Інтерв’ю архиєпископа Ігоря (Ісіченка), яке він дав нашому сайту минулого тижня, викликало жваве обговорення в Мережі. Каменем спотикання стала відповідь владики на запитання щодо актуальності протидії легалізації одностатевим шлюбам в Україні.
Найбільш розгорнута реакція на позицію архиєпископа була опублікована на сайті «Політична теологія». Виклавши свою позицію, автор статті робить висновок, що коментар владики Ігоря «сповнений маніпуляцій та недолугостей, властивих сучасній українській ліво-ліберальній пропаганді, і цим він суттєво контрастує з дотеперішнім образом архієпископа-емерита як одного з провідних інтелектуалів із числа українських ієрархів».
Усвідомлюючи важливість та перспективи розвитку цієї теми в нашому суспільстві, ми звернулись до архиєпископа Ігоря (Ісіченка) з проханням більш широко розкрити свою позицію щодо піднятого питання, на що він ласкаво погодився.
Не так тії вороги, як добрії люди…
Перспектива інтеґрування України в Європейський Союз ставить виклики не лише перед урядом, але й перед кожним із нас. Часом на ці виклики відповідати непросто. Адже протягом вимушеної ізоляції від цивілізаційних процесів у демократичному світі в нашій свідомості закріпилася ціла низка світоглядних моделей і стереотипів, які узалежнюють українців від тоталітарних цивілізацій сходу – того самого «русского міра», з лещат якого ми прагнемо вирватися.
Наша війна точиться не тільки під Бахмутом і Куп’янськом. Вона вирує у віртуальному просторі, в свідомості кожного з нас. Причому не лише в тих з нас, хто народився і виріс в СРСР. Здавалося б, молодші співвітчизники мають бути духовно вільнішими за старше покоління. На жаль, часто й вони виявляються недужими на віруси зневаги до ближнього, запобігливости перед владою і громадською думкою, страху опинитися в меншості.
Вирішальний бій за наше майбутнє почався був на київському Майдані ще в листопаді 2013 року. Саме вибух Революції Гідности дав зрозуміти історичному ворогові реальність перспективи подолання Україною постколоніяльних синдромів й переходу в інший цивілізаційний простір. Перешкодити цьому процесові покликані як російська військова агресія, так і поширення страшилок про розклад західної цивілізації, домінування там аморальности й виродження. Зрештою, путінська пропаганда з притаманною їй алогічністю від початку інтерпретувала вторгнення в Україну водночас і як «денацифікацію», і як «хрестовий похід» проти поневолення нашого народу рухами ЛГБТ[1].
Такий контекст зобов’язує кожного з нас бути гранично обережним у мотивуванні власних позицій та доборі форм їхнього публічного маніфестування. Адже й захист безсумнівних для кожного християнина поглядів на родину, єство ненародженої дитини, людську статевість може бути використаний відвертими або прихованими прибічниками дальшого перебування України в орбіті «русского міра» на полі змагання цивілізацій.
У здорової частини українського суспільства вже, здається, виробився імунітет до ворожих антизахідних наративів. Хоча питому вагу цієї здорової частини не можна перебільшувати. Не можна применшувати й продовження впливу на суспільну свідомість широкої палітри інформаційних ресурсів Москви. Однак відверта ворожа пропаганда – не єдине джерело антиєвропейських настроїв у суспільстві. Є ще й безперечно патріотична, запальна, традиціоналістично зорієнтована частина суспільства, готова з властивою їй пасіонарністю боронити українців від ґендерної ідеології та пов’язаних із нею небезпек. У запалі цієї боротьби ґендерна ідеологія може ототожнюватися з моральними засадами сучасної західної цивілізації, а в патріотичному дискурсі зринають нотки, потенційно суголосні ворожим гаслам. Позаяк же в очах захисників традиційних цінностей саме неоліберальна доктрина виглядає найбільшою загрозою, вся увага переноситься на боротьбу з нею, без огляду на те, що на фронті продовжує литися кров, а російські ракети й дрони-камікадзе руйнують мирні оселі, убивають та калічать беззбройних українців, досягаючи Львова.
Чи варто християнинові зважати на небезпеку ґендерної ідеології та протистояти їй? Безперечно варто. Більше того – необхідно. Адже імплементація цієї ідеології в національне законодавство й систему освіти становить потенційну загрозу для родини. Відтак же захист християнської родини вимагає профілактичних заходів: заборони поширення в публічному просторі порнографії, ненормативної лексики (включно з популярним мемом про «русский корабль»), заборони популяризації одностатевого кохання й дошлюбного сексу, безжального кримінального переслідування педофілії та домашнього насильства тощо. Це очевидно.
