Галина Помилуйко-Недашківська є не лише співавтором останньої книги Ірини Фаріон «Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті», а і її близькою подругою. Більше того, знайомство з Іриною Фаріон допомогло пані Галині повернутися до свого українського коріння.
Як саме це сталося? Які враження отримала Ірина Фаріон після присутності на традиційній латинській Месі у львівській катедрі? Яке місце займала віра в Бога в її житті? Чи сумісний радикалізм Ірини Фаріон з християнським світоглядом? Та що чекає на вбивць львівської мовознавиці? Про це все та інше Галина Помилуйко-Недашківська розповіла в інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова».
Додамо, що пані Галина є філологом, літературознавцем.
Андрій Толстой: Пані Галино, ким Ви себе більше відчуваєте: львів’янкою чи киянкою?
Галина Помилуйко-Недашківська: Чернігівкою (усміхається). Насправді на це запитання складно відповісти, бо моє життя тісно переплетено зі Львовом, власне завдяки Ірині Фаріон. Я народилася та закінчила школу в Чернігові, опісля — навчалася та працювала в Києві. А у Львові сталися дивовижні події у моєму житті — моє вінчання, сюди також було переведено мого духівника, і коли я матиму дітей, то планую хрестити їх також у Львові.
Дуже багато подій – власне духовного характеру, а не земного – пов’язано зі Львовом. Так само, як і моє повернення до себе — до української себе. Бо, мабуть, ви розумієте, яка була мова в Чернігові, відповідно як я була відірвана від власного коріння. Навіть коли я йшла до школи, більшість класів, хоч це вже у часі незалежности, були російськомовними. Але тато своїм вольовим рішенням, не знати звідки, вирішив, що має бути саме український клас.
Київ — така сама історія, не дуже відмінна від Чернігова. Моє повернення до українського коріння відбувалося великою мірою через Ірину Фаріон. Ми зналися чотири роки, але ці взаємини були дуже глибинними, бо коли вона прийшла на моє вінчання, це була лише друга чи третя наша жива зустріч. Тепер мене зі Львовом також пов’язує Личаківський цвинтар.
Достеменно як із мовою: мої архаїчні північні поліські говірки та ваші південно-західні галицькі посплітались у XVII ст. і породили те, що стало фундаментом майбутньої української літературної мови. Так само я відчуваю, що в Києві в мені ніби сплелись — і Чернігів, і Львів.
Розкажіть більше, як відбулось Ваше повернення до українства, і як це пов’язано з Іриною Фаріон.
Вона не була моїм викладачем. Це було особистісне спілкування. Моя дорога до українськости йшла через стежини інших культур та мов. Я філолог за освітою, мій фах — французька та англійська мови. Мовою мого буденного спілкування була російська. Я почала повертатися до схованої в мені українськости, як мала років 25, коли не більше.
З російської на українську я поволі переходила, перекладаючи філософські та богословські статті для часопису Verbum, який видавав Інститут релігійних наук ім. Св. Томи Аквінського в Києві. Опинилася я там, бо відчувала потребу зрозуміти суть віри. Мене вабили класичні мови: грецька, латина, біблійний іврит, а також філософія і теологія… З одного боку, в такий спосіб довершувалася інтелектуальна частина мого навернення, бо я мала розуміти, в що я вірю, а з іншого боку – тривав духовний процес, такі бо зміни відбуваються не тільки крізь розум.
На роботі, в Київському національному лінгвістичному університеті, я здебільшого мала справу з европейськими, романськими мовами, ширше – культурами й літературатурами. Це був класичний контекст. Утім українськість лишалася на маргінесі.
Відтак я неочікувано почала дивитися та слухати Ірину Фаріон, і ще до моменту особистісного контакту з нею помітила в ній правдиву любов до свого. Я таке надто мало в кого бачила, тоді як такі речі помічаю. Здебільшого я спостерігала, як люди для інших і себе самих намагаються зобразити любов до українського, задля вигоди для себе, саме тоді, як змінюється суспільно-політичний вітер. Ми були свідками цього після лютого 2022 року, коли це відбулося ніби масово, а потому в багатьох почався відкат. Для деяких «любов до свого» — лише суспільна функція, без глибинних прив’язаностей. І навернути мене, краще скажімо — повернути до свого (аби не змішувати слова з сакральної царини зі світською), віднайти те, що було глибоко заховано — той ген українця в духовому вимірі — напевне, тільки вона й могла. Тому, коли ми почали листуватися, дуже швидко це переросло в близькість.
