«Якщо язичник, який ніколи не пізнав Євангелія, живе по совісті й відкритий до прийняття Істини-Христа, то його релігія не врятує його. Бо інші релігії не несуть у собі ніякої спасительної сили. Якщо послідовник інших релігій і отримує спасіння, то не завдяки цим релігіям, а всупереч їм», — пояснює о. Ян П. Струміловський для Opoka.
Питання релігійного релятивізму* та індиферентизму** не є новим. З ним активно боролися ще при зародку модерністської єресі***. Проблема значно загострилася після Другого Ватиканського Собору внаслідок неправильного тлумачення Догматичної Конституції про Церкву Dei Verbum. Вчення про кола приналежності та призначення Церкви, прочитане в ключі герменевтики розриву, прорвало греблю, спричинивши потік релятивістських теорій релігії. Сильною реакцією на цю бурхливу течію стала Декларація Dominus Iesus. Однак ця декларація, здається, значною мірою пішла в небуття.
(*релятивізм – морально-ціннісна позиція, згідно з якою будь-які норми та цінності є відносними і рівноцінними (рівно-не-цінними), оскільки не існує критерію чи системи, яка б визначала їх істинність; на практиці для таких людей істини не існує, що таке істина визначає більшість, або істинним є все, навіть взаємовиключні речі та поняття, ред.
** індиферентизм в житті людини робить її байдужою стосовно пошуку істини та визначення життєвих принципів, в тому числі релігійних переконань; часто індиферентизм є породженням пристосуванства або кар’єризму; на практиці саме індиферентизм найчастіше породжує в сучасному світі так звану релігійну толерантність у її крайніх проявах, ред.
***модерністська єресь навчає, що істина може змінюватись (н-ад: вчора гріх, або єресь – сьогодні вже ні), для того, щоб замаскувати свій відверто хибний напрямок думки модерністи називають ці зміни «розвитком доктрини», підміняючи саме це поняття, оскільки у їхньому випадку «розвиток» пориває зі Святим Переданням та суперечить вченню Євангелія та Церкви; модерністи плекають релятивізм та індиферентизм, а людей, які відстоюють традиційне вчення Церкви таврують як фанатиків, невігласів та бунтарів, – ред.)
Секуляризована теза про спасіння
Але, можливо, у твердженні, що всі релігії ведуть до Бога, є зерно правди, а може, і вся правда? Чи не дихає радикальний спасительний ексклюзивізм Церкви якоюсь пихою і самовдоволеністю? Одне можна сказати напевно: твердження «всі релігії ведуть до Бога» містить певну постульовану й важливу істину.
А саме: метою прагнення людини є Бог. Людина потребує Бога. Без Бога немає спасіння. Це важливо, оскільки в пасторальному просторі вчення про спасіння дедалі більше наголошує на людській повноті (реалізованості).
Це може призвести до богослов’я чи сотеріології без Бога, або до ідеї, що Бог є лише інструментом спасіння, тоді як насправді Бог є метою, а людська реалізація — наслідком. Тому в церквах ми можемо почути, що щастя — це найважливіша річ, а досягнути щастя можна лише через Бога, а, отже, Бог є інструментом спасіння. А якщо хтось знаходить щастя без Церкви — просто будучи доброю людиною — ми іноді можемо почути, що така людина нібито близька до спасіння, тому що вона близька до реалізації в добрі. Якщо вона хороша людина, то їй не обов’язково потрібна Церква і Євангеліє. І треба визнати, що такі секуляризовані та помилкові тези, на жаль, проповідуються все частіше. І раптом ми чуємо, що Бог є метою (від Папи Франциска у вересні ц.р. в Сингапурі, ред.) — із заувагою, що всі релігії це шлях до Нього. Спробуймо розглянути цю тезу.
Як то було в Раю
Людина дійсно створена таким чином, що не може знайти задоволення ні в собі, ні в сотвореному світі, а тільки в Богові. Вона єдине створіння, яке Бог захотів для себе.
Тому для людини не існує повноти життя поза єднанням із Богом. Мета полягає не лише в тому, щоб жити поруч з Богом, йти назустріч Богові чи перебувати дружбі з Богом — мета полягає в тому, щоб жити Богом, жити Його життям, з’єднатися з Ним.
