Найбільша життєва сила католицького життя у ХХ столітті народилася з ентузіазму відкривати забуті криниці, знаходити в них чисту і свіжу воду. Куди подівся цей ентузіазм? Чому зараз ми відчуваємо, що мусимо відмовитися від криниць, щоб натомість установити тимчасові кіоски поруч із автоматами з продажу напоїв? – запитує єпископ Ерік Варден. Про мудрість єпископа з північної Європи в колонці на Opoka розповів о. Роберт Скшипчак.
Ерік Варден – монах-цистеріанець, який з 2019 року є єпископом Тронхейму, а з 2023 року – апостольським адміністратором Тромсе в Норвегії. Йому п’ятдесят років, він був траппістським абатом на Горі Святого Бернарда в Англії. Викладав богослов’я в Кембриджі. Походить з родини, яка формально належала до норвезької Лютеранської церкви, але насправді був агностиком.
Він навернувся у віці 15-ти років після того, як почув ІІ симфонію Густава Малера під назвою «Воскресіння».
Він перейшов у католицизм у 1993 році, а в 2002-му вступив до Цистерціанського ордену суворого послушництва. Сьогодні він також є президентом Конференції єпископату Північних країн. Нещодавно він дав інтерв’ю італійській щоденній газеті «Il Foglio», в якому говорив про Різдво і надію – ключову тему Ювілею, що розпочався в Церкві, – про Європу та її околиці (периферію), війну і християнство. Його остання книга «Chastity» («Ціломудріє», Лондон 2024) нещодавно з’явилася в книгарнях.
На периферії надії
На тлі триваючої кривавої війни в Україні, жорстоких військових дій у Палестині та Сирії чи постійних зухвалих терористичних атак в різних куточках світу, в яких гинуть невинні люди, єпископ Ерік Варден наважується говорити про надію. «Мати надію – означає вірити, що все, навіть несправедливість, може мати сенс і мету. Світло “світить у темряві”, часто не усуваючи її. Це станеться лише на нових небесах і новій землі, коли “не буде більше ночі”.
Тут і зараз надія проявляється як промінь. Вона має природу чогось заразливого, що поширюється, передаючись від серця до серця. Тоталітарні сили завжди працюють над тим, щоб стерти надію і породити відчай. Зростати в надії – означає практикувати свободу. В одному зі своїх віршів Шарль Пеґі описує надію як полум’я лампадки у святилищі. Це полум’я, за його словами, «пройшло крізь глибину ночі». Воно дозволяє нам бачити те, що є зараз, але також передбачати те, що може бути завтра. Мати надію –означає спрямовувати своє існування до можливості становлення. Це мистецтво, яке потрібно старанно практикувати у фаталістичній і детерміністичній атмосфері, в якій ми живемо».
Норвезьке місто Тромсе, де живе і служить єпископ Варден, схоже, є одним із найбільш віддалених місць на карті Європи. Хто коли-небудь чув про таке місце на Землі? Хто знає, що вже багато років польські монахині-кармелітки моляться там і ведуть духовну боротьбу за реєвангелізацію цього клаптика просторої Скандинавії? Я познайомився з цим місцем завдяки місіонерській практиці в Скандинавії в рамках підготовки до священства в міжнародній семінарії «Redemptoris Mater», заснованій Папою Іваном Павлом ІІ для нової євангелізації Європи та світу.
У цих випадках я іноді зустрічав о. Єзекіїля, італійського священника, який багато років працював у місті, де сьогодні служить єпископом о. Ерік. Коли виникла ідея відвідати монахинь-кармеліток і кілька католицьких спільнот, що діють у Тромсе, мій ентузіазм був охолоджений перспективою подорожі на найвіддаленішу околицю цього куточка світу. Хоча власне периферія була частою темою у проповідях Пап Бенедикта XVI та Франциска.
