Терміни «культура смерті» і «культура життя» стали рідше вживатися за останнього понтифікату. Однак у часи Папи Івана Павла ІІ важко було знайти католика, який не розумів би, принаймні загалом, про що йдеться.
Культура смерті
В український сегмент це словосполучення практично не увійшло. Тому не дивно, що ані його значення, ані емоційна складова у більшості випадків не зрозумілі українській авдиторії. Тож бодай трішки піднімемо завісу над цим питанням.
Звідки бере свій початок термін «культура смерті»?
Цей вираз почали вживати завдяки Папі Іванові Павлу II, який кілька разів використав його у своїй енцикліці «Evangelium Vitae» («Євангеліє життя») від 1995 року. Йдеться про один із найбільш знаних пастирських листів Папи. У ньому він розкриває тему цінності кожного людського життя — від моменту зачаття до часу природної смерті.
Іван Павло ІІ вказує, що «культура смерті» шириться «внаслідок сильних культурних, економічних і політичних тенденцій, що відбиті у концепції суспільства, найважливішим критерієм якого є успіх» (12).
Водночас Папа зазначає, що «подеколи відібрати зачате чи присмертне життя спонукає погано усвідомлений альтруїзм або звичайне людське співчуття, та все ж не можна заперечити, що як така, культура смерті є виявом цілковито індивідуалістичного розуміння свободи; вона остаточно стає сваволею “сильніших” і спрямовується проти слабших, приречених на загибель» (19).
Однак понтифік йде далі: він хоче показати, що живить коріння «культури смерті». Папа пише: «Шукаючи найглибших коренів боротьби між “культурою життя” і “культурою смерті”, не можемо визнати, що єдиною її причиною є згадувана вже спотворена ідея свободи». Саме тому, «треба дійти до суті драми, яку переживає сучасна людина».
І продовжує: «Ця суть полягає в ослабленні чутливості до Бога і людини: явища, типові для соціального і культурного контексту, що запанував завдяки секуляризмові, впливи якого проникають навіть у надра християнських спільнот і наражають їх на випробування».
Чому ж це небезпечно? Бо «хто піддається тому впливові, легко може опинитися в замкненому колі, що затягує, наче моторошний вир: разом із втратою чутливості до Бога втрачається також чутливість до людини, її гідності і життя; з другого боку, систематичне порушення морального закону, особливо в серйозному питанні про повагу до людського життя і його гідності, поступово ослаблює здатність відчувати життєдайну і спасительну присутність Бога» (21).
Слабке місце людини у її стосунках з Богом
Де ж є це слабке місце людини, в якому вона може або наблизитись до Бога та іншої людини, або віддалитись від них? Папа недвозначно вказує, що «ослаблення чутливості до Бога й людини разом з усіма наслідками, згубними для життя, відбувається в глибині сумління». «Йдеться тут передовсім про сумління кожної людини, котра в своїй єдності й неповторності стає сама перед Богом» (24).
Але, окрім сумління кожної окремої людини, існує ще й так звана громадська думка, або суспільне схвалення чи осудження тих чи тих речей. Отже, саме тут і твориться щось більше, ніж особисті переконання чи практики — йдеться про сукупність цінностей, які творить громада, спільнота чи народ, йдеться про культуру.
Подекуди так звані «нові сенси» у ставленні до життя та гідності людини творяться в природний органічний спосіб, та інколи їх накидають згори: через медіа, систему освіти, голос так званих лідерів суспільної думки… І хоча нерідко «нове» подається як апріорі щось прогресивне і корисне, на практиці, з часів Каїна та Авеля, людство не вигадало нічого нового, окрім того, щоби йти або шляхом життя, або шляхом смерті, творячи відповідну до обраного шляху та його кінцевого результату культуру, структуру, (анти)цивілізацію.
«Структури гріха» — лоно «культури смерті»
Продовжуючи свою попередню думку, Іван Павло ІІ пише:
«Але в певнім сенсі йдеться тут і про суспільне “сумління”: воно теж якоюсь мірою є відповідальне – не тільки тому, що допускає або підтримує дії, скеровані проти життя, але також і тому, що формує “культуру смерті”, посуваючись навіть до витворення і закріплення справжніх “структур гріха”, спрямованих проти життя» (24).
