Монастир у Солонці, що поблизу Львова, неможливо не помітити. А пізнавши його ближче – забути. Навіть щоб побувати тут, треба докласти трохи більше зусиль – щонайменше, знайти час і виїхати з міста. Водночас комплекс обителі і храмова вежа з образом святого Бенедикта помітна кожному, хто проїжджає повз неї. Окрім того, йдеться про найдавніший монаший Орден Західної Церкви.
Про обитель, що в часі повномасштабної війни стала притулком для тисяч людей, про сучасне життя Бенедиктинського Ордену в Україні, актуальність його харизми, чернечі покликання, виклики і можливості спілкуємося з бенедиктинками сестрою Бернадеттою, настоятелькою монастиря святого Йосипа, та сестрою Марією.
Отець незліченних поколінь
«Святого Бенедикта називають законодателем монашого життя», – розповідає сестра-бенедиктинка Марія. «На той час монаше життя вже існувало, було розвинуте на Сході, в Єгипті та Сирії. Однак Бенедикт упорядковував його, дав баланс і добру міру – тобто чернечий устав. І цей устав мав неабиякий успіх і в Європі, і поза її межами, тому що характеризується великою мудрістю життя, яка балансує різні аспекти, які стосуються не лише монахів, але й звичайного людського існування, враховуючи потреби цілої людини, її душі і духа».
Цінності та принципи святого Бенедикта виходять за межі монастирів – ними послуговуються у бізнесі та у звичайних людських відносинах.
Святий Бенедикт не мав на меті утворювати якогось нового Ордену – це склалося швидше через непрості історичні обставини V-VI століть, у яких він жив. «На його життя випало лише 10 років, у яких не було воєн. В інший час тривали завоювання – лангобарди, варвари; це був період переселення народів, час хаосу, замішання, підважування цінностей. І все, що Бенедикт робив тоді – намагався зберегти скарби римської культури, і просто в маленьких спільнотах зберігав цінності християнства. Пізніше це перетворило світ», – зазначає сестра Марія.
Ідеєю Бенедикта було поєднання людських різноманітностей та плекання єдності – тому маленькі монаші спільноти розросталися, приймаючи всіх, незалежно від походження. «Духовність святого Бенедикта дуже Христоцентрична. Він намагався об’єднати все навколо примату Бога», – підкреслює с. Марія.
Сам Бенедикт заснував 12 чоловічих монастирів, а паралельно з цим розвинулася жіноча гілка Ордену. Це заслуга святої Схоластики, його сестри. Про Схоластику пише святий Григорій, єдиний біограф Бенедикта; за традицією вважають, що вона була близнючкою святого. Проте, можливо, ідеться саме про духовну спорідненість, через яку свята Схоластика протягом усього життя була опорою Бенедикта. Вона прийняла устав брата, за яким засновувала жіночі монастирі. Тому про бенедиктинську духовність можна говорити тільки в поєднанні Бенедикта і Схоластики. «Це, до речі, відображається у всій іконографії, скульптурі – завжди, коли приходимо в якесь абатство чи кружґанки монастирів, то бачимо відразу дві фігури або дві ікони чи два образи – тобто їх можна розуміти тільки разом», – зауважує сестра. Так само є і в монастирі в Солонці.
Зараз Орден бенедиктинців у світі налічує приблизно 7 тисяч монахів і 9 тисяч монахинь – загалом близько 14-15 тисяч осіб. Бенедиктинська Конфедерація охоплює 20 Конгрегацій. Українські бенедиктинки входять до Конгрегації Благовіщення, яка має монастирі на чотирьох континентах. Бенедиктинська родина включає також цистерціанців, трапістів, камедулів – вони живуть за уставом святого Бенедикта і складають триєдину родину.
Ще до бенедиктинської спільноти входять облати – особи, які живуть бенедиктинською духовністю у світі. Така форма посвячення дещо нагадує Третій орден в інших згромадженнях, проте облати мають прив’язаність до конкретного монастиря. «Вони живуть більше харизмою родинності, разом зі спільнотою беруть участь у молитві і поширюють скарби бенедиктинської духовності у світі. Вони складають обітниці. Це ніби продовження спільноти, вони в неї включені, тому у наших каталогах ми також вказуємо кількість облатів», – розповідає сестра Марія.
