Біографія блаженного священномученика УГКЦ Василія Всеволода Величковського сповнена духовними подвигами, ризиками, випробуваннями та перемогами — її можна вивчати з різних сторін. Та особливої уваги заслуговує погляд те, який колосальний вплив мали на долю блаженного його стосунки із Богоматір’ю, на славу Якої він служив усе своє життя.
Опція Марії
У 2022 році світ побачила праця львівського літературознавця-медієвіста Назара Федорака «Богородиця в давньоруській літописній історії: метафізика імені та присутности». Науковець дослідив тексти «Повісті временних літ», Київського і Галицько-Волинського літописів крізь призму вживання імені Богородиці та з’ясував, де і як Марія з’являється в давніх текстах, і в який спосіб Її присутність (або «неприсутність») впливає на описані події. Дослідження показало певну духовну закономірність: Богородиця «з’являється» (і як конкретна постать, і як символ) у тих текстах, де йдеться про часи миру, процвітання чи звернення князів до Бога – і «зникає» в часах міжусобиць і лихоліть. Її «шлях» в історії княжої Русі не просто можна простежити – вся ця історія нероздільно пов’язана з Дівою Марією, і часто саме від Неї залежить.
Ми невипадково згадуємо цю працю, коли говоримо про тему присутності Богоматері у житті владики Василія Величковського. Адже такий метод — інструмент дослідження не лише давніх документів, а й окремих людей — почитателів Марії, бо саме крізь призму Її присутності ці життя можна побачити з іншої перспективи. У їхніх життєвих долях руку Богородиці відчутно завжди – явно чи неявно. Тож і ми спробуємо пройти шляхом блаженного священномученика Василія і дізнатися, ким була для нього Богоматір та яку роль Вона відіграла у його житті.
«…Від семи літ я публічно посвячений і належу до Божої Матінки…»
Василь Всеволод Величковський народився у священничій сім’ї з давнього славного роду. Вже самі ці обставини заклали фундамент його духовного зросту, а доповнила їх Анна Величковська, матір, яка з дитинства спонукала дітей до щоденного Причастя. Мама стала для майбутнього ісповідника віри прикладом: можна сказати, що саме їй Василь завдячує особливою зустріччю із Богородицею.
«На сьомому році життя мама завезла мене до діда у Пробіжну і там я ходив до початкової школи два чи три роки. Пам’ятаю з тих часів одну важливу подію. У травні в церкві були реколекції, які давав монах василіянин. По закінченні, на прохання мами, отець посвятив мене малого Матері Божій перед її престолом. Отже від семи літ я публічно посвячений і належу до Божої Матінки. Вона прийняла цю посвяту та публічно це зазначила, коли привела мене пізніше до монастиря Чину Найсвятішого Ізбавителя, де вона найбільша Покровителька»*, – згадує у своїх споминах Василій Величковський.
І звідти Богоматір пішла разом із Василем — спершу в стіни бучацького інституту святого Йосафата, а згодом — стежками Першої світової війни. Її омофор простягнувся над сім’єю, що не зазнала шкоди у воєнних лихоліттях: батька, о. Володимира Величковського, відборонили від вивезення на Сибір його парафіяни, а згодом навіть російські військові перейнялися повагою до родини священника і допомагали їй.
Також читайте: Святість у спадок: хто така свята Макрина?
Далі в житті Василя — навчання в гімназії у Городенці, а тоді боротьба за волю України в лавах Січових Стрільців. Хлопець до кожного завдання підходить із властивим йому запалом — і його береже Помічна Рука. «Однієї ночі вибрався гурток до якого і я належав, до військового мадярського складу за залізничною станцією серед поля, щоб взяти зброю і патрони. Ясна річ, ми пішли голіруч. Темна нічка нас прикривала. Розвідники вислідили рухи сторожі і ми підповзли по-пластунськи під вікна вкопаного в землю складу. Темна ніч і легкий шум вітру нам помагали, і ми з Божою поміччю повернулись з великою здобиччю щасливо додому».
«…Радуйся, дивна в боях провіднице…»
31 жовтня 1918 року загін, в якому служить Василь, одержує наказ наступного дня взяти владу в Городенці. «Рано-раненько я мав у військовому однострої зі зброєю перейти містечко і злучитися з частиною товаришів у бурсі. Я перейшов щасливо, тільки зустрів жандарма, що повертався зі служби і з поспіхом минув мене в напрямі до своєї станиці». Наступ був вдалим — «не впало жодного пострілу». Василь кидається у вир воєнних дій, та невдовзі хворіє грипом і цілий місяць лежить у гарячці. Після цього його висилають до полку в Коломиї, а тоді – до коша УСС в Івано-Франківську. «По-людськи не знаю чому, а після віри знаю, що так Бог розпорядив, бо хоч всіх здорових посилали на фронт під Львів, де поляки наступали, щоб видерти його з українських рук, а мене не вислали»: чудесний порятунок юнака відбувається без людського втручання. І триває. «Послали до школи зв’язкових-телефоністів. Після закінчення курсантів посилали на фронт, а мене до школи підстаршин. Закінчив цю школу, товариші пішли до фронтових частин, а мене призначили до канцелярії Коша УСС, де я був одним із підстаршин в Івано-Франківську».
