Переосмислення і подальше прояснення самого папства може бути найбільш довготривалою і бажаною спадщиною Папи Франциска.
Автор: о. Дуайт Лонжінекер
Тепер, коли папство Хорхе Маріо Берґольйо залишилося позаду, варто оцінити не лише його понтифікат, але й папство як таке. Хоча консервативні католики критикували доктринальну двозначність Франциска, його розмите моральне вчення і підтримку скомпрометованих прелатів, цілком справедливо запитати себе, якими були його мотиви.
Я думаю, що їх можна побачити у його відмові від моцетти (папська накидка на плечі) перед його першою появою того вечора 13 березня 2013 року. Відмовившись від традиційної червоної накидки на плечі, він, як кажуть, сказав монсеньйору Маріні: «Сам одягай її. Карнавал закінчився». Однак це, швидше за все, міська легенда. Згідно з іншим повідомленням, Франциск просто сказав: «Я би волів не робити цього». У будь-якому випадку, це рішення було символічним.
Франциск сигналізував про відхід від того, що він вважав надмірно помпезним папством. З першої своєї появи, привітавшись: «Добрий вечір», і попросивши благословення у народу, Франциск прагнув відійти від зосередженості на Папі до зосередженості на людях. Вийшовши зі соціальної боротьби Південної Америки, Франциск хотів створити «бідну Церкву для бідних».
Отже, він почав демонструвати своє бачення Церкви: відмовився від папських атрибутів, відмовився від пишних шат і апартаментів в Апостольському палаці на користь простішого вбрання та гостьового будинку «Каса Санта Марта». Він називав себе «єпископом Риму», а не вищими титулами, що мало свідчити про повернення до служіння, а не до помпи. Він хотів, щоб його стиль керівництва надавав пріоритет діалогу і синодальності, заохочуючи єпископів і мирян до спільної відповідальності за місію Церкви. Він приймав некатолицьких християн і представників інших релігій, спілкувався з атеїстами і наполягав на тому, що Церква — для всіх.
Історія розсудить, чи вдалося йому досягти своєї мети. Але його критики все більше нарікали на двозначність і розмитий католицизм, що незмінно супроводжують спроби пристосуватись до всіх. Його пастирська гнучкість підірвала чіткість католицьких моральних стандартів, а екуменічна і міжрелігійна діяльність розмила межі доктринальної ясності.
Всі ці елементи — як похвальні, так і плачевні — стали частиною спадщини Франциска, але я сумніваюся, що Францисків зсув стане чимось більшим, ніж спалахом у поважній історії папства. Є ознаки того, що Католицькій Церкві, та й світові загалом, вже досить діалогу та відкритості, які надто часто є маскою релятивізму. Посилився голод на ясність, стабільність, красу, правду і добро, які можна знайти лише в традиційному католицизмі.
Можливо, замість пастирської відкритості, гнучкості, синодальності та легковажної двозначності більш довготривалою спадщиною Папи Франциска стане той факт, що він допоміг католикам переосмислити саме папство. Таким чином він допоміг їм відновити свіже розуміння суті віри, того, що насправді означає бути католиком, і в чому насправді полягає робота Папи.
Незручна правда полягає в тому, що занадто багато католиків мають роздуте розуміння і надмірне захоплення особою і роллю Папи Римського. В епоху глобальних знаменитостей Папа Римський стоїть в одному ряду з монархом Англії як одна з найвідоміших авторитетних фігур на світовій арені. І для дуже багатьох католиків Папа є уособленням католицької віри. Подібно до крутезного Рекса Моттрема у фільмі «Повернення у Брайдсгед», у їхній свідомості Папа дійсно є абсолютним і непогрішним монархом, який не може помилитися навіть у прогнозі погоди. Папа Франциск допоміг виправити цю помилку. За це я особисто йому дуже вдячний.
Ще раз про ультрамонтанізм
Деякий час тому хтось запитав мене в соціальних мережах: «Чи є ультрамонтанізм такою ж єрессю, як і монтанізм?». Я відповів: «Монтанізм — це єресь. Ультрамонтанізм — це помилка».
Ультрамонтанізм — це течія в католицизмі XIX століття, яка робила особливий наголос на те, що Папа Римський має найвищу у владу над національними церквами та світськими урядами. Він виник як відповідь на лібералізм і світський модернізм. Він відстоював централізовану папську владу, кульмінацією якої став Перший Ватиканський Собор (1869-1870), що проголосив папську непомильність; але пізніше поняття ультрамонтанізму стало застосовуватись за замовчуванням у ширшому сенсі. Одним із факторів, що сприяли цьому, стало те, що під час двох Світових воєн Папи продемонстрували сильне, чи не єдине моральне лідерство — лідерство, яке виходило за межі політичного і культурного хаосу першої половини XX століття.
Ця централізація зміцнила єдність Церкви, але також створила образ Папи як майже надлюдської постаті. Таким чином, до другої половини XX століття була підготовлена сцена для папства Івана Павла II і Бенедикта XVI.