Однак Папа не втрачає оптимізму, бо «у наших суспільствах і культурах (хоч би яким сильним було на них тавро “культури смерті”) не бракує знаків, що звістують ту перемогу [над смертю]» (26).
Не заглиблюючись далі в енцикліку, наведемо ще одне важливе місце з неї. У ньому Папа наголошує на тому, що кожна людина на землі неминуче є учасником зіткнення між добром і злом, між «культурою життя» і «культурою смерті» — нейтральної сторони не існує.
«Ця заповнена світлом і тінню картина повинна нам повністю розкрити очі на те, що стоїмо перед надлюдським драматичним змаганням між злом і добром, між смертю і життям, між “культурою смерті” і “культурою життя”. Ми є не тільки свідками; нас неминуче втягує в цю боротьбу: всі ми в ній учасники і через це не можемо ухилитися від обов’язку беззастережно стати на боці життя», — пише він.
Отже, кожна людина та кожен народ сьогодні, як у часи Мойсея, має визначитись зі своїм вибором: «До нас також скеровано виразний і рішучий заклик Мойсея: “Ось, Я кладу сьогодні перед тобою життя і добро, смерть і зло (…) Я поклав перед вами життя і смерть, благословення і прокляття. Тож обери життя, щоб жити тобі і твоїм нащадкам” (Втор. 30: 15, 19). Цей заклик добре відповідає нашій ситуації, бо й ми мусимо щоденно вибирати між “культурою життя” і “культурою смерті”.
Але слова Второзаконня мають ще глибший сенс, оскільки наказують нам зробити точний релігійний і моральний вибір. Ми повинні надати нашому існуванню певний головний напрямок, аби віддано і наполегливо жити Божим законом: “Отже, Я тобі сьогодні заповідаю любити Господа, свого Бога, ходити Його дорогами і дотримуватись Його постанов, Його Заповідей та Його законів… Тож обери життя, щоб жити тобі і твоїм нащадкам у любові до Господа, свого Бога, слухаючись Його голосу й прихиляючись до Нього, адже у цьому твоє життя і довгота твоїх днів» (Втор. 30: 16, 19-20) (28).
Цілком можливо, що формулюючи вирази «культура життя» і «культура смерті», Іван Павло ІІ отримав натхнення від «Дідахе — Науки дванадцятьох апостолів», церковного тексту, який народився ще в першому столітті християнства. У Дідахе ми знаходимо вирази «дорога життя» і «дорога смерті».
Що означає фраза «культура смерті»?
«Культура смерті» — це доволі обширний термін, який описує сукупність поглядів, законів, дій (бездіяльності) та структур, спрямованих на плекання, захист та поширення філософії, ідеології і практики, яка знецінює людське життя, повстає проти Божого Задуму щодо людини та призводить до виправдання або вчинення вбивства у його різноманітних формах.
Звертаючись до Святого Писання, ми бачимо там чіткий і недвозначний принцип: «Плата за гріх — смерть» (Рим. 6, 23). А в апостола Павла читаємо: «Гріх у світ увійшов, а через гріх — смерть, так і смерть у всіх людей увійшла» (Рим. 5,12). Цей духовний закон також підтверджує апостол Яків, який написав: «Вчинений гріх породжує смерть» (Як. 1, 15). Тому цілком закономірно, що плекання будь-яких «гріховних структур» у суспільстві в кінцевому результаті завжди призводитиме до формування «культури смерті», яка своєю чергою принесе виродження народу.
Станом на сьогодні культура значної частини людства не лише дозволяє, але й просуває аборти, евтаназію, війни, помсту, самогубство (сприяючи або не запобігаючи йому), контрацепцію, клонування, стерилізацію людини, дослідження над ембріональними стовбуровими клітинами і самим плодом, екстракорпоральне запліднення, гомосексуальність, порнографію, безладні статеві зв’язки, подружню невірність і розлучення…
Усі ці нахили ведуть до руйнування життя та його природних джерел. Вони знецінюють людину і ведуть до стрімкого зростання пороків, які не лише приносять проблеми людині та сім’ям, але й стають глибокими виразками суспільного, державного, а подекуди – і церковного життя. Коли людське життя не цінується, ми перестаємо цінувати людину взагалі. Нам стає легко виправдати будь-яке ставлення до іншого, бо ми більше не бачимо в ньому Божого Образу.
