У перших числах січня цього року завершився збір підписів під двома петиціями на сайті Кабінету Міністрів України, які привернули до себе особливу увагу християн.
Чому так сталося, що обидві петиції не набрали необхідної кількості голосів, якщо врахувати, що за релігійним складом населення України християни різних конфесій складають понад 90%, а отже – близько 31 млн осіб станом на 2024 рік? Чи можна вважати, що зусилля їхніх ініціаторів та команди підтримки були марними? Та й взагалі – чи є сенс створювати та підписувати петиції до влади?
Про це ми поспілкувались зі священником із Ордену Отців Паулінів о. Романом Лабою, який доклав багато зусиль у просуванні петиції до Кабміну. А також поцікавились думкою двох львівських священників — пароха парафії Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ на Сихові о. Ореста Фредини та монаха-домінікаця о. Ігоря Селіщева.
Про що були петиції?
Автор петиції від 3 жовтня 2024 року — мешканка Київщини та служителька неопротестантської громади Юлія Давидюк — звернулася до прем’єр-міністра України з проханням «зробити всі необхідні кроки для якнайскорішого включення “Загальнонаціональної молитви «Отче Наш»” у ефір державного телебачення поруч зі “Загальнонаціональною хвилиною мовчання за загиблими внаслідок збройної агресії російської федерації проти України”».
Автор петиції від 8 жовтня 2024 року — одеський адвокат Віктор Лущак — звернувся до глави українського Уряду «з проханням про надання у безоплатне безстрокове користування частини приміщення площею 304,5кв.м., колишньої католицької школи та семінарії, що знаходяться в м. Одесі, на вул. Буніна, 23 (нині — Ніни Строкатої), історичним власником яких була католицька громада ще в дореволюційні часи».
Зі зрозумілих причин, обидві петиції привернули до себе увагу християн. У першому випадку йшлося про загальнонаціональну молитву, а в другому — про відновлення історичної справедливості та захист від свавілля християнської громади в Одесі. Одеська історія не нова, а «з бородою» та значною мірою сумна, а для багатьох людей ще і вкрай обурлива.
Однак не менш бентежить і результат підтримки петицій. Обидві не досягли мети – необхідної кількості голосів. Звернення щодо молитви набрало 11 638 підписів — трохи менше, ніж 47% від необхідних 25 тис. голосів. А прохання щодо приміщення колишньої католицької школи та семінарії в Одесі набрало 15908 голосів — майже 64% від потрібного мінімуму для того, щоби петиція була розглянута.
Варто зауважити, що до промоції звернення від католиків Одеси долучилися не лише єпископи РКЦ в Україні, але й священники, зокрема відомий християнський (відео)блогер о. Роман Лаба. Для того, щоб привернути увагу суспільства до петиції, священник проявив не лише наполегливість, але й креативність.
Цікаво також те, що згідно з інформацією сайту громадянського руху «Всі разом», петиція про загальнонаціональну молитву була зареєстрована ще й на сайтах Верховної Ради та Офісу Президента. Проте оприлюднили її лише на сайті Кабінету Міністрів України.
Також читайте: О. Роман Лаба розкрив п’ять ознак справжньої декомунізації в Україні
Отче Романе, чому Ви, можливо як ніхто в медійному просторі, перейнялися петицією одеських католиків?
Я не відразу цим перейнявся. Коли я вперше побачив цю петицію, то намагався допомогти єпископу-ординарію Одесько-Сімферопольської дієцезії Станіславу Широкорадюку і записав невелике відео на тему декомунізації та радянської спадщини. Я намагався пояснити, що окрім того, що ми боремося із ворогом на Сході, потрібно теж боротися за оновлення пострадянської України зсередини. Але потім я взявся за інші справи, оскільки працюю в Броварах біля Києва, тож Одеса трохи віддалена від мене. Та через певний час владика Станіслав знову попросив мене допомогти йому в цьому питанні. Тож я за можливості поширював інформацію про цю петицію, але побачив, що справа рухається доволі мляво. І мені прийшла ідея створити ряд коротеньких відео, трохи кумедних інколи — і це почало працювати. А коли я побачив, що це працює, то почав ще активніше включатися в цьому напрямку.
