Ієромонах Климентій Стасів ЧСВВ написав нову книгу, в якій розповідається про діяльність отців-василіян у часи церковного підпілля. Книга під назвою «Пастирі підпільної Церкви» ще перебуває в друці, однак ми вирішили більше дізнатися про це унікальне видання, поспілкувавшись із його автором.
Чому важливо не втратити пам’ять про ісповідників віри, багато з яких жили ще зовсім недавно поміж нас? Як вдалося зібрати матеріал для книги? Чому вона з’явилася лише тепер? І що ще можна встигнути зробити, поки слід переслідуваної Церкви остаточно не змитий хвилею часу? Про це та інше в інтерв’ю з отцем Климентієм.
«Нам не потрібно міфів»
Андрій Толстой: Отче Климентію, Ви подали до друку свою чергову книгу. Судячи з назви, йдеться про служіння отців василіян у драматичний час гонінь на Церкву.
О. Климентій Стасів ЧСВВ: Вже коли писав книгу «Чернеча офіра Христові й Вітчизні», то розумів, що відтворена картина руйнувань нашого християнського та національного світу комуністичною чумою мала би бути доповнена життєписами конкретних ченців. У ті «неронівські» часи богопосвячені особи були в перших рядах Божого народу, приймаючи на себе удар атеїстичної системи, щоб захистити слабших і нужденних. Жертва, яку вони склали, зміцнила віру їхніх послідовників – від підпілля до відродження, а також віру численних незрадливих вірян, які діяли всупереч атеїстичному режимові: плекали і берегли національні цінності, не боялися свідчити правду, зазнаючи при цьому різних утисків. Але це мав бути інший проєкт, що вимагав багато праці і часу.
За якими критеріями Ви обирали, про кого писати?
У книзі уміщено матеріали про діяльність 83-х ченців-василіян, а всіх у підпіллі налічувалося 223 особи. Кожна історія ‒ як відкрита рана, але з різним кінцем: хтось відійшов у задушливій темряві нелюдяного часу, хтось дочекався свободи Церкви, за яку вони так дорого заплатили, цілковито поклавшись на Божий промисел.
Це історії життя та служіння отців та братів Василіянського чину – тих, що вступили на чернечу дорогу між двома Світовими війнами, і тих, що відважилися на нечуване – йти проти безбожної системи, обітуючи життя Богові в часи катакомбної Церкви, та все ж у 1990-х вийшли на волю і ще багато років невтомно служили своєму народові, будучи прикладом для інших.
Звісно, я писав про тих, кого знав дуже добре, чи про кого було достатньо або хоч трохи матеріалу. Бо як і що писати, коли навіть отці, які вступили до Чину в 1960-х роках, застали лише декого з довоєнних василіян? Про якісь архівні документи нема й мови.
Даруйте, отче, та повернімося ще до «Чернечої офіри…». Вступна стаття, яку написав до неї протоархимандрит Чину, називається «Підручник з віри і служіння». Чи стане таким підручником нова Ваша книга?
Безумовно, бо на таких постатях треба виховувати молоде покоління – і чернече, і світське. Коли дізнаєшся про тих, хто відійшов, хочеться перехреститися і поцілувати кожну сторінку… Адже всі вони дали велике свідчення про Христа, удостоївшись пальмової гілки переможця. У передньому слові вже до нової книги Глава УГКЦ Блаженніший Святослав якраз саме на цьому й наголошує: «Молоді люди не пам’ятають тих часів, але це не означає, що вони не повинні знати історії, навпаки, мають знати і шанувати минуле своєї Церкви». А ще після прочитання спогадів вкотре утверджується віра у наш народ. Нам не потрібно міфів. Ми маємо міцну достовірну історію, яка величніша за найпатріотичніші міфи.
Чому Ви раніше не взялися до реалізації цього неймовірного проєкту? Бо ж тепер із тих, що ввійшли до Чину в 40-х роках, вже нікого не залишилось?
Звісно, проминуло багато років з часу виходу УГКЦ з підпілля, і за цей час відійшло до Господа по нагороду багато отців і братів. Час втрачено. Пам’ять у людини має свої межі. Але скажу про себе: мабуть, тоді, коли прийшло справжнє доцінення й усвідомлення, ким є ці люди насправді, я задумав написати про них! До цього треба було дорости. Потрібно було часу, щоб пізнати їхнє життя, служіння, сповнене великою посвятою і відвагою. Якщо б я на початках відродження мав те розуміння й усвідомлення, що маю тепер, то ця книга була би кращою та повнішою.