Багато в чому понтифікат Папи Івана Павла ІІ став вершиною ультрамонтаністського розуміння папства — не тому, що він носив потрійну тіару в sedia gestatoria, а тому, що він був справді харизматичною постаттю світового масштабу. Його невтомні міжнародні апостольські подорожі ставили його віч-на-віч з мільйонами людей. Його роль у падінні комунізму закріпила за ним імідж світового морального авторитета. Його праці торкалися універсальних питань, апелюючи як до католиків, так і до некатоликів.
Папа став не просто духовним лідером, а глобальною культурною іконою, від якої очікували впливу на геополітику, мораль і попкультуру. Папа-«рок-зірка» катапультував папство на небувалу, але нестійку висоту.
Для порівняння, Папа Бенедикт XVI був скромною, книжною людиною. Але він у свій спосіб привніс у папство не менш піднесений вимір. Бенедикт був здібним лінгвістом (він вільно володів шістьма мовами), богословом і дослідником Біблії світового рівня, а його понтифікат відзначався чітким вченням, моральною чистотою і тихим, але послідовним керівництвом.
Хоча Бенедикт не намагався схопити зоряний статус Івана Павла, його папство ще більше підвищило рівень очікувань від Папи як від майже надлюдської постаті. Його ерудиція в поєднанні з глобальною спадщиною Івана Павла ІІ створили образ папства як виняткової інституції, що підноситься над Церквою і світом.
Це створювало величезний тиск на посаду Папи, оскільки очікувалося, що всі наступні Папи будуть харизматичними, непомильними у доктрині, інтелектуально блискучими та глобально впливовими — і все це в умовах поляризованої Церкви та скептичного світу. У підсумку це призвело до того, що папство стало недосяжним. Бо хто міг наслідувати подвійну діяльність Войтили/Ратцінгера?
Прихід Франциска став шоком для католиків, які любили Івана Павла II і Бенедикта. Але, як здається тепер, корекція [сприйняття паства], мабуть, вже була запізнілою. Чи став новий Папа загальновизнаною рок-зіркою? Явно не Франциск. Чи був Папа завжди блискучим богословом, письменником, філософом і поетом? Не Франциск. Чи вчив Папа чітко, догматично і неухильно? Франциск показав, що це не в його планах. Чи називав Папа себе Вікарієм Христа, Верховним Понтифіком Вселенської Церкви і Наступником Князя Апостолів? Франциск надавав перевагу титулу «Єпископ Риму».
Як на мене, це нормально. Він не заперечував цих титулів. Просто, як і щодо моццети, він сказав: «Я волів би цього не робити». На початку папства Франциска я, разом з іншими консервативними католиками, багато скиглив і був «popesplainer» (людина, яка схильна пояснювати, що «насправді хотів сказати або що мав на увазі Папа»). Потім я зрозумів, що Папа Франциск не має нічого проти, якщо я з ним у чомусь не погоджуюся, бо він не претендує на те, щоби бути непогрішимим догматиком. Хейтери Франциска любили навішувати на нього ярлик єретика. Звичайно, іноді він був досить розпливчастим, але я не думаю, що він коли-небудь відкрито заперечував якісь католицькі догми. І сама ця нечіткість мала іронічний побічний ефект: вона допомагала нам зосередитися на тому, що не підлягає обговоренню [справжню роль Папи].
Папство Франциска допомогло католикам усвідомити, що наша віра побудована не лише на скелі, якою є Петро, але й на його богонатхненному сповіданні віри, що Ісус із Назарету є Христос, Син Бога Живого, і що наша надія – у відкупительному ділі Христа: Його воплоченні в Його Пресвятій Матері; Його житті, смерті, Воскресінні і Вознесінні у славі; і надії на Його швидке повернення — хіба не в цьому суть всього цього?
Про автора — отця Дуайта Лонжінекера:
Виховувався в євангелічній родині в Пенсильванії. Після закінчення фундаменталістського Університету Боба Джонса за спеціальністю «Ораторське мистецтво та англійська мова» поїхав вивчати богослов’я в Оксфордський університет. Згодом був висвячений на англіканського священника і служив куратором, шкільним капеланом у Кембриджі та сільським пастором на острові Уайт.
Усвідомивши, що його шляхи з Англіканською Церквою розходяться, у 1995 році разом зі своєю сім’єю був прийнятий у Католицьку Церкву. Протягом 10 років продовжував жити в Англії, де працював позаштатним письменником і займався благодійністю. Згодом, у 2006 році, йому відкрилися двері для повернення до США, де він був висвячений на католицького священника. Служить душпастирем в церкві Матері Божої Розарію в Грінвіллі, штат Південна Кароліна.
Також читайте: Позиція: Santo? Але не дуже subito!
Позиція: Папа помер. Хай живе папство
La Croix: Коли йдеться про геополітику, Папа Франциск не є непомильним
Повязані записи