Сестри із монастиря в Солонці – це класичні бенедиктинки, автентичні монахині, що продовжують молитовну традицію Ордену, яка триває вже понад п’ятнадцять століть і також має українську історію.
Львівська історія бенедиктинок
У Львові сестри-бенедиктинки з’явилися ще наприкінці XVI століття. У 1596-му – році Берестейської Унії – сестра Катерина Шапоровська разом із шістьма кандидатками оселилася в нашому місті та зафундувала будівництво монастиря на теперішній вулиці Вічевій, де його споруда разом із храмом Всіх Святих збереглася донині. На початках спільнота нараховувала близько 50 сестер, пізніше їхня кількість дещо зменшилася. При монастирі діяла католицька школа святих Бенедикта і Схоластики, де викладали і черниці, і світські особи.
Визначна постать серед львівських бенедиктинок – блаженна Мати Колумба Ґабріель. Вона була заможною та освіченою зі шляхетського роду – з теперішнього Івано-Франківська; у львівському монастирі стала абатисою, та зіткнувшись із непорозумінням у своїй спільноті, була вимушена покинути місто. Пізніше в Римі Мати Колумба заснувала Згромадження бенедиктинок милосердної любові. Однак, щиро люблячи рідний край, дуже прагнула повернутися; те, що нині бенедиктинки знову служать у Львові, сестри розцінюються як молитовну підтримку блаженної. А в монастирі на Вічевій, де зараз мешкають сестри-студитки УГКЦ, збереглася капличка, присвячена Матері Колумбі.
Цікаво, що у Львові був також монастир бенедиктинок вірменського обряду. Він сформувався при катедральному вірменському соборі в другій половині XVII століття, коли з’явилося кілька жінок, що хотіли жити в спільноті, для цього запозичили бенедиктинський статут. З часом вірменок у монастирі стало менше, нові кандидатки переважно були польками, тому спільнота прийняла латинський обряд. Монастир налічував близько 30 сестер, тут теж діяла школа, а також інтернат для дівчат.
Діяльність обох монастирів тривала до 1946 року – аж поки радянська влада вигнала римо-католицькі монаші згромадження зі Львова. Відтоді бенедиктинок в Україні не було: сестри виїхали до Польщі й оселилися там у кількох монастирях.
Знову в Україні
Проте окупаційній богоборчій владі не вдалося знищити чернечого Ордену – на території Радянського Союзу все-таки залишилися бенедиктинки, що діяли у підпіллі. Одна їхня спільнота була у Вільнюсі. Її в 1981 році знайшла дівчина з України та вступила в неї як кандидатка. По недовгому часі до монастиря прийшла друга українка, трохи згодом – третя; при цьому місцевих покликань не було. Отож абатиса розпізнала це як знак Божий – можливо, Господь хоче, аби спільнота постала в Україні. На той час на території України не було жодного споглядальницького монастиря.
Підтвердженням Божої волі стало запрошення черницям від житомирського священника (згодом – єпископа) Яна Пурвінського оселитися на його парафії. Капітула бенедиктинок відгукнулася на таку пропозицію, тому настоятелька разом із монахинею-українкою відвідала кілька українських міст і врешті таки зупинила свій вибір на Житомирі, звідки, власне, й походила сестра, що мала започаткувати спільноту.
«В серпні 1988 року до Житомира приїхала сестра Бенедикта, а в грудні до неї доєдналася інша сестра – Ядвіга. І вони започаткували спільнотове життя, хоч їх було лише двоє. Вони зайняли четверту частину приватного будинку, і розпочали свою діяльність, хоч і ходили в радянський час без габітів. Сестри приєдналися до єдиного на той час діючого храму в Житомирі – катедри, і почали оживляти парафію різними подіями: організували катехезу для молоді, для дітей, яких готували до Першого Причастя, на свята – привітання для священників та зустріч із гостями. Сестри започаткували бібліотеку і працювали в ній, прибирали храм, займалися літургійними шатами – словом, вели активну діяльність при парафії», – розповідає с. Бернадетта.