Я часто себе запитую: невже крім напису на могилі вони не заслуговують на щось більше? І тому вирішив написати, пройти їхнім шляхом… Багатьох із них я стрічав у 1990-х роках, коли вступив до монастиря. А з деякими навіть жив під одним монастирським дахом: у Крехові − з о. Ігнатієм Янтухом, в Жовкві − з його рідним братом о. Юрієм, а також з о. Макарієм Гренем, о. Назарієм Лехом, о. Софроном Попадюком, о. Андрієм Явдощаком. Ще з іншими часто спілкувався і молився. Тому в книгу ввійшло багато моїх особистих спостережень, вражень від розмов з ними.
«Стає тривожно, що міг би загубитися духовний світ наших праведників»
Якщо провести паралель, то яка різниця між ними і нами, тобто тодішнім і теперішнім поколінням?
Різниця дуже велика, як між небом і землею. Ми тепер маємо все: відчинені храми, монастирі, семінарії, чудові можливості здобувати освіту не тільки в Україні, але й за кордоном. Вони ж тоді бачили повсюдно одну руїну, болісно переживали заборону віри й Церкви. Їм і не снилося, що будуть вони служити в храмах, жити в монастирях, тобто дочекаються кращих часів. На жаль, багато з них так і не дожило до того часу. Та все ж у вимірі служіння Господеві і неухильному дотриманні даних Йому обітниць, у молитовному чуванні над світом і дієвій любові до свого народу – ми одне ціле, ми разом з ними йдемо за Христом, якому обітували своє життя незалежно від часових рамок.
Яка реакція живих свідків на цю книгу?
Краще запитати їх. Живі свідки – це ті ченці, що вступили до Чину в 60-х та 80-х рр. ХХ століття. Кожному з них я давав читати текст. А написане про тих, хто відійшов у вічність, давав читати комусь із їхніх родичів, щоб не пропустити чогось важливого. До прикладу, о. Ігнатій Гнатів так відгукнувся на матеріал про нього: «Ви, отче, так написали про мене, як би читали мої думки». Звісно, я сприйняв це як велику похвалу. Людині дуже приємно, коли хтось відчитає правду про неї такою, якою вона є насправді, а не у викривленому світлі.
Василіяни були найчисельнішою згуртованою групою серед духовенства підпільної Церкви. Може, ще хтось із василіян захоче про це написати?
Нехай пишуть. Я від цього буду тільки радий. Забагато не буде. Вже збігло 35 років після виходу Церкви з підпілля, а ґрунтовних, об’ємних розвідок на цю тему не надто багато. Усвідомлюючи це, стає тривожно, що міг би загубитися духовний світ наших праведників — пропасти їхнє видиме світло для людей.
На Вашу думку, якщо б часи ісповідництва та мучеництва повернулися, чи багато було б тих, хто пішов би за їхнім прикладом?
Мені на думку спадають слова Софії Грицай з села Перв’ятичі на Сокальщині ‒ племінниці бр. Гавриїла Сідя, яка під час першої зустрічі сказала мені: «Гадаю, отче, що так, як ми терпіли в підпіллі, то тепер ніхто б не хотів. Тепер не зрівняєш нікого з тими, що були в підпіллі. Далеко їм до такої святості. Бо вони виросли в іншому світі, по-іншому виховані, і вони твоєї душі не розуміють». У цих словах є значна доля правди, але я схиляюсь до іншої думки. Бачачи неймовірний героїзм наших воїнів на цій жорстокій війні, розумієш, що вірність ідеї, посвята, здатність на жертву – ці вічні цінності є для нашого народу не порожніми словами. Зрештою, наші ченці, що добровільно залишилися зі своїми вірними в окупованих містах і пережили жахливий полон – тому підтвердження.
«Небо над нами – воно персоніфіковане…»
До речі, кільки часу Ви працювали над цією книгою?
Точно не скажу, бо спочатку виношував задум, міркував над ним, а це також праця. Та насправді велика робота вимагає часу і зусиль. Сотні, а може й тисячі кілометрів я з’їздив, щоб зустрітися зі свідками чи родичами і записати з їхніх уст спогади. Треба було пройти стежками своїх духовних учителів. Зі свого досвіду знаю, що писати про духовних постатей на документальній основі ‒ завдання доволі важке і відповідальне. І тільки глибоке усвідомлення того, що твоя праця дуже важлива для людей, давала натхнення довести справу до кінця.
