Сестра-служебниця Юстина Голубець розповіла сайту «Духовна велич Львова» про джерело сили і натхнення у своєму непростому служінні життю. Та як поєднується монаше покликання із роботою в лікарні?
Також ми торкнулися питання, як пов’язаний між собою «слід життя» перинатальних та військових втрат. Чим відрізняється щоденна статистика в час ковіду від теперішньої — в час війни? Чому аборт і перинатальні втрати – це зовсім різні речі і плутати їх категорично не можна? Це друга частина нашої розмови зі засновником та головою громадської організації «Перинатальний хоспіс “Слід Життя”» с. Юстиною Голубець ССНДМ (перша – ось тут).
«Духовна велич Львова»: Сестро Юстино, як Вам вдається здійснювати таке емоційно складне служіння?
Сестра Юстина Голубець ССНДМ: Це справді нелегко. Особливо було складно на початках, коли все пропускала через себе. Але для мене великим джерелом є Господь. Тому кожен крок я завжди роблю через молитву і разом з Ним. На самих початках я наближалася до лікарні, де перебували батьки, які потребували нашої допомоги, і просила: «Боже, закрий мої уста тоді, коли маєш закрити, і вклади в них те слово, яке Ти хочеш сказати». Коли треба потішити маму, а як не знаєш, то кажеш: «Боже, якщо Ти хочеш мною скористатися – візьми і зроби це. Дай мудрість, думку, будь з нами». І через такий шлях розумієш, що насправді це не ти робиш – ти радше стаєш свідком того, що робить Господь, а твоє завдання – свідчити про це іншим.
Коли ти дивишся на те життя, на маленьке тіло дитини – навіть в патанатомії, в морзі; на тіло, яке приготовляєш до зустрічі з батьками (а іноді ця зустріч – перша), а часами треба його відтирати, відмивати – то бачиш, як відчищується Образ Божий.
Ви належите до Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Люди звикли, що монахині мають бути в монастирі. А ми з Вами спілкуємося в лікарні. Як пов’язується Ваше чернече покликання з Вашим теперішнім служінням?
Ви зараз перебуваєте в кабінеті клінічного психолога у відділенні реабілітації раннього дитинства обласної лікарні. Я тут працюю клінічним психологом. Також я працюю клінічним психологом у медико-генетичному центрі Інституту спадкової патології. Але я — сестра-служебниця Непорочної Діви Марії. І харизма нашого Згромадження – служити всюди, де є найбільша потреба, всюди, де б’ється серце людини.
Від самого заснування нашого Згромадження сестри першими йшли і відповідали на потреби тогочасного суспільства. Перша сестра Служебниця Йосафата Гордашевська йшла у села; наприклад, вона бачила дітей неприпильнованих, бачила, що потрібно створювати захоронки (тепер – дитячі садочки) для денного піклування про дітей, які залишалися без нагляду, бо батьки працювали. І щоб уникнути травматизації та виховувати серце українського народу, створювалися перші захоронки.
Йосафата бачила, що люди на той час не мали доступу до медичної системи, бо це було дорого. Тому Йосафата з першими сестрами застосовувала для лікування народну медицину – йшла і служила життю, опущеним, бідним, хворим. Часами люди були неписемні і не могли навіть прочитати те, що призначив їм лікар. Наприклад, ліки призначали для натирання, а вони їх ковтали. А часами служіння – це не тільки полікувати: треба було зайти в сім’ю, і коли, наприклад, хворіла мама, що на той час було особливо відчутно для всієї родини, сестри за потреби робили домашню послугу.
Рівно ж на той час викликом був стан, у якому перебували наші церкви, тому сестри прибирали, шили, готували кращий одяг для священників: вони навіть змоделювали фелони, які дотепер вживаємо.
Харизма Згромадження Сестер Служебниць не змінилась із того часу, як її започаткував Святий Дух – починати те, що було необхідним. Ми належимо до активного згромадження, яке поєднує молитву, працю і служіння в суспільстві. Рівно ж моє життя складається з молитви і служіння. Ми звершуємо молитву і всі практики, які нам приписує наша Конституція, наше спільнотне життя – але також ідемо й служимо там, де є найбільша потреба. Тому це моє місце праці, але водночас і служіння.