Ось що говориться в Дідахе про «шлях смерті»: « А дорога смерті така: передусім — лиха та сповнена прокльонів, тут — убивства, перелюб, пристрасті, розпуста, злодійство, ідолопоклонство, магія, чаклунство, грабунки, лжесвідчення, лицемірство, нещирість, підступ, пиха, злість, зарозумілість, жадоба, лихослів`я, заздрість, зухвалість, зверхність, хизування, відсутність страху перед Богом» (V).
Тут же вказується на якості людей, які обрали цю дорогу.
«На цьому шляху — переслідувачі добрих, ненависники істини, любителі брехні, ті, які не знають нагороди за справедливість, ті, які далекі від добра і справедливого суду, ті, які не пильнують добро, а лише зло, для яких чужими є смирення й терпіння, ті, які віддаються марнотам, шукають винагороди (хабарів), не співчувають убогому, ті, які не допомагають пригніченим роботою, не знають свого Творця, дітовбивці, нищителі Божого творіння, ті, що відвертаються від нужденного, утискають пригніченого; захисники багатих, беззаконні судді бідних, сповнені всіляким гріхом. Діти, стережіться їх усіх!» (V).
Свого часу кардинал Кормак Мерфі-О’Коннор з Великої Британії зазначив, що, відмовляючись від моралі, «сильні вирішують долю слабких», і «таким чином одні люди стають інструментами інших». «Ми вже стоїмо на цьому шляху: бо як ще визначити припинення шести мільйонів життів в лоні матері, з тих пір, як був узаконений Акт про аборти і став проводиться відбір ембріонів на основі статі і генів (у Великій Британії станом на той час)?», —наголосив він.
«Двоязикість — пастка смерті»
Захисники «культури життя» зазначають, що «культура смерті» відображається у смертях, які стали наслідком політичних та економічних інтересів, а також у євгенічних вбивствах. Вони звертають увагу людей на те, що знецінення людського життя породжує потворні ідеології, такі як нацистська, або марксистська. Остання вже призвела до смерті сотень мільйонів людей по всьому світі. В основі цих ідеологій — заперечення існування Бога-Творця і Людини як Божого Образу.
Бо якщо людина – це всього лиш сліпа випадковість у природі (про що стверджує дарвінізм), а основним соціальним законом є економічні стосунки та боротьба за виживання (про що стверджує матеріалістичний погляд на світ), то людина – це лише біологічний матеріал, який можна принести в жертву вищій меті. Йдеться про так звані сумнівні «нові сенси», які творять «інтелектуали» під гаслом «поступу», «сталого розвитку», «прогресу в науці» (зокрема, в медицині), «вивільнення потенціалу людини» (тобто скасування моральних та етичних норм, що нерідко розпочинається зі скасування банального дрес-коду). У деяких випадках жупелом для просування «культури смерті» є «загроза існування планети» — кліматична, «споживацька», або ж у вигляді так званого «перенаселення планети».
Від самого початку християни йшли «дорогою життя» та заперечували «культуру смерті». У тому ж «Дідахе», який багато хто з фахівців вважає віровчительним документом ранньої Церкви, вказано: «Друга заповідь повчання: Не вбивай, не чини перелюбу, не розбещуй дітей, не будь розпусним, не кради, на займайся магією і ворожінням, не вбивай дитини через аборт, ані тієї, що вже народилася; не жадай того, що належить ближньому. Не ламай присяги, не свідчи неправдиво, не лихослов, не пам’ятай зла…»
І ще дуже важлива заповідь, особливо для тих, хто позиціонує себе як християнин, але підтримує в активний чи пасивний спосіб «гріховні структури» чи «культуру смерті», зокрема у вигляді легалізації абортів: «Не будь дводумним ані двоязиким, бо двоязикість — пастка смерті. Нехай твоє слово не буде ані брехливим, ані порожнім, але наповнене ділом. Не будь ні зажерливим, ані хижаком, ні лицеміром, ані злим, ані зухвалим. Не плекай лихих задумів супроти ближнього твого. Не май ненависті до жодного чоловіка, але за тих, кого картаєш, молися і полюби їх понад життя своє».
Підготував Андрій Толстой
Основна ілюстрація про вибір між добром і злом by Alexander Hunter/The Washington Times.
Також читайте: Чи все ще надихає католиків вчення Івана Павла ІІ?
Курс «Теології тіла» перемінює життя людини — це не про секс, а про щось краще
Повязані записи
