У шосту неділю Великого посту в храмах освячують галузки верби. Багато хто сприймає їх як фольклорну традицію, а Церква – як символ і нагадування про євангельську подію. Але чи все так просто? Тексти освячення верби, біблійні прообрази та звичаї, пов’язані з нею, можуть вразити.
Історія Вербної (Пальмової) неділі
В останню неділю Великого посту, що передує Великодню, Церква святкує Вхід Господній в Єрусалим. Це одне з дванадцяти найбільших церковних свят. Воно вшановує тріумфальне прибуття Ісуса Христа до Єрусалима напередодні свята Пасхи та Його страстей.
Цю подію описують усі чотири євангелисти. Святе Письмо розповідає, що за шість днів до Пасхи Ісус прибув у Витанію, звідки верхи на ослі в’їхав у Єрусалим. Жителі міста зустрічали Його з тріумфом, як царя, вигукуючи «Осанна!», а молодь стелила під ноги свій одяг, а також пальмові гілки. У середземноморському регіоні пальми вважали знаком життя і перемоги, а в Ізраїлі — символом незалежності та звитяг ізраїльського царя. Юдеї сприймали Ісуса як визволителя від римського гніту, тому Його прибуття до Єрусалима розцінювали як початок визволення від загарбника.
У Західній церкві у цей день перед Месою традиційно звершують урочисті процесії. А найвідомішим святковим елементом є освячення пальмових гілок, або ж їхніх замінників (наприклад, галузок верби).
Звичай благословення пальм з’явився у Франції в VII столітті. Проте сама традиція процесій зародилася на Святій Землі, коли Церква в Єрусалимі старалася ретельно відтворити події в житті Господа Ісуса. Зокрема, процесія з Витанії до Єрусалима існувала вже в IV столітті – про неї у своєму творі Itinerarium Egeriae lub Peregrinatio Aetheriae ad loca sancta писала відома паломниця часів Римської імперії Егерія: «в Пальмову Неділю патріарх, оточений натовпом людей, в’їжджав на ослиці до Святого міста Єрусалима, а люди, вітаючи його, стелили перед ним пальмові гілки. Потім усі вирушали до базиліки Воскресіння (Anastasis), де звершувалась урочиста Літургія».
З часом така традиція поширилася в усій Церкві. Шоста неділя Великого посту первісно називалася Неділею Страстей Господніх, але пізніше вона об’єдналася зі спомином урочистого в’їзду Господа в Єрусалим та набрала подвійного характеру. Богослужіння, що поєднує в собі і страсні, і святкові елементи, підкреслює нерозривний зв’язок Христової Жертви з тріумфом Його воскресіння. Цим празником Церква підкреслює, що майбутні страждання не позбавляють Спасителя Його царської величі та вказує на Другий Прихід Христа, який відбудеться у славі.
Тріумфальні процесії цього дня стали поширеною практикою, проте набрали різних форм залежно від місцевої традиції – наприклад, єпископ міг іти пішки, або ж їхати на ослиці, на чолі процесії несли прикрашений пальмою хрест, Євангеліє і навіть Пресвяті Дари. У Західній церкві духовенством прийнято вдягати у цей день червоні ризи.
Освячена верба у народних віруваннях
Шоста неділя Посту знана в багатьох країнах світу під назвою Пальмової. Проте на слов’янських територіях, де пальми немає, її замінили вербовими галузками, які в цей час починають зеленіти і цвісти. Отже, змінилася й назва свята: найчастіше на наших теренах його називають Вербною чи Квітною (Цвітною) неділею, часом – Шутковою, Вербицею. Водночас традиції цього свята мають також дохристиянські корені, які згодом поєдналися зі святкуванням в’їзду Христа в Єрусалим. Український звичай святити вербу відомий з XI ст. і згадується в «Ізборнику» 1073 року. Про нього також писав руський православний монах ХІ століття Данило Паломник. З давніх часів також освячені гілочки та жартівливе побиття ними.
На давню священність верби вказував відомий український етнограф і фольклорист Олекса Воропай. У народних повір’ях верба (зокрема, суха) виступає оселею нечистої сили, тому мусить бути освяченою. Вербу також вважають символом живучості, оскільки вона дуже легко проростає в найпростіших умовах. Ця рослина часто фігурує в народній творчості та традиціях інших свят, зокрема Великодня, Купала, Різдва.
У різних країнах у традиції Вербної суботи вкладали навіть забобонний сенс: під час церковного обходу діти несли вербу – вважалося, що того, кому траплялася найбільша гілка, чекає щастя. Самі ж освячені галузки здавна вважали оберегами.
