), який мешкає у Харкові. Також владика Ігор розповів, як пережив перші дні після російського вторгнення.
Владико Ігорю, цими днями багато українців слідкували за подіями в Росії, коли там відбувався заколот. Як, на вашу думку, розгортатимуться події далі?
Марна справа щось передбачати стосовно непередбачуваної Росії. Очевидно, хвиля ненависті змусить захлинутися тих, хто її розгойдував. Це вже перші, давно прогнозовані події. Немає підстав вважати, нібито на зміну Путіну прийде хтось толерантніший щодо України. На жаль, загальна ситуація в Росії формується атмосферою російського шовінізму, віри більшості росіян у свою особливу місію, ненависті до сусідніх народів. Це велика трагедія для всього світу, небезпека, яку ще не до кінця усвідомлюємо і ми в Україні.
Розкажіть, владико, кілька слів про себе – де ви зараз живете, чим займаєтесь?
Я продовжую викладати в Харківському університеті імені Каразіна: цими днями приймаю іспити в студентів. Викладаю в Києво-Могилянській академії: веду спецкурс. І водночас допомагаю на Свято-Дмитрівській парафії Харкова. Після початку війни я мусив надовго залишити своє помешкання, оскільки воно розташоване в безпосередній близькості до району бойових дій – на околиці Харкова. Зараз вахтовим методом намагаюсь повернутись сюди, і поперемінно живу то в Свято-Дмитрівській церкві, то в себе на квартирі.
Опишіть ситуацію в Харкові, який стан людей, яка атмосфера панує?
У Харкові панує атмосфера певної – як здається, – небезпечної розслабленості: адже безпосередня загроза нібито зникла, бойові дії точаться далі, на межі з Луганською областю. Більшість харків’ян намагається, і це цілком зрозуміло, повернутись до звичайного ритму життя. Ми тут вже звикли до постійних обстрілів, і нікого особливо не лякають сигнали повітряної тривоги, тим більше, що у Харкові вони лунають уже після того, яка почулися вибухи. Адже ракети летять до нас із Бєлгорода і встигають долетіти, доки ввімкнуться механізми оповіщення.
Очевидно, що це денервує людей, але в той же час місто живе, і то з кожним днем повноцінніше – додається все більше людей, машин… У нас на Північній Салтівці щотижня все нові вікна світяться довкола, хоча це досі переважно завмерлий район. Люди повертаються. Проблемою, однак, стає брак робочих місць і відсутність можливості нормального навчання. Міська адміністрація намагається налагодити навчальний процес, дбає про обладнання в школах підземних бомбосховищ, але відсутність молоді й дітей дається взнаки.
Чи можете, владико, пригадати перші дні війни? Ви були тоді в Харкові?
Так, я був у себе вдома. Останньої неділі перед російським вторгненням ми проводили у Свято-Дмитрівській церкві симпозіум «Київська митрополія в осягненні своєї ідентичности: від Берестейського єднання до проголошення патріярхату» разом з Українським католицьким університетом. Виступали львів’яни Олег Турій, Анатолій Бабинський, ми з Андрієм Домановським із Харкова. А вже з наступного дня з’явилося повідомлення, що якогось харків’янина найняли росіяни, аби кидав пляшки зі запалювальною сумішшю у вікна храмів Московського патріархату – це мала бути провокація, яка показала би переслідування російської культури в Україні. Але не вдалося, СБУ спрацювало досить оперативно.
Ті дні були доволі тривожними. Ми роз’яснювали парафіянам, щоб були готові до всього і домовлялися в разі небезпеки збиратися в церкві, де стіни міцніші, ніж у помешканнях, та й гуртом легше переносити випробування. Кожен мав поскладати речі, які необхідно буде взяти, якщо доведеться швидко залишати дім. І тим не менше, коли вранці пролунали вибухи, це все рівно було шоком. Я ось зараз зі свого балкона поглядаю на місце, метрів 300 від мого дому – там стояла станція протиповітряної оборони, куди відразу вдарило кілька російських ракет. Будинки здригнулися від вибухів. Ми зі священиком і парафіянами почали передзвонюватися; хтось залишав місто. А вже за кілька днів волонтери згуртувалися при церкві та почали організовувати допомогу постраждалим. Я кілька днів ще лишався в себе, але тут не обмежилося кількома ракетами – я живу біля окружної траси, до якої дійшли російські війська і з лютого до травня зовсім поряд точилися запеклі бої.