«Периферія зазвичай визначається стосовно центру, – каже єпископ Варден, – З християнського погляду, центр – це не точка на карті. Центр – це місце, де вповні присутня таємниця Христа. Периферії покликані стати центром. Цю динаміку ми бачимо в історії місіонерської діяльності Церкви. Полум’я віри знову і знову спалахує в найбільш неочікуваних місцях. Яким же було здивування тих самовпевнених європейців, які прибули до Індії в XVI столітті, думаючи, що вони досягли узбіччя цивілізації! Натомість вони відкрили для себе, що прибули до центру, який існував там іще з апостольських часів, в епоху, коли їхні предки ще поклонялися шматкам дерева та каміння. Про периферію часто говорять інституції або люди, які впевнені, що вони опиняться в центрі завдяки успадкованим привілеям. Віра кидає виклик цьому припущенню і спонукає нас поставити запитання: Де насправді розташований центр? У біблійній термінології йдеться про те, щоб слідувати за Агнцем, куди б Він не йшов, відмовляючись від зручного уявлення, що Він обов’язково є там, де я».
Сьогодні категорія периферії все менше асоціюється з географією – адже ми живемо в майже повністю глобалізованому світі – і все більше пов’язана з антропологічними поняттями. В епоху бурхливого розвитку технологій і засобів соціальної комунікації новою периферією стають масмедіа. Іван Павло ІІ назвав їх « новими ареопагами», а місіологи описують їх як восьмий континент, який потребує євангелізації. З погляду ототожнення з вірою в Христа і Його Церкви, новою периферією здається молодь.
Церква, принаймні в Європі, все більше перетворюється на спільноту людей старшого віку, що з дедалі більшим занепокоєнням дивляться на своїх дітей та онуків, які полишають практику відвідування Меси, а деякі з них навіть не хрещені. Молоде покоління сприймається як бездумне, зосереджене на враженнях і смартфонах.
«Мій досвід зовсім інший, – відповідає єпископ Варден, – я зустрічаю багато молодих людей, спраглих сенсу, щирих у своїх пошуках, розсудливих у своєму мисленні. Я злегка посміхаюся, дивлячись на діагнози, світські чи церковні, в яких виважені коментатори висувають тези щодо “молоді”, наче це якийсь вид, який штучно підтримується в лабораторному холодильнику, закритий для цінностей і культурних надбань минулих десятиліть. Як Церква може взаємодіяти з сучасною молоддю? Сприймаючи її серйозно. Не розмовляти з нею зі зверхністю, а наважитися ставити перед нею найвищі і найпрекрасніші ідеали. Поважати їхнє бажання охопити всю повноту традиції. І не підсовувати їм поблажок чи солодощів, називаючи їх хлібом».
Дивитися смерті в очі
У своїй книзі «Зламана самотність» єпископ Варден висловив переконання, що «для того, щоб жити, треба навчитися дивитися смерті в очі. Ще до того, як я дізнався, що означать ці слова, я вже втомився від поверхневого ставлення до них». Можливо, в атмосфері колективної дрімоти Європа вже кілька поколінь не знає, що таке війна і смерть у близькому оточенні. Можливо, ми настільки звикли до миру і спокою у власному домі, що вже не можемо навіть подумки протистояти цьому? «Ризик полягає в тому, що ми сприймаємо мир як належне, – каже єпископ Варден, – думаючи, що це якось нормально. Це не так. Історія нам про це суворо нагадує. З роками мене все більше зворушує той факт, що перша смерть, описана в Святому Письмі, – це смерть братовбивча. Це парадигма, яка повторюється з жахливою послідовністю аж до сьогоднішнього дня. У Пролозі Правила святого Бенедикта ми зустрічаємо заклик “шукати миру і слідувати йому”. Він нагадує нам, що мир – це динамічна і жива реальність, яку потрібно плекати. Півстоліття життя в Європі без великих воєн межує майже з чудом. Тепер горизонт стає все темнішим. В Україні лютує несправедлива війна. Падіння одного уряду за іншим, вибухи крихких коаліцій викликають занепокоєння. Риторика агресії поширюється, як їдкий дим. Однак у мене складається враження, що наш континент, і не лише його молодь, прокидається. Ковід став тривожним дзвінком. Привид смерті наблизився. Ілюзія, що добробут або наукові знання убезпечують нас, що смерть – це лише те, що трапляється з іншими, була порушена. Чи достатньо ми замислилися над цими уроками недавньої історії? Гадаю, що ні. Я бачу це як втрачену можливість, як з політичного, так і з катехитичного погляду».