Господь кличе до Львова
Життя житомирського монастиря розвинулося: за кілька десятків років він уже налічував 18-20 сестер. І ось у 2014 році з’явився новий незвичайний поклик. Монастир відвідали єпископ-ординарій Петро Мальчук з митрополитом Львівським Мечиславом Мокшицьким. Львівський архієрей приїхав з неочікуваним проханням – аби сестри-бенедиктинки вирушили на служіння в його дієцезію. Бо ж на великих теренах, де є багато монаших згромаджень з різними харизмами, бракує саме споглядальницького – клявзурових* черниць. В Україні є тільки два таких ордени: бенедиктинки і кармелітки, однак останні з песних причин не змогли відгукнутись на пропозицію архієпископа.
Після наради, спільної молитви й розпізнання сестри-бенедиктинки дійшли рішення, що Господь кличе їх до нового служіння. В день святого Йосифа, 19 березня 2016 року, в Солонці було освячено місце під будівництво обителі та встановлено хрест. Наріжний камінь, який був закладений того дня, передав з Ватикану Папа Франциск.
А через п’ять років, 19 березня 2021-го, храм святого Бенедикта і монастир святого Йосипа було освячено.
Зведення обителі пов’язане зі ще однією особливою історією. «У Швейцарії є родина, голова якої, пан Юзеф Відеркер – багата впливова людина», – розповідає сестра Бернадетта. «Він отримав особливе натхнення зафундувати три монастирі в різних країнах, щоб у кожному з них молилися за одну з його доньок (вони вже одружені, мають власні сім’ї). Він започаткував будівництво монастирів у Індії, Африці та в Україні. Ми молимося за пані Сюзанну, наймолодшу його доньку, та її родину. В 2016 році пан Юзеф помер, але його дружина з донькою, за яку ми молимося, були на освяченні храму та монастиря».
У новозведеному монастирі тоді оселилося троє сестер. Організувати спільнотове життя їм допомагали брати-бенедиктинці, запрошені з Польщі; один із ченців, українець, отримав священниче рукоположення наступного дня після освячення обителі і став її капеланом. Брати мали намір закласти також чоловічу спільноту бенедектинців, але цьому перешкодила війна. Минулого року двоє з них повернулися в Польщу. Загалом же в Україні класичних клявзурових сестер-бенедиктинок – вісімнадцять.
Обитель, хоч і постала всього чотири роки тому, справляє враження багатолітнього монастиря. Вона поєднує архітектурну довершеність у стриманому бенедиктинському стилі та сучасні практичні потреби й смаки. Особливо вражає неоготичний храм, який, попри скромну внутрішню оздобу, наповнений духом чернечої простоти та постійної молитви. Тут можна побачити величні статуї святого Бенедикта і святої Схоластики. У скульптурі Бенедикта зберігаються його реліквії, а храмовий вівтар вміщає реліквії блаженного Якова Стрепи.
Праворуч у вівтарі розташована ікона Ченстоховської Божої Матері, яку рік тому подарував сестрам лікар-ЛОР зі Стрия. Саме до нього за потреби звертаються сестри. «Час від часу він приїжджає, щоб, як він каже, просто побути в монастирі і наповнитися енергією до життя», – каже сестра Бернадетта.
По центру – велике розп’яття, яке встановили пів року тому. «Коли фігуру Ісуса монтували, то я відчула, що це – Христос-Цар, який зайняв своє місце на хресті як на троні», – ділиться монахиня.
Ораторія, тобто частина храму, де моляться сестри, розрахована приблизно на 20 осіб. Але сам храм готовий прийняти багато вірних. Попри віддаленість від міста, люди беруть участь у монастирських богослужіннях і навіть організували невеликий хор. Від самого свого освячення монастир поволі став осередком особливої молитви.
«Коли ми приїхали – про нас знали. Для мене було милим здивуванням відчути себе улюбленим очікуваним дитям», – ділиться сестра Бернадетта. «Ми яко монаша спільнота шукали, чим можемо послужити людям, бо для монастирів, крім спільнотового життя, дуже важливим є служіння у тому, чого люди потребують. Ми дуже швидко відкрили, що люди потребують молитви. Вони шукають місць, де б могли прийти, поспілкуватися, побути, дізнатися про Бога. Перше, що ми зробили (і поєднали нашу потребу з потребою людей) – це вписали в розпорядок дня виставлення Пресвятих Дарів і молитву в тиші. Люди зі Львова та з довколишніх сіл від самого початку і дотепер приходять, щоб тривати перед Богом у тиші перед Пресвятими Дарами. Вони потребують навіть не пісень чи молитов, а тиші. Це є і в нашій монашій традиції».