Тобто Ви щось написали Ірині Фаріон?
Я лишила їй спершу публічний коментар, на який вона розлого відповіла. А далі розпочалась історія наших особистісних взаємин, і так сталося, що остання її книжка вийшла у співавторстві зі мною. Опріч текстів, у ній багато моєї графічної роботи. Раніше я цим професійно не займалася. А розпочалось все, коли я з чистого надиху намалювала зображення для її проєкту «Протианглізм» на YouTube, де Ірина Фаріон брала той чи той бездумно запозичений англізм, аналізувала його історію в англійській мові та пропонувала питомий український відповідник. Я їх малювала. На перше зображення, тоді ми ще мало зналися, вона написала мені, що це саме те, що треба. Дивовижно, але з цього постала наша спільна, а її остання прижиттєва, книга де намальовані всі 100 слів. На початку війни, коли в найтяжчі перші місяці я жила в неї, ми почали текстові і графічні частинки збирати в книгу, яка народилася в останні дні 2023 року. Наступні пів року ми їздили Україною, презентуючи її…Остання презентація відбулася 30 червня. Ось так замкнулося коло…
Я пригадую Страсну П’ятницю 2022 року. Спочатку був римо-католицький Великдень, і ми разом ходили на Пасхальне Тридення, а в один із днів були на Богослужінні в каплиці Розена. Відтак, оскільки вона греко-католичка, зустріли Великдень за східним календарем. Ми тоді, ніби у власному паломництві до плащаниці, обійшли ледь не всі храми середмістя. Пам’ятаю, як рясно дощило. А ще пригадую, що, крім Гарнізонного храму, в церквах було сливе порожньо. Мене це трохи подивувало, здавалося бо – війна, а це Галичина, мало би бути геть инакше, ніж в Києві.
Та й, зрештою, моє вінчання – нетипове навіть для Львова. Це був 2021 рік, вересень.
Чим саме воно було нетипове?
Це була традиційна латинська Меса, яку відправляв отець Ігор Ґнюс, домініканець. Та спочатку треба було отримати дозволи, враховуючи, що все мало звершитися в одній із каплиць латинської катедри Львова. Річ у тому, що я була охрещена в православ’ї, але не мала там жадної практики, чи то пак формації, моя ж родина була радше атеїстично-агностична. Тому наверталася я, як вже казала, у свідомому віці.
Одначе, згідно канонів, якщо людина возз’єднується з Католицькою церквою в Україні, її автоматично зараховують до греко-католицтва. Так є навіть тоді, коли вся релігійна практика, як у нас із чоловіком, суцільно закорінена в римо-католицьку традицію. Це було зрозуміло сто літ тому, коли, приймаючи католицький Символ Віри, людина, початково вкорінена у східну церковну традицію, не мусіла її змінювати на західну. Обрядова форма лишалася її рідна. Проте це дивно нині, коли левова частина навернених приходить до Церкви з безвір’я.
Вінчатися ми воліли в старому риті, ще й у Львові, у отця Ігоря, в катедрі. Тому спочатку нам треба було отримати дозволи від греко-католицького духовенства (василіян на Львівській площі) у Києві, які делегували нашу справу до Львова, в церкву Андрія. Відтак нашу справу розглядав його екселенція Мечислав Мокшицький. Нам видавалося, ніби о. Ігор зробив справжнє маленьке чудо, позаяк ще за два тижні до вінчання ми не мали певности, що воно відбудеться.
На вінчанні у Золотій каплиці катедри був дивовижний хор, який зібрав пан Андрій Шкраб’юк. Спів лунав ще догригоріянський — з відчутним грецьким шлейфом, може, дещо з вірменськими відтінками. Наживо це виконання проймало до мурах. Я пам’ятаю, як бачила відбиток саме цього відчуття на Іриному обличчі — наскільки це її пройняло, попри те, що мова була латинська, а Літургія за формою була їй незнайома.
