Людині потрібна людина. Особливо коли говоримо про дітей. Вони переживають перші закоханості й відторгнення, знаходять справжню дружбу й пізнають першу зраду, ставлять собі серйозні питання. Не завжди зі своїми переживаннями та турботами діти звертаються до батьків, зважаючи на різні обставини. Але завжди шукають тих, хто міг би вислухати й зрозуміти, підтримати й підказати. Часом такими людьми стають близькі друзі, брати чи сестри, улюблені вчителі, психолог або освітній капелан.
Попри те, що освітнє капеланство ще не дуже розповсюджене, є школи, де капелани працюють вже роками. Досвідом діляться о. Григорій Анастасин ― капелан однієї з католицьких шкіл, і о. В’ячеслав Ляшенко ― капелан звичайної світської школи.
О. Григорій ― монах-василіянин. Ще 2008-го року його призначили духівником-капеланом приватної початкової школи «Католицька школа святого Василія Великого» в Івано-Франківську. З перервою через інші скерування, пов’язані з монашим служінням, о. Григорій і досі є капеланом у цьому освітньому закладі. Зі сміхом священник згадує, що на початку жодного покликання до роботи з дітьми не відчував. Спочатку було трохи лячно, але згодом о. Григорій відчув, що це таки його, знайшов підхід до маленьких підопічних. Посприяла любов до стабільної й ретельної праці: у школі чіткий графік.
Кілька років тому, коли освітнє капеланство було зовсім новим явищем, капелани в школах працювали на волонтерських засадах. Зараз ситуація інакша ― якщо школа запрошує до себе духівника, капелана (за запитом усіх учасників освітнього процесу, тобто педагогічного колективу, учнів та їхніх батьків), то є низка документів, які регулюють співпрацю. Так само є й певна заробітна плата, адже капелан стає частиною колективу та має конкретні обов’язки. Її погоджують у кожному закладі.
Позаяк о. Григорій працює в освітньому закладі, засновником якого є Церква, то священничі обов’язки є й основними обов’язками його як капелана. У світській школі Літургії та інші процеси, пов’язані безпосередньо з релігією, ― додаткова функція, яку капелан виконує лише тоді, коли на це є задокументовані запит і згода педагогів, батьків та учнів.
― До мого капеланського служіння належить насамперед здійснення Літургії та Євхаристії. Служба Божа в нас є щодня. Щоразу намагаюся підготувати для дітей тематичні коротенькі науки відповідно до Євангелія, яке читаємо в той день. Окрім цього, в нашій школі готуємо дітей до першої сповіді та Причастя.
Цим робота о. Григорія не обмежується. Він також надає духовний супровід дітям, батькам, педагогам, бере участь у вирішенні непорозумінь, конфліктів. До капелана можуть підійти в будь-який зручний час і з будь-якими питаннями, переживаннями, сумнівами.
― Ми з дітьми та батьками проводимо багато часу поза навчальним процесом. Наприклад, їздимо в табори. І це дуже важливо для пізнання ближнього, для об’єднання. Саме в такі моменти мене бачать не лише як священника, який здійснює Літургії, але і як того, хто може розпалити ватру, зіграти з дітьми у футбол чи інші ігри, повеселитися, розповісти щось цікаве. Діти тоді бачать у мені товариша і це дуже цінно. У неформальній атмосфері учні почуваються вільніше, спокійніше. Тоді вони можуть відкриватися.
Чи є сенс запрошувати до освітнього закладу капелана, якщо там уже є психолог? О. Григорій відповідає, що це абсолютно різні речі. Духовний супровід ― не те саме, що психологічний супровід.
― Капелан має бути поруч завжди, коли дитині це потрібно. Виховувати не тільки словесно, але й дбати про духовні цінності, бути тим, хто живе, проявляючи їх. Найперше ― це любов до Батьківщини, до Бога, до сім’ї, моральні та духовні цноти, відповідальність, компетентність, відкритість тощо. Виховання всього цього ― справа капеланського служіння, а не психологів.