Спочатку Адам був просто сотворений. Сотворений орієнтованим на Бога. Можна сказати, що подібно до того, як людина створена з певними інстинктами, такими як інстинкт самозбереження чи підтримки життя, або глибоке бажання продовження роду, побудови стосунків і т.д., так само її найбільшим устремлінням і прагненням перед первородним гріхом було стремління до поєднання з Богом. Адам вже мав завдаток задоволення від самої цієї спрямованості та прагнення. Це означає, що він не тільки жив поруч з Богом, не тільки знав Бога як сторонній спостерігач, але вже пережив і володів у зародку Божим життям. В Едемі Бог не тільки був поруч з Адамом, але й перебував у ньому — тобто Адам володів даром освячуючої ласки (благодаті). Благодать — це саме життя Бога в нас — це Бог, який вже огортає наше єство і ділиться з нами своїм життям.
Гріх спричинив втрату цього дару. Через первородний гріх Бог перестав жити в Адамі. Найбільшим наслідком гріха є саме це розділення. Адам перестав жити життям Бога. Однак його природа з погляду призначення не змінилася. Він як і раніше не міг знайти задоволення поза Богом. Однак через гріх він забув Бога. Він став нечутливим до Нього. Його розум притупився, і він перестав природно розпізнавати свого Творця. Його воля була деформована. Тому вона продовжувала бажати задоволення, але вже не помічала, що це задоволення було поза нею і що воно було в Комусь іншому. Наслідки цього гріха впливають на всіх нас. Ось чому Бог не є для нас очевидним і чому, хоча ми бажаємо чогось «все більше» поза нами, ми не усвідомлюємо собі спонтанно, що це бажання може знайти сповнення тільки в Богові. І тому, оскільки через гріх ми притупили духовні чуття, навіть якщо ми вже повернули собі стан освячуючої ласки – тобто Божого життя в нас – для нас це не ясне, очевидне і відчутне (ми переживаємо цей стан найчастіше лише вірою та миром в совісті, ред).
Отже, людина після гріха стала порожньою, без можливості досягти повноти – адже вона існує тільки в Бозі. Також людина після гріха не здатна віднайти(сь) і повернутися до Бога власною силою та здібностями. А без цього віднайдення, зустрічі і поєднання вона не може пережити власної повноти.
Спасіння не полягає (лише) в інтелектуальному з’ясуванні того, хто є істинним Богом
Дехто, однак, стверджує, що сама природа веде їх до Бога і дозволяє їм пізнати Творця. Очевидно, що це помилкова думка. Природа, як і взагалі все створене, не може поєднати з Богом, вона не є шляхом, що веде до зустрічі з Ним і не дає нам переживання і єднання з Ним. Бо створена природа кардинально відрізняється від Творця. Так, творіння може нам щось розповісти про Бога — але тільки в дуже вузькому і обмеженому вимірі.
Якщо бути точним, то природа — це слід Бога. У творінні ми бачимо, так би мовити, відображення Божої присутності. Тому, споглядаючи творіння, людський розум з його природним світлом може прийти до істини, що Бог існує.
Якщо у творінні є краса і порядок, то повинен бути архітектор і дизайнер цієї краси. З порядку, величі і краси творіння ми також можемо пізнати деякі якості Творця – що Він єдиний, що Він всемогутній, добрий тощо. Це пізнання, однак, не є простим чи очевидним, і все це через первородний гріх. Воно також є лише зовнішнім знанням. Тобто світ розповідає нам про Творця, але не дає нам Його присутності, так само, як слід на снігу розповідає нам про того, хто його залишив, але не дає доступу до цього когось.
Отже, світ розповідає нам про Бога, але не веде нас до Нього. Він інформує нас про Нього, що має пробуджувати нашу тугу за Творцем, але не дозволяє нам доторкнутися до Нього. Це стосується, звичайно, всього творіння, а не лише матерії. Тому не тільки шум дерев, велич гірських вершин, простори неба чи глибини океанів не зв’язують нас з Творцем, але й переживання гармонії природи, її первозданності, порядку, краси чи переживання добра і любові не дають нам доступу до Бога, а лише розповідають нам про Бога.
Так, також добро і любов не єднають нас з Богом, бо вони є чимось створеним і вродженим. Добро – це універсальний принцип буття, універсальний відбиток Богоподібності, закарбований у творінні. Любов – це акт волі, спрямований на іншу людину – акт, який стає можливим завдяки тому, що людина створена на образ і подобу Божу – але не є Богом чи якоюсь Божою субстанцією.
Природна любов – це щось відмінне від надприродної любові, якою є сам Бог. І ця надприродна любов не може бути викликана або навіть відкрита самою людиною.