І хоч із першого дня, і Сергій Жадан, і владика Василь (Тучапець) мене переконували виїхати, я тримався: мовляв, чому я тікатиму з власного дому! Мене вистачило на три дні. Потім владика Василь мене забрав і я перенісся спочатку до невеличкого монастиря сестер Згромадження святого Йосифа Обручника, які в той час були у Львові, а потім до Свято-Дмитрівської церкви в центрі Харкова.
Люди ховалися в підвалах, велика частина мешканців міста виїхала, близько третини. Але паніка вляглася, і вже за тиждень-два в Харкові почало налагоджуватися нормальне життя. Мушу сказати, ніхто в місті не очікував, що міське керівництво виявиться таким оперативним та відповідальним у кризові моменти. У місті дбали про збереження інфраструктури, метро залишалося великим бомбосховищем до червня 2022 року, згодом почав працювати безкоштовно весь електричний транспорт. Двірники оперативно прибирали наслідки нічних обстрілів. І це додавало впевненості тим, хто лишився.
Богослужіння в церкві не припинялися. У катедральному соборі владика Василій служив щодня. Він лишився сам: священники відвозили родини, почали повертатися вже пізніше. І оскільки в Свято-Дмитрівській церкві не було кому служити, то я в статусі єпископа-емерита підключився до богослужінь. Потім повернувся настоятель, о. Віталій Зубак, також приїхав після закінчення Київської семінарії наш другий священник, отець Богдан Борисенко. І Свято-Дмитрівська церква запрацювала синхронно зі Свято-Миколаївським катедральним собором, стала потужним волонтерським хабом та місцем постійної молитви.
Чи стало приходити в греко-католицькі храми більше людей? Можливо, на це вплинула якась переоцінка в свідомості харків’ян?
Нам важливо зараз бути стриманими в оцінках і визначенні тенденцій. Я б не сказав: ось уже стався потужний психологічний злам у свідомості земляків. Це було б занадто сміливо. Хоча ситуація в Харкові кардинально змінилась принаймні у ставленні до Росії, до російської мови й культури. НІ, російської мови не лунає набагато менше, але вже помітно більше чути українську мову. А от ненависть до Росії як держави і до Путіна стала в місті практично загальною. Якщо до вторгнення росіян в Харкові десь третина населення мала проросійські настрої, то зараз число таких людей, я думаю, скоротилось до кількох відсотків і вони принишкли. Бо заявляти публічно про свою симпатію до Росії стало просто небезпечно, люди, які постраждали в цей час, можуть їх елементарно побити.
Галичани, які пам’ятають перші і другі «совіти» (прихід окупаційних військ більшовицької Росії в 1939 і 1944 роках, ред.), не пережили такого шоку від виявленої окупантами жорстокості. Але для східних українців, які значною мірою перебували під впливом радянської пропаганди та створених нею міфів, відкриття потворності російського окупанта, «русского міра», який нахабно вдерся в нашу країну й почав бомбардувати й обстрілювати міста, населені переважно російськомовним населенням, виявилося цивілізаційним шоком. Це змусило замислитися і над ставленням до Московського патріархату, який досі на сході був мало що не монополістом у релігійному просторі.
Місія УГКЦ за цих умов – рятувати тих, хто сахнувся від Московського патріархату, від небезпеки втрати віру в Церкву. Церкву з великої літери. Нести в собі образ цієї Церкви. Бути доброю матір’ю для тих, кому потрібна допомога. Бути тим, вислухає кожного покривдженого.