Важливо й те, що разом з дітьми зростають і батьки. Капелан каже, що чимало дітей живуть у неповних сім’ях. Часто батьки розлучаються, й дітям доводиться залишатися з кимось одним, а іншого бачити рідше. Такі ситуації, навіть якщо батьки розійшлися мирно й продовжують тримати добрий зв’язок як близькі люди, все одно відбиваються на стані дітей. Тоді вони шукають додаткового розуміння, підтримки, уваги, розради. Інколи освітній капелан є тим, хто здатен допомогти сім’ї впоратися з кризою і не дійти до розлучення. Через дітей він може працювати і з батьками, якщо вони в цьому зацікавлені.
Чимало батьків уперше після кількарічної перерви приступають до Тайн Покаяння та Євхаристії тоді, коли їхні діти готуються зробити це перший раз у своєму житті. Таким чином через дітей дорослі отримують нагоду переусвідомити власне життя, зробити іспит сумління, переоцінити щось. Бували випадки, коли о. Григорій навіть хрестив чи одружував батьків дитини. Звучить дещо дивно, зважаючи на те, що це католицька школа, однак справді не всі сім’ї до співпраці зі школою були активними у своєму духовному житті.
― Думаю, в цьому всьому є дія Святого Духа. Напевно, не просто так дитину вирішили привести саме сюди. Дорослі теж можуть отримати духовну поживу. І я радий допомогти людям не втратити той момент пошуку, зацікавлення, а навпаки, дати можливість дізнатися щось нове, допомогти змінити щось у своєму житті на краще.
Також читайте: Освітнє капеланство: що це таке?
Найважливіше в роботі ― не захворіти, жартує о. Григорій. Священник попросту боїться пропустити нагоду побути з дітьми тоді, коли вони цього хочуть. Кожна зустріч цінна й важлива для маленьких вихованців. Та й коли о. Григорія немає, то його телефон розривається від дзвінків: що сталося? Коли ви будете? З вами все добре? Ми сумуємо!
― Було б справді добре, якби освітніх капеланів було навіть по двоє. У нашій школі 240 дітей. Не завжди є можливість приділити всім стільки часу, скільки вони потребують. Ми з учнями маємо дружні стосунки. Але вони розуміють, що в кожній окремій ситуації розмова може мати інший характер. Якщо ми в таборі ― то це одне. Якщо сталася якась неприємна ситуація в школі ― зовсім інше.
Священник розповідає, що вибудувати зв’язок з дітьми, заслужити їхню довіру було нескладно. Секрет простий ― бути собою, бути справжнім. Від дорослого діти чекають зрозумілої поведінки, пунктуальності, стабільності. Тобто тих рис, які дозволяють довіряти цій людині, покладатися на неї, бути впевненими.
― Для дітей цінно, що я звертаюся до кожного на ім’я. Завжди питають: «А як ви так усіх пам’ятаєте? Нас багато, а ви один». Небайдужість дуже важлива.
За словами капелана, бували й труднощі, адже кожна дитина унікальна, є різні сім’ї та виховання. Часом батьки спочатку погоджуються на правила, а потім хочуть змін, бо ситуація не на їхню користь. Але в школі не можуть відступати від загальноприйнятих норм і чітко ними керуються. У неприємних ситуаціях збирають команду, запрошують обох батьків дитини й обговорюють конкретний випадок, шукають вирішення проблеми. У більшості вдається порозумітися. Але обов’язково треба все обговорювати разом, прозоро, спільно з психологом, а не поза очі. Проблем і непорозумінь замовчувати не можна, бо йдеться про майбутнє дитини.
― Хоча батькам часто здається, що їхня дитина не могла зробити поганого вчинку, треба розуміти, що помилитися може кожен, у цьому нічого страшного немає. Наш спільний обов’язок ― визнати, що це відбулося, і допомогти дитині виправити все. Не замовчувати в жодному разі й не перекидати провину на когось.