Богослужіння Квітної неділі зазвичай дуже велелюдні. Цього дня на освячення приносять вербові гілки з «котиками» (ці галузки подекуди називають «шутками»): з ними пов’язано багато традицій. Наприклад, після освячення діти з’їдали кілька «котиків» — «щоб горло не боліло». Люди б’ють одне одного галузками, приказуючи: «Не я б’ю — верба б’є, за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко!» (залежно від місцевості такі приказки відрізняються). Цьому звичаю теж приписують дохристияське походження – вдарянням гілками верби бажали щастя і здоров’я та передавали частину магічної сили. Освячену вербу зберігали на покуті під образами або ховали за них. Викидати чи топтати її заборонено – дозволяється тільки спалити. В Римо-католицькій церкві освячені галузки вірні зберігають цілий рік, щоби потім спалити їх на попіл для використання його у церковному обряді у Попільну Середу.
Господарі колись одразу після благословення садили кілька гілочок освяченої верби на городі та в полях – «Богові на славу, а нам, людям, на вжиток», а також у хліві та стайні – «щоб нечиста не правувала, а шутка захищала хату, хлів, двір од грому й пожежі». Якщо такі гілочки проростали, це вважалося добрим знаком захисту та благополуччя. Подекуди існував навіть звичай «розганяти хмари» галузками освяченої верби; на Закарпатті під час грози зламану «шутку» спалювали в печі, щоб припинити бурю, а також не дозволити увійти до хати чортам, які начебто ховаються від блискавок у димарях.
Освяченою вербою вперше у році виганяли худобу в поле, щоб вона була здорова та плідна. Бджільники обходили з гілочками верби пасіку, «щоб бджоли роїлись». Існує традиція також приносити вербові галузки на могили померлих. Крім того, їх використовували у народній медицині у формі відварів та настоянок, зокрема проти гарячки.
Зі самою Вербною неділею пов’язували також багато вірувань – наприклад, цього дня заборонялося розчісувати волосся, лаятися, гучно святкувати, виконувати важку працю чи прибирати в домі, оскільки це могло накликати нещастя.
Магія, символ – чи джерело благодаті?
Нині всі ці властивості, які приписують освяченій вербі, все частіше сприймаються лише як фольклорна спадщина. Зокрема, християни, що не вірять у магічні сили, якими начебто володіє верба, нерідко вважають її тільки святковим символом на честь тріумфального в’їзду Ісуса до Єрусалима. Таку думку можна іноді почути і в церкві. Проте чи все так просто?
Про визначальну роль освячених галузок говорять уже самі молитовні тексти, якими благословляється верба. Вони пов’язують принесені до храму гілки не лише з оливним і пальмовим віттям під ногами Христа, а й з оливною галузкою, яку голуб приніс у ковчег Ноєві, «провіщаючи пришестя Пресвятого Духа». Таким чином благословення верби має нове значення: «Сам, Господи, Ісусе Христе, Боже наш, що благословив нарід, який зустрічав Тебе з віттям, благослови та освяти і галузки ці, щоб усі, хто приймають їх, прийняли покров для душі своєї й тіла, щоб стало це віття ліком для нашого спасення й тайною Твоєї благодати; щоб усюди, де будуть покладені, Твоє благословення отримали ті що там живуть <…>».
Тож чи досить назвати благословенні гілочки тільки символом або якимось магічним предметом? Звісно, можна стверджувати, що Господня благодать і допомога дається виключно по вірі того, хто просить, і не залежить від якихось матеріальних речей. Проте Церква не заперечує, та навіть стверджує в тексті на освячення гілочок, що чудеса стаються часто якраз через конкретні фізичні речі. Зрештою, про це згадує книга Діянь апостолів: «Та й чуда неабиякі творив Бог руками Павла: досить було прикласти до недужих хустинку чи хвартух, які були діткнулись його тіла, і недуги їх покидали, і виходили злі духи» (Ді. 19:11-12). Ба більше: чудотворну дію мала навіть тінь апостола Петра: «Віруючих дедалі більше й більше приставало до Господа, сила жінок і чоловіків; так, що й на вулиці виносили недужих і клали на постелях і на ліжках, щоб, як ітиме Петро, бодай тінь його на кого-небудь з них упала». (Ді. 5:14-15).
Врешті, яскравим прикладом є освячений єлей і біблійне Таїнство Єлеопомазання, яке звершують на оздоровлення (Як. 5, 14-15). Помазання оливою, до речі, визнає й практикує навіть ряд протестантських церков. Помазання єлеєм стає для християн ніби як продовженням і фізичним втіленням молитви, покликаної зцілити людину, і справді через нього вона часто духовно і тілесно оздоровляється.
Тож чи можна назвати лише символом галузки верби, що благословляються бути «ліком спасення», «покровом душі й тіла» і «тайною благодаті»? Що це лише нагадування про євангельську подію? Святе Письмо і Передання Церкви свідчить, що освяченні галузки це відчутний на дотик прояв Його присутності у житті людини — джерело захисту та благословення.
Також читайте: О. Петро Бойко: Належний піст приносить людині справжній комфорт
Єрм. Аліпій Федун: Під час молитви освячення вода перемінюється
О. Ігор Ґнюс OP: До умов повного відпусту належить боротьба з гріхом
Повязані записи
