Лицемірство — це вдавати зі себе того, ким я хотів би, щоб мене вважали, хоча я ним не є. Протягом століть публіцисти дивувалися блискучому висновку герцога Ларошфуко про те, що лицемірство, фальшиве відстоювання добра, є даниною, яку порок платить чесноті, пише для Opoka о. Яцек Салій OP.
Лицемірство, безумовно, не заслуговує на захист. Його треба викривати і викорінювати. Однак варто усвідомлювати, що лицемірство принаймні свідчить про те, що деморалізація ще не досягла дна. Якщо добре пошукати, то можна навіть знайти прислів’я, яке умовно захищає лицемірів: «Доки сором людині дошкуляє, доти є надія на виправлення».
На межі лицемірства
Здається, сьогодні частіше, ніж у минулому, ми не соромимося зла, яке чинимо. Взяти хоча б цю легку і симпатичну пісеньку, зміст якої — якщо усвідомити, скільки нещасть починалося з такого «чарівного епізоду» — просто жахає:
Я жіночка з непорушними принципами:
мій чоловік, мій дім – це все, що має значення в житті….
Але іноді мене виганяє з дому – і нема на те ради –
п’янка сила, і я не буду приховувати, що
я мрію про мить забуття,
для люблячого, чарівного zwischen ruf,
який нічого не порушує і не змінює
без зобов’язань, заклинань, клятв, гучних слів.
Переживи зі мною чарівний епізодик,
те, що зникає на світанку і не ранить сердець.
Я думаю, що лицемірка, яка вдає з себе вірну дружину, ближча до істини, бо принаймні вона не виправдовує зло і не називає його добром. Поки вона лицемірить, в ній ще зберігаються залишки віри в добро. Коли ж і ці залишки в ній або в ньому згаснуть, залишиться тільки цинізм, відкрите нехтування для себе об’єктивними моральними цінностями.
Балансування між лицемірством і цинізмом переконливо описав Ріхард Грюнбергер у своїй книзі про Третій Рейх. Він показав це на прикладі поширеної в нацистській Німеччині практики, коли судді та прокурори збиралися разом, щоб заздалегідь визначити вирок. Ця практика досягла такого рівня безсоромності, що обговорення іноді відбувалися майже на очах у адвокатів, обвинувачених та їхніх родин. «Ця практика була свого часу розкритикована головою однієї з палат Рейхсгеріхта не тому, що він вважав таку “юридичну інженерію” поганою, а тому, що він вважав, що вона дискредитує суд, якщо його члени відкрито і публічно радяться з прокурором до або під час судового процесу».
Також читайте: Яким чином людина порушує Божу заповідь «Не убий!»
Між лицемірством і безстидством
Межу між лицемірством і безстидством свідомо перейшли феміністки, які на хвилі подій 1968 року винесли на свої прапори гасло, що материнство веде до поневолення жінки, а тому закон не повинен забороняти аборти. Французька письменниця Сімона де Бовуар тоді підняла заклик, що жінки, які зробили аборт, повинні перестати приховувати це і визнати його публічно. Вона сама, за її словами, мала за плечима три аборти і не відчувала жодного морального осуду чи докорів сумління.
Слід визнати, що пані Бовуар казала неправду, оскільки пізніше були знайдені її записи та зізнання про великі моральні сумніви, які вона мала в той час, і про почуття провини, яке вона відчувала після цього. Однак сам факт того, що авторка численних книг публічно визнає, що зробила аборт і не соромиться цього, виявився дуже серйозною атакою на Божу заповідь «Не убий». У той час чимало жінок пішли слідами відомої письменниці та заявили, що прийняли таке ж рішення та не соромляться і не переймаються цим.
Одним словом, таким чином здійснювалося протилежне Таїнству Покаяння: велике зло переставало бути об’єктом особистого, але також і суспільного осуду. Відкрите зізнання у скоєному злі, навіть такому великому, як аборт, мало вважатися вчинком, за який не тільки не потрібно шкодувати чи соромитися, але, можливо, навіть варто хвалитися ним. Вбивство зачатої дитини стало об’єктом нечестивого відпущення гріхів.
На жаль, не лише аборти стали предметом таких чи подібних виправдань, зняття вини чи навіть хизувань у деяких середовищах. Достатньо усвідомити, наскільки необачними є публічно висловлювані [зневажливі та хибні] переконання про єдність і нерозривність шлюбу; або наскільки далекими від поваги до святості людського життя є наші погляди на самогубство чи евтаназію.
Неможливо тут не згадати слова Господа Ісуса, записані євангелистом Лукою: «Однак, як прийде Людський Син, то чи знайде Він віру на землі?» (18:8).
Автор: Яцек Салій OP (домініканець). Народився в 1942 році. Професор богослов’я, керівник кафедри догматичного богослов’я Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві, консультант Секції богословських наук у Комісії віровчення Конференції єпископату Польщі та член Польського ПЕН-клубу. Автор численних публікацій.
Також читайте: Фарисейство вічно живе. Як звільнитися від лицемірства в релігії
О. Яцек Салій OP: Бог — справедливий чи милосердний?
Повязані записи
