Як живе Харківський екзархат УГКЦ в умовах війни? З якими викликами стикаються мешканці сусідніх із Росією областей та як змінюється ставлення людей до Церкви? Про це в інтерв’ю «Духовній величі Львова» розповів владика Василь (Тучапець) ЧСВВ, єпископ Української греко-католицької церкви, екзарх Харківський.
Андрій Толстой: Владико Василію, ви очолюєте Харківський екзархат УГКЦ від початку його заснування, з 2014 року, тому носите титул «екзарх». Що таке екзархат? Чим він відрізняється від єпархії?
Єпископ Василь (Тучапець) ЧСВВ: Справді, наш екзархат був створений 2 квітня 2014 року. Тоді був розділений Донецько-Харківський екзархат, який охоплював сім областей на Сході України. Для кращого душпастирського служіння Синод єпископів УГКЦ вирішив його поділити на Донецький і Харківський. До Харківського екзархату входять три області: Харківська, Сумська і Полтавська.
На момент утворення екзархату в ньому було 13 священників. На три області це досить мало. Тому цю структуру назвали екзархат, який є перехідним етапом до повноцінної єпархії, що в майбутньому матиме більшу кількість священників, парафій, свою структуру, адміністрацію, комісії і т. д. Тому спочатку – екзархат, а потім він розвивається і переходить в єпархію.
Ви екзарх у Харкові, але родом з Яворова на Львівщині. Де ви почуваєте себе більше вдома – у Львові чи в Харкові?
Я з 2005 року поза Галичиною. Тоді мене призначили ігуменом Київського монастиря Святого Василія Великого. Більшість років свого служіння я поза Західною Україною. Тому для мене ближчим є все ж таки служіння в Центральній та Східній Україні.
То ви вже більше східняк?
Так (сміється). Я вже звик до цих умов і цього служіння також. Воно має інакший характер, люди інші, ставлення до релігійності також інше. Це зумовлено тією ситуацією в якій Схід перебував, починаючи з 1917 року, коли почалася боротьба з Церквою, так би мовити, атеїзація. І вона залишила свій слід в душах, який тягнеться досі. У Харкові більшість людей є невіруючими. Якщо вони навіть декларують свою віру, то, як правило, формально. Переважно це люди, які не ведуть духовного життя, які можуть хіба що поставити свічку на якесь велике свято. А частина людей взагалі визнають себе атеїстами.
Схоже, що ці люди для місійної діяльності є мов «табула раса». На вашу думку, те спустошення, яке залишила в душах людей комуністична система, допомагає місії чи ускладнює її?
Люди є щирі, вони відкриті, і багато чого сприймають через особистий досвід, особисті стосунки. Якщо вони бачать священника, який їм служить, Церкву, яка їм служить, тоді змінюють своє ставлення.
У Галичині має значення традиція.
Так, якщо в Галичині неділя чи свято, то люди знають, що треба йти до церкви. А там, коли неділя, то можуть піти хіба що на шашлик чи якийсь пікнік, можуть працювати на городі. Немає такого, щоб всім йти до церкви. Частина тих людей, які є в нашій парафії, живуть духовністю Церкви, ведуть активний християнський спосіб життя і, звичайно, вони стараються йти до церкви всією сім’єю. Але таких – дуже маленький відсоток.
Читайте також: Ігумен Крехівського монастиря: «Мій тато сказав: то тут нормальні хлопці, можеш залишатися»
Відповідно має відрізнятися від Галичини й рівень життя священників. На Львівщині священники на парафії, як правило, почувають себе забезпеченими, люди про них дбають. Як вирішується питання забезпечення священників в Харківському екзархаті?
Це також виклик, тому що парафії переважно засновують громади, які складаються з вихідців зі Західної України. Це, як правило, невеликі групи людей. Парафії у більших містах ще можуть утримати священника, але в менших містах чи селах це фактично неможливо. Тому єпископ шукає всілякі засоби, щоби фінансово забезпечити священників через різні благодійні організації, через служіння Божественних Літургій… І це той мінімум, який священник може отримати. Залежить також від священника, наскільки він активний в пастирському служінні. Чим більше людей, тим краще буде забезпечений священник.
Отже він має додатковий стимул працювати.
Так. Але в основному це євангельська апостольська праця. Треба з людьми зустрічатися, спілкуватися і самому давати свідчення віруючої людини, свідчення доброго пастиря.
Розкажіть трошки більше, що являє собою Харківський екзархат. Хто є вашими прихожанами? Наскільки залучені місцеві люди?
На цей час у нас зареєстровано 25 парафій. І разом з єпископом та дияконом нас – 25 священнослужителів. Також маємо 10 семінаристів – у Київській, Львівській та Івано-Франківській семінаріях. Двоє студентів проходить спеціалізацію, так звану аспірантуру, за кордоном – в Римі та в Німеччині. Основою наших парафій є вихідці зі Західної України, але також є парафії, які заснувалися виключно місцевими людьми. Вони познайомилися з нашою Церквою, наприклад, у Харкові, або з монастирем отців Василіян в Покотилівці, а самі походять зі Золочівського району (в Харківській області також є Золочів, – ред). Певний час добиралися на Літургію, а потім кажуть – а чого ми маємо їздити, ми хочемо, щоб у нас була громада. І зареєстрували громаду, яка складається повністю з місцевих жителів. І тепер навпаки – вихідці зі Західної України приходять туди.