Чи не розчарувалися Ви в тому, що петиція не набрала потрібної кількості голосів?
Не жалкую. Принаймні ми побачили механізми, які працюють. Для мене не стільки важливими були приміщення – хоча вони, звісно, важливі, бо йдеться про питання історичної справедливості, їх свого часу побудували католики. Але для Церкви в цілому будівлі та храми — не найважливіші. Для Церкви найважливішим є народ Божий, який апостол Петро називає «живим камінням» (див. 1 Пт. 2, 5). Мене більше перейняло інше — те, що народ є байдужим, не включається.
Тому навіть якщо ми не набрали необхідної кількості голосів, нам зрештою все ж таки вдалося змобілізувати людей, увразливити їх на певні проблеми — промовити до їхнього серця. А це вже не марно. І сподіваюся, що в майбутньому це теж дасть свої плоди.
Чому, на Вашу думку, люди не проявили великої активності? Особливо якщо врахувати значну кількість християн в Україні і відносно невелику кількість підписів, яка була необхідна для петиції.
Я думаю, треба вказати на кілька причин. Розпочну з поверхневих. На мою думку, ми не відразу належним чином почали наголошувати в медійному просторі на цьому питанні. Нам здалося, що ми одне-друге відео записали, десь дали коментар, і цього достатньо — народ має кинутись і підписати цю петицію. Але люди живуть своїми буденними проблемами — є речі, які для них ближчі, ніж приміщення кафедрального собору в Одесі. Тим більше, що зараз іде війна, народ збирає на дрони, допомагає війську — частина воює, частина забезпечує тил. І справді є багато горя і втрат. Отже, достатньо причин і переживань, якими живуть люди. Тому, щоб досягти результату, потрібно було постійно нагадувати про це, чого ми не робили.
Окрім того, багато людей не відчули, що це їх стосується. На мою думку, це питання особистої зрілості. Я не кажу це задля якогось моралізування, але все ж таки ми, душпастирі, бачимо, що існує велика потреба — формувати людей до зрілої віри, щоби проблеми Церкви в Одесі також стосувалися і мене. Щоб я розумів, що я є частиною містичного Тіла Ісуса Христа — так, як каже святий апостол Павло: «болить один член тіла — страждає все тіло» (пор. 1 Кор. 12, 26-27).
Ще одна з причин, і це також наша вина як душпастирів – що в Церкві переважає патерналізм — це коли священник дуже багато роботи виконує замість мирян, замість того, щоб їх задіювати, замість того, щоб формувати їх до лідерства, відповідальності і т. д.. У багатьох спільнотах миряни приходять лише на Святу Месу або на якусь іншу молитву, і більше майже нічим не цікавляться. Це теж питання нашого формування їх.
У зверненні до Кабміну йшлося все ж таки про приміщення, про квадратні метри нерухомості. І дійсно може здатися, що в період війни не зовсім на часі вести боротьбу за будівлі. І хоча Ви згадали, що питання нерухомості є другорядним для Церкви, але все-таки здається, що воно має чимале значення. Чому для Церкви все ж важливо, щоб у неї була нерухомість, а не тільки люди?
По-перше, це має значення з точки зору історичної справедливості. В Одесі наприкінці XIX – початку XX ст. католики збудували кафедральний собор. Там був свій єпископ, а срібну хрестильницю до цього храму подарував блаженний Папа Пій IX. Поруч збудували духовну семінарію. Потім прийшли комуністи, запанував тоталітарний режим і все це у католиків забрав — украв. Пізніше Україна відновлює незалежність і влада України має визначитись: ми продовжуємо робити те, що творили комуністи, чи ми розриваємо зв’язок із цією гріховною спадщиною і, відповідно, віддаємо накрадене законним власникам, і при цьому максимально поважаємо приватну власність. Тому що приватна власність належить людині за причиною природного права. Тому це так важливо.