Отже, для Ірини Дмитрівни не було застережень піти на римо-католицьке богослужіння до катедри? Бо в багатьох могло скластися враження, що вона ходила до церкви, яка пов’язана виключно з українським контекстом.
Сама би вона, напевне, не пішла. Вона пішла зі мною. Ось цю межу треба провести. Звісно, коли ми були на Месі в каплиці Розена, це була Служба українською мовою. Бо в катедрі під час Пасхального Тридення здебільшого тривала Літургія польською. А отці-домініканці служили в каплиці Розена українською.
У Києві инакша історія, ніж у Галичині — обернена: там теж є Служби польською мовою, але вони не панівні, переважає українська, позаяк більшість вірних римо-католиків новонавернені з атеїзму абощо. А у вас инакше — досі звучить тема про «польську церкву»… Про цю відмінність я також говорила Ірині. Вона була греко-католичкою, з сім’ї, де в підпіллі правили Службу Божу. Хата, де вона зростала, була простором, де служать Літургію, де звершуються Таїнства — її родина була дуже релігійна, і це сильно вплинуло на її формацію.
Моя історія навернення инакша. Для мене різниця між греко- та римо-католиками існує лише в обряді. Це не дві Церкви, як в побутовому розумінні їх часто сприймають. Напевне, я з погляду Рима на це дивлюсь, де є ціла множина обрядів, — тому одна Церква, не дві. Через це для мене нема жадної проблеми піти на греко-католицьку Літургію: віровизнання те ж саме, а форма може різнитися — і це прекрасно. Однак я чудово розумію, що в українців у Львові був власний історичний досвід кривавого протистояння з поляками, було зрозуміле бажання відокремитися, а панівна мова в катедрі – польська… Я би дуже воліла, щоби ці речі змінилися.
Ймовірно, з часом так і буде. Бо раніше в катедрі взагалі не було богослужінь українською. Але завдяки митрополиту Мечиславу Мокшицькому там почали служити Меси українською мовою. До речі, чи ділилася Ірина Фаріон враженнями від традиційної Меси, яку відвідала під час вашого вінчання?
По-перше, доти вона ніколи такої Літургії не бачила. Вона бувала на Службах нового римського обряду, не тільки у Львові, а в Італії, до прикладу. Тому римо-католицькі Служби вона вже бачила, але ось саме таку — ні, це було для неї чимось відмінним за відчуттями. Це не моя думка, вона зі мною цим ділилася. На традиційній Месі всі — і священник, і віряни — зверненні обличчям в одному напрямку, до Господа Бога, до Якого ми символічно й водночас буквально підіймаємося. Це має відбиток у всьому: і в позиції священника, і в раптовій тиші, коли відбувається «Євхаристійна переміна» або «транссубстанція» хліба й вина на Тіло й Кров… Вона мені сказала, це справило на неї велике враження. Після Меси вона мусила бігти в Політехніку читати пару, і, за її словами, відчуття від цієї Служби не відпускали її навіть там.
Про це вінчання досі згадують отець Ігор і чимало людей. Це було незвично, бо ми відділили все світське — перенесли наш розпис на инший день, та й все инше відступило також. Ця Служба була справді дотиком до Божого Царства. З огляду на наші слабкості та падіння, поки що ми здатні лише на дотики до небесного. Земне тоді справді розступилося, і я кажу це не тому, що то було моє вінчання.
Як відбулося Ваше навернення до католицької віри? Мабуть, це був певний процес.
З юних літ я мала світочуття, що все дуже минуще. Що часоплин є справді пожирачем всього, як це точно прочувала античність з її Кроносом, який у грецькій мітології пожирав своїх дітей. Всі земні речі – немов пісок, навіть якщо вони мають глибоке значення для суспільства. Пізніше, коли я читала лекції з французького екзистенціалізму Альбера Камю, то побачила гарне визначення цього явища у запитанні: «Коли ви прокинулись цього ранку, чому ви вирішуєте жити, а не скоюєте самогубство?». Питання сенсу життя стояло для мене гранично. І без навернення — тут я три крапки поставлю — що могло би бути і куди би воно все пішло?
