Ми живемо у надзвичайно цікавих часах. Мудрі люди-філософи називають ці часи пост- а подекуди і постпостмодернізмом. Часи цікаві, атракційні, часом веселі, часом трагічні, але надзвичайно складні емоційно і інтелектуально. Часи в яких, на відміну від модернізму, не існує констант і беззаперечних авторитетів. Часи коли священик, єпископ, митрополит, та й будь-хто інший не є авторитетом просто силою факту. Не є авторитетом магістеріум – вчительський уряд Церкви. Та й сама Церква (адже постмодерне суспільство позиціонує себе як секулярне) не є авторитетом (можливо лише трішки), щобільше вона (в очах людей, які є дітьми нашої епохи) не є навіть засобом комунікації з Богом. Дуже часто можемо почути фрази на кшталт: в Бога вірю, а в Церкву ні, для того аби бути з Богом Церква не потрібна, Церква – комерційний проект, та й навіть для людей котрі вважають себе воцерковленими тепер Церква все частіше перетворюється якщо не на бюро із надання ритуальних послуг, то на приміщення в якому можна отримати Святі Тайни і піти геть.
Я прекрасно розумію людей сучасної епохи. Зрештою я, як і всі ми є синами і дочками цієї епохи. Ми звикли жити в такій системі координат. Нам у ній навіть дуже комфортно. Інколи.
Але є одне але…
Є Бог. Предвічний. Всемогутній. Незмінний. Він «так полюбив світ, що й Сина свого Єдинородного дав, щоб усякий, хто вірить в Нього не загинув, але мав життя вічне. Він прийшов і сповнив весь Свій задум щодо нас в ночі, в яку Його було видано, а радше Він сам себе видав за життя світу »[1]. Саме Він вибрав нас, заснувавши в День Зіслання Святого Духа Свою Церкву. Саме він промовляв і промовляє до нас через Церкву – своє Містичне Тіло.
А оскільки Він Всемогутній, то чи є сфера нашого життя, в яке Він «не може втручатися»? Чи маємо ми, якщо називаємо себе християнами, право легковажити Його словом, котре Він дав нам у Святому Письмі? Чи маємо ми право «клювати» і зневажати ближнього, котрий є Його образом і подобою?
Зараз переживаємо благодатний час – Час Великого посту. Час, в котрому ми всі покликані, борючись із своїми пристрастями і гріхами, наближатись до Бога. Ісус теж постив. 
Цілих сорок днів перебував на молитві і пості у пустелі. Вкінці цих днів до нього прийшов диявол, аби Його спокушати. Так от, ще одна деталь, а радше особа, про яку постмодерний світ воліє не згадувати. Диявол. Ворог Бога і людини. Особа. Реальна. Мисляча. Ангел . Відпалий ангел. Не міф, не казочка, не веселий розгільдяй із вертепу чи свята Миколая, який рано чи пізно дістає по плечах, а реальна сила зла, котра присутня у житті християнина. Йому дуже вигідно, аби «сучасні», «просунуті» люди вважали його фантасмагорією і вигадкою «релігійних фанатиків». Але якщо віримо в Біблію, то мусимо вірити й у існування диявола.
Так-от: він цього посту попрацював на славу…Він зіштовхнув лобами тих, котрі раніше ішли пліч-о-пліч. Він перетворив час Великого посту – час всепрошення, час покаяння, час молитви, просвітлення душ і наближення до Бога на час, коли ВСІ МИ, незалежно від позиції і світогляду тратимо свої сили не на те, аби бути поруч із Богом, а на те, аби перегризти одні одним горлянки. На те, аби якомога болючіше вколоти, поранити, зневажити того, хто має іншу думку.
Ще маємо час. Три тижні Посту, страсний тиждень. Маємо час покаятись, зупинитись, стишитись. Переглянути своє життя. Свої вподобання і пристрасті. Можливо відмовитись від них, почати шукати шляхи до зцілення. А для початку треба просто піти за страждаючим Христом. Прийти із ним на Голгофу. Подивитися Йому в очі. Саме тоді коли він помиратиме ЗА ТЕБЕ І ЗА МЕНЕ. Пройти Його Хресною Дорогою. Стати Його дитиною. І усвідомити Його волю.
Fiat voluntas Tua!
Володимир Мамчин
[1] З Анафори Літургії святого Івана Золотоустого
Повязані записи