Можливо, це не простий збіг, що неподалік звідси є будинок, де народилася і жила співзасновниця вашого Згромадження блаженна Йосафата Гордашевська?
Цей район справді насичений установами, з якими ми співпрацюємо. Будинок Йосафати – на зупинці «Медінститут» (на Личаківській, 67), де тепер аптека «Благовіщення»; хрещення вона отримала в церкві Петра і Павла на куті Личаківської і Мечникова. Трішки вище, на початку Пасічної, розташований наш Провінційний дім. З нами також пов’язана Обласна лікарня та медико-генетичний центр на Лисенка, а поруч – церква святих Косми і Дам’яна, де хрестили Блаженнішого Любомира Гузара. І ти розумієш, що по всіх тих вулицях наша Йосафата також ходила і служила. Поруч інші медичні заклади – лікарня на Мечникова, нижче – Медуніверситет, а на Пекарській – паталогоанатомічне відділення, з яким ми також співпрацюємо.
У час війни комусь може видатися, що увага до дітей, які померли під час вагітності чи після народження, і турбота про їхніх батьків не дуже важлива.
Коли розпочалася активна фаза війни (все-таки не треба забувати, що війна почалася у 2014 році) – у перші моменти кожна людина мусила оговтатися. Але ми ніколи не припиняли нашої діяльності і нашого служіння.
По-перше, воно пов’язане з моєю офіційною працею – роботу в час війни ніхто не відміняв. Але війна справді вплинула на нас: наприклад, у 2022-му ми підготовили певний пост для мережі, а тут спливають Буча, Ірпінь, втрати, втрати…
Ми також бачили конфуз деяких батьків. Одна мама навіть висловлювала сумнів, чи має вона право горювати через втрату дитини, бо у когось є більший біль і терпіння. І тоді ми ще раз переконалися: «Слід життя» — для батьків; ми мусимо їм допомагати, їх підтримувати. Більше того: вони мають право на власний біль і переживання. На той час ми спромоглися все ж таки опублікувати картинку з підписом, яким звернулися до батьків: «Ми поруч з вами» — незважаючи на все, що відбувається довкола, ми поруч, ніхто нікуди не втікає — ми тут.
Чи був у вас досвід служіння переселенцям?
До нас приїхало багато біженців зі Сходу. Скільки вони пережили болю! Вони також приходили до нас у медико-генетичний центр на консультацію, ми з ними бачилися. Були вагітні жінки, які сиділи в підвалах по три тижні і їли котячий корм, щоб якось прогодуватися; потім вже тут, у Львові, вони народжували – більше того, були також і поховання. Вони кажуть: «А куди я маю поховати? В мене тут нема родичів. Моя дитина маленька, я не маю куди її підховати чи поставити окремий гріб».
Пригадую, одна жінка з Львівського району прихистила двох сестер. Одна з них, шістнадцятилітня — була вагітна і тут народила, але дитина померла. І жінка, яка їх прихистила, стала їм мамою: вона супроводжувала породіллю в лікарні, вийшла на нас, щоби помогти похрестити ту дитину, допомагала при похованні – і дозволила поховати дитину на могилі власних родичів. Який це був зв’язок! Подібних історій було багато. З одного боку – трагізм, але життя продовжується, служіння мусить продовжуватися, воно видозмінюється, але допомога триває.
Війна поставила певні виклики, але кожна річ має свій наслідок: свої позитиви та негативи. Втрата – це біль, але цей біль має дві дороги: він може поглибити депресію, відчуття знецінення світу та беззмістовності життя, але водночас може привести до того, щоб ми відкрили свій певний ресурс і знайшли щось позитивне.
Тема смерті досить важка, але тепер її дуже багато навколо.
До ковіду смерть була необговорюваною. Ми — «всі успішні», «всі щасливі», «у нас все добре», ніби ніхто не помирає. Про смерть – тільки в окремих випадках.
Пригадуєте, з чого починався день в часі ковіду?
Зі статистики смертей.
Так, смерть набула медійності, аж часами лякала. Потім виникало питання – скільки людей помирало в самотності, родичі не могли прийти до лікарні, когось навіть не хотіли поховати! Але ж про всі ті факти ми говорили раніше – що наша дитина помирає сама, вона хоче бути з батьками, вона також має бути гідно похована, вона мусить бути доцінена! І, не вийшовши з ковіду, ми зайшли в активну фазу війни.