Далі я познайомилася з моїм майбутнім чоловіком. Він мав з юних літ близький стосунок до домініканців у Фастові. І він волів бути ченцем. Йому дали пораду не поспішати, щоб краще розпізнати своє покликання. Тож він також навчався в Інституті св. Томи Аквінського у Києві та паралельно здобував світську освіту. Але в якийсь час він відійшов у бунтівний спосіб від Церкви. Якраз тоді ми з ним познайомились: він відійшов і бунтував, а я мала войовничо-негативне ставлення до християнства.
Чим було викликане таке ставлення з Вашої сторони?
Десь свій вплив на мене мало родинне виховання, а десь мені здавалось, що це гарна ідея — рятівна та лікувальна. Навколо Церкви кружляло багато мітів, і поки сам глибоко не зайдеш, не зрозумієш, чому так. Про ту саму інквізицію, про Середньовіччя і таке решта. Ці речі видаються смішними, коли ти серйозні джерела почитав — але хто їх читає? Я кажу саме про джерела, а не про якісь дописи в інтернеті.
У дивовижний спосіб мій чоловік повертається до Церкви, а я навертаюсь. Це зайняло тривалий час — це не як Сіркові муху з’їсти (не раз два — і готово). Ми спільно ходили на Літургії, здебільшого до київських домініканців. Тоді ж я мала першу сповідь у отця Петра Октаби. Він і отець Ігор Ґнюс – це двоє моїх духівників. І тоді ж я почала набувати знання: для мене було важливо закласти канон, а не читати самій Святе Письмо і щось там собі вигадувати. Класичні мови йшли легко, тому мені подобалось читати теологічні речі в оригіналі. Поряд із цим я сповідалась, відвідувала Літургії та спостерігала, як Бог діє в моєму житті. Це тривало роки. Насправді навернення людини триває впродовж всього життя.
Скажу також про Ірину. Коли сталася ця трагедія, це вбивство — по суті, нагла смерть, то я розумію, що найперше, що треба – це молитва за душу. Рідко людина помирає наглою смертю в благодатному стані. Тому, якщо ми хочемо найбільшої благодати для людини, і вона нам справді дорога, то треба молитися за її спокій. Все земне зробиться. Знайдуться послідовники і продовжать її справу. І вчора ми з Софією, її донькою, говорили про це — вона добре розуміє, що зараз той час, коли потрібна тиша і молитва.
Прочитати допис на сторінці доньки Ірини Фаріон зі закликом до тиші і молитви було справді несподіванкою. Відбулась ніби якась зупинка.
Ця зупинка необхідна. Я думаю, що Ірина там все бачить інакше, ніж ми на землі. Зрештою, я думаю, що вона звідти дає багато сили своїй доньці, своїй родині. Погляньте, як діти трималися на парастасі, на похороні. Вони все розуміють, їм все сказали, нічого не приховували. І Господь їм дає велику духовну силу і розуміння, що все земне – воно у свій час буде. Ірина Фаріон — це велика постать, яка притягне до себе усіх тих, хто захоче продовжувати чин. Але найперше, що має хвилювати тих, хто по-справжньому любив Ірину – це те, щоб її душа була в Царстві Небесному.
Я також молюся — я просила отця Ігоря правити заупокійні Служби… Домініканці, і не лише львівські, моляться за упокій Ірини Фаріон. Я не буду розповідати всього, бо це речі особисті, і я не хочу мірятися тим, що хто робить для неї. Бо так і в Євангелії сказано, що одна рука не має знати, що робить інша, коли ти чиниш добро. Але одну особистісну річ я скажу: цими днями, коли я намагаюся робити все, що можу у духовному вимірі для її душі там, я стаю ближче до Господа тут на землі, і в мене з’являється більше сили триматися.
Ви згадували про серйозне ставлення Ірини Фаріон до релігії. Це питання було би краще поставити самій Ірині Фаріон, та все ж, з Вашого погляду, питання релігії було для неї частиною української культури, традиції, політичним чинником, чи все ж таки це був живий зв’язок з Богом?