Може здаватися, що закритий тип монастиря не сприяє для відвідувань ззовні, проте з львівськими бенедиктинками це не зовсім так: монастир продовжив бенедиктинську харизму гостинності та готовності відчинити двері для тих, хто у потребі.
І вже невдовзі по своєму освяченні обитель зіткнулася із новим небувалим для себе раніше випробуванням, коли повномасштабна війна зробила її активним осередком допомоги сотням людей, що тікали зі зони бойових дій.
Монастир стає пристановищем
«Від початку повномасштабного вторгнення наша спільнота в Солонці відкрила двері для внутрішньо переміщених осіб і служила цим людям понад два роки. Це було таке неординарне служіння, бо ми не були готові на таку кількість людей, яких мусили прийняти і підтримати – вчилися на ходу», – розповідає сестра Бернадетта.
«У Середньовіччі монастирі були як своєрідна мережа гостинних домів. А під час війни для нас це склалося провіденційно. Був щойно збудований великий монастир, і ми не знали до кінця, що з ним робити; а тоді опинилися в ситуації, коли люди почали стукати в наші двері, їх було так багато, що у нас бракувало місця – але відмовити було неможливо», – додає сестра Марія.
Перша річниця освячення монастиря випала на час після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, 19 березня 2022 року, фото: Віта Якубовська
Зрозумівши, що люди будуть потребувати прихистку, сестри оголосили, що готові прийняти тих, хто в потребі – і вже за три години (!) монастир наповнили переселенці з різних куточків України. За два роки через це богообране місце пройшло понад 1200 українців практично з усіх областей, що опинилися в зоні бойових дій. Два місяці в монастирі мешкали черниці з Житомира, які тимчасово рятувались від обстрілів міста – вони допомагали із поселенням гостей та опікою над ними. Сестри пригадують: у перші 3-4 місяці був щоденний рух, потік людей не припинявся, а мешкали вони у всіх можливих приміщеннях обителі. Бували дні, коли приїжджало 30 осіб за раз. Монастирський дворик, покликаний бути місцем духовного зосередження й відпочинку, став на той час пральнею та сушаркою, а одна з кімнат – світлицею для дітей, яких тут бувало аж 50. Великдень 2022 року в монастирі зустрічало близько 150 осіб.
Однак у людей, які знайшли притулок у монастирі, були не лише фізичні потреби. «У перші місяці повномасштабного вторгнення я часто чула від людей: “Сестро, війна затягується; як ми можемо пережити цей час, щоб він не був вирваний із нашого життя? Щоб це не було тільки існування, пасивне очікування того, що нарешті цей жах закінчиться?” Я розуміла, що люди очікують від богопосвячених осіб допомоги – хоч і була свідома, що ми – споглядальницький Орден, обмежений у спілкуванні. Зрештою я укріпилася в думці, що допомогти можемо так, як свого часу Бенедикт – почати від маленького, громадитися біля Бога, бути Йому вірним і укріпляти себе та інших через живий контакт із Ним. Вистояти самому – допомогти людям», – ділиться сестра.
Ordo et Pax
Ще одним викликом для монашої спільноти було зберегти чернечий дух, не «розмагнітитися» поміж життєвих клопотів. Настоятелька пригадує, що на самому початку повномасштабного вторгнення при обговоренні подальших дій один із братів-бенедектинців сказав: «У цьому служінні людям маємо так зорганізуватися, щоб після війни ми залишилися монашою спільнотою. Щоб наш монастир залишився монастирем». Ці слова стали промовистими для сестер, і навіть пророчими, бо насправді прийняти таке випробування було нелегко.
«Ми тільки недавно приїхали, почали обживатися і віднаходити свою тожсамість як монастиря – і тут такий важкий виклик. Я була координатором, сестра Марія поселяла людей, ми крутилися, як білки в колесі; але – і я вважаю це одним із чуд – жодна молитва не була перенесена чи скасована, молитовний ритм не припинявся. Це для нас дуже важливо, бо в бенедиктинській спільноті регулює час, розпорядок дня, власне, якраз ритм молитви», – ділиться сестра Бернадетта.
