Перша Божа Заповідь звучить так: «Я є Господь Бог твій, нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене».
Те, що вона забороняє, здається, лежить на поверхні тексту: Божому народові не можна вшановувати інших богів, окрім Єдиного Господа, який об’явив Себе Своєму народові, і який, як ми знаємо, сотворив Всесвіт. Водночас цією заповіддю ставиться людині за обов’язок пізнавати і шанувати Єдиного Істинного Бога, на що вказують перші слова Декалогу: «Я є Господь Бог твій». Саме тому богопізнання – це не хобі для теологів і священників. Пізнавати, Ким є Бог твій – це заповідь, бо саме богопізнання задовольняє прагнення духу людини, служить опорою для її розуму і світильником у пізнанні світу і самої себе.
Вістря Першої Заповіді
Яким би перекладом Біблії ви не користувалися, вам буде очевидно – вістря цієї заповіді спрямоване в сторону твердження, що всі релігії рівні і ведуть до Бога… Бо в такому випадку варто запитати себе: до якого саме бога? До Того, що сказав у Першій Заповіді: «крім Мене», чи до когось з «інших богів»? Якщо не існує різниці, то й Першої Заповіді не повинно було існувати — нехай кожен народ (кожна людина) живе собі зі своїми богами… Чи як?
Однак Перша Заповідь не обмежується наказом виключити імена «інших богів» зі свого релігійного культу. Грубе ідолопоклонство (фізичне чи уявне) – це лише вершина айсберга викривленої чесноти релігійності, тим часом як Перша Заповідь охоплює весь спектр релігійної свідомості та практики людини. Таким чином Бог забороняє людині вдаватися до будь-яких забобонів та впадати у безбожність. Ідеться про дві крайності: забобони — це збочений надмір релігійності, а безбожність — це здебільшого відсутність релігійності. Хоча інколи ми можемо спостерігати, як в одній людині дивним чином разом із безбожністю (атеїзмом) вживається забобонність тощо.
Забобони
Всіх забобонів не перерахуєш — їх стає все більше. Не виключено, що існує зв’язок між словом «забобони» та словами «бобоніти», «бабай». На думку приходять якісь магічні замовляння або потойбічні сили. Давній (та й сучасний) магізм полягає в тому, що люди вірять у певні механічні (магічні) дії, прикмети, гороскопи або заклинання. Звісно, своєю вірою людина активізує духовний світ – як добрий, так і поганий. Однак механіка дій, рух планет, лягання карт чи вимовляння певних слів не мають визначальної ролі в житті людини. Як не має впливу і чорний кіт чи жінка з порожнім відром, коли переходять вам дорогу. Однак для магічного мислення неважливі стосунки з Богом, мораль чи Божі заповіді — головне – помітити певні знаки, виконати певні дії, або навпаки уникнути їх.
На жаль, інколи забобони можуть стосуватися й культу, який християни віддають правдивому Богу. Наприклад, коли магічне значення приписується деяким практикам, навіть законним і необхідним. Тому впасти в забобони можна й тоді, коли успішність молитов або сакраментальних знаків (свята вода, святий єлей тощо) пов’язується лише з їхнім матеріальним порядком без внутрішніх настроїв, яких вони вимагають. До прикладу, людина ставить свічку в храмі, при тому внутрішньо у неї немає ані живої віри, ані глибинного звернення до Бога чи тим більше побожного наміру — їй здається, що ця свічка виконає функцію певного оберега самостійно.
Те ж саме відбувається, коли дитину охрещують не для того, аби вона була прищеплена до Христа та виросла в добрій християнській вірі, а щоб не хворіла, або для того, щоб зняти якісь вроки тощо. Може бути й таке, що пара проходить обряд вінчання без розуміння, що таке християнська родина, і без наміру зростати у вірі та Божій любові (не кажучи вже про легковажне ставлення до подружньої присяги). І хоча в обох випадках Таїнство буде дійсним, однак люди демонструють швидше магічний, ніж християнський спосіб мислення, що, безумовно, тією чи іншою мірою відіб’ється на їхньому подальшому житті. Інколи забобони називають марновірством. Йдеться про те, що ми вже згадали раніше — про збочений надмір релігійності, який вірить у порожнечу, в марноту.
Ідолопоклонство
Перша Заповідь засуджує політеїзм. Вона вимагає від людини не вірити в інших богів та не шанувати їх. А вірити та віддавати шану лише Богові Єдиному. Якщо читати Святе Письмо, там про це згадується постійно — закликається відкидати «їхні ідоли, — золото і срібло, витвори людських рук». «Вони мають уста, але не розмовляють; мають очі, та не бачать». Такі марні (порожні) ідоли роблять і людину марною: «Ті, що їх виготовляють, нехай стануть подібними до них, — як і всі ті, котрі на них покладаються». (див. Пс. 115, 4-5, 8).