Це однозначно був живий зв’язок. Це я можу сказати як людина, яка її приватно бачила. Приватно – це не на камеру. І не лише бачила, але й близько торкнулася її. Це однозначно був живий зв’язок з Господом. Вона завжди дуже покладалася на Його волю. Навіть в день смерті, я думаю, вона це розуміла. Тобто є зло, є інструменти того зла на землі, але ж для Господа все відомо. І може так бути, що цей момент в її історії був благий. Через наш біль, через нашу прив’язаність, через наше обмежене розуміння ми можемо цього не розуміти. Але ми знаємо, що Господь милосердний і зло обертає на добро.
Вона розуміла, що Церква є також частиною культури. Прив’язка Церкви до тієї чи іншої національності на наших землях росте щонайменше з XVI ст. Але Церква була важливою для неї не лише тому, що це сімейна історія або частина української культурної в найширшому сенсі спадщини. Були моменти, коли вона говорила про те, що не потрібно світське переносити на сакральне. Вона той кордон вертикальний відчувала. Але при тому треба не забувати, що ми всі є люди.
Не у всіх людей поєднувався її радикалізм у висловлюваннях з християнською етикою. Йдеться про манеру висловлювання і категоричність, які дуже ображали деяких людей. Як Ви для себе це пояснювали?
Я би тут розділяла етику в світському розумінні, на французький манер — культуру поведінки, добрі манери, добрий тон, з радикалізмом, який ви можете побачити, відкриваючи Святе Письмо. Знову ж таки, я не хочу змішувати світське зі сакральним, але якщо ми вже про це говоримо, то в Біблії все дуже радикально.
Навіть якщо ми знаємо, що людина впадає у гріх, а потім кається — це дуже радикальна річ. Це не про загравання з Богом. І молитва – це не про підлещування до Бога: я Тобі – кілька слів, а Ти мені – полегшення. Ні! У духовному вимірі Святе Письмо, вся історія спасіння, навіть зло — радикальне. Милість Господня та любов також радикальні. Тому якогось контрасту я в тому не бачила.
Та й, зрештою, християнство не було завжди таке, як у наші дні — воно було войовниче. Святий Домінік брав зі собою в дорогу меч. Це не про пацифізм і квіти, як у поколінні Юпі. У минулому це були Хрестові походи, а тепер — це наша справедлива війна. А вона справедлива — ми вбиваємо ворога, бо інакше він вбиватиме нас. І католицька доктрина це все прекрасно описує. Звісно, якщо хтось поїхав на війну, бо йому подобається вбивати людей, або щоб перенести особисте на загальне – то інша історія.
Ще один закид, який можна почути на адресу Ірини Фаріон, навіть після її смерті — що вона розділяла суспільство. Цю думку навіть намагалися подавати ледь як не мотивацію для її вбивства. Що б Ви сказали людям, які так розцінювали діяльність Ірини Фаріон?
Я би сказала, що треба здорове відділити від хворобливого. Що в тому немає жодної проблеми. Хворобливо триматись за те, що принесла нам російська колоніальна спадщина. Це дуже хворобливо. І якщо є людина, яка радикально про це говорить, то чому у вас така реакція? Може, тому, що ви десь там підсвідомо розумієте, що тримаєтесь за це хворобливе, і цю агресію переносите вже не на себе зі запитання: а чому я так продовжую? Чому навіть після того, що я побачив у часі цієї війни, я тримаюсь за російське? Ви ж переносите агресію навіть не на ворога, який так чинить з вами, а на людину, яка говорить гірку правду. Я тут бачу якийсь дивний психологічний момент.
Ірина Фаріон говорила про мову як про абсолютну ознаку спільноти. І ось вона вийшла на поверхню зі своєю позицією, за що і була вбита. Бо вони знали, що її позиція не зміниться, і вона буде працювати над нею, поки житиме. Тому я тих закидів про якийсь розкол суспільства не розумію. Ми справді розділені багато чим, але мова – це одна з тих речей, яка насправді може нас об’єднати і зробити сильними. Бо якщо народ, навіть перебуваючи в окупації, зберігає свою мову – свою окремішню ідентичність – то й через століття створить свою державу. І, з одного боку, наша історія про це говорить, а з іншого — значна частина українців далі чомусь тримається за минуле рабство.