Очевидно, що більшість людей приходять до нашої церкви в ці дні лише за допомогою. В Свято-Миколаївській церкві, коли роздається допомога, по кілька тисяч людей стоять у черзі. Не думаю, що для істотної частини з них церква сприймається як місце молитви, місце відправи Таїнств. Тим не менше, психологічний бар’єр у сприйнятті УГКЦ, який досі заважав наблизитися до неї, вдається долати. Це важливий здобуток. Очевидно, що відбувається певною мірою руйнування міфу «московського благолєпія» і пов’язаної з ним ілюзорної картинки московського православ’я, яке в ставленні до війни, до самого існування нашого народу виявилося таким далеким від євангельського ідеалу.
Здебільшого теперішня війна відбувається між християнськими народами. Якби я був нехристиянином та жив у Індії, наприклад, то, знаючи про дві світові війни в XX столітті та спостерігаючи за теперішньою війною в Україні, дійшов би висновку, що християнство – це утопія. Воно, можливо, хороше для мирного часу, бо має гарні ідеї, але на практиці не працює.
Це добре, що ви зупинилися на XX столітті і не почали поринати глибше в історію. Адже і Середні віки, і епоха Реформації дали б вам підставу для невеселих роздумів з цього приводу. Церква як спільнота і ми як особистості повсякчас складаємо іспит на щирість нашої віри, її здатність інтегрувати в собі весь спектр стосунків із зовнішнім світом. Війна – це іспит віри для всієї України, а ще більше для Росії. Сподіваємося, там теж вистачає людей, не згодних сприймати спотворену версію церкви, яка їм пропонується. Церкви, яка благословляє вбивство і ставить під заборону священників, котрі воліють молитися за мир. Але це процес, який відбувається завжди в історії християнства. Бо ж Христос казав: «Багато покликаних, та мало вибраних» (пор. Мт.22, 14). Війна ж бо ставить перед кожним християнином питання руба: чи готовий ти відкрито протистояти злу, агресії, а чи ховаєшся від відповідальності за життя ближнього?
А як ви сприймаєте теперішню поведінку УПЦ МП в Україні? Як вона сприймається в Харкові? На Західній Україні до неї ставляться більш однозначно, не на її користь.
В Західній Україні люди дуже люблять живити себе міфологемами. Схоже, тиражовані мас-медіа історії з переходом парафій не зовсім коректні, бо не скрізь самі парафії переходили без сторонньої допомоги із Московського патріархату в іншу конфесію. Що стосується Харкова, я не знаю жодного випадку відходу громад від УПЦ МП, і я б не сказав, що тут відбулася радикальна зміна суспільної оцінки цих громад. Частина парафіян їх залишила. Чи перейде вона в іншу конфесію – це велике питання. Адже дискредитація Московського патріархату породжує в суспільстві антиклерикальні настрої.
Думаю, що ваші читачі знайомі з нещодавніми соціологічними опитуваннями Фонду Разумкова, які показують: попри певне зростання рівня суспільної релігійності, одночасно спостерігається досить помітне падіння довіри до Церкви як інституції. І не йдеться тільки про Московський патріархат, а про Церкву як таку. Бо для звичайної людини, яка ходила в найближчий до себе храм, розчарування у ньому породжує критичне ставлення до Церкви в цілому. І тому, мені здається, важливо нам усім – християнам і нехристиянам в Україні – пам’ятати, що Церква – це коштовна спадщина, і ставитися до неї обережно, вдумливо і по-синівському.
Попри критичне ставлення до духовенства Московського патріархату, важливо зрозуміти, в якій пастці опинилися мільйони парафіян цієї церкви. Вони ходили туди в переважній більшості за традицією і одночасно опинялися під впливом тих ідеологем, які підміняли собою правди віри. Позбутися цього, вийти з московської омани, і водночас не втратити віру – ось це, мені здається, є найважливішим. І самою лише критикою Московського патріархату не відбутися. Існує певна хвора структура, частинкам якої необхідно допомогти зберегтися у вірі, підтримати їх, допомогти скорегувати свою дорогу до храму.