Батьки дізнаються, де перебуває син, і за їхнім проханням хлопця відпускають додому на Різдво. «Тут теж була чудесна Божа рука, бо йдучи пішки, здається з Озерян полями, я втомлений хотів присісти і хоч на хвилину відпочити. Та Слава Богу ангел-хоронитель не допустив піддатись спокусі, бо був би замерз на сильному морозі в полі», — згадує багато років потому Василій Величковський.
Воєнні дії тривають. Восени 1919 року українські війська вимушено опиняються за Збручем. Василь у лавах однієї з частин УСС у Староконстантинові потрапляє в польський полон.
«Так скінчилася моя війна: я нікого не вбив, не поранив і сам залишився живий та не поранений, хоч був серед куль і небезпек. Для мене ясно… Мамина вервичка, благословення і молитва були завжди зі мною…».
Дороги визволення
Один з епізодів у неволі Василій Величковський пригадує побіжно, але він знаковий: полонених змушують власноруч копати собі могилу. Василя знову рятує невидима рука. «Яма ще не була готова, а польський офіцер проходив і змінив засуд сержанта і першим потягом мене відправили в табір полонених у Золочеві». Тут хлопцю вдається написати додому і знайти шлях утекти. «Я, з Божою поміччю і Марії, завдяки грошам, за які погостив сержанта, а сам непомітно другими дверима вийшов на вулицю в білий день і незатриманий ніким пішов та принагідними саньми заїхав у Словіту до монастиря василіянок, де моя тета, с. Моніка була ігуменею». Згодом Климентій Шептицький переховує Василя в Унівському монастирі, та небезпека завелика: втікача повсюди шукають. Наступний крок — юнаком опікується Митрополит Андрей. Василь опиняється в так званій «дяківській бурсі» у Львові, а пізніше — аж під чеським кордоном, де влаштовується вчити дітей у сім’ї священника. Звідси він планує втечу в Чехословаччину, проте, не знайшовши провідника, вирушає сам — і опиняється в руках військових. «Я сказав, що я учитель дітей місцевого священника, не знаючи про небезпеку, пішов собі до лісу на прогулянку. Нічого в мене не знайшли небезпечного, спитали звідки я і передали поліції, щоб відтранспортувала мене до повітової поліції в Борщеві для слідства».
Довгою і непростою дорогою Василь під конвоєм врешті опиняється в рідних околицях села Шупарки на Тернопільщині — і з допомогою приятелів (родини поляків-лісничих, які мали добрі стосунки з о. Володимиром Величковським — місцевим парохом) йому вдається втекти й щасливо повернутися додому: «Дивні Божі дороги і чудна поміч Божої Матері Марії».
Покликання сина
В 1920 році Василь повертається до навчання у гімназії. Хлопець поринає в науку, і, захопившись нею, «холоне» в духовному житті. «Тільки щоденна молитва тримала мене». У відповідь Господь навчає запального юнака упокоренням: Василь не здає «матури» — іспитів на «атестат зрілості», провалившись на простому питанні. Проте не опускає рук, а поступає в духовну семінарію у Львові (матуру він здає пізніше). Навчання в семінарії нелегке, супроводжується спокусами, впливом «духу світу», але все це урівноважує добрий приклад батьків та вірність щоденним духовним вправам. «Пресвята Євхаристія, щоденне Святе Причастя — було могутньою силою, діючою проти всього злого і нечистого. Набожність до Пречистої Діви Марії, її вервичка – могуча, були завжди непомильною перемогою над царством нечистоти».
Також читайте: «Випадкова» дорога в монастир: як Господь відкрив Василію Величковському його покликання
У 1924 році — з ініціативи тітки (маминої сестри), сестри-василіянки Моніки Полянської — Василь Величковський вступає до монастиря Згромадження Найсвятішого Ізбавителя (редемптористів) на Голоску у Львові. Цим перериваються його семінарійне навчання та юридичні студії в Таємному Українському Університеті, а ще — перспективи блискучої кар’єри, адже Митрополит Андрей планував залишити юнака при Святоюрській Архикатедрі. Монаше покликання переважує все. А кличе хлопця згромадження, якому 1866 року Папа Пій ІХ доручив особливу опіку над чудтоворною іконою Матері Божої Неустанної Помочі. «Зробіть її відомою в усьому світі», — закликав тоді Римський Архиєрей. Цей поклик відгукнувся у душі Василя Величковського: саме сюди серед великих випробувань привела його Богородиця.
