Владика Сергій (Горобцов): “Українська Церква на Донбасі – запорука віри, що з нами Бог”

 

Тривожно. Дуже тривожно за Маріуполь та підконтрольну Україні територію.

Наступного ранку після тої самої ночі, як Путін оголосив про визнання “Л/ДНР” та закликав збройні сили РФ «підтримати функцію з підтримки миру на території “Л/ДНР”», редакція “Укрінформ”  зателефонувала в Маріуполь, щоб поговорити з очільником Православної церкви України на цій території владикою митрополитом Донецьким та Маріупольським Сергієм, який останні 13 років керує єпархією ПЦУ на Сході, з них 8 років – у стані війни.

Владика, який переїхав у Маріуполь з Донецька, – відома в регіоні людина, бо його єпархія провадить усі види благодійності, які тільки можна вигадати. А сам він грає в шахи, грає на фортепіано. Він створив притулок-хоспіс за наймоднішим зразком, де кожній бабці дозволив мати свого кота. Й деколи сам і робив їм уколи, і грав їм на роялі. Його знає кожна багатодітна родина Донбасу.

Владика щодня отримує дзвінки від іноземних журналістів, але цього ранку ми були перші.

УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА НА ДОНБАСІ – ГАРАНТ НАТХНЕННЯ ТА СПОКОЮ, ЗАПОРУКА ВІРИ, ЩО З НАМИ БОГ

– Владико Сергію, війна підходить до ваших домівок, які настрої в Маріуполі?

 

Ми спокійні. Наші люди знають, що таке, коли у вас ціляться. Ми загартовані. І ми віримо в Бога

– Ми спокійні. Наші люди мають досвід війни, вони знають, що таке вибухи, багато з них знають, як втрачати рідних, вони знають – що таке, коли у вас ціляться і коли ворог нищить інфраструктуру міста, де ти живеш. Ми загартовані. Але ми віримо в Бога. Розраховуємо на Збройні сили України і підтримуємо територіальну оборону. З перших днів ескалації, коли Росія йшла шляхом до визнання ОРДЛО, ми розуміли, що вони визнають і будуть готуватися до війни. 

 

За вісім років у нас з’явилася армія, потужні друзі, викристалізувалися цінності, й як ми можемо не мати віри?

– Як поводиться Моспатріархат?

 Тепер затих. Раніше багато хто з їхніх кліриків волав, що прийдуть, мовляв, “наші”, росіяни типу принесуть рускій мір. Мені про це казали самі священники Московського патріархату. А зараз вони замовкли, бо, напевно, зрозуміли, що нищать не лише суверенітет, а й все живе та світле, все, що пов’язане зі свободою. Я та наше духовенство, підтримуючи людей, згадував сюжет, коли Давид переміг Голіафа. Юнак, який вірив у Бога, за кілька хвилин переміг велетня, якого ніхто не міг перемогти. Але, звичайно, у частини людей є тривога, і ми багато працюємо з переселенцями. Є люди, які на тимчасово окупованих територіях втратили роботу, домівки, близьких, рідних, вони приїхали на неокуповану територію, заробили, придбали житло – і знову постала загроза “руского міра”. Ми працюємо з ними. Я згадую, як ми вистояли в 2014-му, коли не було серйозної зброї, у частини людей не було мотивації, у багатьох розгублених не було віри. Ми кажемо, що за вісім років у нас з’явилася армія, у нас із вами викристалізувалися цінності, у нас з’явилися потужні друзі, й як ми можемо не мати віри? Хіба ми можемо не мати віри, коли у величезної кількості людей є готовність захищати нашу землю до останньої краплі крові. Нам нема куди йти.

Був цікавий випадок. На початку лютого я дав багато інтерв’ю західним медіа, в яких казав, що на нашому боці Бог, а також географія та природа, і що ворожі танки потонуть у чорноземах. А через тиждень російські танки застрягли в багнюці під Ростовом, наче ілюструючи мої слова. Все, про що я казав, сталося.

– То ви прозорливий, владико? Бачите майбутнє?

 

Я завжди кажу: зброя Сатани – паніка, він хоче, щоб ви подумали, що Бог залишив вас

– Я знаю, як багато в Україні й на Донбасі ветеранів, які бачили війну. І вони не будуть жертвувати найменшим клаптиком нашої землі. Всі готові брати зброю та до останнього подиху захищати священні кордони Батьківщини. І я особисто спостерігаю, що для них це не лише робота чи служба, це дуже-дуже глибокі почуття – й у бійців Нацгвардії, й у поліції, у МНС-ників, й у просто студентів. Це фундамент єдності та віри в нашу перемогу. Це все я транслюю нашим вірянам. А також вчу їх медіагігієни, показуючи, як перевіряти інформацію. Я завжди кажу: зброя Сатани – паніка, який хоче, щоб ви подумали, що Бог залишив вас. Перевіряйте інформацію, у нас потужні союзники. Нам дадуть можливість захищатися. Українська церква на Донбасі – гарант натхнення та спокою, запорука віри, що з нами Бог.

 

– Ви готували духовенство виступати із такими психологічними тренінгами?

– Так. У нас усі священники працюють 24/7 і проповідниками, і психологами. Коли ворог стукає в твої двері, тобі потрібна опора та друг. Церква – це і проповідь, і друг, адекватний, зважений та освічений співрозмовник, який знає правдиву історію і який зможе допомогти не лише при бомбових ударах. Ми можемо, елементарно, порадити, які сайти читати і де брати інформацію. Бо сучасна війна – це й інформаційні удари. 90% наших людей мотивовані. Я нещодавно нагороджував одну жіночку, якій 79 років і яка допомагає добробатам і Збройним силам України, в’яже кікімори, захисні сітки. То під час нагородження вона каже: “Владико, у мене є «пенсійний фонд» – близько сорока людей, моїх подруг. Ми готові допомагати: якщо треба – то зброєю, якщо треба – рити окопи”. Щоб ви розуміли: від підлітка до старенької людини готові захищати Донбас. Бог не в силі, а в правді.