Мабуть, тому в Росії нема українських шкіл, знищили єдину в Москві українську бібліотеку, нема жодної української церковної парафії. Тобто на Московії розуміють вагу мови, а в Україні дехто вважає, що це питання навіть не другорядне, а взагалі неважливе.
Хоча це єдине, що нас могло би всіх об’єднати. Тому що політичні погляди про те, яка має бути Україна – це розділення. Релігійні, навіть конфесійні питання, з огляду історичного розвитку нашої держави, нас розділюють. Ми могли би бути об’єднанні лише мовою, мати її як осердя. І я бачу на прикладі своєму, на прикладі людей з покоління моїх батьків, що це можливо зробити. Але треба розуміти, чому: тому що будь-яка зміна — духова чи духовна — завжди тяжка. Коли ми себе ламаємо, зі собою боремось. Але ми розуміємо, чому це треба зробити.
Я боюся, що навіть убивство Ірини Фаріон — показове, зухвале, серед білого дня — не змінить нас. Так, ми будемо працювати на те, щоби продовжити її мовну, культурну справу. Вона розглядала мову як основу ідентичності, або є прекрасне українське слово «тожсамости». Та якою буде відповідь на її працю? Хоча, коли належної відповіді немає, то праця набуває ознаки справжнього дару.
Французькі філософи були дуже перейняті проблемою «дару». Один із них сказав, що «дар є там, де нема віддячення». Бо віддячення – це завжди певна економіка. «Я — тобі, ти — мені». Якщо ж ми не отримуємо видимого результату, або навіть пошанування за нашу працю – це, мабуть, навіть добре, бо тоді ми можемо хоч трохи в своєму чині наблизитися до «дару» для інших. Ми ж як християни, в принципі, маємо любити людей навіть без подяки за це.
Цим фактично ми стаємо подібними до Бога. Тому що Він створив нас, не маючи жодної потреби в нас, і зробив це лише заради того, щоб дати нам Свій Дар.
Так, звичайно. Хоча всі ми бачили, як люди щиро пошанували похорон Ірини Фаріон. Місто зробило це дуже гідно. Але, знову ж таки, за життя вона цього не побачила. За життя вона бачила дуже часто відмінні речі.
Тому ми будемо продовжувати робити її земну справу, щоби українство зрозуміло та витримало в часі. Бо ми бачимо відкат від тих речей, які відбувалися на початку великої війни. Нам потрібна витривалість у бігу на довгу дистанцію. Всі, хто був з нею близький, будуть це робити як свій обов’язок. Але, з іншого боку, не треба розраховувати, що все дуже швидко обернеться так, як би ми хотіли. Але зупинятись ми не будемо.
Під час похорону Ірини Фаріон Ви сказали таке: «Для мене вона була людиною, яка розділила моє життя: до і після. Тією людиною, після якої залишилася прірва, яка ніколи не буде заповнена». Я розумію, що це запитання дуже особисте, але, якщо говорити не про працю, як Ви далі бачите своє внутрішнє життя? Чи буде воно сповнене лише сумом та спогадами?
Я справді так сказала, це мої правдиві слова та відчуття. Якщо говорити про внутрішній вимір, то, якщо ми дійсно християни і для нас смерть – не кінець, ми розуміємо, що є життя вічне, є Царство Небесне, в якому ті, хто там, живіші за нас тут — мерців через гріх та все решта. Це парадоксально, але ми мусимо навчитися радіти за них, що вони відійшли. Не бути зануреними тільки в своєму болю, у своїй втраті — в тому, що нам бракує їх і того, що певних речей вже не буде ніколи — але радіти, що вони з Ним там. І, звісно, маємо молитися, тому що ми не знаємо переживання тієї душі.