Квітень 2022 року, фото: фейсбук-сторінка Бенедиктинський монастир св. Йосипа Львів-Солонка
«Це, власне, допомогло тим людям, які тут зупинялися – ми дали їм якийсь порядок, ordo. Вони відчували в цьому якусь певність. Вони були в стресі, рвалися повернутись до звичайного життя, відчували якийсь хаос; а те, що ми дали їм порядок, розписали завдання, дозволило їм перейти цей момент, знайти внутрішню силу служити іншим і бути спільнотою, бути Церквою», – додає сестра Марія. Бенедиктинське гасло «порядок і мир» набуло у війні нового значення.
Черниці зауважують: тут зупинялися люди різних віросповідань, що по-різному говорили про Бога, але було відчуття спільноти Церкви, яку об’єднував єдиний ритм. Він вписав особливу незабутню сторінку в історію цього монастиря.
Перша смерть у монастирі
Цікавий факт: всі перші Таїнства у монастирі бенедиктинок відбулися саме серед переселенців – церковний шлюб, перше причастя і сповідь, хрещення і навіть похорон. Ці історії вражають.
Сім’я перселенців офіційно долучається до Католицької церкви. Фото: сестра Бернадетта.
Одна із найяскравіших трапилася у перші місяці вторгнення. У монастирі оселилася жінка з дочкою – чоловік, Андрій, зостався в окупованому Лисичанську, де втратив свій бізнес та все майно, а син уже був на фронті. За якийсь час чоловікові вдалося вирватися з окупації. Він приїхав до сім’ї й одразу вирушив до військкомату, проте медична комісія визнала його непридатним до служби через перенесений раніше інфаркт. Чоловік був обурений і налаштований категорично, проте мусив змиритися, всі свої сили натомість кинувши на працю при монастирі. Тут він зустрів активного волонтера родом із Житомира, що працював у львівському «Карітасі» та часто спілкувався із переселенцями на теми віри. Сам Андрій був невіруючим, але мав дуже багато запитань про сенс життя і про Бога. Зрештою, поспілкувавшись із цим волонтером та настоятелькою, він почав приходити на молитву та навіть пішов у паломництво. «Ми бачили, як ця людина преображається, перемінюється. Він був сприятливий до науки, яка до того для нього була закрита», – зауважує сестра Бернадетта.
Друзі схиляли Андрія до сповіді, але він не поспішав. Зрештою, повторний медогляд визнав його придатним, і він зібрався на фронт, затримавшись на якийсь час лише для того, щоб допомогти сім’ї облаштуватися в Солонці. Тим часом ходив щодня на молитву Розарію, яку організовувала одна зі сестер. А 15 серпня, в день свого 57-ліття, Андрій нарешті посповідався і запричастився.
«Через тиждень вони прийшли молитися Розарій, він запалив свічку, почав сам молитву – і під час цієї молитви падає і на місці помирає від інфаркту. Це була перша смерть у нашому монастирі, перший похорон – і це була людина, що дуже багато в нас вклала: мою віру він дуже добре оживляв своїми питаннями і ревністю. Я вважаю, що він помер в опінії святості. В мене є таке переконання, що Господь сам його приготував», – згадує сестра Бернадетта.
Ще одна історія трапилася з молодою сім’єю з Харкова. Під час обстрілу міста батькам із двома дітьми (молодшій дівчинці було на той момент два тижні) дивом вдалося втекти зі свого будинку – буквально за їхніми спинами у квартирі вибухнув газовий котел. Вони сіли на перший потяг, не знаючи, куди їдуть, і врешті потрапили до Львова. На вокзалі їх зустріли сестри-альбертинки – чоловік пізніше згадував, що вони здалися їм ангелами. Монахині розпитали про їхню ситуацію і скерували до монастиря бенедиктинок. Тут сім’я залишилася на якийсь час, поки не знайшла помешкання у Львові. На Пасху 2022 року дівчинку охрестили іменем Схоластики – таким було перше хрещення в монастирі.