Як я вже казав, багато людей далекі від віри та релігії. Вони перебувають у пошуку Церкви і Бога. І коли їм імпонує життя нашої парафії, вони приходять.
Що змінилось через початок широкомасштабної війни?
Війна змінила все, тому що багато наших парафіян виїхало до своїх родичів на Захід країни. Залишились фактично тільки місцеві жителі. Але тепер під час війни прийшло багато нових людей, які побачили, що Церква їм служить та допомагає. І це відкрило для них інше обличчя Церкви. Зараз в нашій парафії в Харкові більшість людей – місцеві. Ізюм, Лозова, Золочів, Покотилівка… Також приходить більшість місцевих.
На youtube-каналі вашого екзархату на останньому відео видно, що для отримання гуманітарної допомоги стоїть велика черга біля Катедрального Собору святого Миколая. І видно, що для людей ці продукти та речі мають життєве значення. Звідки ви берете цю допомогу?
Ми почали надавати допомогу спонтанно. Пригадую, як минуло два-три тижні війни і нам привезли гуманітарну допомогу. Її мали доставити в інше місце, але там щось не склалось. І тоді священник Володимир зі Сколе привіз її до нас. Пригадую, це була субота, ввечері ми розвантажили цю допомогу, а вже зранку стояла черга. І після Служби Божої ми почали роздавати. Це був перший раз, ми ще не мали досвіду, все було трошки в хаосі. Кілька днів ми роздавали цю допомогу і відзвітували про це у фейсбуці. Потреба була велика, в магазинах все розкупили, нового товару не було, люди поспіхом виїжджали. А російські війська стояли впритул до Харкова та щодня обстрілювали місто, особливо Салтівку.
Тому люди виживали завдяки гуманітарній допомозі. На теперішній час щодня приходить близько ста людей. Також ми видаємо раз на тиждень загальну допомогу – приходить по дві тисячі людей, дуже багато батьків з дітьми, людей похилого віку, переселенців із деокупованих територій, з-під Бахмута, Донеччини, Луганщини. Також приходять люди, які приїхали до Харкова з прикордонної зони, що обстрілюється, а це Куп’янськ, Вовчанськ, Дворічна…
До речі, на відео видно, що Катедральний Собор святого Миколая доволі величний. Він збудований з нуля чи це успадкована будівля?
Його почали будувати з 1998 року, потім влада заморозила будівництво, а з 2013 року ми відновили роботи. Проєкт зробив львівський архітектор, потім харківські архітектори його трошки змінили. На цей час у нас освячений нижній храм, там проходять всі богослужіння, а верхній храм ще не завершений, і ми використовуємо його як приміщення для гуманітарної допомоги.
Читайте також: О.Тарас Михальчук: «Повертатись у пекло військового мотивує любов»
Видача гуманітарної допомоги харків’янам біля Катедрального Собору Святого Миколая УГКЦ в Харкові у перші тижні після широкомасштабного вторгнення росіян, березень 2022 року, фото: фейсбук-сторінка парафії собору
Харківський екзархат розташований у регіоні, який вважається вотчиною Московського патріархату. Як служити в такому середовищі греко-католикам? Як складаються ваші стосунки?
Наша Церква ніколи не будувала відносини на конфронтації, конфліктах чи протистоянні. Ми відкриті на діалог. Щороку в січні ми беремо участь в Тижні молитов за єдність між християнами. Тоді щодня в храмі іншої конфесії відбувається спільна молитва. Московський патріархат не бере участі в цих молитвах, і вже кілька років чомусь відсторонилась ПЦУ. Але є Вірменська церква, протестанти, лютерани, римо-католики та наша Церква. Це дає можливість поспілкуватися і познайомитися, а вірним – разом помолитися за єдність християн. Після того ми разом п’ємо каву, чай. Це створює атмосферу братерства та взаєморозуміння. Тому близьких відносин з Московським патріархатом не маємо, могли з ними зустрічатись хіба що на державних заходах.
Але справді, переважна більшість парафій у Харківській, Сумській областях належать до Московського патріархату. І більшість людей ходили саме туди. Але війна також змінює ставлення людей до Церкви, тому що до нас почали приходити люди, які ходили колись в Московський патріархат. Через те, що Росія розпочала війну, вони, відповідно, кажуть: «Я не можу ходити в ту церкву». Є люди, в кого сини, чоловіки, родичі зараз на фронті. А є такі, в кого сини вже загинули. Вони приходять і просять, щоб священник їх поховав, і далі звертаються з проханням про молитву.