Цього року в Греко-католицькій церкві згадують 400-ліття мученицької смерті святого Йосафата (Кунцевича). Насправді це історично складна постать. На вашу думку, наголос на звеличенні цього святого, позиціонування його як «Апостола єднання» більше допоможе чи зашкодить екуменічному діалогові в Україні?
Можна вшанувати ювілей по-різному. Якщо обмежуватися шаблонними фразами, вони нічого не дадуть. А можна відкривати драматизм життєвої дороги святого, виводити з нього уроки для наших днів. Мене нещодавно запросили до Польщі провести реколекції. І в зв’язку зі згаданим 400-літтям я якраз і обрав темою реколекцій уроки священномученика Йосафата для сучасної церкви. Звернімо увагу: хоча Йосафат Кунцевич впроваджувався у віру певною мірою викладачами єзуїтської академії у Вільно, він скрупульозно дотримувався східного обряду. Він був відкритий до діалогу і сміливо на нього йшов, був готовий на жертву. Пильнування своєї спадщини і відкритість до діалогу є речами, які дуже пасують і до нашої сучасності.
Чи виконує сьогодні, в критичні для держави дні, Церква функцію духовного провідника, лідера?
У цьому випадку важко говорити про Церкву в цілому, хоча мені здається, що в цей час помітна суголосність у діях католицьких церков обох обрядів, Православної Церкви України, протестантських конфесій. Усі вони дуже активно займаються капеланством і волонтерством з перших днів російського вторгнення. Церкви зуміли дати адекватну відповідь на виклики війни. Інша річ, що Церкві важливо не стати заручником війни, не перетворитись на замінник політвідділу і не переймати пропагандистську риторику політиків.
Останніми місяцями на Західній Україні представники церков і політичні діячі організовують спротив легалізації в Україні одностатевих партнерств. Чи переймаються цим питанням у Харкові?
Це велике марнотратство – розмінювати свою енергію на дискутування довкола проблем сексуальної орієнтації в той час, як точиться війна. Навряд чи це нині найголовніша проблема, і я не спостерігав, щоб у Харкові вона дуже когось переймала. Маємо враховувати: якраз через негативне ставлення до того, що називається ліберальною системою вартостей, досить часто українських політиків і церковних діячів намагаються залучити у свої союзники представники тієї консервативної верстви, яка визнає Путіна за лідера світової боротьби із неолібералізмом.
І в Західній Європі, і в Північній Америці крайня правиця часто і сьогодні по суті підтримує російські наративи про війну як протидію поширенню західного неолібералізму. Очевидна неприйнятність для християнина публічної пропаганди сексуальних девіацій не повинна робити нас речниками ідей, ворожих ідеології Європейського Союзу та суголосних путінській пропаганді. Маємо бути такими, як учив нас Христос – лагідними, як голуби і мудрими, як змії (пор. Мт.10, 16), і не кидатися відразу в невчасну сварку на провокаційні теми.
Владико, ви людина, яка пов’язана з літературою, доктор філології, письменник. Чи погоджуєтесь ви з думкою, що сучасних росіян сформувала російська класика, тому, відкидаючи російську культуру, ми рятуємо світ від зла? Але водночас у світі російську культуру та літературу знають, особливо яскравих її представників. Зрозуміло, що в час війни про це тяжко говорити, але все ж таки як сприймати українцям російську класику?
Ставитися до будь-якої культури треба завжди вдумливо. Хіба лікарі не вивчають ракову пухлину? Вивчають. І чим загрозливіша вона для людини, тим більше потребує досліджень. Мистецтво нацистської Німеччини чи сталінського Радянського Союзу заслуговують на ретельні студії як феномен специфічної естетики – небезпечної, яка попри всю свою зовнішню привабливість, може призвести до трагічних наслідків, таких, якими обернулася історія Третього Райху, СРСР, маоїстського Китаю. Так само і з російською літературою. Це потужний складник світової культури. Просто відкинути її, не вивчати – це найлегше… Складніше виявити в ній механізму перетворення творчої енергії на нищівну, коли від вислову «Человек – это звучит гордо» письменник приходить до заяви «Если враг не сдается, его уничтожают».