Для себе о. Григорій виділяє кілька головних моментів, за які любить своє служіння. Перший ― щире сприйняття малою дитиною світу. Те, як вона з широко розплющеними, зацікавленими очима приходить у перший клас, а вже за рік так багато вміє та знає.
― Бачити, як щиро дитина сприймає – я не знаю, чи проміняв би це на щось інше. У капеланському служінні, зокрема в закладі, дотичному до Церкви, дуже важливо також закласти дітям розуміння правди, ким є Бог, чого Він хоче від нас, навіщо нам Його пізнавати, до Нього звертатися. Це те зерно віри, яке маємо посіяти.
Цікаво й те, що через спілкування з капеланом діти часто звільняються від забобонів, народних прикмет, які передаються з покоління в покоління: не сідай на кут столу, не передавай нічого через поріг тощо. А через дітей починають замислюватися над абсурдністю таких вірувань і батьки.
О. Григорій каже, що через духовний супровід може змінитися на краще життя цілої сім’ї. Наприклад, батьки одного з учнів тривалий час жили без шлюбу. Але з капеланом вони почали обговорювати своє становище й за кілька років свідомо дійшли до вінчання.
― Це були вже досить зрілі люди, які зрозуміли, чим є сім’я, що таке благословенне Богом подружжя. Я з таким трепетом вінчав їх, а молодята не могли стримати сліз радості. Ми досі дружимо з цією чудовою сім’єю, хоча їхньому синові вже поза 20 років і він давно не наш школяр.
Були й випадки, коли через розмови вдавалося врятувати сім’ї на межі розлучення. Хтось порозумівся, хтось навіть ще дітей народив. Заради таких моментів варто працювати. Бо тоді через мене може діяти Господь. Я, як інструмент, стараюся не нашкодити, а послужити. А ще ми з багатьма випускниками нашої школи тримаємо контакт. Хтось на фронті захищає нашу країну, багато з них уже постворювали чудові сім’ї, народили дітей. Бачити, як колишні учні й далі обирають дорогу цінностей, на яку ступили в дитинстві, дуже цінно. Плоди попередньої праці спонукають служити в цьому напрямку й надалі.
Треба зробити поправку на те, що о. Григорій працює в католицькій школі. У світській капелан не здійснює обов’язків, пов’язаних з його священством чи з релігією загалом. Він стає тим, хто надає духовний супровід. Незалежно від того, людина віруюча чи атеїст, незалежно від конфесій, переконань і вподобань. Адже моральні орієнтири та цінності є загальнолюдськими.
Є ситуації, коли у світських школах виникає несприйняття освітнього капелана та його служіння. З такою мав справу близький друг о. Григорія. Він прийшов до школи, де спочатку його намагалися не бачити. Ігнорування відбувалося через стереотип: це священник, він прийшов нас катехизувати, нав’язувати свої переконання, та що він взагалі має до нас? Однак це змінилося тоді, коли капелан проявив свою іншу сторону ― всеохопного прийняття, підтримки та любові.
― Пів року мій друг починав роботу з перерви. Він цілий день був з дітьми, грав з ними у волейбол, говорив, жартував, підтримував. І лише після того крига скресла. Діти довірилися, бо побачили в капеланові друга, того, хто вислухає й не осудить, хто допоможе зрозуміти себе та знайти свій шлях. І тепер чимало підлітків навіть приходили на парафію ― допомагали як аніматори, організовували зустрічі та табори для охочих дітей.
Буває, що насторожено дивляться на роботу капелана педагоги. Адміністрація не хоче приймати його як працівника й виплачувати зарплату. Але й сенс освітнього капеланства не в тому, аби знайти заробіток, а в тому, аби бути поруч з тими, хто цього потребує. Тому працюємо з дітьми, з батьками, з освітянам; засіваємо цінності, які допоможуть їм якісно проживати життя.