Тому ситуація міняється. Навіть є люди, які раніше негативно ставились взагалі до будь-якої Церкви, але через те, що вони отримують допомогу, їхнє ставлення змінилося. І вони вже прихильні, хоча може ще не знайшли шлях до віри. Частина людей приходить, хоче молитися, брати участь у Святих Таїнствах. Ця війна змінює ставлення людей і до конфесій, і до Церкви в цілому.
На вашу думку як місіонера, яка різниця між належною християнською місією і тим, що тепер називають «прозелітизмом»?
Негативним було б те, якби хтось насильно перетягував когось з однієї конфесії в іншу.
А хіба можна в теперішні часи когось насилу кудись перетягнути?
Це риторичне питання, тому що коли людина відчуває, що її хтось кудись насилу тягне, то вона буде чинити опір. Але ситуації можуть бути різними.
Наша Церква йде на Схід України лише тепер. Раніше такої можливості у нас не було, перешкоджала або царська Росія, або Радянський Союз. Тепер ми можемо послужити тут нашим людям, греко-католикам, які опинилися на Сході. Інші люди з різних причин, особливо в час війни, не хочуть йти в церкву, яка пов’язана з Москвою, і хочуть молитися в українській церкві. Є люди, які приходять і говорять: «Я не хочу молитися російською, дайте мені молитви на українській мові». У нас всі богослужіння відбуваютьсяь українською мовою. Ми не перетягуємо людей. Навіть ось ця місія милосердя, яку Церква виконує зараз, притягує людей, але це їхній вибір, вони самі приходять і просять – чи похрестити дитину, чи повінчатися. Просять про хрещення також дорослі. Це є вільний особистий вибір людини.
Читайте також: О.Климентій (Стасів) ЧСВВ: «Святий Йосафат здатний об’єднувати людей мислячих»
Чи ви ставите умову, надаючи матеріальну допомогу людині, відвідувати богослужіння у вашому храмі?
Ні в якому разі. Ми не робимо також різниці національної. Окрім українців, приходять етнічні вірмени, татари, узбеки, росіяни… Не ставимо умов релігійних – по допомогу приходить багато людей мусульманського віросповідання. Ми нікого не питаємо, звідки ти і хто ти.
На Сході, у Харкові, люди розмовляють переважно російською мовою. Ми проводимо богослужіння і розмовляємо українською. Але, роздаючи допомогу вже понад рік, ми ніколи нікому не докоряли за мову. І тепер люди приходять та стараються говорити українською, хоча би привітатися чи подякувати. Комусь важко, але багато людей досить гарно розмовляють українською. Просто не було такого звичаю, такої манери, говорили всі російською. Зараз також це все змінюється. Людина приходить і каже: «Я начал учіть украінскій язик». Навіть просять нас організувати курси української мови, ми над цим зараз думаємо.
Я чую, що тут, у Львові, роблять людям зауваження за мову, інколи ще й доволі різко.
Так, буває.
Інколи треба увійти в ситуацію людини. Вони постійно, і навіть вдома, розмовляли російською мовою. Дехто з них каже, що не хоче корявити українську. Люди, які бачать, що до них ставляться із повагою та розумінням, самі будуть вчити і переходити на українську.
Чим, окрім молитви, можна допомогти Харківському екзархату?
Молитва найважливіша. Ми вистояли завдяки молитві. Ми не припиняли молитви в нашому храмі від першого дня війни. Богослужіння проводяться у нас щодня.
Навіть в день вторгнення ви служили?
Так. І в день вторгнення, коли почали обстрілювати Харків, вже в шостій ранку я був у церкві. І ми не припиняємо молитви, це також підтримує людей. Тим більше, що ми служимо в нижньому храмі, який виконує роль бомбосховища.
З-поміж інших потреб, найбільша – в продуктах харчування. Якщо перші місяці війни гуманітарна допомога сама поступала до нас, то зараз вже не так. Ми шукаємо різні джерела, щоб цю допомогу привезти. Маємо біля Львова, в Чишках, свій центр, куди ми звозимо гуманітарну допомогу, зібрану Західною Україною. І тоді вже більшим транспортом перевозимо її до Харкова. Тому прохання, щоб ця допомога не припинилася. Війна ще не завершилася, люди страждають. Про кожну видачу ми намагаємось розміщувати інформацію на нашій сторінці у facebook, також заливаємо відео на наш youtube-канал. Можна побачити, скільки людей в потребі, і що допомога передається конкретно їм.
Допомога потрібна, тому звертаюсь до всіх із проханням не бути байдужими, але чи продуктами, чи іншими речами підтримати наших співгромадян на Сході в цей нелегкий час. Це найкращий вияв нашої братерської любові, але також єдності України як нації, як народу.
Дякую, владико.
Читайте також: Арх. Ігор (Ісіченко): Найнебезпечніше, коли згадування Божого Імені стає маскувальною сіткою
«Навіщо тобі хрест? Тут немає Бога, – говорили вони», – згадує пілот слова своїх катів
О. Михайло Сивак: «Я не уявляв собі, що священник може бути якийсь інший»
Повязані записи