І тепер ми говоримо про що?
Про кількість загиблих.
Не зовсім так: ми говоримо про кількість втрат. Ми навіть до кінця не усвідомлюємо, що це означає — втрата. Тому що смерть – це є факт. А втрата – це набагато глибше і більше, вона торкає не тільки людину, яка померла, а й тих, хто є поруч – і наше суспільство.
Коли до нас привозять воїна, ми віддаємо йому шану, подяку за життя, яке він віддав задля захисту нас. Більше того: наскільки є цінними всі справи, які цей воїн робив за життя, залишивши свій слід поміж нас; наскільки цінні є речі, до яких він торкався чи які носив! Скільки є випадків, що ми навіть не можемо віддати шану тілу нашого воїна, але речі, які за якими його ідентифікували, стали цінностями, вони важливі для мами, батька, дружини, родичів і близьких друзів.
Раніше, коли ми говорили, наскільки є важливими відбитки чи фотографії нашої дитини, або навіть кусочок її пуповини чи тест (на вагітність) – інші слухали і казали: о, ні, це вже занадто, це не потрібно. Для вас – так! Але не для батьків. Ми не можемо знецінювати те, що є дорогим для батьків. І тепер, коли маємо загиблого воїна та його речі, можна краще зрозуміти цінність речей дітей, які померли під час вагітності або невдовзі після того, як народилися.
Отже, кожне життя має право на свій слід.
Так, і війна зробила певний поштовх у баченні цього – коли ми дивимося на життя, яке тривало 50, 40, 30 років – але також і на це життя, яке тривало 26 або 16 тижнів, а може й кілька годин після народження. Кожне життя є цінністю, і тому потребує захисту – як одне, так й інше. Більше того, йдеться про пошанування вдячності: ця людина — воїн, щось принесла – і ця маленька людина щось принесла, бо змінила сім’ю в якій отримала життя, перетворила жінку і чоловіка на тата і маму… І те материнство і батьківство буде тривати стільки, скільки триватиме життя батьків.
Тому нагорода «Guardian of Life», яку мені вручили в Римі — це нагорода життя: і воїна, і дитини. І недаремно, коли в мене запитали про цитату для відзнаки – мені лягли на серце саме ці слова із Євангелія: «Все, що ви зробили одному з Моїх братів найменших, Ви мені зробили» (Мт. 25:40).
Як можна долучитися до здійснення вашої місії або підтримати вас?
Підтримати «Слід життя», або те життя, яке є коротким – це, найперше, подумати про нього. Поставити також собі запитання – як я можу допомогти? І це вже перший крок: ми відгукуємося, що хочемо чимось допомогти.
Господь сам знає, кого прилучити, і ця людина своїми талантами може послужити у спосіб, якого навіть я не знаю. Одна мама казала: «Ви пропонували допомогти, але я не вмію шити, займатися дизайном тощо». А потім вона телефонує і каже: «Та я ж блогер!» А на той час я саме журилася, що не можу вести сторінок в соцмережах, не вистачає часу. І вона певний час зосередилася на тому, щоб зробити інформаційний матеріал, з якого люди черпають.
Друга річ: у правильний спосіб говоріть на тему перинатальних втрат.
Користуючись нагодою і повертаючись до питання про труднощі, я скажу, який маю біль. Це сталося в Церкві і поширилося в суспільстві: не можна змішувати перинатальну втрату дитини з абортом. На жаль, у нас почали прирівнювати втрату дитини внаслідок аборту до викиднів, завмирання, перинатальної смертності. Швидше від незнання чи нерозуміння зробили спільний знаменник.
