“Як пояснити дітям, що Миколая немає? Ніяк! Бо він є!”

Як пояснити дітям, що Миколая, насправді, немає? І що то не Він кладе подарунки під подушку?

КОРОТКА ВІДПОВІДЬ:

Ніяк. Бо Він є. І подарунки таки від Нього.

ДОВГА ВІДПОВІДЬ:

По-перше, Миколай справжній і Миколай є. Бо Він — святий. Не казковий персонаж. Не супер-герой. Не Дід Мороз, вигаданий якимись людьми з метою замінити, стерти, забути, знецінити пам’ять про справжнього святого. Святого, якого неможливо “стерти”, бо Він на Небесах. Є і буде завжди. Святого, який не просто якийсь “Миколайчик”, ні. Його дива, зцілення, молитви за нас — щось незбагненне! Тому про святого Миколая таки варто більше дізнаватися і нам, і нашим дітям. Не просто з легенд, які часто нагадують казочки, а, отже, зрівнюють святого з казковим несправжнім Дідом Морозом, а з історії життя святих. І з нашої сучасної історії християн. Власне, самим творити цю історію див, молячись до Миколая, отримуючи дарунки-відповіді від Нього.

По-друге, дарунки під подушками — то справді від Миколая. Бо саме цей святий допомогає нам при виборі подарунку. Дуже непомітно для нас.

Лише пригадайте, як, шукаючи дарунки, знаходили те, що давно шукали. Або те, що було чиєюсь невимовною мрією (а Ви думали — просто так, для настрою)… Миколай таки сходить на Землю, ходить з нами по магазинах чи подає необхідні матеріали, коли творимо щось руками. То все Він. Але ми — Його руки, ноги, усмішки… Його посланці. І наші діти також. І, як тільки зможуть усвідомити, зразу маємо їм про це сказати. Взяти мамі дитину з собою у магазин, аби таємно разом обрати дарунок для тата. Взяти татові дитину, щоб вибрати дарунок мамі. Прислухаючись до серденька, оченят, обираючи на доторк, смак, нюх… Дослухаючись до Миколая, який стоїть поруч…Тоді нам до дітей буде зовсім просто донести правду: “Часом дарунки для тебе Миколай просить купити твоїх батьків, бабусю чи дідуся. Вони Його посланці. І ти теж Його посалень для когось”. Власне, це завжди буде правдою. Просто “дозованою”. У якомусь віці не говоритимемо про посланців, а колись розповімо. Що неможливо зробити з Дідом Морозом. Бо там таки треба зізнатися, що то вигадка й казка. Звісно, казка з любов’ю до дитини. Але казка. Не щось Небесне і дуже близьке водночас. Що навіки у нашому серці. Що справжнє-справжнісіньке.

По-третє, маємо пам’ятати, що є люди, для яких посланцями Миколая можемо бути тільки ми. Бо, якщо не ми, то більше не буде Миколаю через кого передати… Діти з кризових сімей, люди літнього віку, люди з інвалідністю, військові і часом просто наші сусіди. За місяць, тиждень, день до свята варто запитувати себе: “Чи справді я вже зовсім-зовсім не можу стати посланцем Миколая ще для когось у цьому році?”

По-четверте, в Миколая, передусім, маємо просити чогось, що не купиш за гроші й не потримаєш у руках. Дитячі листи не мають починатися з піжам з єдинорогами і машинок на радіоуправлінні! І про це дітям маємо казати змалку. Бо так цінно, у час перебування Миколая на Землі, просити в Нього духовних дарів! Бо Він дуже поруч, дуже близько. Просити всього, що зможе випросити в Бога лише Він! Чого не купить тато за найбільші гроші, чого не замовить мама в наймасштабнішому Інтернет-магазині. Просити, мріяти, бажати, аби Він знав, що нам принести. Бо мрії — то плани Бога щодо нас на Землі.

Знаєте, а я знаю дитину, яка просила в Миколая братика, і рівно через 9 місяців від 19 грудня його отримала . І знаю, що є люди, яким Миколай приносив чоловіка чи дружину, друга чи вчителя, здоров’я чи прекрасного лікаря, душевний спокій чи добру звістку. І навіть тим, хто не просив, — приносив. Бо Він дуже добрий та люблячий святий…

ДОВГА-ДОВГА ВІДПОВІДЬ (після якої можуть з’явитися сльози, добрі сльози…):

Я працювала з багатьма групами, спільнотами, класами дітей. Усіх точно не згадаю. Але є хлопчик, незабутній для мене. Певно, зараз він вже красивий молодий юнак. А тоді мав 5-6 років, жив у непростій сім’ї. Про батька не знав нічого, а бабуся з мамою виживали як могли. Вірю, що любили його, але, на жаль, знаю, що також зовсім не з любов’ю проявляли моральне й фізичне насильство. Про це знала тільки я, він і, певно, фахівці соціальної служби, які щось довго намагалися змінити. Та не все так просто… Я розуміла, що вплинути на все не зможу. Але щось таки можу. Можу поговорити з мамою (це було майже безрезультатно) і можу, точно можу, дарувати свою любов тому хлопчикові. Поки він зі мною, поки я працюю з групою, де є він. Нехай це буде година з любов’ю, але вона буде в його житті. Часто перед чи після заняття він залазив мені під руку, як пташеня під крило мами. І просто так стояв чи сидів нерухомо. Тоді, як інші діти ганяли й стрибали (бо то нормально для їхнього віку).

Він стояв поруч, невимовно близько, неначе заряджався… Мені було трохи незручно записувати щось із зовсім зайнятою однією рукою, але справлялася.

Так ми жили від місяця до місяця.

А на свято Миколая теж були разом на занятті. І в той день усім дітям тієї групи роздали солодкі дарунки в картонних святкових коробках. І діти раділи тим дарункам! Смакували цукерки, викидали папірці після строгих зауважень дорослих. Святкували як діти. Діти, які мали купу цукерок щодня, але тут ще один пакуночок їм дістався. А поруч стояв він, який не мав солодощів щоденно. Я знала, що не мав. Бо цукерки для його сім’ї були розкішшю. І я раділа, що в цей день йому теж дістався пакунок. І дуже хотіла, щоб наївся досхочу, поки йому не заборонять це зробити вдома. Але він не їв. Його коробка була закритою і стисненою у спітнілих рученятах. І я думала, що, може, він таки залишить собі на потім. Чи що йому шкода розгортати. Чи тримає для мами й бабусі…

…Але він підійшов до мене, глибоко-глибоко заглянув в очі, простягнув коробку і сказав: “То Вам від Миколая”…

Що я відчувала? Складно описати. Бо це був вибух і емоцій, і сліз, які ледь стримувала. Я не хотіла забирати від нього цих цукерок! Найбільше у світі цього не хотіла!!! Бо хотіла, щоби він їх з’їв. Але я не могла не взяти… Розумієте? Не могла… І я взяла, подякувала, міцно пригорнула його обличчям до себе і нарешті заплакала (поки не бачив).

А він, певно, теж боявся, що не прийму… Бо, як прийняла, невимовно зрадів! І ще глибше зазирнув мені в душу…

То був Миколай… Той погляд забути неможливо. Через того хлопчика тоді на мене дивився святий Миколай. Я точно бачила очі цього святого. Найсправжнісінького у світі святого!

Автор: Наталія Сиротич

Джерело: фб-сторінка Наталії Сиротич