Вогонь у соборі
Багато слушних роздумів, на мою думку, викликало видовище пожежі собору Паризької Богоматері, перлини і символу християнської присутності в Європі. Коли це сталося у 2019 році, одні раділи і писали зверхні коментарі у фейсбуці, інші байдуже знизували плечима, ніби це був з незначний епізод у їхньому житті, але були й такі, що падали на коліна і молилися зі сльозами на очах. З’являлися публікації, що оплакували кінець християнського світу, який перетворився на руїни і тепер догорає на очах у всього світу. Інші, в тому числі і я, навпаки сподівалися на швидкий спалах нового вогню в Церкві. Нас, безумовно, підбадьорювало те, що ми спостерігали за відновленням надзвичайного шарму і функціональності Паризького собору. Як і в минулому, багато жертводавців долучилися до відновлення його краси. Сьогодні перед його дверима вишиковуються довжелезні черги охочих відвідати відновлений храм, присвячений Пресвятій Діві Марії. Що про це думають норвезький монах і пастир?
«Те, що ми залишаємося прив’язаними до певних символів, здається очевидним, – сказав єпископ Варден в інтерв’ю журналу “Il Foglio”, – Вирази жалю, що пролунали після пожежі в Нотр-Дамі, були зворушливими. Честь усім тим, хто долучився до його відбудови! Але до чого ми прив’язані? До місця поклоніння Богу чи до пам’ятки культури? Пророк Ісая каже, що відкуплення вийде з руїни. Він нагадує нам, що саме Господь влаштував спустошення Єрусалиму і вигнання свого народу, бажаючи навчити його не покладатися на пам’ятники, а жити в благодаті, живлячись нею день у день посеред крихкості життя. Завдання Церкви полягає в тому, щоб наша архітектурна та мистецька спадщина залишалася потужним знаком Божої доброти, який дозволяє нашому земному існуванню зустрітися з нествореним, з Божою величчю. Але чи маємо ми достатньо віри в нашу традицію, щоб допомогти нашим сучасникам побачити, що означають і що опосередковано обіцяють місця та об’єкти, які, на перший погляд, формують нашу культурну ідентичність? Перед нами широка перспектива іспиту сумління. Мені часто здається, що ми капітулюємо перед обличчям секулярної сучасності. Ми прагнемо зробити нашу спадщину “актуальною” на її умовах, тоді як наш час вимагає від нас чогось іншого».
Норвезький ієрарх, здається, цілком усвідомлює, що первопричиною нашого сучасного болісного існування є не питання багатства, грошей чи екологічних суперечок, а питання нашої ідентичності. Одним з найнагальніших викликів часу є відповідь на питання, хто ми є. Це, звичайно, стосується Церкви і нашої католицької ідентифікації. «Можливо, ніколи раніше, – каже єпископ Варден, – консенсус не був таким напруженим щодо фундаментальних питань: що означає бути чоловіком чи жінкою, хто є людиною, яким має бути суспільство? Тривалий час суспільні дебати зловісно гуділи, як осині гнізда, і кожен, хто брав у них участь, ризикував бути вжаленим.
У мене таке враження, що зараз ця тенденція поступово змінюється на протилежну. Дедалі більше людей ставлять запитання, шукають розумних пояснень і надійних параметрів. Католицька інтелектуальна традиція зробила величезний внесок у цьому плані. Жодним чином не бажаючи применшити важливість благодійності чи питань справедливості та миру, я вважаю, що інтелектуальний апостолят має фундаментальне значення в найближчі десятиліття. Слово стало плоттю, щоб наповнити нашу природу логосом, створеним за образом Слова. Прийняти цей аспект нашого існування і виразити його означає повернутися до усвідомлення нашої гідності».
