Чому ікону все ж таки пишуть, а не малюють? Чи кожен може писати ікону, наприклад, атеїсти? Чому деякі ікони стають чудотворними? І чому на іконі ніхто не сміється на 32 зуби? Ці та інші цікаві питання про іконопис ми обговорили з відомим львівським іконописцем Андрієм Майовцем*.
Андрій Толстой: Пане Андрію, в якому віці Ви почали малювати ікони?
Андрій Майовець: Це не було з дитинства. Мені було більше 20. Моя рання мрія — навчитись малювати та ілюструвати книги, що я опанував швидше. До іконопису я прийшов, вже маючи знання класичної, академічної освіти, зокрема графіки, дизайну і живопису.
До речі, як правильно казати: «писати ікону» чи «малювати ікону»?
Побутують обидві назви. Але слово «писати» буде більш коректним, бо рухи іконописця виключають хаотичні мазки пензликом. Вони цільові і йдуть фактично як рух пера. Хоча зафарбовування на технічному аспекті можуть нагадувати малювання. Та коли ми починаємо висвітлювати, моделювати одяг, робити обличчя, тоді рухаємось за таким принципом, як писар. Писар каліграфічно виводить кожну літеру, так само іконописець виводить лики зображених осіб.
Пане Андрію, чому Ви вирішили стати іконописцем?
До іконопису я звернувся, навчаючись в Українській академії друкарства на кафедрі графіки та дизайну друкованої продукції. Я відчув бажання пізнати іконописну справу, навчитись писати ікони. Давній іконопис притягував мене, тому що це таємниця, загадка — скриня зі сакральним надбанням історичної та культурної цінності.
Додатково мене до цього спонукали в сім’ї — якось мама Надія забажала, щоб я написав до храму ікону. А я кажу, що не можу писати ікону, бо не маю для цього спеціальної освіти. Але це стало поштовхом, щоб пізнавати іконописну справу. Іншого разу мій двоюрідний брат Богдан захотів своїй дівчині подарувати ікону і також попросив мене написати її. Я сказав йому те саме, що мамі. Я не хотів підходити до ікони по-дилетантськи. Тому для брата я написав акварельний портрет його дівчини. Але це стало для мене другим поштовхом.
І третім, напевно, вже вирішальним, було те, що моя сестра Оля біля церкви Андрія отців василіян побачила оголошення про іконописну школу «Радруж» Українського католицького університету. Я вирішив іти на школу, тому що вже настав час. Бо побачив, скажімо, певні знаки від близьких мені людей, а також в мене було внутрішнє розмислення щодо цього. Там я навчався три роки. Це суботня школа, суботня програма і три літні іконописні школи. У 2010 році я завершив Українську академію друкарства — магістратуру та іконописну школу.
Отже, Ви пишете ікони впродовж останніх 14 років?
Самостійно – так. Коли я закінчив іконописну школу «Радруж», то моїми наставниками з богослов’я була її директорка пані Соломія Тимо, яка по сьогодні очолює школу та іконописну майстерню. Отець Юрій Щурко вів по біблістиці русло розуміння богослов’я Старого і Нового Завітів, традиції та іконографії. Зараз він декан філософського-богословського факультету УКУ, де я теж закінчив бакалаврат та магістратуру. У своїй магістерській роботі на прикладі ікон Розп’яття Господа нашого Ісуса Христа я порівнюю, як розвивалося зображення розп’яття Господа нашого Ісуса Христа від катакомбного періоду до XV століття.
Коли я закінчив іконописну школу «Радруж» (2010), з 2011 року почала діяти майстерня, і я вже був підмайстром чи учнем: моїми вчителями, практиками з іконопису були пан Павло Петрушак і Анастасія Чабан. Це реставратори вищої категорії, вони якраз і прищепили оцю любов — до автентичного, давньоукраїнського сакрального малярства. Вони розбирали все дуже детально, особливо пан Павло. Як реставратора та фахівця його цікавили, окрім стилістики, манери письма та використання фарби (пігментів).
Скільки ікон Ви вже написали?