Днями я згадувала епізод, здається, з Книги Самуїла, коли Давид багато постив та носив скорботний одяг, поки його син хворів, а коли той помер, то він перемінився і зробив бенкет. Після того він увійшов до своєї дружини і у нього пізніше народився Соломон. Також є історія святого Августина та його переживання смерті Моніки — його матері. Там є невтішні сльози, які мають змінитися на радість. Тому, якщо ми усвідомлюємо на рівні світочуття, що наші спочилі «за завісою» цього світу (це вже з Толкіна), то мусимо навчитися цьому радіти. Це не просто для тих, кому болить, але це дорога піднесення до Господа. Я так це бачу, і це буде моя внутрішня робота. Навіть молитва за душу тут – це вже є дорога, не треба чекати якихось особливих знаків, сновидінь…
Чи нездорової містики… Бо тій же Книзі Самуїла розповідається про випадок із царем Саулом, який у відчаї пішов до ворожки, щоб та викликала йому дух пророка Самуїла. Але з цього нічого доброго не вийшло.
Треба іноді віддатися тому мовчанню, цій тиші. І вчитися радіти. Не в сенсі відволікатися на радість, щоб стало легше. Не втікати від того болю. Навпаки – десь дозволити бути йому на максимумі, а при тому всьому здолати його завдяки усвідомленню, що Він там є, і вона там є з Ним, і це вже велике щастя. Бо якщо могила кінець всьому — це було би найбільшою трагедією та робило би земне життя безсенсовним. Тоді питання навіть земної праці підважується. Нащо то все, якщо воно минає.
Але навіть у земному вимірі вбивці показали свою слабкість. Своїм злочином вони визнали, що не змогли подолати Ірину Фаріон на рівні ідей, що вона сильніша за них. Це парадокс, що нагадує поставу християнських мучеників, які перемагали своїх мучителів тоді, коли гинули.
Якщо ти готовий вмерти за те, у що віриш, навіть у земному вимірі – це підтверджує, що ти не просто грав словами, ти не шукав земної слави — якоїсь царини, де будеш першим. Ці події почалися з листопада, коли її адреса була злита. Тоді ми провадили щотижневі мовно-літературні виклади, це була відкрита бесіда, тобто трансляція наживо. І в цю бесіду заходили люди, які до червня виписували публічно її адресу. Писали великими літерами, і робили це постійно.
Схоже, що хтось свідомо провокував різних неадекватів.
Так, але вона не найняла охорону і не змінила помешкання. Хоча усвідомлювала можливий сценарій. Вона іноді згадувала історії з Коновальцем, з Бандерою… Не тому, щоб себе поставити з ними в один ряд. Але тому, що методи ворогів України, на жаль, незмінні: з ким не можеш дати раду в площині ідейній або взяти підкупом – забираєш його фізично. Подивіться, як ненавидять все українське ті, хто радіє зі смерті Ірини. І як після цього у когось може виникати думка, що вона розділяла українців? Вона розділяла, але полову від зерна. Вона змушувала людину визначитися, будила її, інколи жорстко, але інакше її би не почули.
Що би Ви сказали замовникам, співучасникам та виконавцям вбивства?
Я би сказала, що їм буде кара не тільки земна… Навіть зі земною якщо вони щось владнають, то буде кара Божа. Та я не розраховую, що вони усвідомлять те, що я їм кажу. Але це прийде. І кожному в свій спосіб — хто в цей злочин був залучений. Абсолютно до кожного прийде відплата. Тому що звідтам не втечеш, там жодні торги не пройдуть. З людьми можна вирішити питання в різний спосіб, з Богом — ні. Ось і все.
Якою має бути відповідальність за цей злочин?
Недостатньо просто відсидіти певну кількість років. Чи бути осудженим, піти у військо і десь там зникнути безвісти. І таке може бути, ми ж не знаємо рівень замовників. Сценаріїв земних може бути багато. Я вже мовчу про затягування судового процесу, всі ці юридичні моменти… Та й людська пам’ять швидкоплинна і стирається. А людською свідомістю можна маніпулювати, і жертву зробити ворогом, а з вбивці — жертву. Але від Господньої кари ніхто не втече.
Чия була ідея книги про англізми?