«Перед Успенням Богородиці я зробив десятиденні реколекції і в чині облечин одержав монаший габіт родини св. Альфонса». Монастир на Голоску — у поганому стані, тому новики під керівництвом ігумена відновлюють дім, розчищають став при ньому та виконують всю необхідну роботу. Василь стає помічником настоятеля і майже щодня ходить до Львова за різними дорученнями. «Ясна річ, всі духовні вправи, всі приписані молитви були точно і ревно виконані, але решта часу на роботі серед світу, однак також з молитвою на устах і в серці, майже безперестанні зідхання до Євхаристійного Ісуса через Марію, через “Богородице Діво”».
Василь завершує новіціят, стає вчителем у ювенаті-гімназії, де виховують кандидатів до згромадження. Попри молодий вік добивається дозволу стати священником і 9 жовтня 1925 року отримує ієрейське рукоположення. На празник Покрови Пресвятої Богородиці звершує свою першу Службу Божу в рідному селі. А на канікулах їде на свої 10-денні реколекції — не розлучаючись із Богородицею: «Я поїхав до Зарваниці, де є Чудотворна ікона Божої Матері». Цікавий спогад про відвідини інституту св. Йосафата в Бучачі: тут о. Василь дізнається, що отримав Тайну Священства найшвидше зі своїх одногрупників — і підсумовує це словами: «Я хоч і не зовсім нормально йшов, але зате швидше дійшов. Нехай за це буде слава і подяка Богові й Марії!».
Місія: «Богородице Діво»
Наступні роки тривають у постійному служінні. Відчуваючи особливе покликання до проповідництва і місійної діяльності, о. Василь відмовляється від думки про навчання в Римі. Провід Редемптористів влаштовує для молодого священника поїздку до Бельгії, після чого його відправляють до монастиря в Станіславові (Івано-Франківську), ігумен якого — відомий місіонер о. Йосиф де Вохт. А сама обитель — осередок генерального проводу Братства Матері Божої Неустанної Помочі. Тут місіонерська діяльність о. Василія Величковського розгортається з великою силою. «Нема часу і важко пригадати собі ті бойові терени, місця перемог Христової любови, тріумфу Божої благодаті», — з любов’ю пише він. «Приблизно мільйон душ, може і більше мав перед собою. В Івано-Франківському монастирі я був близько двох років».
Наступне поле діяльності — Ковель. Тут успіх місіонерів-редемптористів такий великий, що до греко-католицької громади приєднується чимало православних, а також католиків-поляків. Місія триває в різних селах, де постають храми й каплиці, а в самому Ковелі редемптористи купують гарнізонний костел, що стає храмом Святого Юрія (за цікавим «співпадінням», до цієї справи долучився маршал Пілсудський). Активна дія породжує протидію: польська влада чинить тиск на діяльність місіонерів, і врешті о. Василя відкликають з Волині. Та він залишає по собі величезний духовний спадок — в тому числі понад 20 парафій, де його зусиллями розвинувся особливий культ ікони Матері Божої Неустанної Помочі.
Все — на славу Марії
У 1938 році о. Василій Величковський стає ігуменом монастиря в Станіславові. Одне з головних завдань, яке він ставить перед собою — зведення храму. «Два роки ми з отцями їздили по місіях і при кінці кожної місії ми згадували, що зачинаємо будувати велику церкву на честь Матері Божої Неустанної Помочі. Я зібрав за короткий час понад 120 тисяч злотих, купив майже весь матеріал, але польський уряд не дозволив будувати». Зрештою плани перекреслює початок Другої світової війни.
Станіславів займають радянські «освободителі», які планують вигнати монахів та відібрати будинок обителі. Проте місцеве Братство Матері Божої Неустанної Помочі проявляє неабияку потугу: за короткий час дівчата й жінки збирають кілька тисяч підписів проти вигнання отців-редемптористів і рішуче відстоюють монастир. На деякий час справа затихає. А тим часом готується величне святкування празника Матері Божої Неустанної Помочі. Проводити його небезпечно — але о. Василя це не зупиняє.
