Домініканець о. Яцек Салій нещодавно отримав лист, сповнений гніву через нещодавно почуту проповідь: «Той священник казав, що ми повинні дякувати Богу за все, що Він допустив у нашому житті, бо це, безперечно, для чогось потрібно і має служити нашому спасінню. Зізнаюся чесно, мене просто шляки трафляють, коли чую таку маячню, особливо з вуст людини, яка може нормально жити й функціонувати».
На початку листа автор представився, але я наведу тут лише загальний фрагмент: «Загалом я хворію вже понад 26 років. Хвороба повністю зруйнувала моє життя». Автор листа наводить конкретні ситуації, за які, на його думку, неможливо дякувати Господу Богу:
«За що має бути вдячна Богу, скажімо, 20-річна людина, яка раптом дізнається, що хворіє на бічний аміотрофічний склероз і через якийсь час перетвориться на лежачу рослину, за яку муситиме дихати машина?»
Зрештою, чи наважився б згаданий проповідник заохочувати батьків до того, щоб вони дякували Богу за те, що в них померла дитина, а тим більше, якби ця дитина загинула в аварії, спричиненій п’яним лихачем? Чи взагалі можна кому-небудь підказувати, щоб він дякував Господу Богу за те, що його спіткало нещастя?
Справді, якось мій добрий знайомий, який через нещасний випадок повністю втратив зір, зізнався мені: «Повірте мені, я іноді дякую Богу за те, що мене спіткало це нещастя. Моє життя було порожнім і безнадійним. Якби не ця трагедія, не знаю, чи знайшов би я Бога і чи зміг би зрозуміти, навіщо живу».
Проте зауважмо: цей незрячий сам відчув потребу в такому зізнанні. Крім того, він не має і ніколи не мав сумнівів у тому, що пережите ним було нещастям і трагедією. Ми можемо щонайбільше здогадуватися (і то з максимальною делікатністю), через які духовні бурі й темряву довелося пройти, щоб зрештою в людині сформувалася постава такої мудрої вдячності.
Пригадується мені, крім того, ситуація значно меншого калібру. Хлопець не склав іспит до університету і був через це дуже нещасним. Через багато років (так сталося, що він якраз святкував своє срібне весілля) він публічно зізнається під час ювілейного обіду: «Дякую Господу Богу за ту невдачу. Пізніше я вступив до іншого навчального закладу, до того ж в іншому місті. Щойно там я познайомився зі своєю коханою дружиною. Якби я склав той вступний іспит, ми б, напевно, ніколи не зустрілися».
Коротко кажучи: неодноразово трапляється так, що людина відчуває потребу подякувати Богу за різні лихі речі, які її спіткали. Проте це зовсім не так, як казав той священник — ніби ми маємо дякувати Богу за все зло, яке Він на нас допускає. Віра вчить нас щодо цього зовсім іншого. Ми чуємо це практично щонеділі під час святої Меси: «Воістину достойне це і праведне, слушне та спасенне, щоб ми завжди і всюди Тобі складали подяку, Господи, Святий Отче, Всемогутній Вічний Боже».
Отже, дякувати Богу ми маємо не за зло, а «завжди і всюди», також і перед обличчям різного зла (йдеться про подяку всередині обставин, а не за самі обставини, якщо вони є злом, ред.). Так чітко нас вчить Святе Письмо. «За все дякуйте, — писав апостол Павло, — бо така Божа воля в Ісусі Христі щодо вас» (1 Сол 5,18). А також в іншому посланні: «Дякуйте завжди за все Богові й Отцеві в ім’я Господа нашого Ісуса Христа!» (Еф 5,20).
Подібно відчували пророки Старого Завіту. «Благословлю Господа повсякчасно, завжди хвала Його в устах у мене» (Пс 34,2). Ще виразніше пророк Ісая (63,7):
Я славитиму ласки Господні,
Господні подвиги за те все,
що Господь учинив нам,
за те велике благо для ізраїльського дому,
що він учинив нам у Своїм милосерді,
у Своїй великій любові.
Приязний автор листа, який спонукав мене до написання цього фейлетону, поставив драматичне запитання про хворого на бічний аміотрофічний склероз. Певною мірою він одразу й відповів, заохотивши пошукати в інтернеті фільм «Життя триває» (Chce się żyć). Стрічка, заснована на реальних подіях, розповідає історію Матвія (Матеуша), який страждає на дитячий церебральний параліч. Люди з його оточення думають, що він, по суті, «овоч», який видає лише беззмістовні звуки. Насправді ж у цьому деформованому тілі замкнений розум цілком свідомої людини, яка просто не має можливості порозумітися зі своїм оточенням.
Історію розповідає головний герой, ми чуємо його думки. У цьому фільмі є така сцена: до центру для неповносправних приходить священник, підходить по черзі до кожної з цих осіб з інвалідністю і каже, що Бог їх любить. Нарешті він підходить до головного героя і промовляє: «Бог любить тебе, Матвійку», на що Матвій подумки відповідає: «На щастя; страшно подумати, що було б, якби Йому було до мене байдуже».
на основному фото – о. Яцек Салій ОР; джерело: @Agata Ślusarczyk Fundacja Opoka
Текст: Opoka
Автор: Яцек Салій OP (домініканець). Народився в 1942 році. Професор богослов’я, керівник кафедри догматичного богослов’я Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві, консультант Секції богословських наук у Комісії віровчення Конференції єпископату Польщі та член Польського ПЕН-клубу. Автор численних публікацій.
Також читайте: О. Яцек Салій OP: Бог — справедливий чи милосердний?
«Здоровому легко бути проти евтаназії». Але евтаназія — це завжди поразка любові, — о. Яцек Салій OP
О. Яцек Салій OP: Лицемірство — це погано, але безсоромність — ще гірше
Повязані записи