Я ВИРІШИВ: ЯКЩО МОСПАТРІАРХАТ НА ТІЙ СТОРОНІ ЗАБЕРЕ У МЕНЕ ХОЧ ОДИН ХРАМ, ТО ЗА КОЖЕН ХРАМ Я ЗБУДУЮ П’ЯТЬ. І ВИ ЗНАЄТЕ, ЯКОСЬ ТАК І ВИХОДИТЬ

– Владико, наскільки я знаю, з окупованого регіону переїхали багато священників, чиє життя було в небезпеці. Як облаштувалася Церква на неокупованому Донбасі?

 

Кожен священник на Сході України – одночасно і капелан-психолог, і викладач, і лікар, а є священник-травматолог

– Хочу зазначити, виїхали не всі. Кілька священників залишилися, навіть ризикуючи життям. Бо там є віряни, вони не можуть поїхати, але їм потрібні богослужіння. Там шалений тиск, але декілька священників залишилися та виконують свої пастирські обов’язки. Це герої. Є священники, які служать на території, підконтрольній владі – у Краматорську, Дружківці, Слов’янську, Волновасі – для своїх вірян є й пасторами, і добрими друзями. Війна завдає страшних втрат, але домівка священника ПЦУ завжди відкрита – чай, кава, ночівля, розмова, допомога з ліками. Наша церква відкрита для всіх, але вимушені переселенці – особлива для нас категорія. Ми побудували церкви. Невеличкі. Я для себе поставив за мету. Якщо Моспатріархат на тій стороні забере у мене хоч один храм, то за кожен храм я збудую п’ять. І ви знаєте, якось так і виходить. Храми невеличкі, але я давно вважав, що Українській церкві не треба страждати на гігантоманію. Краще ці гроші хай ідуть інвалідам, нужденним. Невеличкі храми, але мені кажуть: у вас затишно, як у матусі в рідній хаті.

 

ПЦУ на Донбасі – це єдина православна українська родина

І рівень довіри до ПЦУ на Сході колосальний. Бо кожен священник на Сході має кілька профілів – він одночасно і священник-капелан-психолог, і при цьому й викладач, і шахтар, і лікар, у нас є й священник-травматолог. Вони служать, але не цураються й іншої роботи. Апостоли також мали інші роботи, а служіння – це служіння. Я називаю їх “п’ять в одному”. Люди бачать, що ми не втікаємо. Ми будуємо храми, де щотижня є заняття недільної школи, відкрили школу української бандури. У нас широка благодійність. Окрім хоспісу, в нас у Маріуполі та Костянтинівці є дві благодійні їдальні. Ці їдальні не мали простою жодного дня. Ми щодня годуємо по триста – триста п’ятдесят душ. А часом хтось просить інсулін, чи памперси. ПЦУ на Донбасі – це єдина сучасна православна українська родина.

– Скількома людьми опікується священник ПЦУ на Донбасі?

– Вдень я приймаю від двох десятків до шістдесяти душ. Парафії, літургії – це від 60 до 120 людей щотижня. На великі свята до мене в храм приходять майже всі переселенці зі Старобешівського та Тельманівського районів, які пам’ятають мене по тих храмах, що ми разом будували в Донецьку.

Моє серце – і зараз на тимчасово окупованій території. Я дуже хвилююся за тих, хто не зміг переїхати. Окупаційна влада вже заборонила переїжджати. 

– Владико, Донбас – в основному російськомовний регіон. Як Донбас сприймає українськомовні служби? МП служить церковнослов’янською.

– Знаєте, я особисто цей шлях пройшов у 1990-ті. Я ж сам, коли навчався в семінарії, то служив церковнослов’янською. Ми поступово переходили на українську, і я на Донбасі дуже переживав – як люди сприйматимуть українську. Але ця, лагідна українізація принесла колосальні плоди.

Свою частку внесли і Революція Гідності, й війна. Люди полюбили українську мову в церкві. Я думаю, що ми дали змогу почути її красу саме у богослужбових текстах. Як людина, яка має музичну освіту, кажу, що українською всі антифони, все звучить набагато краще. До мене приходить прикордонник з Миколаївської області й каже: нарешті я відчув, що під час богослужінь говорю з Богом, усе розумію, чую, що каже священник, розумію, за що дякуємо Богу. 

Але ми ніколи не ламали через коліно. Деколи, коли хочуть замовити треби, то питають, чи можуть виконати церковнослов’янською, то я кажу: так – хоч грецькою, хоч церковнослов’янською, хоч українською. Наші парафії збільшуються, вірян стає все більше й більше.

Не так давно я говорив з чиновником, який опікується поховальними послугами. Він сказав, що при похованні 60% родичів померлих просять, щоб погребальний обряд та заупокійний чин були українською мовою. 

– Владико, ваші віряни – це закваска християнства та й українства, але це – не весь Донбас. А які настрої всього Донбасу, і невіруючих людей?

– Коли складно, то всі приходять до Бога. В окопах та на функціональному ліжку атеїстів не існує. Донбас стає все більш релігійним та все більш українським.

Лана Самохвалова, Київ

Джерело: “Укрінформ”