Поза сотню, це точно. Частина ікон була подарована до храму. Особливо мої перші великі роботи. Наприклад, на третьому курсі я написав ікону Богородиці Одигітрії з Грушева. Я її подарував до храму Блаженних Мучеників УГКЦ на Стрийській, це дерев’яна церква біля студентського колегіуму УКУ, недалеко від храму Святої Софії. До речі, цей храм буде передано нашим військовим капеланам на полігон. Це була моя перша ікона: авторське наслідування Богородиці Одигітрії з Грушева XIV-XV століття. Оригінал зберігається в Національному музеї Андрея Шептицького у Львові.
Чи кожен може навчитися писати ікони?
Можна сказати, що так. Технічно може навчитися писати ікону кожен. Але людина повинна бути воцерковлена: жити духовним життям, вправлятися в особистісному зростанні, бути готовим навчатися.
Для іконописця важливі дисципліна, порядок і терпіння, тобто готовність до тривалого процесу. Існує ж протяжна молитва, Літургія теж протяжна. І тому процес іконописання вимагає прикладених зусиль і достатнього часу. Але першочерговою для людини, яка прагне опанувати іконописну справу, є воцерковленість.
У давнину ікони писали здебільшого лише монахи, які вели глибоке духовне та аскетичне життя.
Так, до іконописної справи в давнину були більш дотичні монахи і священники. Натомість у наш час іконописцем може бути будь-хто, але первинним для іконописця має бути богословське духовне пережиття, а вже вторинним — опанування техніки, манери письма, де орієнтиром служать конкретні взірці ікон. Дуже важливо, що ми маємо певний взірець — ікону майстра, якого хочемо наслідувати, опановувати, вивчати. Велике значення також має супровід наставника — вчителя-іконописця.
Чи бувають іконописці-атеїсти?
Я такою статистикою не володію. Але з того, що мав змогу спостерігати, то інколи люди, які приступають до написання ікон, певною мірою далекі від Церкви, вони самі про це говорять. Звісно, що чисто технічно писати ікону може й атеїст, але яким буде результат — як це проявиться в іконі? А це буде видно, повірте, коли людина не в контексті чи взагалі поза Церквою. Оболонка може бути збережена, формально можуть бути зображені Марія та Ісус, але Вони будуть бездушевні.
По чому це буде видно?
На що ми звертаємо увагу в перші секунди, коли дивимося на людину? На очі. Потім -на обличчя. А далі вже на руки, на жести рук, потім бачимо одяг та якісь другорядні моменти. Тобто найперше в розмові – це погляд, очі, обличчя, емоції людини. Ікона – не просто штамп. Якщо ми говоримо про іконописну справу, то це рука іконописця — ікону пише людина. Тому ментально, психологічно багаж того, хто пише ікону, буде відображатися. Ікона — це не просто витвір мистецтва. Це є атрибут, реліквія для вшанування в Церкві і для Церкви.
Ви написали ікону святої Джанни Беретти Молли. Існують чіткі свідчення того, що ця ікона стала чудотворною, тому що люди за її посередництвом отримують зцілення, відбуваються чудеса, навіть від її маленьких копій також був трояндовий запах. Як ви можете пояснити цей феномен? Чому саме ця ікона стала чудотворною? Та й взагалі, чому одні ікони стають чудотворними, а інші – ні?
Я написав три ікони святої Джанни Беретти Молли. Ця ікона була наслідувана зі сучасного зразка, який створила інша авторка-іконописець. Розповім коротенько про історію написання цієї ікони. До мене звернувся мій знайомий колега Назарій Петрів, який навчався на богослов’ї. А я в той час навчався в іконописній школі «Радруж». Він попросив реставрувати ікону святої Джанни Беретти Молли, бо в місцях, де зображені руки, обличчя та діти святої, були втрати.
Я погодився, але, порадившись з фахівцями, ми зробили висновок, що ікона не піддається реставрації — краще її переписати. Тому за попереднім зразком я фактично переписав ікону на тій самій дошці, знявши перед цим зображення, левкас та паволоку — дошку наново проклеїв, проґрунтував і саме зображення теж написав наново. І, справді, нещодавно Назарій Петрів розповів мені, що навколо цієї ікони відбулися зцілення.