Окрім того, приміщення дозволяють виконувати місію Церкви — євангелізацію, катехізацію, працювати з дітьми, там також є францисканський центр, єпархіальне управління… Все це потрібно для активного життя Церкви. Тим паче, зараз, під час війни, Католицька церква разом з іншими конфесіями робить величезний вклад у перемогу: це і благодійна діяльність, і багато іншого… Це дуже потужна діяльність.
Окрім того, Католицька церква робить багато для забезпечення тилу, і не тільки матеріального, але також і емоційно-духовного. Хто має працювати зі сім’ями загиблих воїнів, хто має потішати згорьовану матір, дружину… Хто цим займається? Дуже часто це все лежить на плечах Церкви. І тому я вважаю, що це не є маловажливими питанням навіть в умовах війни.
Ну добре, зібрали 25 тисяч підписів, а що воно дає? Це ж ні до чого не зобов’язує владу. І це зовсім не означає, що ця петиція призвела би до якогось результату.
Я думаю, це одна із причин, чому люди не хочуть підписувати, бо бачать, що це не дає ефекту. Зокрема, таким прикладом була петиція про повернення храму святого Миколая в Києві. Але тим не менше, це потрібно робити, тому що влада має бачити, що люди не знеохотилися, а далі продовжують стукати в двері. Мені здається, що інколи деяким представникам влади саме про це йдеться, щоб люди нічого не робили і не тривожили їх. Водночас люди повинні вимагати відповідальності від влади за її слова та дії. На мою думку, якщо би ми зібрали не 25 тисяч підписів, а пів мільйона, то у владі почухали би собі голову і не змогли би того ігнорувати. Влада все ж таки реагує на електорат та рейтинги. На мою думку, це потрібно робити, тим більше, що це не коштує — за кожний голос на підтримку петиції не потрібно нічого платити, треба лише присвятити трошки часу — до п’яти хвилин, хоча, буває, інколи виникають технічні проблеми, але це не щось непереборне. Тому підтримувати подібні петиції варто.
Також читайте: «Золотоверхий Сихів»: храм Різдва Богородиці – місце, назнаменоване Богом
Отче Оресте, яка, на Вашу думку, причина того, що петиції не набрали достатньої кількості голосів?
О. Орест Фредина: Чому така пасивність – я не знаю. На це може бути багато причин. Може, хтось і не знав про ці петиції, можливо, інформація про них була мало висвітлена в медіа. Наша справа – просити, виголошувати і запрошувати до участі в добрих справах. А вже кожна людина має вільну волю, як на це відповісти: «так» або «ні». Сказати, що ми просто збайдужіли, на мою думку, буде неправильно.
Чи не вказує це на те, що християни в Україні роз’єднані і не вміють відстоювати на державному рівні своїх позицій?
Правдивої єдності нам справді дуже треба вчитися. Мені здається, що ці дві петиції були звернені до всіх людей доброї волі. Але, на мою думку, це краще б спрацювало, якщо би між собою щодо цього порозумілися ієрархи Церков. Об’єднавши зусилля, вони могли заохотити більшу кількість людей. Бо виглядає так, що їх до того питання не залучили.
Наскільки такі ініціативи як підписання петицій чи публічні звернення до влади взагалі потрібні? Можливо, треба тільки молитися за владу та за вирішення проблем?
Сенс завжди є, якщо ми є членами суспільства. Народне віче – це наша давня традиція. Але для того, щоб добрі речі робити, треба вміти організовуватися. Тому кожен такий випадок є корисний для нас, щоб ми вчилися: бачили свої слабкі та сильні сторони. І, якщо хочемо досягти доброго, потрібно бути цілеспрямованими і працювати.