«Хто робить бога і виливає ідола, від якого не буде жодної користі?», — каже Господь через пророка Ісаю. І далі Святе Письмо звертає увагу на очевидні речі та примітивне мислення ідолопоклонника, бо не може бути так, що одну частину дерева людина спалює в печі, щоб приготувати собі їжу або зігрітись, а з іншої робить собі бога, щоб той йому допоміг (Іс. 44, 9-20).
Пророк Єремія взагалі порівнює ідола до опудала на баштані і закликає не боятися його, оскільки він сам навіть ходити не може, тому неспроможний заподіяти зла, «та й добра від них не чекайте!». «Але Господь є справжнім Богом, — Він живий Бог, вічний Цар! Від Його гніву здригається земля, а народи не здатні витримати Його обурення». (Єр. 10, 1-10).
Інкультурація чи синкретизм?
Великою небезпекою наших днів є можливість сплутати належну інкультурацію християнства зі синкретизмом. Це може відбутися тоді, коли ті чи ті небезпечні звичаї та елементи язичницького культу або так званих народних традицій помилково вважаються культурним надбанням, невинними звичаями чи всього лиш речами, сповненими глибокого символізму, а не тим, чим вони є насправді — релігійним чи культурним збоченням, яке було сформоване схибленим людським мисленням або ж унаслідок демонічного натхнення. Впродовж віків Церква й справді адаптувала в своїй практиці елементи народних звичаїв чи обрядів, але всі вони були очищені від демонічного характеру, а ті, які не піддавалися освяченню, – відкинені та нівельовані. Саме в цьому і виявлялась належна пастирська турбота над новоохрещеними народами: вберегти їх «від усякого роду зла» (див. 1 Сол. 5, 22).
Ідол – не завжди бовван
Однак ідолопоклонство стосується не лише фальшивих культів поганства. Воно залишається постійною спокусою віри. Воно полягає в обожненні того, що не є Богом. Ідолопоклонство з’являється завжди, коли людина вшановує і прославляє створіння замість Бога – чи то йдеться про богів, демонів (наприклад, сатанізм), чи про владу, розваги, расу, предків, державу, гроші, ідеологію тощо.
Сьогодні багато людей є агностиками. Вони визнають Бога, але вважають Його непізнаним, далеким і непрактичним. Тому живуть так, ніби Його не існує. Це такі собі практичні атеїсти. Інколи вони можуть захопитися своєрідним богошуканням, або ж виявляти повну байдужість до Творця. На кожен аргумент у них є протиаргумент: що, мовляв, достеменно ми нічого не знаємо і ні в чому не можемо бути впевнені. Але це не смирення, а індиферентність. Здебільшого їхнє моральне сумління просто ліниве. Як наслідок, такі люди мають «азбестове» покриття на своїй свідомості, і тому жоден вогник від Святого Духа їх просвітити чи зігріти не може, навіть коли Божу благодать вони відчувають фізично. Бо будь-яку дію Божого Провидіння у своєму житті їм вдається пояснити в природній спосіб, поставити під сумнів та проігнорувати. Так буває досить зручно, але на перспективу людина втрачає найголовніше — саму себе.
Безбожництво
Святе Письмо називає «безумною» людину, яка, бажаючи позбутися страху перед Божим Судом, говорить у своєму серці: «Нема Бога» (див. Пс. 14, 1). Іншими словами, безбожність походить не від якихось серйозних доводів розуму, а здебільшого від розбещеності серця: людина, що віддаляється від Бога внаслідок свого грішного життя, забуває Бога і поступово споріднюється з думками про те, що Його немає. І для неї Бога дійсно ніби не стає. Що зовсім не означає, що така людина не вірить у різні нісенітниці, забобони або лженаукові твердження. Переважно богом для такої людини є вона сама.
У наш час ми частіше зустрічаємо ще один вид безбожності. Це коли людина не вважає себе атеїстом, а, можливо, навіть бере активну участь у житті Церкви, але свідомо порушує Божі заповіді, виправдовуючи себе тим, що Бог такий образ життя насправді схвалює, чи тим, що Він милосердний, або ж тим, що Він насправді інакший, ніж написано в Святому Письмі і вченні Церкви. У цьому випадку також йдеться про безбожництво та ідолопоклонство. Але ідол у такої людини «мислений» — це її помилкові уявлення про Бога, які вона сприймає за істину і згідно з якими живе, зрікаючись справжнього Бога.
