Не всі святі були праведними та благочестивими з дитинства. Досягали святості й безнадійні грішники. Таким був Боніфатій — святий мученик, пам’ять якого Церква вшановує 19 грудня.
Однак Боніфатій, як і більшість людей, не лише грішив – він також мав добрі риси, наприклад, був співчутливим, милостивим та завжди готовим прийти на допомогу. Але водночас Боніфатій був коханцем своєї господині, та, як пише про нього святитель Дмитро Ростовський, «в нечистоті валявся і п’яницею був».
Мабуть, Боніфатію і на думку тоді не могло спасти, що він стане святим. А хіба ми часто не дивимось на себе або на інших людей подібним чином? Ми думаємо, що з такими гріхами, як у мене або у нього чи неї, до Раю не впускають. І ми праві – справді, Святе Письмо говорить, що «не ввійде до нього (Раю) ніщо нечисте, ані той, хто чинить гидоту й неправду» (Об. 21, 27). Але трішки далі по тексту говориться: «Блаженні ті, хто випере свій одяг, щоб мати право на дерево життя…» (Об. 22, 14). Від чого випере? Звичайно, що від бруду, тобто від свого минулого гріховного життя. А в чому вони той «одяг» випрали? Вони «випрали свій одяг, і вибілили його в крові Агнця» (Об. 7, 14). Агнець — це Ісус Христос, жертовне безгрішне Ягня, що взяв на Себе гріх світу (Ів, 1, 36). Тож тільки Він може зробити нечистого чистим, а грішного — святим. І хоча рятує грішника лише кров Агнця, але пере в ній свій одяг він сам.
Одного дня господиня попросила Боніфатія виконати для неї незвичне завдання. Він мав піти в краї, де переслідують християн, та принести їй мощі котрогось із мучеників. Таким чином, Аглаїда, а саме так її звали, хотіла отримати особливе заступництво перед Богом, бо відчувала страх Божий та провину через своє грішне життя. Для цього вона дала Боніфатію золота, щоб він зміг за потреби викупити мощі мучеників у їхніх катів.
Хтось може дуже здивуватись. Жінка, яка чинить розпусту зі слугою, замість того, щоб змінити своє грішне життя, шукає допомоги в мучеників, бажаючи отримати їхні мощі. Інколи так буває, що людина починає свій шлях до Бога у незвичний для нас спосіб. Ми знаємо, що для прощення гріхів треба покаятися та повірити в Євангеліє, опісля охреститися і жити в єдності з Христом. А якщо ти вже християнин, то для навернення існує церковне таїнство покаяння — сповідь. Ми не знаємо думок та почуттів Аглаїди, але можемо припустити, що вона відчувала своє безсилля та певною мірою розпач через те, що не могла перестати грішити, не знала, до кого звернутись по допомогу, або не могла нікому довіритись. Тому звернула свій внутрішній взір на святих, і саме мучеників. Бо християни третього століття високо цінували людей, які переносили страждання за віру в Христа. Слово «свідок» і слово «мученик» – це одне і те ж саме слово грецькою мовою. Неможливо бути учеником Христа і не бути Його свідком, і неможливо бути Його свідком – і не бути більшою чи меншою мірою мучеником за віру в Нього. Про це ще писав апостол Павло: «Адже ВСІ, хто В ІСУСІ ХРИСТІ бажає жити благочестиво, будуть переслідуванні». І додає: «А лихі люди і шахраї матимуть успіх у злому, обманюючи й самі будучи обмануті» (див. 2 Тим. 3, 12-13). Саме тому, якщо людина не мала відчутних утисків за свою віру та побожне життя, у ті часи її не вважали повноцінним християнином. Ті, хто йшов на компроміси зі своєю совістю та ворожим до Бога світом, були в очах вірних здебільшого «лихими людьми» і «шахраями», які, згідно слів Христа, служать «Богу і мамоні», а це неможливо (див. Мт. 6, 24).
Тож Аглаїда була літеплою християнкою, але в її серці жевріла надія на Боже милосердя, яке вона прагнула отримати через заступництво відданих Богу християн, що не «злюбили свого життя навіть до смерті», перемігши диявола та ангелів його «кров’ю Агнця та словом свого свідчення» (див. Об. 12, 11). Тому не варто гасити жодної Божої іскри в своїй душі і в душах інших людей. Краще роздмухайте цю жаринку богошукання своєю молитвою. Бо, за словами Христа, навіть віра розміром із гірчичне зерно може переставляти гори (Мт. 17, 20). Ці слова виповнилися і в житті Аглаїди та Боніфатія.
Коли Боніфатій зі своїми супутниками вже залишав дім, то, розуміючи складність свого завдання, дещо саркастично сказав Аглаїді дивні слова:
«Що буде, пані, коли не зможу знайти десь якогось мученика? І якщо моє тіло, за Христа замучене, до тебе принесуть, чи приймеш його в честі?»
Аглаїда посміхнулася, як уявила, що цей блудник, який любив добре випити — святий. Відчувши його скептичне ставлення, вона дала йому настанову порядно себе поводити в дорозі, наголосивши, що мощі — це велика святиня.
