Рятувала євреїв, пережила 47 допитів НКВД і табори. 118 років тому народилася ігуменя Йосифа (Вітер)

Оленка народилась у змішаній родині – батько її був патріотом і націоналістом-українцем, а мати – австріячкою. Сім’я деякий час жила в Австрії та Києві, але коріння їх – із Львівщини. Батько професорував в одній із київських гімназій та в січні 1918 року бився разом зі своїми студентами під Крутами, там і загинув геройськи. Тому Олена разом з матір’ю змушені були повертатися до Львова, де спершу дівчина вчилася у василіанській школі, а після цього вступила до медінституту, але закінчила лише один курс. Діяльність молодої патріотки була помічена Митрополитом Андреєм Шептицьким, і ось саме з його благословення Олена у 1926 році стає вчителькою новичок у монастирі с. Якторів Золочівського району Львівської області та дістає чин магістра. Ще до того вона в монастирі та при ньому засновувала різні просвітницькі гуртки, дитячий садок, зокрема «Рідну школу», де діти навчалися української мови.

Влітку 1930 року вступила до лав ОУН, підпільної української націоналістичної організації, і зайнялася ще більш активною просвітницькою роботою, за що пізніше її чекісти звинуватили у націоналістичному вихованні молоді. У 1932 році Мати Йосифа стає першою ігуменею (настоятелем) Якторівського жіночого монастиря. При цьому її наставник А. Шептицький всіляко заохочував молоду ігуменю до наук, був для неї прикладом релігійної ревності і відданості Українській церкві. Ще сім років Олена Вітер жила і трудилася у монастирі більш-менш спокійно. Та в 1939 році на Західну Україну прийшли радянські окупанти і все пішло шкереберть, стало набагато гірше, ніж за Польщі. Того ж року зазнав плюндрувань і монастир Матері Йосифи. Саму будівлю зруйнували, ікони та символи віри потоптали. Йосифа хотіла покинути Батьківщину, але Андрей Шептицький пояснив їй, що саме у таку скрутну хвилину Україна потребує відданих патріотів.

Радянське слідство – суцільні катування

Згодом Йосифа створила підпільний монастир, окрім просвітницької роботи, переправляла репресованих підпільників та їх родини до Польщі, інших країн.

Та невдовзі на неї донесли і 11 червня 1940 року за нею прийшло НКВС. Спершу її доправили у «Бриґідки» (найдавніша в’язниця Львова, яка і понині діюча), потім перевели на Лонцького. Слідство тривало півроку. Та яке то слідство? То були суцільні катування. Ось що розповіла ігуменя студійського жіночого монастиря з Великих Гаїв Тернопільського району сестра Анатолія: «Одного разу арештовану енкаведисти забрали і повезли на розстріл. Поставили біля ями і зробили залп, Йосифа впала, думала, що її уже вбили. Та тут почувся регіт конвоїрів і їхні слова: «От яка героїня». Потім повезли бідну жінку до в’язниці. Садисти-енкаведисти знову й знову придумували нові катування для патріотки. Вона потім казала, що дивувалась, як усе витримала, пояснювала це лише волею Бога». Йосифа дослівно розповіла таке: «Мене з дня арешту на допити водили 47 разів і кожного разу катували – намотували моє волосся собі на руки і били головою об стіни, підлогу. Було й таке, що розіп’яли, держачи за руки й ноги, а в рот вливали сечу, промовляючи при цьому: «Ось тобі твоє святе причастя». Допитували переважно вночі, били гумовими, залізними палицями, кулаками і ногами, а коли одного разу пішла мені кров горлом, то заткали брудною шматою з підлоги. А потім один кат витяг ту ганчірку й плюнув своїм харкотинням. Під час тортур нелюди завжди питали мене, чи ще хочу вільної України, я завше відповідала ствердно, і знущання продовжувались. Кидали до льоху зі щурами, а потім ще й застосовували електричний струм».

Згодом Олена Вітер під час допитів зізналась у приналежності до ОУН, розповіла, що займалася просвітницькою роботою, вихованням дівчат та дітей. Але енкаведистам не те було потрібно, вони їй «шили» терористичну статтю і заставили у тому таки зізнатися, а це було рівнозначно смертній карі.

«…Я йшла по трупах і по коліна в крові..»

Ігуменя Анатолія далі переповідає розповідь Матері Йосифи, характеризуючи її як людину з сильною волею та вірою в Бога, у добро, мужню, хоч і тендітну жінку, незламну патріотку України: «Наша Мати сиділа у в’язниці НКВС №4 на Лонцького, де зараз музей. У ньому є надписи прізвищ сотень людей, яких стратили 22-28 травня 1941 року, серед яких і її. Тоді мали розстріляти 1355 в’язнів, але німці пішли в наступ і енкаведисти не встигли зробити повністю своєї чорної справи, знищили лише 924 особи та втекли. Йосифа у той час перебувала в одній із віддалених камер і до неї черга так і не дійшла. Коли жінку звільнили, вона вийшла в коридор і йшла, мов примара, по трупах по коліна  в крові в одній спідній сорочці. Вийшла і подалася догори до  собору Св. Юра. Дорогою ледь живу жінку наздогнав конем якийсь червоноармієць, вдарив нагаєм і прокричав: «Ти что, із дурдома сбєжала?» Жінка заточилася, але нічого не відповіла. У підвалі  собору проспала декілька діб на купі картоплі, потім знайшла своїх сестер».

«Найгуманніший суд» присудив Йосифі 20 літ каторги

У ті часи багато людей повірили в лояльність нових окупантів лише заради того, що вони були проти комуністів. Але дуже швидко те розвіялось і кожен відчув на собі німецьке «добро», особливо підпільники ОУН. Усе ж церкви та духовенства не чіпали і це використало керівництво ГКЦ на чолі з А. Шептицьким, зробивши монастирі та церкви останнім притулком для всіх знедолених. Взяла участь у цьому й ігуменя Йосифа, хоч ще недавно сама ледь не загинула. У її монастирі надавали медичну допомогу пораненим повстанцям, жінкам та дітям. Було створено сиротинець для дітей. Саме тут Йосифа сховала єврейських дітей. До речі, серед них була дівчинка з кульовим пораненням. Роблячи цю добру справу, монахині самі ризикували життям, та Бог був милосердним і їм пощастило пережити німецьку окупацію. Але прийшов знову новий-старий окупант в образі радянської влади. Мати Йосифа залишилась на місці і не припинила допомагати українським повстанцям. Репресії не забарились і вже не лише проти повстанців, а й проти духовенства, церкви взагалі. А. Шептицького «врятувала» від арешту його смерть 01.11.1944 року, а його наступник Й. Сліпий таки був арештований через півроку і відправлений у табори. Не оминула ця біда і Йосифу, її забрали 12 квітня 1945 року. Цього разу «найгуманніший суд у світі», радянський, дав Йосифі 20 років каторжних робіт за фіктивно створеним звинуваченням, нібито за вбивство тодішнього радянського атеїста Ярослава Галана. А ще їй приписували співробітництво з самим Гітлером. Після смерті «вождя усіх народів», у 1953 році, почався перегляд справ багатьох репресованих у 1930-50-х роках. Матері Йосифі зняли «терористичні» статті та «скосили» строк до 10 років, і таким чином вона вийшла на свободу 29 березня 1956 року.