Подібними безбожниками є також і єретики. Вони не заперечують існування Бога, як атеїсти, не ставлять Його під сумнів, як агностики. Більше того – вони можуть бути ревними, щирими та високоморальними людьми, але водночас єретики приписують Богу фальшивий образ та перекручують Його заповіді. Саме тому істина ніколи не може бути результатом поєднання єресей, тому що єдність Церкви не може ґрунтуватися на порозумінні (поєднанні) між безбожниками, навіть якщо вони разом молитимуться і називатимуть один одного «братами».
Зневіра
Зневіру ми часто можемо визначити по її плодах. Коли людина перестає вірити в Бога своїм серцем, навіть якщо вона продовжує сповідувати Його своїми устами, в її житті відбувається відхилення в бік покладання надмірної надії на себе, на інших людей або ще на щось. Іншими словами, така людина починає надіятись на себе чи на інших більше, ніж на Бога. Звичайно, є випадки, близькі до клінічних, коли комусь потрібна якісна допомога психолога або ж психіатра, однак більшість людей втрачають надію на Бога здебільшого з інших причин: відсутність пошуку Бога, щирої молитви, належної сповіді; життя в смертному гріху, труднощі в житті, розчарування через інших віруючих (особливо коли це священнослужитель), слабка (часто не навчена) віра, надмірне захоплення тим чи тим політиком або ідеєю… Список можна продовжувати довго.
Дуже небезпечним є відчай, яким дав себе опанувати Юда, що зрадив Христа. У той час, як одні люди надмірно надіються на Боже милосердя, вигадуючи собі «добренького бога», який на все закриває очі, інші взагалі забувають про безмежне Боже милосердя. Як наслідок, вони втрачають будь-яку надію отримати від Бога допомогу, прощення гріхів і спасіння.
Гріхом проти Першої Заповіді є також самолюбство, а ще – любов до створіння, що перевищує любов до Творця. Що мається на увазі? Йдеться про любов, яка заглушає почуття любові до Бога — людина настільки приліплюється серцем до інших людей, тварин або речей, що забуває про Сотворителя. Те ж саме стосується «догоджання людям», коли з якоїсь мирської користі так годять людям, що нехтують догоджанням Богові — і нерідко навіть не задумуються над цим запитанням. То хто тоді є богом для такої людини?
Апостол Павло про це так сказав: «Якби я і досі догоджав людям, то не був би рабом Христа (тобто правдивим послідовником Ісуса)» (Гал. 1, 10).
В іншому місці Святе Письмо говорить: «Користолюбство (жадоба до наживи) є ідолослужінням» (див. Кол. 3, 5).
Ангели і святі
Вшанування ангелів та святих не лише не суперечить Першій Божій Заповіді, але й цілком з нею узгоджується. Бо шануючи святих чи ангелів, ми шануємо благодать Божу, яка в них живе і діє, і через них ми просимо в Бога допомоги. Ми не обожнюємо їх, не віддаємо їм поклоніння, рівного Богові, і усвідомлюємо, що допомагають вони нам не своєю власною силою, а Божою. Саме тому вся шана, яку ми складаємо святим та ангелам, віддається самому Богові, Чию волю вони завжди виконують.
Чому Божі Заповіді важливі?
В одній статті неможливо охопити всі аспекти, яких торкається Перша Заповідь та її застосування. Але подані вище матеріали можуть спонукати нас до роздумів і надати нам поштовх для подальшого пізнання Божої волі, яка є доброю, приємною і досконалою (див. Рим.12, 2). Виконання Божих Заповідей допомагає людині наблизитись до Бога, який є джерелом любові, світла та щастя. Це також допомагає людині уникнути багатьох небезпек та проблем у житті. Коли людина намагається виконувати Божу волю, вона бачить свою слабкість та зіпсутість, що робить її більш смиренною, скрушеною та відкритою для Божої благодаті, єдино якою ми і спасаємось (див. Еф. 2, 5). Саме тому для спасіння потрібна не лише віра, але й діла віри, в тому числі і виконання Божих Заповідей (див. Як. 2, 26).
Ісус Христос навчав про те, якою любов’ю людина повинна любити Бога: «Хто має Мої заповіді та виконує їх, той Мене любить» (див. Ів. 14, 21). Господь поєднує дві речі, які ми зазвичай розділяємо в житті: заповіді і любов. Ми звикли говорити про заповіді, закони, правила, коли йдеться про якісь зовнішні формальні речі в державі, на роботі, в школі… Коли не йдеться про любов чи дружбу. Але спробуйте прочитати, як ще в Старому Завіті псалмопівець у 119 псалмі поєднує людське щастя та стосунки з Богом із виконанням Божих Заповідей: Його слів, закону, повелінь, свідчень, постанов та присудів.
Підготував Андрій Толстой
При підготовці матеріалу було використано:
Катехизм Католицької Церкви, Жовква, 2002
Православний катехізис, Київ, 2012
Також читайте: Яким чином людина порушує Божу заповідь «Не убий!»
Повязані записи