Для об’єктивного дослідження російської культури треба звільнитися від наскрізь компліментарного підходу до неї, того, що духовно спотворений російськими міражами Ярослав Галан назвав був «зачарованістю на Схід». Очевидно, що низка текстів у російській класичній літературі певним чином впливає на формування ментальності нації, яка переходить із XX століття в XXI з тяжким вантажем злочинів. З досвіду війни українська русистика має вийти цілком новою, критично аналітичною, глибокою в проникненні в темні глибини «загадкової російської душі». Адже ця душа лишатиметься поряд, таїтиме в собі небезпеку. Навряд чи варто розраховувати на зникнення Російської держави ближчим часом. А небезпечного сусіда треба добре знати, розуміти його мову та логіку, щоб передбачати його рухи і бути завжди готовими нейтралізувати небезпеку – чи на полі бою, чи в інформаційному просторі.
Здається очевидним, що поза Галичиною місія Римо-католицької церкви на сході України, якщо брати до уваги кількість прихожан та парафій, має відчутно більші результати, ніж Греко-католицької. Це при тому, що в римо-католиків інакший обряд, григоріанський календар, духовенство здебільшого з-за кордону, як правило, поляки. А в греко-католиків священники українці, обряд православний, календар той самий, але результат інший. І мова йде про залучення саме корінного населення. Яка в цьому логіка, це якийсь парадокс?
Це не парадокс. По-перше, часом греко-католицькі священники намагаються підлаштовуватися під звичний образ московського православ’я, школу якого донедавна проходили всі українські клирики. Свій вплив справляє російська духовна література, до останнього часу домінантна в лектурі священників східного обряду в усьому світі. Входження в звичний для наддніпрянських українців образ «батюшки» знімало для греко-католицьких отців певні бар’єри, але й не дозволяло парафіянам відчути в УГКЦ принципово іншої конфесійної ідентичності. А духовні пошуки найбільш динамічної частини суспільства вимагають саме альтернативи релігійній архаїці. Лаконізм латинського обряду, сучасна естетика храму набувають для цієї верстви привабливості.
По-друге, парафії УГКЦ на схід від Збруча мають небезпечну тенденцію відтворювати галицький сільський колорит, не завжди доречний в міських умовах, і гуртувати в парафії вихідців із Західної України. Тому вони часто сприймалися як галицькі або закарпатські земляцтва. Крім того і священники, серед яких майже не зустрічається людей місцевого походження, нерідко сприймають служіння поза Галичиною мало не як заслання й вільно чи невільно дають це зрозуміти, постійно протиставляючи рідні краї «бездуховному Сходові». Самобутність місцевої традиції, ментальність мешканців Харкова чи Миколаєва якщо й не ігнорується, то цінується рідко. А це також створює певні проблеми. Особливо, коли священник не відзначається високою інтелігентністю, а служить у середовищі доволі розвинених і різнобічно освічених людей.
Духовний провід УГКЦ бачить ці проблеми. Їх покликана подолати Київська Трьохсвятительська духовна семінарія, зорієнтована на Київську Архиєпархію та Харківський, Донецький, Одеський екзархати. Але потрібне розуміння й співдія всієї повноти УГКЦ, усвідомлення нею свого загальнонаціонального, а не суто галицького характеру. Римо-католицька церква переважає відсутністю регіональної замкнености й своїм космополітизмом.
