Автор: о. Роберт Бетюл
Щоб увійти у вічну Пасху, ми повинні спочатку пройти через перетворююче полум’я Пресвятого Серця.
В Євангелії на Пасхальну неділю ми читаємо розповідь святого Івана про те, як два апостоли, Петро та Іван, виявили, що гробниця порожня. Євангелист описує, як Іван, молодший з них, випередив Петра і прибув до гробу першим. Але молодший апостол поступився Петру і дозволив йому увійти першим. Іван пішов слідом, і Євангелист говорить про нього, що він побачив і увірував (Ів. 20:8).
Побачене веде до віри. Але чому тільки про одного апостола сказано, що він увірував? Іван – улюблений апостол (Івана 21:20). Він бачить і вірить із любові.
Любов – це не ілюзія. Вона не є обманом. Вона не плутає прекрасне зі страшним, але бачить прекрасне у страшному. Апостол, який бачить і вірить з любові, стоїть біля хреста (Ів. 19:26). Він єдиний апостол на Голгофі; всі інші розбіглися. Десять інших (за винятком Юди, який, як ми віримо, наклав на себе руки) не змогли змусити себе дивитися на страждаючого і вмираючого Ісуса. Їхні очі не витримали цього видовища.
Християнська любов не закриває очі на неприємне і незручне. Вона це бачить і споглядає. Згадаймо, що буквально кілька днів тому, на Літургії Страстей у Велику П’ятницю, священник підняв догори дерев’яний хрест і заспівав: «Ось дерево Хреста, на якому висіло спасіння світу» (Римський Міссал). Наша відповідь не була боязкою чи стриманою: «Прийдіть, поклонімося», – вигукнули ми (Римський Міссал). Минули століття, і нам легко співати про це на повні груди – адже ми просто дивимося на копію справжнього. Але Іван бачив справжнє: справжнє розп’яття і справжнього Воскреслого Христа.
Павло з Тарсу вважав, що все розуміє правильно, але він страшенно помилявся щодо свого першого сприйняття. У Діяннях Апостолів святий автор описує осліплого Павла (Дії 8-9) до його навернення. Сліпота зникає, коли Ананія покладає на нього руки (Дії 9:12). Дивовижно, «вмить немов з очей йому впала, і він прозрів знову, і зараз же христився» (Дії 9:18).
Що є причиною такого навернення? Це любов. Святий Павло називає її найкращим шляхом, що спонукає апостола написати цю чудову оду любові у своєму Першому посланні до Коринтян. Після чудового опису, поданого апостолом – «Любов довго терпить, любов милосердна…», апостол продовжує писати таке: «Тепер бачимо, як у дзеркалі, неясно (у загадці, пер. Куліша)» (1 Коринтян 13:12).
Нам подобається думати, що ми завжди бачимо ясно, але це не так. Воскресіння, однак, дозволяє нам чудово бачити очима віри. Очима віри ми бачимо, що приготоване для тих, хто любить. Тому немає нічого дивного в тому, що Ісус називає любов до Бога найбільшою заповіддю (Мт. 22, 34-40). Але найдивовижніше не те, що ми любимо Бога, а те, що Він полюбив нас перший (1 Івана 4:10).
Воскресіння і любов взаємопов’язані на багатьох рівнях. Почнімо із сакраментального виміру, оскільки як католики ми маємо до нього близькість інтелектуально і на досвіді.
Господь дасть нам нові тіла, зауважує святий Павло, які будуть подібні до прославленого тіла Сина (Филип’ян 3:21). Передвісником цієї містерії є акт Євхаристійного Причастя. Ми, які приймаємо Святе Причастя, їмо Хліб, що зійшов з Небес. Споживання цього Хліба приведе нас до життя вічного (Ів. 6:51). Немає глибшого єднання з Господом, ніж те, яке ми можемо мати зараз, у цьому житті. Таким чином, прийняття Святого Причастя завжди усвідомлюється, як доктринально, так і пасторально, передвістям або натяком на небесне життя.