Проблеми з’являються, коли боротьба з пропагандою ЛГБТ втрачає своє стратегічне спрямування, перетворюється на самоціль або й на засіб самореклами. Соціологи вважають, що сексуальні девіяції переростають із особистої проблеми у суспільний феномен на ґрунті загальної кризи сім’ї, знекровлення родинних зв’язків, згасання мистецтва подружнього кохання, а не навпаки. Родинну кризу слід розглядати в усій її складності, а не концентруватися на наслідках. Вихід із кризи варто шукати в пошуку й підтримці доброго досвіду щасливого родинного життя, плеканні його взірців як найбільшої суспільної цінності, запоруки здорового майбутнього нації.
Найстрашніший наслідок суспільної активності недалекоглядних борців за традиційні цінності складає звертання до риторики ненависти й силових засобів протидії «прайд-парадам», законодавчим ініціятивам та іншим акціям активістів ЛГБТ. Адже зацікавлені в одержанні ґрантів на свою діяльність організатори акцій ЛГБТ навмисне надають їм провокаційного характеру, аби спонукати опонентів до словесних образ чи насильства, що дозволило б заявити про переслідування й гомофобію.
І проблема тут навіть не в міжнародному резонансі. Не можна іґнорувати того, що серед молоді, особливо в підлітковому віці, доволі поширене сприйняття рухів ЛГБТ як чогось модного, нового, прогресивного, котре нібито протистоїть стагнаційному світові старих консерваторів. Коли ж християнин, а надто людина в рясі, стає в позу самовдоволеного ментора, та ще й ображає опонентів, це краще за будь-які рекламні сюжети підживлює нав’язувану активістами ЛГБТ модель суспільного протистояння.
А ще в практиці професійних борців із ґендерною ідеологією часом з’являється мотив протиставлення самих себе зневажливо трактованим співвітчизникам, фактичним однодумцям, думка яких не вкладається в жорстко закріплену схему. Більшовицька засада «хто не з нами, той проти нас» знаходить у цьому виразне втілення. Зайве говорити, наскільки небезпечним є пошук ворогів у власному середовищі, особливо за часів війни, коли такою важливою є суспільна консолідація. Христос бо вчив чогось цілком протилежного: «Хто не проти вас, той з вами» (Лк. 9:50).
Син Божий залишив Церкві одне непереможне знаряддя боротьби за людські душі, за їхнє спасіння: максиму любови. «Люби ближнього твого, як себе самого» (Мт. 22:39) – ось що є реальною запорукою ефективного протистояння християнина підступним вовкам в овечій одежі (Мт. 7:15), які з фальшивими деклараціями про класову, расову, партійну, ґендерну солідарність поєднують непримиренно вороже ставлення до опонентів. Важливо у протистоянні цим силам не переймати їхньої риторики ненависти. Адже якраз ця риторика та фатальна засада «бий свій свого, щоб чужі боялися» безжально дезавуюють самовпевнені спроби визискувати популярну тему для самоствердження.
У ставленні до спроб під виглядом інтеґрування України в європейську систему вартостей нав’язати національному законодавству ґендерну ідеологію християнинові годилося б сполучати тверду принциповість із коректністю в ставленні до ближнього, його людської гідности, його слабкостей, хвороб і помилок. Тоді ми й зуміємо, захищаючи демократичні свободи, – а серед них і право на вільне визнання віри та дотримання її етичних засад! – вберегтися від небезпеки стати невільними маріонетками в чужих руках. Маріонетками політичної кон’юнктури, які тільки завдають шкоди декларованій ними доктрині.
[1] ЛГБТ («лесбійки, геї, бісексуали, трансгендери») – термін, який використовується для позначення суспільних рухів на захист прав гомосексуальних, бісексуальних і трансгендерних людей.
Також читайте: Арх. Ігор (Ісіченко): Найнебезпечніше, коли згадування Божого Імені стає маскувальною сіткою
Дмитро Колесник: Якщо це нормально, Богові потрібно вибачитись за Содом і Гоморру
Що спільного між підпалом церкви у Вашингтоні та законодавчою ініціативою Княжицького?
Повязані записи