Я до того ставлюсь так, що це не моя воля і не мої навики. Іконописець не має впливу на те, чи стане ікона чудотворною. Не існує такого технічного чи матеріального прийому, завдяки якому ікона була гарантовано чудотворною.
Також читайте: Свята Джанна творить чудеса через свою ікону: українці діляться свідченнями
Отже, замовити чудотворну не можна?
Так, підійти і сказати: «Напишіть мені чудотворну ікону» не варто. Чудотворні ікони — це Божий знак, коли людина через ікону отримує зцілення, або інше чудо. Це вияв Божої ласки до людини. Звичайно, йдеться не про галюцинації і не про самонавіювання, а про чітко засвідчені очевидні факти чудес. Це не вплив іконописця. Це вияв Божої присутності та Божої ласки до молільника.
Наскільки іконопис давній?
Це історична глиба. Моя магістерська робота стосувалася власне історії розвитку Страсної ікони Розп’яття Господа нашого Ісуса Христа. Так ось, іконографічне розуміння розп’яття та страждання Христового було різним в різні епохи. Наприклад, у катакомбний період, а це перше-третє століття, зображення Христа і Богородиці було знаково-символічним — не схожим на типові зображення класичної візантійської іконографії. Що цікаво, саме Розп’яття Христове старались не зображати, як це роблять в наш час.
Отже, ікони з’явились у катакомбах, але від пізніших форм відрізнялись?
Так. Після перемоги над іконоборством маємо високе візантійське мистецтво, яке розвивалось впродовж століть. Відповідно, з поширенням християнства на наші терени іконографія Візантії прийшла в Україну. Маємо приклад Софії Київської, в якій бачимо співпрацю візантійських майстрів з нашими, які навчались — фактично були підмайстрами. У Києво-Галицький період створюються артефакти, взірці ікон, які ми бачимо в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького, в Луцькому краєзнавчому музеї, в музеї в Рівному, де є одні з найдавніших збережених ікон.
Важливо додати, що на іконографію мало вплив античне мистецтво, фаюмський портрет зокрема. Це натрунне зображення знатних осіб. Коли вони помирали, їм робили натрунний портрет. І що цікаво – їх ідеалізували. Відповідно, не можна сказати, що іконографія розвивалася окремо чи вона була відірвана від контексту часу. Тобто були впливи античності і в техніці, і в манері письма. Але в християнстві все це набуває іншого змісту — богословсько-літургійного. Бо йдеться вже не про якусь імператрицю чи імператора, а про Христа Спасителя, про небесні, святі, сакральні речі.
Першим відомим зразком класичної іконографії з IV ст. є Синайський Христос Пантократор зі Святої гори Синай — з Монастиря Святої Катерини. Я думаю, він вам відомий.
Так, у Нього відрізняються очі.
Одне око лагідне, а інше — строге.
Отже, це не брак?
Ні, це ікона досить майстерного письма, тому не можна казати, що це був якийсь народний умілець. Те, що це писав майстер, чітко видно по рисунку, по малярству.
У Києво-Печерському Патерику є розповідь про те, що для того, щоби розписати церкву Успення Богородиці в XI ст., чудесним чином до Києва прибули іконописці з Візантії. А коли українці навчились писати свої ікони самостійно?
Найдавніші зразки – це XIII-XV ст. Я вже згадував про ікону Богородиці з Грушева, яка датується кінцем XIV – XV ст., це вже наші майстри. Це також ікони села Дальова, села Радруж. Тепер це сучасна Польща, а тоді — етнічні українські землі.
Чи існувала різниця між давньоукраїнською та грецькою іконою?
Для давнішої української ікони типове так зване біле тло та більш відкриті яскраві кольори. Візантійська ікона мала більш приглушену палітру, вона більш обмежена — чотири-п’ять кольорів. Натомість наші майстри використовували більше кольорів: шість-сім основних. Ікона Матері Божої Неустанної Помочі – це критське письмо, вона на золотому тлі. Відома ікона Божої Матері Вишгородської грецького письма, тому вона темніша. У візантійській іконографіці буде домінувати все ж таки золото. А наші майстри використовували так зване біле тло. Але це не означає, що вони просто залишали білу дошку, здебільшого вони використовували світло-бежеву фарбу, відповідні для цього кольори пігментів.