Пити з джерел
Чи правильно мислить норвезький єпископ? Чи не піддався він нездійсненній мрії? Зрештою, нерідко, навіть у католицькій Польщі, можна почути, що Церква пропонує щось анахронічне, особливо на моральному чи біоетичному рівні. Багато лідерів громадської думки запитують, чому ми повинні відмовляти в евтаназії тому, хто страждає? Або забороняти аборти, коли це нібито завдає удару по «правах жінок»? Навіть багато церковних діячів у засобах масової інформації закликають до «змін» і «реформ» у сфері морального вчення Церкви, оскільки, на їхню думку, християнське послання більше не промовляє до Божого люду і не знаходить підтримки в громадській думці. Залишається актуальним питання: наскільки корисним чи ризикованим для наших поколінь є прагнення прислухатися до Zeitgeist – духу часу?
І знову норвезький ієрарх дає поживу для роздумів, коли стверджує: «Дух часу дуже мінливий! Звичайно, ми повинні прислухатися до нього, він передає послання, яке ми повинні взяти до уваги. Але намагатися йти за ним – це акт бунту проти самого себе. Ледве дійшовши до того місця, де він був хвилину тому, ми повинні виявити, що він вже пішов далі.
Церква за своєю природою рухається повільно. Ми ризикуємо бути втягнутими в те, що вважаємо сучасними тенденціями, в той час як від них не залишиться нічого, окрім згасаючого вугілля. Ми переходимо, часом невдало і дещо абсурдно, від одного згасаючого вогнища до іншого. Напевно, перспективніше, більш перспективно і цікавіше триматися за те, що чинить опір. Це те, що буде приваблювати серця і уми людей в наш час, як це відбувалося в будь-яку іншу епоху. Другий Ватиканський Собор пробудив бажання рясно пити з джерел. Найбільша життєва сила католицького життя у ХХ столітті народилася з ентузіазму відкривати забуті криниці, знаходити в них чисту і свіжу воду. Куди подівся цей ентузіазм? Чому зараз ми відчуваємо, що мусимо відмовитися від криниць, щоб натомість встановити тимчасові кіоски поруч із автоматами з продажу напоїв?».
Кінець секуляризації
Для скандинавського єпископа це нагода протистояти темі кінця епохи християнства в Європі, яка постійно піднімається. Яку позицію ми повинні зайняти перед обличчям невпинних дискусій про кризу віри та відмови Церкви від своєї місії бути сіллю для світу і свідком вічного життя у воскреслому Христі? Чи маємо ми вагомі підстави для песимізму?
«Не погоджуюся з цим, – відповідає єпископ Ерік, – з богословського погляду, термін “постхристиянський” не має сенсу. Христос – це Альфа і Омега і всі літери між ними. Він, по суті, приносить свіжість ранкової роси. Християнство виникає з ранкової зорі. Якщо іноді, в певні моменти, ми відчуваємо, що нас огортають сутінки, то лише тому, що за ними народжується інший день. Якщо ми вже хочемо говорити про “до” і “після”, то я більше схильний думати, що ми стоїмо на порозі того, що я б назвав “постсекулярною” епохою. Секуляризація добігла кінця.
Вона вичерпала себе, втратила будь-яку позитивну мету. Тим часом люди все ще мають глибокі прагнення. Подумайте про те, що Мерилін Робінсон і Джона Фосса читаються у всьому світі; що люди стікаються до кінотеатрів, щоб подивитися фільми Теренса Маліка; що тисячі людей шукають настанов у вірі.
Це знаки часу. Вони повинні наповнити нас відвагою. Вони повинні змусити нас перестати ставити наш світильник під посудину. Церква має слова і знаки, за допомогою яких вона може звіщати вічне життя як реальність. Англійська письменниця Гелен Водделл сказала: “Володіти хоча б найменшим уявленням про нескінченість – це ніби як вийняти камінь, щоб відкопати колодязь”. Чи не це є фундаментальним християнським завданням сьогодення? Угору піднесімо серця!»
Позамежний вимір життя
Для скандинавського єпископа прогнозування майбутнього християнства не залишає місця для підмін: якщо імпульс надприродного покине його, то все, що залишиться – це добрі наміри і перелік заповідей, які стануть для людей чимось непосильним, бо втрачено саму мету передбачуваної зміни, якій вони покликані служити. Стаючи секуляризованою, Церква поступається місцем світові, підлаштовуючись під його очікування.