Спершу це була ідея Ірини Фаріон. Це був її проєкт. Вона запропонувала намалювати до 100 слів ілюстрації. Я погодилася, і зробила цю роботу з любов’ю. Кожне зображення в цій книзі продумане. Я не хотіла дублювати текст, ілюструючи його як закріплення матеріалу. Також у книзі є близько ста моїх есеїв, які пояснюють, для чого такі образи створено, але, знову ж таки, не як це робить екскурсовод у картинній галереї. Це радше літературно-філософські розважання — там у мене багато европейської традиції, греків, античности, того всього, в чому я більше знаюся і працюю.
То йдеться не лише про якісь там англізми в українській мові?
У цій книзі є багато наукової праці, цікавих досліджень та обґрунтувань. Але коли йдеться про загальний фон книги, то він ґрунтується на ідеях, яким дві тисячі років і більше: часто це античне плюс християнське, але пристосоване до нашої дійсности.
Той самий Донцов більшість своїх ідей взяв від німецької та французької традиції. Коли ти читав Ніцше, Шопенгауера, Морраса Шарля, то ти це бачиш. Але водночас те, що він писав, було вже наше, з нашою проблемою, з нашим болем. Зазвичай це такий ось сплав. Тому я кожну зі своїх частин-есеїв завершувала обов’язково думкою — поетичною чи політичною, але українською. Це немов точка уславлення нашого — про всілякі стежини мов та культур, які мають привести до збагаченого, глибинного розуміння свого. Це все також і моя особиста історія: через ото все повернутися до себе. І не тому, що я чогось не знаю — навпаки, через пізнання.
Тому ця книжка вийшла нетипова, жанрова — візуальне і текстове у ній не превалює одне над одним. Це багаторічна робота. Багато в чому навіть те, що ця книжка остання в земному житті Ірини Фаріон, відображають її кольори: червоний і сталевий — крицево-сірий, який десь трошки переходить в зелений, що також показує час, як він відбивається на сталі.
Коли вперше побачив цю книгу в «Свічадо», то вона видалась мені справді незвичною — здавалось би, йдеться про слова, але її оформлення говорило про щось більше.
У цьому я бачу провіденційне бажання Ірини Фаріон. Так склалося, що ми встигли це зробити. Ми також об’їздили частину України. Вона їхала навіть на запрошення в маленькі містечка на Вінниччині: в Погребище чи в Томашпіль. Це велика дорога, і фізично це також непросто. Чи в Конотопі, де ми провадили презентацію в укритті. Я особисто дуже вдячна Богові, що встигла організувати зустріч у моєму рідному Чернігові.
Вона встигла поїздити до людей і люди встигли її побачити справжньою. Бо раніше вони бачили лише образ, який їй формували на екрані, а десь і спотворили медіа,— підкреслюючи одне, в тінь заганяють інше. Інша річ, коли ти наживо людину бачиш і чуєш. Ти можеш з нею побути, поговорити, торкнутися її.
Багато речей було завершено. Навіть останні «Гени» були записані за два дні до смерті — 17 числа. Це були три останні «Гени» і один з них — останній генерал УПА, про якого було дуже мало інформації, навіть портрету його не було. І ось ми приїжджаємо на Вінниччину, власне там, де він народився. А нам кажуть: та в нас є інформація. І вона говорить: це мій обов’язок, бо це мене мучило, що я цього не зробила. Вона то робить — а він загинув 18.07.1945. І я бачила у неї роздрукований папірчик, і на ньому написано чорною ручкою «загинув» – і далі ця дата, нею виділена. Не наприкінці сторінки, де про це зазвичай пишуть, а на початку. Вона багато працювала, багато чого було завершено. І це був період, коли вона хотіла нарешті поїхати кудись, щоб хоч трохи відпочити. Відпочинок вийшов – але тут іншого реєстру, в духовній площині.
Спілкувався Андрій Толстой
Фото (якщо не зазначено інакше) Андрій Толстой
Також читайте: О. Ігор Гнюс O.P.: «Всі наші святі, Тома Аквінський та мученики служили цю Месу, і це їх формувало»
О.Тарас Михальчук: «Повертатись у пекло військового мотивує любов»
Томаш Терліковський: «Не існує чистої сторінки в стосунках між народами»
Повязані записи