Тому творіння не дає нам Бога, якого ми втратили через гріх. Тому для нашого спасіння, тобто для того, щоб віднайти і примиритися з Богом, було необхідне воплочення. Сам Бог, Син Божий, мав стати людиною, щоб спасти людину. Для нашого спасіння не вистачило б навіть об’явлення, яке було би лише розповіддю про те, ким є Бог. Бо спасіння полягає не в тому, щоб ми інтелектуально з’ясували, хто є істинним Богом, а в тому, щоб ми стали учасниками Його життя. У строгому сенсі, спасіння повністю і остаточно здійснилося в Христі. Він і є спасіння. Він — реалізоване Царство Боже. Він — людина, основою існування і життя якої є Бог. Він є, як каже апостол Павло, повнотою Божества тілесно. Христос, таким чином, по суті, є повнотою Адама. Він — Людина, в якій божественне і людське без плутанини співіснують в абсолютній єдності. Тому в Ньому є Життя і Воскресіння.
Чому немає спасіння поза Христом
І тут ми досягаємо глибини істини про спасительну унікальність Христа і Церкви. Зрозуміло, що поза Христом немає спасіння, бо Він один є тим «місцем» і «подією», в якій переплітається божественне і людське. Унікальність Церкви, однак, полягає не лише в тому, що Церква є релігійною інституцією, покликаною цим унікальним Христом. Якби Церква була лише творінням, заснованим Христом, говорила правду про Нього, але весь час залишалася чимось зовнішнім по відношенню до Нього — вона не могла би дати нам спасіння.
Між тим, Церква не є чимось окремим від Христа. Справді, Церква — це Христос; Церква і Христос — одне ціле. Тотожність тут, звичайно, не є абсолютною. Церква — це Тіло Христове. Христос є Главою Церкви. Отці говорили, що Церква і Господь Ісус становлять єдиного Христа. Через цю органічну єдність Церква насолоджується життям свого Глави. Церква — це Тіло, в якому присутнє божественно-людське життя Христа.
У Церкві зберігається божественний депозит істини, що становить тожсамість Христа. У Церкві вирує Його життя. У Таїнствах ми переживаємо дію Його божественно-людських містерій. Через органічну єдність Христа і Церкви, в Церкві людина має доступ до життя Бога. Однак через свою відносну нетотожність — Церква є Тілом, що належить Главі, — Церква у своїх членах, навіть найбільших і найшляхетніших, не має влади визначати життя Церкви, формувати її доктрину і звичаї. Всі члени цього Тіла мають обов’язок послуху Главі, якою є Христос.
Зерна істини в інших релігіях
У наведеній вище істині найгостріше проявляється догматичний принцип, що поза Церквою немає спасіння. Але ж останній Собор говорить про кола приналежності і призначення. Зрештою, вже святий Августин не ототожнював абсолютно спільноту спасенних (Civitas Dei) з видимою Церквою. Тож що ми повинні думати про це?
По-перше, в Dei Verbum (автор можливо мав на увазі соборову декларацію Lumen gentium, ред.) слід чітко зазначити відмінність між колами належності та колами призначення. Кола приналежності охоплюють тих, хто охрещений, але не має повного сопричастя з Католицькою Церквою. Зрештою, Хрещення — це Таїнство, яке прищеплює людину до Христа. Відсутність єдності у богослужінні, Таїнствах, депозиті віри і послуху ієрархії порушує цю єдність. Кола приналежності, отже, не кажуть, що інші конфесії є частиною Церкви, але що вони приналежать — зберігають єдність в одних сферах, але в інших аспектах ця єдність порушується. Однак ті елементи, які становлять реальні засоби спасіння — такі, як Євхаристія у православних, становлять реальні елементи, що належать Церкві і приносяться їй, що ними користають вірні цих конфесій. Тому ці спасительні елементи повинні бути не стільки причиною нашого вдоволення і пошуку єдності в них, як вже реалізована мета, скільки відправною точкою для відновлення повної єдності.
Бо Церква Христова не є якоюсь конструкцією, що існує між різними християнськими конфесіями, не є якоюсь духовною сутністю, більш чи менш втіленою в різних християнських спільнотах, але Церква Христова, як нагадує нам декларація «Dominus Iesus», має своє реальне та історичне втілення в Католицькій Церкві.
Що стосується кіл пов’язаних з Церквою, то вони стосуються тих, хто перебуває повністю поза Церквою. Тим не менше, релігії, що перебувають у цих пов’язаних колах, можуть насолоджуватися певними елементами істини, що сяють у них, які також поділяє Церква. Але що це за істина і яке її значення?
Твердження про насіння правди, знайдене в колах, які пов’язані з Церквою, сходить до вчення святого Юстина про насіння Логосу, яке було розсіяне по всьому світу. Ці зерна Логосу, однак, не являли собою якесь альтернативне одкровення поряд з Воплоченням Христа. Вони означають насіння правди, розсіяне в природі, яке може розпізнати людський інтелект. Таким чином, вони є філософськими істинами. Вони збігаються з тим, що ми говорили про пізнання Бога через Творіння. Ці зерна говорять про те, що Він існує, що Він Єдиний, що Він всемогутній і що Він є джерелом і метою людини і творіння.