О. Григорій ділиться, що на розмови приходять з різними болями. Наприклад, у третьому-четвертому класі діти вже відчувають першу закоханість і не знають, як повестися. Пізнають дружбу, мають болісні досвіди конкуренції, неприйняття в класі. Не завжди діти йдуть з таким до батьків.
― Бували й випадки, коли діти були свідками сварок між батьками чи того, як батько випив і підняв руку на маму. Часом дитина навіть боїться це озвучити, бо вдома наказали не розповідати нікому. Але тоді я кажу дитині, що в цьому кабінеті вона вільна. Розмови між нами не почує ніхто. Дитині потрібне місце, де вона зможе комусь довіритися, де вона зможе навіть поплакати, виразити свої емоції, страхи, переживання. А вже спільно з психологом шукаємо спосіб, як правильно працювати з дітьми та батьками.
Батьки дуже часто не знають насправді, що турбує їхніх дітей. Уже на зборах (нікого не називаючи, звісно) чи в розмовах з конкретними батьками ми обговорюємо ті чи інші моменти. Адже батьки також покликані давати дитині приклад. Не цькувати й не залякувати, а підтримати й дозволити почуватися цінними.
О. В’ячеслав Ляшенко ― освітній капелан у Коломийському ліцеї №5 імені Т.Г. Шевченка. Дуже любить працювати з дітьми, своє служіння вважає даром від Бога. Священник мав пізнє покликання. Згадує, що Біблію любив читати з раннього дитинства. Його захоплювали неймовірні історії, вміщені в ній. Але батьки майбутнього священника ― атеїсти. Цього пориву вони не розуміли. У підлітковому віці хлопець шукав себе в різних компаніях, але ніде не почувався своїм.
― Згодом я пішов зустрічати Новий рік з християнською молоддю в нашому Кафедральному соборі Преображення Христового в Коломиї. Ми так гарно культурно посиділи, наговорилися. І я відчував, що нарешті рухаюся в правильному напрямку. Знайшов те, що довго шукав.
На одній зі зустрічей ми дивилися фільм «Страсті Христові». Тоді я почув голос свого сумління: «Подивися, що Ісус витерпів задля тебе. Чим ти відповіси Йому?» І я почав ходити на Літургії, прислуговувати у Святилищі. А тоді зустрів свою майбутню дружину ― доньку священника. Я ніколи не думав, що зможу стати для неї гідною парою. Так три роки ходили одне попри одного. Та врешті почали зустрічатися. А згодом, уже в шлюбі, я відчув, що сам хочу стати священником. Тоді мені було 32 роки. Зараз уже 39, недавно я отримав ієрейські свячення.
Уже рік отець працює освітнім капеланом. Спочатку, коли питав дітей, що їм цікаво обговорити, то у відповідь чув: «Нічого». Але священник не розгубився й почав сам шукати теми, які є важливими для формування молодої людини. Наприклад, чому порожні відра ніяк не впливають на наш день? Що є важливим у побудові стосунків з людьми, які для нас є важливими? Чому будувати свій тиждень відповідно до гороскопів ― марна справа? І учні таки зацікавилися.
― Я бачу зміни ― діти вже питають, коли я буду в ліцеї, бо мають тему до розмови, мають питання. Вітаються, обіймаються, по-справжньому раді мене бачити. У нас є контакт, бо я показав дітям: духовний супровід не означає, що хтось лізтиме вам у душу зі своїми переконаннями чи моралізаторством. Ні, капелан лише може розділити з вами те, що турбує, вислухати, розрадити й підтримати, скерувати, якщо ви цього потребуватимете.
Хоча, зізнається о. В’ячеслав, з батьками працювати складніше. Вони наразі приглядаються,з упередженням і обережністю вивчають тему співпраці освіти та духовної особи. У суспільстві поки немає достатнього розуміння, для чого потрібне служіння освітнього капелана, хоча робота військових і медичних капеланів людям цілком зрозуміла.