Також читайте: Ікона, яка єднає Україну та Польщу
Це якось відображає національний характер?
Золото – це підкреслення царськості, пишності, спадковості. Це може бути пов’язано з матеріальним благом грецьких майстрів, які писали для великих соборів. Там була можливість і фінансова, і технічна золотити фон. А наш «білий» – це еквівалент золота. Також майстри почали використовувати розтерте на порошок напівдорогоцінне каміння, таке як азурит для блакитного, малахіт для зеленого кольорів.
Чому ікона досі залишається популярною? Людям подобаються ікони, вони хочуть їх бачити та молитись перед ними.
До нашого часу ікона є неодмінним атрибутом в іконостасі. Зводяться нові храми, тому навіть з цього огляду питання іконографії залишається актуальним. Інша справа – питання техніки, манери і стилістики письма. У наш час мало хто пише ікони, дотримуючись класичної традиції манери письма. У нас більше побутує неовізантистика, або дуже виражена українська ікона з певними національними елементами, які були типові для ікон, починаючи з XVIII-XIX століття, коли існував вплив західноєвропейської традиції бароко.
Але ікона незмінно популярна й поза храмом? Хоча ми бачимо, як швидко минає мода на будь-що.
Якщо вже використовувати слово «мода» або «тренд», то ікона — візантійська чи давньоукраїнська — це класика. А класика в одну епоху буде актуалізуватися, а в іншу – пригасати. З’являються нові виражальні засоби, якісь нові прийоми, і вона актуалізується.
Також читайте: Що спільного між Образом Божого Милосердя і Торжеством Православ’я?
Які ікони здебільшого замовляють люди?
У наш час залишаються популярними так звані вінчальні ікони, якими батьки благословляють на шлюб своїх дітей. Наприклад, ікони Святого Сімейства, Богородиці Одигітрії з Христом Пантократором. У наш час також популярні так звані «ростові» або «мірні» ікони. Це коли народжується дитятко, і в розмір дитятка пишеться ікона. Наприклад, ікона святої Анни або якась інша… Батьки знають, що народиться хлопчик або дівчинка, планують ім’я, яким будуть хрестити дитину, і замовляють в розмір новонародженого ікону святого на дошці. Моїй знайомій, яку звати Орися, я написав три такі ікони для її трьох діток.
Що таке сучасна ікона?
Це, мабуть, так звана виставкова або інсталяційна ікона. Але тут слово «ікона» я би взяв у лапки, бо інколи це просто репліки на класичні, чи за мотивами класичних, чи вже симбіоз різних технік, манер виконання — художник витворює свій іконографічний ключ або подає зображення святих в зовсім кардинальний спосіб. І тоді важко сказати, що це ікона в класичному візантійському чи давньоукраїнському стилі. Тому що в класичній іконі найперше має бути чітко зображений лик.
У Львові сучасну ікону можна в наш час побачити на різнопланових виставках сучасних митців, іконописців, які відбуваються щомісяця в галереї ICONART. Зокрема, зараз там проходить виставка моєї колеги з майстерні «Радруж» — Уляни Креховець. Вона переосмислила ікону: у неї відбувся синтез гуцульської ікони на склі з візантійською.
Призначення ікони – це коли перед нею моляться. Та сьогодні, коли бачиш новотвори, які мають служити сакральній тематиці, розумієш, що не можеш перед ними молитися. Можливо, з мистецької точки зору це річ цікава, можливо, там закладений глибинний сенс, але вона не налаштовує тебе на молитву. Чи буває у Вас подібне відчуття?
Я не можу сказати, що в цьому плані сталася якась катастрофа.
Я не мав на увазі катастрофу.
Щоб такого не було, розповім, як відбувалося затвердження розпису Святої Софії в УКУ. У цьому храмі ікони та мозаїка створені за проєктом Люби Яцків. Сама процедура погодження, на мою думку, була зроблена досить правильно і коректно. Перед тим, як будувався храм, були подані пропозиції і кожен захищав свій проєкт. Також брались до уваги думки широкого кола: іконописців, богословів, священників… Обговорювали всі «за» і «проти». І це убезпечило храм від речей на марґінесі або від конфліктів між парафіянами.