Католицькі заповіді та заборони щораз більше суперечать панівним звичаям світського суспільства, які стають дедалі радикальнішими. Це вимагає від Церкви тверезого мислення і постійної пильності, оскільки звичаї світського суспільства швидко змінюються, також і в контексті ліберального підходу до сексу. Деякі погляди, які ще донедавна вважалися визвольними і революційними – як, наприклад, ламання границь, які захищають дитячу сексуальність, – сьогодні викликають огиду і загальне обурення. І все ж з’являються нові пророки прогресу, які продовжують помазувати себе вчителями способу життя, який має стати обов’язковим для всіх.
Настав час боротися за відновлення трансцендентного виміру життя нашої Церкви, що є неодмінною частиною вселенського покликання до святості, не забуваючи при цьому, що ця ситуація не є чимось новим.
У перші століття Церкви також існувало дуже сильне напруження між язичницькими моральними нормами і християнськими цінностями. І це було зовсім не через те, що учні Ісуса відчували свою вищість над іншими – більшість із них, як і сьогодні, вели звичайне життя, але дивились на нього інакше. Це були часи витонченої христологічної полеміки. Церква була невблаганною у своїх зусиллях проголосити правду про те, ким є Ісус Христос: «Бог від Бога» і водночас «народженого від Діви Марії»; повністю людський і водночас повністю божественний. Виходячи з цього, Церква водночас прагнула зрозуміти, що означає бути людиною і як на основі цього бачення реалізувати людський соціальний порядок. Сьогодні христологія перебуває на межі катастрофи. Щоправда, ми все ще стверджуємо, що Бог «став чоловіком», але здебільшого використовуємо перевернуту герменевтику, проєктуючи образ «Бога», що випливає з нашого секулярного розуміння людини. Результат виходить карикатурним. Божественне зводиться до нашої мірки. Той факт, що багато людей сьогодні відкидають цього фальшивого «Бога», багато в чому є проявом їхнього здорового глузду.
Миколай Кавасила, середньовічний православний мислитель, писав: «На початку Бог створив природу людини, призначену для отримання нового людства. Для здійснення цієї мети були відповідно сформовані її розум і бажання. Для того, щоб ми могли пізнати Христа, ми отримали думку і бажання, пристосовані для того, щоб бігти до Нього, і пам’ять, щоб носити Його в собі. Коли ми зростали, Він був для нас прообразом. Не старий Адам є взірцем нового, а новий є взірцем для старого».
У центрі дилем сучасності, коли Церква відчуває себе розчавленою масштабами зловживань, а суспільство деконструює категорії, які донедавна ми вважали нормативними, не бракує людей, які, як передбачав пророк Ісая, «темряву вважають світлом, а світло — темрявою; котрі гірке називають солодким, а солодке — гірким» (Іс. 5:20).
Нам потрібно повернути ту позицію, яка дозволить нам, кажучи словами отців пустелі, «дивитися вгору, а не вниз». Безумовно, Церква покликана бути компасом, за допомогою якого люди доброї волі можуть визначити напрямок руху в часи розгубленості, щоб ми не бігли за більшістю, як старий захеканий спанієль, що намагається встигнути за мисливцями.
Католицький єпископ, який виріс серед норвезьких фіордів, здається, дуже добре це розуміє. Він є прикладом того, як світло може дійти до нас з найвіддаленішої периферії. «Великі вчителі віри, – зазначає єпископ Варден, – завжди підкреслювали, що надприродне життя повинне ґрунтуватися на глибокому розпізнанні реальності. Ми повинні навчитися бачити речі такими, якими вони є, і себе такими, якими ми є де-факто. Християнин має надію, але це не означає, що він очікує, що все буде добре. Він прекрасно знає, що не все добре».
Також читайте: Новий керівник єпископату в Скандинавії: «На нас чекають великі жнива»
«Їх захопив sacrum». За 10 років кількість католиків у Швеції зросла на п’яту частину
Вайгель: Майбутнє Церкви — за молодими наверненими християнами, а не замшілими прогресистами
Повязані записи