Чим ця книга є важливою для Вас особисто?
Я б виділив кілька моментів. Передусім для мене це історія вірності Богові, про яку не можна забувати. Головні герої – праведники, на яких тримався тогочасний світ. Вони передавали людям найцінніше – живу віру в Бога, якого тодішня система на всі способи заперечувала. Їхня посвята не давала людям остаточно впасти в зневіру, почуватися зрадженими всім і вся. Саме на прикладі їхнього життя можна побачити, як Бог діяв в українській історії, не залишавши свій народ напризволяще. І вони витримали той страшний тиск репресивної машини, який відчували на кожному кроці.
Я також неймовірно вдячний, що став Божим знаряддям для того, щоб їх спом’янути, і водночас – виразником вдячної пам’яті численних вірян, для яких вони жили і творили, а нині сущі продовжують жертовно і свято служити своїй Церкві і народові.
Ця книга – також моя особиста вдячність за дар їхнього життя. Від отців з підпілля, яких я стрінув на своєму духовному шляху, я отримав велике добро, скарб, яким є свідчення віри, безцінні знання, любов до Бога і до свого народу. Запитайте мене, хто мені найближчий. Відповім – кожен, адже я з кожним пройшов дорогою його життя, перепустив через душу тернисті долі моїх героїв. Та все ж назву дорогих мені ченців на імена: Патрило, Плетенецький, Янтух – ті, що на небесах. Небо над нами – воно персоніфіковане…
Врешті, маю відчуття виконаного обов’язку. Як казали латиняни, «Dixi et animam levavi» – Я сказав і цим полегшив собі душу.
«Давно назріла потреба відкрити музей підпільної Церкви»
Стиль Вашого викладу – художня подача біографічного фактажу «небуденно і чутливо», за висловом одного з героїв книги о. Мелетія Батога.
Якби йшлося про укладання біографічного довідника, я б, мабуть, не взявся за це. Мені важливі емоції, вчинки, про які довідуєшся з розповідей, спогадів. Вони, а не сухі біографічні факти дають змогу наблизитися до суті людини. Коли пишеш про людське серце – мусиш вкласти своє. Для мене це дуже важливо, я не шкодував слів визнання, бо це ода на їхню прославу чи квітка на могилу… Книга, безперечно, гідна їхньої пам’яті.
Що ще можна зробити для увіковічнення пам’яті героїв Вашої книги, та й тих, що не ввійшли туди, але залишили свій нестертий слід в історії Церкви?
Можна написати ще багато книг. Більшість із них заслуговує щонайменше на окреме біографічне видання. Часом молоді отці слухають розповіді про ченців з підпілля, не цілком розуміючи, що вони жили зовсім недавно.
Думаю, давно назріла потреба відкрити музей підпільної Церкви, і не в якомусь віддаленому куточку чи монастирі, куди приходить мало людей. Найкраще б, звісно, у Львові або ж в Івано-Франківську, адже там жило та жертовно служило багато василіян у часи підпілля. Є достатньо біографічного матеріалу й літургійних предметів, які використовувалися в підпіллі.
Та найважливіше – це розпочати беатифікаційний процес щодо окремих духовних постатей. Яскравими плодами життя у підпіллі є п’ять василіянських мучеників, яких у 2001 р. проголосив блаженними Папа св. Іван Павло ІІ. Якщо справа до цього дійде, то обов’язково братимуть до уваги й ці зібрані матеріали.
Дякую, отче Климентію, за Вашу працю та розповідь про нову унікальну книгу, яку, переконаний, з нетерпінням чекають багато людей.
О. Климентій Стасів, ЧСВВ (хресне ім’я Василь; нар. 1 січня 1973, Церківна) — церковний діяч, священник УГКЦ, василіянин, письменник, перекладач, есеїст. Член Національної спілки письменників України.
Також читайте: Ієрм. Климентій Стасів, ЧСВВ: «Другу в Європі друковану книгу після Гутенберга видав українець»
О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: Митрополит Андрей продовжив справу короля Данила
О. Климентій Стасів ЧСВВ: «Отці василіяни були і залишилися близькими до Шевченка»
О. Климентій Стасів ЧСВВ: «Україна – це Божий задум»
О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: «Правдива переміна світу походить не від революцій, але від святих»
Повязані записи