Чудес відкриття Бога для себе було чимало. Сестри згадують сім’ю, що прожила в цивільному подружжі 36 років, і саме в час перебування в монастирі вирішила обвінчатися. Ще один випадок стався із сім’єю з Маріуполя, яку оселили в кімнаті над ораторією сестер. Чоловік, який чув, як моляться черниці, згодом попросив відвести його саме туди, настільки його вразили молитви. Сестра Бернадетта зауважує: в такий дивний спосіб Господь привів сюди всіх цих людей, аби показати їм іншу реальність та навчити їх чогось навіть через випробування війни. І цитує слова, які запам’ятала з проповіді ще з часів новіціату: «Господь до людини промовляє шепотом любові. Коли людина не чує – говорить голосом сумління. Коли людина далі не чує – кричить криком страждань».
Оскільки монастир не передбачає постійного проживання світських осіб, то з часом, коли переселенці адаптувалися, вони поступово залишали обитель. Настоятелька пригадує: я питала сама себе, як житиму тепер, адже так звикла вирішувати проблеми багатьох людей, бути в центрі такої активної діяльності. Але Господь подбав і про це: виїзд мешканців відбувався поступово.
Сестри-бенедиктинки не лише надали фізичний притулок потребуючим, але й дбали про їхнє душевне самопочуття і духовний стан. Фото: сестра Бернадетта
Спершу у монастирі було 98 переселенців, згодом – 74, тоді 36, 31, 16, 7, нарешті – п’ятеро, а зараз залишилася лише 79-літня бабуся із 10-річним онуком із Лисичанська, батько якого помер минулого року. Вони не мають куди повертатися, тож поки що мешкають тут. А життя монастиря триває у своєму незмінному ритмі.
Зараз обитель часто відвідують різні групи, що приїжджають сюди на дні духовної віднови. Тут проводять, зокрема, особливі реколекції в бенедиктинському дусі, що дає змогу всім охочим прожити кілька днів у ритмі монастиря. «За чотири роки перебування тут я переконуюся: з огляду на розташування монастиря біля траси і не зовсім властивої нашій харизмі роботі щодо підтримки такої великої кількості переселенців ми сумуємо за місцем тиші і споглядання, але для Божого діяння і для людей, які приходять до монастиря, це не перешкода. І тішить, коли люди хочуть просто побути з Богом і доєднуються до нашої молитви», – зауважує сестра Бернадетта.
Прийти до монастиря – і залишитися?
Нині розбудова монастиря святого Йосифа потроху триває, зокрема облаштовують його другу частину, де будуть доріжки й дерева. Сестри зауважують: спершу така близькість до траси справді їх турбувала, проте зараз вона вже не відчутна – у монастирському дворику можна навіть почути спів пташок. Це – улюблене місце відпочинку й роздумів для мешканців та гостей обителі. У серці дворика – скульптура святого Йосифа, яку монастирю подарував архієпископ Мечислав Мокшицький. Уся ця споруда наповнена духом постійної присутності святих – тут навіть кімнати носять імена відомих бенедиктинців. А відпочити можна якраз в аулі (кімнаті), названій на честь блаженної Колумби Ґабріель – блаженної львівської черниці.
Та чи є тепер покликання до життя за уставом святого Бенедикта?
Сестри розповідають, що кандидатки є в житомирському монастирі. Тут, у Львівській архідієцезії, було двоє дівчат (як згодом з’ясувалося – вони сестри), що цікавилися богопосвяченим життям, та поки що не визначилися щодо нього.
Але що має стати визначальним у цьому виборі? Сестра Бернадетта зауважує – треба мати бенедиктинське покликання. «Я завжди дівчатам кажу: “не треба придумувати покликання – треба його відкрити. Воно вже прищеплене в нас Богом”. Треба не боятися знайомитися з монашими згромадженнями, розпізнавати, чим сестри живуть, брати участь в їхньому житті».
Цьому допомагають, наприклад, саме реколекції, які кожне згромадження проводить у своєму дусі: вони є нагодою побачити монастир зсередини і відчути, який із них близький тобі. «Свій свого пізнає», – підкреслює монахиня. Господь же має власні критерії, і часто поєднує в одному Ордені чи згромадженні дуже різних за характером, освітою та вихованням людей. Проте є також визначальні риси. Зокрема, для кандидатки до бенедиктинського монастиря важливо з’ясувати, чи може вона жити у спільноті, як ставиться до молитви, чи є терпеливою у прийнятті упокорень тощо. Головне – визначитися для себе й мати чітке прагнення у покликанні.