― Для мене немає чужої дитини. Люблю всіх, як своїх. Стараюся кожному приділити достатньо уваги й часу. Думаю, діти відчувають, коли до них прихильні по-справжньому. Діти ― наше майбутнє. І я навіть не батькам, а їм самим пояснюю, наскільки вони важливі. В руках дітей ― усе! Якщо вони будуть неосвічені, невиховані, не матимуть розуміння різних життєвих процесів, не матимуть цінностей і духовного опертя, то як зможуть керувати державою, відроджувати її, захищати? Тому кажу учням: ви мусите розуміти, для чого ви працюєте. Я не прийшов просто поговорити заради розмови, а заради того, щоб змогти підтримати вас там, де ви є.
Капелан ділиться, що найприємніше в служінні ― усмішка дитини, якій справді пішла на користь розмова, яка знайшла відповіді на свої питання, розуміння та прийняття. Коли учні дійсно довіряють свою потребу. А найгірше ― байдужість.
― Наприклад, постійно чую заклики від батьків і педагогів: робіть щось із дітьми! Але ж я не можу за сорок хвилин розмови змінити все. Більшість виховання дитина отримує вдома. Вона бачить, що і як роблять її батьки, як вони спілкуються, якими цінностями живуть, які принципи мають. Тому від батьків залежить надзвичайно багато. І лише у співпраці капелан може підсилити те добре, що мама з татом закладають у дитину.
О. В’ячеслав додає, що з молоддю буває непросто. На перший погляд здається, що підлітки до всього байдужі, закриті, постійно зависають у своїх смартфонах. Інколи у священника виникає відчуття, що всі його розмови ніби б’ються об стіну. Але результати стають помітними через якийсь час.
― Ми все одно маємо стукати. Щось добре обов’язково відкладеться у свідомості, в серцях наших дітей. Є речі, які їх зачіпають, цікавлять. А ще варто зазначити, що молоді люди також мають свої болі, переживання, страхи, шукають людей, яким можуть відкритися з усім своїм тягарем. І часто вдома підлітки таких не знаходять. Якщо знайдеться добрий друг ― дітям стає не потрібен дім. Бо той, хто вислухає й не осудить, поза ним. Я постійно пояснюю це батькам: якщо ви не здатні вислухати й підтримати своєї дитини, то не дивуйтеся, що потім почуватиметеся непотрібними. Їй це потрібно! Спілкуйтеся, відведіть своїх дітей на піцу, поговоріть, пориньте у світ своїх підлітків. І тоді пізнаєте, чому ваша дитина мислить саме так, що для неї важливо, що їй подобається. Вас чекає багато відкриттів.
Служіння освітнього капелана передбачає також допомогу іншим у пошуку доброго життєвого шляху. Тому, за словами о. В’ячеслава, важливо дітям пояснювати, що вони мають не лише права, але й обов’язки, відповідальність.
Фото: О. В’ячеслав Ляшенко
― Закон бумеранга працює. І я розповідаю дітям, що все, що ми «запускаємо» до інших, обов’язково повернеться до нас. Інколи навіть більшим у кілька разів. «Запустите» агресію ― отримаєте її. «Запустите» допомогу ― вам її також запропонують. За кожен наш вчинок, вибір, бажання рано чи пізно маємо відповісти.
Я не маю жодного права нав’язувати якісь переконання іншим людям. Особливо дітям. Навіть Бог дає кожному з нас вибір, а не наказує. Тому те, чи розмовляти зі мною, чи з кимось іншим ― справа дітей і батьків. Чи проводити в школі заходи релігійного характеру ― вибір дітей і батьків. Я жодним чином не можу цього диктувати. Всі розмови, які відбуваються за моєї участі, ґрунтуються на базових загальнолюдських принципах і цінностях. Христос казав: «Отже, що хочете, щоб інші робили вам, те і ви їм чиніть». Цей закон любові діє поза конфесіями та релігіями. Він універсальний для всіх людей.
Автор: Ольга Мар’ян ― журналістка, редакторка методичних матеріалів ГС «Католицька освіта».
Головне фото надав о. В’ячеслав Ляшенко