Однак Аглаїда не бачила того, що було далі та що відбувалося в серці її слуги. В дорозі на Боніфатія зійшов Божий страх, який пробудив його совість. Він почав аналізувати своє життя і йому захотілося позбавитися від того всього гріховного бруду, яким він був обмазаний з ніг до голови.
В таких роздумах, молячись до Бога, Боніфатій приїхав у місцевість, де публічно катували християн. Це був Тарс в Килікії. Він прийшов на майдан, де натовп спостерігав звірства, які чинилися над християнами. Описувати їх зараз не будемо, однак рівень тортур і знущань перевершував усіляку уяву людини зі здоровою психікою. Коли Боніфатій побачив, з якою мужністю християни терплять муки, то був приголомшений та глибоко зворушений. Він підійшов до скатованих учеників Христових: одних він обнімав, а інших цілував у ті частини тіла, які у них залишились.
Суддя та присутні помітили незвичну поведінку подорожнього та поцікавилися, хто він такий. У відповідь вони почули: «Я — християнин». Після того Боніфатій назвав своє ім’я та сказав, що приїхав з Рима. Суддя наказав йому принести жертву ідолам та забиратися геть, але Боніфатій категорично відмовився це зробити. Звісно, це викликало невдоволення у присутніх: Боніфатія зв’язали, підвісили та жорстоко били. Суддя пропонував йому одуматися, однак слуга Аглаїди відмовлявся. Катування продовжились так, що неймовірна жорстокість обурила присутніх, і вони прогнали суддю. Проте вранці кати продовжили справу. Коли Боніфатій почув, як суддя насміхається з Христа, то не зміг змовчати і висміяв поклоніння неіснуючим божкам.
Зрештою Боніфатію стяли голову, і тоді з його рани потекли кров з молоком. Побачивши це та інші чуда, багато людей навернулося.
«Таким був кінець Боніфатія святого , і те, що, ішовши з дому в дорогу, перед господинею своєю казав сміючись, те виявилося правдою, слово стало ділом», — говорить Житіє мученика.
Все сталося настільки швидко, що ті, хто супроводжував Боніфатія, не знали куди він подівся та вже почали думати, що він десь загуляв. Після двох днів пошуків вони зустріли чоловіка, який розповів їм про випадок із Боніфатієм. За описами це мав бути саме він. Але колеги Боніфатія не могли в таке повірити, щоб гультяй постраждав за Христа. Та коли їх привели на упізнання і вони побачили тіло Боніфатія — сумніви розвіялись у той момент, як до нього приклали голову. В якусь мить їм навіть здалося, що Боніфатій відкрив очі і лагідно усміхнувся їм. Чоловікам стало дуже соромно за те, що вони так погано думали і говорили про мученика, тому зі скрушенням почали просити у нього пробачення.
Викупивши тіло, вони намастили його пахощами, обвили чистими плащаницями та вклавши в ковчег, помандрували додому — в Рим. Коли вони вже підходили до міста, у сні Аглаїді з’явився ангел зі словами: «Прийми того, хто був колись слугою тобі, нині ж братом є нашим і співслужителем. Прийми того, що рабом був твоїм, нині ж — пан твій, і благочестиво вшановуй його, бо є охоронцем душі твоєї і захисником життя твого».
Зі сльозами та вдячністю Богові Аглаїда збудувала на своєму полі поблизу Рима церкву, де помістила чесні мощі святого мученика. Однак заступництвом Боніфатія втішалася не вона одна, на гробі святого почало відбуватися багато чудес і зцілень. Зрештою Аглаїда роздала весь свій маєток вбогим та прожила останні 15 років свого життя у великому покаянні. Її поховали поруч із Боніфатієм. «Один кров’ю омив гріхи свої і вінця мученицького сподобився, друга ж сльозами і суворим життям очистилася від скверни своєї і стала оправданою і непорочною перед Господом нашим Ісусом Христом», — повідав автор Житія.
Ось так діє Божа благодать в житті людини, яка відгукується на неї, нехай навіть не в зовсім «канонічний» спосіб. Як тут не згадати слова Ісуса Христа про те, що «не здорові потребують лікаря, а хворі». «Я прийшов кликати не праведників, а грішників» (див. Мк. 2, 17). Святий Боніфатій відкрив своє серце для Божого світла, його сповідальницею стало місце катування, а «сповідником», перед яким він визнав свою віру — жорстокий кат. Його духівниками були інші християнські мученики, які показали йому, що існує насолода вища, ніж гріх.
А хтось ще каже: «навіщо вшановувати мощі святих?». Бо ж як гріх, подібно хворобі, шириться, передаючись від однієї людини до іншої, так і святість, подібно до ліків, які дарують безсмертя, передається через посудину тіл святих — і при їхньому житті, і по їхній смерті. І як праведник, який під кінець свого життя відступає від правди, втрачає все, що роками отримав від Бога, так і грішник, який навертається, за короткий час може зійти на найвищі висоти Неба (див. Єзек. 3, 20-21; 18, 21-24). Життя святого мученика Боніфатія та Аглаїди про це свідчать найкраще. Святий мучениче Боніфатію і свята Аглаїдо, моліться за нас!
За основу взято розповідь з Житія святих святителя Дмитрія Ростовського (Туптала).
Підготував Андрій Толстой.
Повязані записи