Сестра Бернадетта розповідає, що познайомилася зі сестрами-бенедиктинками у Житомирі, коли вони катехизували молодь. Загалом у Житомирі було чотири монаші згромадження, проте саме бенедиктинки виявилися для неї найближчими за духом – хоч проти такого вибору протестувало і її оточення, і навіть вона сама:
«В певному моменті я зрозуміла, що Господь мене кличе; що не я вибираю, а Він мене кличе. Коли думка про монастир стала нав’язливою, я подумала: ну це ж добре – Богові віддати життя. Це якась радість, натхнення. А потім подумала, що хочу бути нормальною дівчиною з нормальним життям. Якщо образно, я завжди порівнюю це з морем – тихим або бурхливим. В мене були затишшя: коли я думала про монастир, все у мені втихало і наповнювалося радістю і тихою надією; а коли я будувала свої плани про те, щоб бути такою, як всі – в мене починалося внутрішнє хвилювання. Цими станами я дуже вимучилася за два роки. І подумала: якщо Ти, Господи, цього хочеш – то зроби щось, допоможи мені. І я дивлюся зараз, як Господь подбав про мене. Як Він чекав тільки мого слова – а решту уклав сам».
Сестра Марія ділиться спогадом про те, що спочатку теж боролася із покликанням, а потім намагалася розпізнати, в якій саме чернечій спільноті його реалізувати:
«На останніх курсах університету я пізнала кармелітанок, але мала внутрішнє інтуїтивне переконання: це – не вони, але це – воно. Тоді я не знала, що в Україні є бенедиктинки, а була більш захоплена августиніанською духовністю. І коли відкрила, що вони дуже схожі між собою, то головним критерієм для мене було – бути в Україні. Я мала можливість вступити до августиніянок за кордоном, але завжди хотіла служити в Україні. А пізніше вже відкрила цінність бенедиктинського статуту, і згодом прийшло захоплення харизмою».
Сестра Бернадетта походить із Житомира, с. Марія – з Вінниці. Цікава особливість бенедиктинок у монастирях Житомира і Львова саме в тому, що майже всі вони – українки, з Польщі нема нікого. Так Господь через гроно покликань дав відродитися в Україні найстарішому в Західній Церкві монашому Ордену – адже історія бенедиктинців сягає понад півтори тисячі років.
Чи є цей давній спадок особливим викликом, зокрема серед інших монаших згромаджень? Сестра Бернадетта каже, що ніколи не порівнює себе з іншими. Найбільше вона цінує Орден бенедиктинців за те, що саме у ньому розпізнала власне покликання, а книжки з бенедиктинської духовності завжди дають наснагу і пробуджують життя. Немов у відповідь на колишню внутрішню боротьбу перед вступом до споглядальницького Ордену, Господь дав їй можливість вповні послужити людям.
Перші сторінки історії сучасного «львівського Монтекассіно»** щойно почали писатися, але все свідчить про те, що Небесні покровителі монастиря, здається, мають щодо нього особливі наміри. А небо над Львовом покриває молитвами ППО святого Бенедикта.
* Клявзура – частина монастиря, куди мають доступ лише монахи. Так інколи називають монастирі споглядальницького (або контемплятивного) типу, насельники яких проводять усе життя тільки в стінах обителі..
** Монтекассіно (італ. Montecassino) — бенедиктинський монастир, заснований св. Бенедиктом Нурсійським у VI столітті, один з найстаріших і найбільших монастирів у Європі. Вважається духовним центром Європи. Розміщується на скелястому пагорбі Монте-Кассіно на захід від містечка Кассіно, приблизно за 120 км на південний схід від Рима.
Підготували Марія Цьомик, Андрій Толстой
Фото (якщо не вказано інакше) Андрій Толстой
Також читайте: Крехівський новіціят: місце, куди кличе Бог
Сестра Тобіаша: «Монастир – це не глухий кут, куди тебе заганяє життя, а щасливе місце»
Єпископ Едвард (Кава): «Покликання зараз мають зовсім інший вимір, ніж у 90-х роках»
Повязані записи