І саме на ці елементи посилається Dei Verbum, стверджуючи, що саме такими зернами істини є, наприклад, монотеїзм великих релігій. Однак ці зерна правди, як і природа, розповідають про Бога, але не дають доступу до Нього. Усі релігії, окрім християнства, у своїх «правдах» не здатні вийти за межі правди, яку людський розум може осягнути завдяки своєму природному світлу. Якби релігії змогли хоча б найменшою мірою переступити цей поріг, це неодмінно мало б два наслідки. По-перше, якби поріг природи в об’явленні істини про Бога був переступлений в релігії, це означало б, що ця релігія є істинною релігією, тобто, що вона була об’явлена Богом – іншими словами, що вона є Його ініціативою. А якщо так, то, по-друге, така релігія справді несла б у собі потенціал спасіння – тобто, справді являла б собою шлях до Бога.
Але хтось може сказати: ну і що? Хіба Богу не може цього робити? Так, може. Але тоді християнство виявилося б фальшивим. Бо саме Христос об’являє нам, що немає іншої Брами і немає спасіння ні в кому іншому, як тільки в Ньому одному. Отже, маємо роз’єднану альтернативу: або спасіння є тільки в Церкві, або спасіння є у всіх релігіях, окрім християнства, бо такий стан речей фальсифікував би істину Церкви і Євангелія.
Інші релігії не спасають
І тут виникає ще одне питання. Чи такий сильно зв’язок між спасінням і Церквою не означає, що формальна приналежність до інституції Церкви є обов’язковою для спасіння?
Що ж, це правда, що поза Церквою немає спасіння. І навіть якщо іновірний здобуде спасіння відомим лише Богові способом, поза видимою Церквою в земному житті, то на Небі він (однаково) буде членом прославленої Церкви. Навіть спасенний мусульманин на Небесах буде частиною Тіла Христового, в якому він матиме доступ до Отця – і тому більше не буде мусульманином.
Однак, оскільки спасіння невіруючих людей, які не з власної вини не пізнали Христа, можливе, ми не повинні робити висновки про спасительний потенціал інших релігій. Церква вчить, що не інші релігії спасають. Навіть зерна істини, що містяться в цих релігіях, не спасають, бо вони не виходять за межі природної правди про Бога. Не спасають і добрі діла – бо добро також є на стороні творіння. Не спасає і вроджена любов – міжособистісна любов, бо вона не є тотожною з Богом. Церква вчить, що можливість спасіння для невіруючих ґрунтується на тому, щоб діяти по совісті.
Бо совість – це святилище в людині, де людина розпізнає те, що походить від Бога. Сумління – це закарбоване в нашому серці почуття, яке дозволяє розпізнавати Істину. Тому, якщо людина гнобить своє сумління і діє всупереч йому, вона стає все більш сліпою до правди і все більш схильною відкинути Євангеліє, коли почує його. Натомість якщо людина слухається свого сумління, вона стає все більш чутливою до істини, і це дозволяє нам припускати, що, почувши Євангеліє, її сумління розпізнає в ньому Вічну Істину. Однак, і на цьому варто наголосити: догматом є спасіння через щеплення до Христа, який відкриває доступ до Отця. Спасіння невіруючих – це не догмат, а сильна теза, що випливає зі спасительної волі і справедливості Божої.
Однак навіть якщо язичник, який ніколи не знав Євангелія, але живе по совісті, формує своє серце так, що воно стає відкритим і доступним для прийняття Істини – Христа, він аж ніяк не спасається своєю релігією. Бо інші релігії не несуть в собі ніякої спасительної сили, вони жодним чином не ведуть до Бога. Тому якщо послідовник інших релігій і отримує спасіння, то не завдяки цим релігіям, а всупереч їм.
Про автора: Отець Ян П. Струміловський OCist – доктор догматичного богослов’я, викладач Вищої семінарії в Катовіцах-Паневниках. Він займається теологією краси, тринітарною теологією та христологією, а також теологічною теорією пізнання, особливо в екзистенціальному та естетичному аспектах, а також її зв’язками з сучасною філософією та емпіричними науками.
Також читайте: Відрізнити запах ладану від диму сатани в Церкві
Християнство — це не наївний «добролюдизм». Йдеться про Бога
Сон сестри Агнеси з Акіта: «Чому це Бог в Трійці мав би бути єдиним Богом?»
Повязані записи
