Святі апостоли Петро і Павло – це не просто символічні постаті «стовпів Церкви», а живий приклад для послідовників Христа, які протягом століть, проповідуючи Євангеліє, віддавали за нього життя. Серед них – і українські новомученики ХХ століття. Та чи ми нині готові до апостольства, яке буде не формальною даниною спадщині, а мужнім проголошенням Божого Слова? І «чи я справді йду за Христом, чи просто “йду до церкви”»? Про це пороздумував протоігумен Львівської провінції Згромадження Найсвятішого Ізбавителя (редемптористів) о. Володимир Борейко.
Своїми думками він поділився на фейсбук-сторінці.
«Свято Верховних Апостолів Петра і Павла — не просто день спогаду про двох великих мужів віри, але своєрідна провокація до переосмислення християнського учнівства в його найглибшому вимірі. Їхні постаті — не статичні ікони з позолоченими німбами, а живі історії внутрішніх зламів, невдач, навернення і жертовної любові. Це свято — не про ідеальних героїв, а про те, як Бог діє через поранених, впертих, грішних, але відкритих до благодаті людей.
Петро — рибалка, імпульсивний, слабкий, той, хто зрікається, а потім плаче гірко. Павло — інтелектуал, гонитель, жорсткий у своєму фанатизмі, який переживає метанойю аж до фізичного осліплення. Один — символ традиції, інший — радикального прориву. Один стоїть на камені, інший іде за покликом до язичників. І все ж обидва — єдині у Христі. Саме в їхній напруженій різниці народжується Церква.
І тут напрошується паралель з іншим святом — днем пам’яті новомучеників УГКЦ. Ці свідки ХХ століття — не просто жертви режиму. Вони — “сучасні Павли і Петри”, які стояли у вірності, пройшовши крізь внутрішню боротьбу, тиск, зраду і смерть. Митрополит Шептицький, Йосиф Сліпий, отці-редемптористи, інші монахи і монахині, підпільні священники і миряни — це не романтизовані фігури, а ті, хто носив рани Христові на власному тілі, хто прийняв “меч замість миру”, залишивши нас зі спадком відповідальності, а не просто спадщини.
У цьому контексті варто поставити незручне запитання: чи готові ми до такого апостольства? Чи не зручніше нам захоплюватись героїзмом минулого, але уникати викликів теперішнього? Чи не вироджується наша віра в культурний фольклор, у пам’ятники і панегірики, тоді як саме Євангеліє знову вимагає кроку у невідоме, у “язичницький” світ постправди, духовного голоду і цинізму?
Петро і Павло, а також новомученики нашого часу — це виклик повернутись до кореня Церкви: до особистого досвіду зустрічі з Воскреслим, що змінює життя. Це не про функції, обряди чи звання. Це про вибір: чи я справді йду за Христом, чи просто “йду до церкви”.
Це свято — запрошення. Не лише до пошани, але й до наслідування. Не до поклоніння образам, а до слідування тим шляхом, що пахне рибою, пилом доріг, в’язничним холодом і, зрештою, надією, що смерть не має останнього слова.
Бо як казав один із новомучеників УГКЦ, блаженний священномученик Омелян Ковч:
“Я тут між цими людьми — як у раю. Я бачу Бога серед них. Якщо Його не буде у в’язниці, то не буде і в храмі”.
Це і є суть апостольства».
Також читайте: О. Володимир (Борейко): «Життя вартує того, щоб жити ним вповні і не шкодувати»
Блаженні новомученники УГКЦ: імена та цікаві факти до 20-ої річниці їхньої беатифікації
«Сьогодні маєш час заробити собі на вінець слави в небі»: Слуга Божа Марія Шведа
Повязані записи