З Вашого особистого погляду, наскільки є доречним поєднання молитви «Отче наш» зі загальнонаціональною хвилиною мовчання?
Тиша — це простір, де можемо слухати Бога. Але в цьому ж просторі ми до Бога молимось. Тому не дивно, що кожен християнин в тому часі (хвилини мовчання) промовляє молитву. Дуже важливо, щоб мовчанка ніколи не була порожнечею, але щоб мовчання давало можливість слухати тишу, в якій присутній Той, яким все живе. Тому стояння розуму, серця перед Богом навіть і без слів може бути молитвою. Та якщо наша країна християнська, я за те, щоб ми за наших героїв молилися завжди і всюди.
Також читайте: О. Ігор Селіщев OP: «Якщо мене зроблять єпископом — на гербі напишу — конкретика»
Отче Ігорю, чому так мало християн підписали петиції? Здається, інформація про них була досить поширеною, зокрема в соціальних мережах.
Минулого року, коли збирали голоси під петицією про повернення храму св. Миколая в Києві, то багато людей стикнулося з технічними перешкодами. По-перше, це ілюзія, що всі сидять в соцмережах. Окрім того, багато осіб старшого віку не знали, як це зробити. Сам процес підписування складний. Більше того, багато хто був переконаний, що підписав, а підпис не з’явився. Складний процес підписання багатьох знеохочує. І третя причина, це вже з моїх висновків: люди підписують петиції, а результату немає — влада їх не розглядає та ігнорує. Тому в людини виникає думка: ось підпишу — і знову нічого з того не буде.
Щодо петиції про молитву «Отче наш», мабуть, подібна ситуація. Окрім того, багатьом людям здається, що варто зосереджуватися на чомусь більше конкретному. Хоча про цю петицію я чую вперше. Мені дивно, що самі протестанти щодо цієї петиції не змобілізувалися — це показує, що, можливо, в них комунікація теж доволі слабка.
Чи не свідчитиме перед державою відсутність цих підписів, що голос християн в Україні можна буде й надалі ігнорувати?
Я боюсь, що станом на сьогодні той формат влади, який ми маємо, взагалі не звертає уваги на ці петиції. Тим більше їм байдуже, чи є активними християни. У нормальній ситуації це мало би значення, але у нашому випадку петиція може хоч сто тисяч підписів набрати, але належної реакції не буде.
Як діяти в ситуації, коли тебе не чують?
Самим розвиватися і чекати наступних виборів. Насправді це комплексне питання — нам треба як державі дозрівати. Бо на людей, які приходять до влади, нема впливу, і в нас же немає можливості їх відкликати. Якби щось таке було, вони більше зважали б на думку людей. Я не можу пригадати, чи хоч одна петиція в такому дусі пройшла?
Петиція щодо повернення римо-католицькій громаді храму св. Миколая в Києві зібрала потрібну кількість голосів.
«Та тільки віз і досі там». Для мене це фікція.
Тоді який сенс у такому інструменті як петиції?
Я можу лише зробити припущення. Мені здається, що це робиться напоказ, можливо, навіть для країн Заходу – мовляв, дивіться, які ми відкриті на думку людей. А для внутрішнього користувача воно не діє — можна ігнорувати і жодних наслідків не буде.
Але деякі священники, зокрема отець Роман Лаба, дуже активно і креативно агітували за підписання петиції щодо католиків Одеси. Виходить так, що є все ж такі ті, хто вірить у силу петицій?
Значить, отець Роман Лаба більший оптиміст у цих питаннях.
Підготував Андрій Толстой
Також читайте: Чи «вся влада від Бога»? Дискусія з отцем-доктором Рафаїлом Турконяком
Єпископ Василь Боєчко: «На нас розлютилися два епіцентри зла»
Пастор Герой: Та чи справді ми хочемо, щоби Бог зупинив зло? (відео)
Повязані записи