Нещодавно побачила світ нова ваша книга «Слухати Слово. Роздуми про церкву»*. В ній ви торкаєтесь питання покликання Церкви, якою мати бути сучасна Церква? Ви, зокрема, пишете про те, що «світ переживає дефіцит правди». Вам не здається, що в світі все більше хочуть відділити правду від Христа? Про правду, про справедливість говорять всі. Говориться також про всесвітнє братерство, про речі харитативні, але Христа відставляють в сторону, щоб не заважав, наприклад, екуменічному діалогу. Те що «Бог один» ніби достатньо і влаштовує багатьох, але ж в християнській вірі Христос це і є Істина (пор Ів. 14, 6). Водночас здається, що Христа в суспільній свідомості все менше, а «правди», точніше розмов про неї, все більше.
Я скажу, можливо, парадоксальну річ: не обов’язково, говорячи про Христа, ми говоримо правду. І найнебезпечніше, коли згадування Божого Імені стає маскувальною сіткою, яка приховує нашу нещирість. Саме це відштовхувало протягом багатьох століть людей від Церкви. Очевидно, що правда, яку відривають від Христа, яку протиставляють Христові, припиняє бути правдою. У 2016 році слово «постправда» було визнане найуживанішим і увійшло в загальні словники. Воно пов’язане з поняттям релятивізму, коли нав’язується думка, нібито кожен має свою правду. Очевидно, що це омана.
Коли ми справді живемо по правді, тоді якраз і можемо назватися християнами, навіть коли не згадуємо Христа за кожним словом. Більше того – коли ми навіть не є активно практикуючими християнами. Я не говорю, що треба відривати себе від Церкви, але є люди, які, не перебуваючи в лоні Церкви, жертовно служать перемозі, допомагають постраждалим. Це я говорю про наших волонтерів. Більшість із них – цілком світські люди, не пов’язані із церковними структурами; в той же час мені здається, що вони демонструють зразок виконання християнської місії. Через виконання цієї місії, через служіння правді людина і приходить до Христа. Це найпряміший шлях до Нього.
Що або кого ви порадите читати українцям в цей час?
Будь-який час суспільної турбулентності спонукає нас переключатися на оперативну інформацію, слідкувати за новинами. Водночас дуже важливо пам’ятати: є цінності, які не девальвуються від зміни суспільних обставин. Відтак же, варто читати серйозні речі, знаходити час для цього. Дбати про пізнання минулого: ким ми є, звідки прийшли, як складалася доля нашого народу в минулому.
Для нас, харків’ян, дуже цікавий під цим оглядом Юрій Шевельов: такий іронічний і глибокий водночас. Нас можуть і зараз надихнути Євген Маланюк, Олена Теліга. Що стосується Церкви і церковного служіння, мені здається, що дуже цінними для нас є праці отця Томаша Галіка**, частина з яких перекладена українською мовою. Він, зрослий у вкрай секуляризованій Чехії, допомагає нам відчути, що про Церкву можна говорити серйозно, відповідально і не псевдосвятенницьким тоном. Думаю, це мистецтво, яким ми маємо оволодівати.
Спілкувався Андрій Толстой
*Книга «Слухати Слово. Роздуми про Церкву» вийшла у видавництві «Свічадо», до неї увійшли проповіді й духовні науки Архиєпископа, які він виголосив на Синоді єпископів УГКЦ 7-15 липня 2022 року. Автор роздумує над сучасною Церквою крізь призму її історії. Через слово Боже аналізує виклики сьогодення та шукає відверті відповіді на складні запитання.
Також у видавництві «Свічадо» можна придбати книгу архієпископа Ігоря Ісіченка «На скелі Слова. Проповіді на неділі й перехідні свята».
**Видавництво «Свічадо» видало кілька книг о.Томаша Галіка: «Час порожніх храмів», «Життя без Бога: Коли обіймаються віра і сумніви» (також електронна книга: PDF, mobi, epub, f2b), «Терпеливість із Богом».
Також читайте: Митрополит Ігор: «Рівнятись треба на Ісуса Христа, і тоді побачиш, що є в тім братерстві»
О.Климентій (Стасів) ЧСВВ: «Святий Йосафат здатний об’єднувати людей мислячих»
Митрополит Нестор: «Це українець, запорізький козак, який прославився своєю святістю в Греції»
Повязані записи