Коли ми говоримо про аборт, то дитина, якої це стосується, ще жива, навіть якщо вона має ваду. Аборт – це насильне вбивство дитини. Так, потім мама розуміє, що це було вбивство, визнає цей факт, проходить свій шлях – але це не та втрата, коли від нас відходить дитина, над якою не зробили насилля. У нас було багато батьків, які мали покази на те, щоб перервати цю вагітність, але вони не хотіли і не зробили цього! Навіть якщо дитя завмерло на 26-му, 30-му тижні, воно у них все-таки народилося. До 22-х тижнів був поставлений діагноз, вада була летальна. Але батьки дали дитині час — прочекали до останнього, до природної смерті і природного народження. Це зовсім інше, ніж коли переривають вагітність в аборті. Так – в обох випадках немає дитини. Але якщо ми поставимо це на один рівень, то втратимо розуміння, що таке насправді «аборт» і урівняємо вбивство дитини з її природною смертю.
Здається, щодо розуміння захисту ненародженого життя у нашому суспільстві досі чорна діра. Перша держава у світі, яка легалізувала аборт, була більшовицька Росія, і ми бачимо, що стало наслідком знецінення життя перинатального періоду — десятки мільйонів жертв дорослих людей. Але все ж, аборт і перинатальні втрати – це зовсім різне?
Я досі стикаюся з тим, що аборт більше пов’язують із бажанням жінки перервати вагітність до 12 тижнів – незалежно від того, здорова дитина чи хвора. А коли є вада, то це взагалі чомусь вважають не абортом, а необхідністю. І наші батьки, пройшовши цей тернистий шлях – крізь медичну систему, суспільство, родичів – кажуть: «Як мене можна порівняти з тою жінкою, яка абортувала дитину?!» Це різні речі; не можемо ставити їх на один рівень.
І також є нерозуміння, коли йдеться про викидень чи завмирання плоду. Адже методи народження в такому випадку ті ж самі, що при абортуванні. Але це не аборт, адже дитину не вбивають – просто інакше вона не народиться. І тому наше завдання у «Сліді Життя» –пояснити батькам, що в такому випадку йдеться народження, адже воно не може відбутися в інший спосіб. Одна мама, що мусила робити таку «чистку» і дуже боялася, потім поділилася: «Після розмови з вами я йшла ніби на якусь велику подію в своєму житті, бо тепер розуміла, що гідно проводжу далі своє материнство».
Здається, однієї розмови дуже мало, щоб розкрити таку важливу тему.
Тема втрати дуже глибока. Цього року вперше на Радіо «Марія» ми мали чотири передачі, де окреслювали тему втрати. Отець Олексій Самсонов (директор) погодився на запропоновану мною «авантюру»; він спершу хотів, щоб я дала інтерв’ю, але ми записали кілька передач – спочатку про втрати на персональному рівні, далі про втрату і сім’ю та родичів, які також її переживають. Реакція суспільства на втрату також дуже важлива. Наприклад, дитина приходять в садочок і каже – в мене померла сестричка. Як реагуватиме на це вихователь?
Чому дата 15 жовтня настільки особлива у вашій діяльності?
Ми хотіли, щоб Україна обов’язково приєдналася до Всесвітнього дня обізнаності про перинатальну втрату на рівні держави, щоб він був визнаний, як, наприклад, День матері, День боротьби зі СНІДом, День захисту дітей… Чому це визнання важливе – тому що навколо тієї дати можна робити багато позитивних речей, які впливатимуть на суспільство. Але доступу до держави ми не мали, тому пішли іншим шляхом – до Синоду.
І з подачі «Сліду Життя» в УГКЦ цю дату назвали Днем пам’яті дітей, які померли під час вагітності чи після народження. Бо у світі це – День обізнаності про перинатальну втрату. Але якби ми з того починали, нас би ніхто не зрозумів. А цю назву придумав сам Господь.
Розмовляючи з Вами, розумієш, що рівень розвитку суспільства вимірюється не кількістю ґаджетів. На Вашу думку, що є показником цивілізованості?
Людяність. Відкритість серця. Час [відданий іншим]. Близькість. Стояння під хрестом – просто бути поруч.
Дякуємо Вам за розмову та за служіння.
Спілкувалися Марія Цьомик, Андрій Толстой
Фото (якщо не зазначено інакше) Андрій Толстой
Також читайте: Сестра Юстина Голубець: Базою для служіння життю в Україні фактично став Львів
С. Юстина Голубець для CNA: «Недостатньо сказати “не робіть аборту”»
«Берегиня Життя 2025»: У Ватикані відзначили с. Юстину Голубець зі Львова
Повязані записи