Небесна доля, що криється у прийнятті Святого Причастя, надзвичайно важлива для нас, але ми можемо виокремити й інші сенси любові у світлі Воскресіння. Одним із них є відповідальність, яку ми несемо щодо інших – незалежно від того, чи є вони нашими близькими, чи ні. Святий Іван коротко, але переконливо висловлює цю відповідальність у своєму Першому посланні в Новому Завіті. Там він пише: «Ми знаємо, що ми перейшли від смерті до життя, бо любимо братів. А хто не любить [брата], той перебуває в смерті» (1 Івана 3:14).
Любов перетворює. Візьмемо лише один приклад: у чоловіків і жінок може паморочитись у голові під час знайомства, залицяння і заручин. Близькі та рідні можуть подумати, що це вже «інші люди», а не ті, яких вони знали все життя. Що стоїть за такою трансформацією? Усвідомлення і прийняття того, що інша людина любить мене так, як ніхто інший. Таке ставлення змушує мене «вийти за власні межі». Я ніби «воскресаю» через те, що на цій планеті є той (та), хто ставиться до мене не так, як інші.
Мої брати і сестри (не рідні, а всі інші, з якими у мене та ж сама людська природа), є люблені самі по собі, просто тому, що ми всі створені на образ і подобу Божу. Любити інших – тобто, за словами святого Томи, дієво бажати їм правдивого добра – ось як моє земне життя не стає пекельною прелюдією в очікуванні відправлення в Аїд за божественним вироком. Відмова від любові, в певному сенсі, подібна до каменя, яким закритий шлях до гробниці.
Ми покликані любити в жорстокому світі, а це означає, що взаємність, якої очікують від любові, часто відсутня. Насправді взаємність може бути відсутня навіть тоді і там, де немає якогось злого умислу. Але це, безумовно, той випадок, коли і де учні Господа піддаються переслідуванням. Ісус говорить про це в Нагірній проповіді. Любіть ворогів ваших, закликає Ісус, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і, нарешті, благословляйте тих, які проклинають вас (Лк. 6:27).
Ісус ставить перед учнями надзвичайно високу планку. Але чому б і ні, адже на кону стоїть істина. На Тайній Вечері Ісус молиться за освячення Своїх апостолів істиною (Івана 17:17). Освячення істиною надало апостолам мужності в день П’ятидесятниці. Однак відвага не є чеснотою, яку ми проявляємо періодично або лише зрідка. Оскільки вона потрібна завжди в діяльності Церкви щодо світу, мужність не можна розглядати окремо від любові до істини.
Наприкінці Євангелія від Івана, після Воскресіння Господнього, Ісус запитує Петра: «Чи ти любиш Мене?» (Ів. 21:15). Тричі це питання ставиться перед Петром. І кожного разу після визнання Петром любові апостол отримує наказ «пасти» і «доглядати» за «ягнятами» і «вівцями». Немає іншого способу розуміти цю заповідь, окрім еклезіального. Церква повинна живитися істиною Слова Божого. Це те, що робить пастир. Це саме та причина, чому він є пастирем.
Пастир, який проголошує правду з любові, надихає ягнят і овець любити істину. Ті, хто люблять правду, менш схильні відректися від віри, коли на неї нападають. Ісповідники та мученики надають Тілу Христовому такої історичної стійкості, якої не має жодна суто людська інституція за своїми властивостями. Переслідування може спричинити біль і смерть окремих членів Церкви, але Містичне Тіло Воскреслого Господа має плерому, або повноту, яку не може анулювати жоден людський противник.
Ми радіємо, що Бог є любов (1 Івана 4:8), і що Воскресіння робить цю істину променистою, попри темряву нашого світу.
Автор: Отець Роберт Дж. Бетюл – священник дієцезії Роквілл-Центр. В теперішній час він є парохом церкви Святої Маргарити в Селдені, штат Нью-Йорк. Колишній головний редактор Католицького журналу соціальних наук (Catholic Social Science Review). Протягом кількох десятиліть він пише есе, статті та рецензії на книги для різних видань.
Джерело: Crisis Magazine
Головне фото: Учні Петро та Іван біжать до Гробу вранці Воскресіння, картина Ежена Бернана (1898)
Також читайте: О. Климентій (Стасів): «Бути ненавистю – душа холоне, бути любов’ю ‒ це небо»
Християнство — це не наївний «добролюдизм». Йдеться про Бога
Страсний тиждень — різні реакції на зло
Повязані записи