Новий храм може бути некласичної форми. Тому важливо, щоб розписи в ньому теж були сучасними, але водночас щоб вони занадто не заходили в якусь абстракцію —коли вже не розумієш чи це ікона, чи якась ілюзія на ікону. Іншими словами, це не має бути бутафорія, або форма, далека від ікони в класичному розумінні і представленні. Опиратися потрібно на традицію, на автентику. Класика невмируща та завжди актуальна.
Також читайте: Стефанія Демчук: «Свастика ніколи не буде для нас солярним символом, як і Таємна вечеря Бенкетом богів»
Але порушувати канони – це тепер для частини митців ознака прогресивності: кидати виклик традиції, видавати потворні речі за глибокі…
Коли ми говоримо про ікону, важливо не зайти надто далеко в таких пошуках та експериментах. Ікона — це не просто витвір мистецтва чи якась імпресія — тут не можна просто казати: «Я так бачу». І також не варто надто переоцінювати свій авторитет, навіть якщо ти знаний митець. Зрештою, коли людина писатиме ікону зі зверхністю чи цинізмом, це відразу накладе на неї свій відбиток. Імпровізатор – це не про ікону; але в чистому ключі той, хто пише ікону, має дослухатися до храму, куди він її пише.
Нещодавно Ви відповіли людині, яка висловила в соцмережі невдоволення тим, що ікони «сумні». Чи бували й до Вас подібні побажання?
Так, дехто хотів, щоб Ісус і Марія на іконі посміхалися. Я пояснив, що ікона завжди емоційно нейтральна. Уявіть, ви звертаєтеся у молитві до ікони, у вас жаль чи біда, а там ось таке. Якось я бачив грубу вульгарну ікону, де Ісус сміється на 32 зуби. І ніби формально все на місці: німб, кольори, рисунок той самий, але та усмішка все збиває.
Люди також милуються «Джокондою» («Мона Ліза») Леонарда да Вінчі, але навіть у неї немає усмішки на 32 зуби. У неї створюється певний ефект через кутики на устах. Подібний прийом можна помітити й на іконі Матері Божої Неустанної Помочі, яка була написана задовго до Міланської школи. Ісус на цій іконі дивиться на знаряддя своїх майбутніх тортур, але Марія не в розпачі, на відміну від західної, латинської традиції, де робиться наголос на страждання.
У східні іконографії більший акцент на Воскресінні Господньому. А в латинській традиції (можна згадати фільм Мела Гібсона «Страсті Христові») більший акцент на Христових стражданнях і розп’ятті. Також в східній іконі ми не зустрінемо, що Ісус кормить голубів.
Дякую Вам за цікаву розмову.
Спілкувався (і фото) Андрій Толстой.
*Андрій Майовець народився та живе у Львові. У 2001 році закінчив львівську школу №82, у 2004 — художню школу ім. Олекси Новаківського. Випускник Української академії друкарства, Кафедри Графіки та Дизайну друкованої продукції (бакалавр з відзнакою – 2008 р. і магістр з відзнакою – 2010 р.); випускник Іконописної школи «Радруж» УКУ; аспірант Львівської національної академії мистецтв, секція Образотворче мистецтво; Магістр Богослов’я УКУ.
Зараз аспірант УКУ, Богослов’я (PhD), напрям: Літургійне богослов’я.
Керівник Іконописної школи «Капеланчики» Центру опіки сиріт УГКЦ (з 2014 р. по сьогодні). Керівник і співорганізатор Іконописної авторської школи, майстерок «Квітка Середньовіччя» (з 2016 р. по сьогодні) в Україні та закордоном.
Автор персональної виставки «Криниця» (2014, 2015, 2022 і 2024 рр.) і майстерок «Український скоропис» (2014-2022, 2024 рр.), співучасник колективних обласних, міжрегіональних та міжнародних виставок, майстерок: графіки, ілюстрації та іконопису.
Також читайте: Свящ. Віктор Кайда: «Найважливіша ікона – це сама людина»
Свята, яка хоче робити чуда: незвична історія про ікону, народжену у Львові
Сихівська Марія: невідоме чудо Богородиці з Гваделупи, що триває у Львові
Повязані записи