«День празника, гарна погода, маси народу (коло двадцяти тисяч) наповнили велику прощу перед монастирем. Служба Божа на дворі на площі. Після Служби Божої сформований похід, процесія, багато хоругов. Ікону Матері Божої Неустанної Помочі на ношах високо несли священники і сам Ісус Євхаристійний в монстранції під балдахином. На хоругвах ті самі блакитно-жовті ленти і багато хлопців з Братства, що слідкують за порядком з синьо-жовтими опасками на рукавах. Весь народ повною груддю співає пісні в честь Ісуса і Марії, великий підйом духа. Похід іде довгими вулицями кругом центра міста. По обох сторонах вулиць “совітські люди”, старі хрестяться зі сльозами в очах, молоді та військові з великим подивом. Похід – це кричуща проповідь самого Ісуса, що йде в Найсвятішій Тайні Євхаристії і велике благословення Богородиці Неустанної Помочі!».
Енкаведисти намагаються зупинити похід, заарештувати учасників, але кількість вірних така велика, що зробити цього не вдається. «Похід прийшов на площу, я сказав торжественну проповідь про переможну силу Ісуса і Марії. Народ довго не розходився, хоч все скінчилось, наче застигло в молитовній екстазі. Я дякував Богові і сказав собі: варто було взяти відповідальність на себе, піти на ризик і життя віддати!» – згадує о. Василій Величковський.
Жінка, що крушить голову змія
Довести вірність Богородиці ділом доводиться вже за кілька днів: о. Василя притягують до відповідальності за «антисовітську демонастрацію з тим хресним ходом і жовто-блакитними лентами». Він залишається вірним своєму рішучому палкому характерові. «Прийшов лист з НКВД: явитися в такій годині, у таку кімнату. Пішов в піч!». Кількаразові виклики на допит не дають результату — зрештою, священника забирають силою. Величковський іде на допит з розумінням, що може більше не повернутися. Але не противиться — адже йде не сам. «Клякнув, помолився: “хай буде воля Твоя”, “Богородице”… Стиснув вервицю при поясі (тоді ми ходили ще в своїх габітах) і вийшов».
Отця Василя допитують про організацію хресного ходу та антирадянські проповіді. У спогадах він яскраво згадує момент, коли його з криком і лайкою кинувся допитувати страшний, як Мефістофель, начальник обласного НКВД.
«Я глянув на нього і сказав голосно і поволі: “Некультурному чоловікові ні одного слова не відповім”. І відвернувся від нього на кріслі спиною і став відмовляти вервицю, держачи її високо в руках. Він кричить, мені в голові шумить, я майже непритомний, і тільки молюсь “Богородице Діво”, — тієї молитви я свідомий, більше нічого».
Богородиця перемогла.
«Він довго кричав, кидався, я молився… То було довго, бо цілу велику вервицю я відмовив. Раптом сильний тріск дверима і тиша. Я відкрив очі. На мене дивиться усміхаючись мій слідчий капітан і питає: мені будете відповідати? Я кажу: буду, бо ви культурний чоловік. Він ще питає спокійно, я відповідаю».
Допит тривав до самого вечора. На його завершення слідчий каже Величковському підписати протокол. І знову могутня Рука рятує о. Василія. «Цілий стос карток. На останній сторінці написано до половини. Я машинально підписав при кінці сторінки. Він глянув і сказав: Ви підписали собі смерть, бо над вашим підписом можна ще написати що завгодно. — Пропало, – кажу, – то вже ваша справа. — Ні, сказав тихо, — візьміть перо, ще раз підпишіть і перечеркніть чисте місце. Я подумав собі: ото людина і сказав “спасибі!”».
Мужність і вірність Христового священника несподівано зворушують навіть серце «комуніста і атеїста», як сам назвав себе слідчий — він відпускає затриманого зі словами поваги. Зрештою вся справа завершується без шкоди для о. Василя — навіть того страшного Мефістофеля він більше не побачив. Матір врятувала свого вірного сина.
Місії в серці війни
Наступні роки — це низка подій, переїздів і безкінечних місій: Слово Боже з уст о. Василя лунає в Кам’янці-Подільському, гуртуючи тисячі вірних; він викладає в духовній семінарії у Львові — тут навчається близько двохсот студентів; врешті-решт Божі шляхи приводять його до Тернополя. У всьому цьому триває постійна молитва, повна довіра до Божого Провидіння — і покликання йти всюди, де потрібно служити, навіть у розбомблене чи окуповане місто. Біографія о. Василія вражає кількістю карколомних рішень і випадковостей, які по-людськи неможливо пояснити. Нарешті ієромонах опиняється в Тернополі, звідки через воєнні дії вже виїхало майже все духовенство. У нього немає зайвих запитань: «Я приїхав, щоб тут залишитись». Він бореться навіть за саме місто – рятує від обстрілу маленьку тернопільську церкву, налаштовує ритм життя в монастирі, опікується притулком, де сестри-монахині піклуються дітьми та хворими зі сусідньої лікарні.
Одного разу о. Василь відслужив у цьому притулку ранкову Літургію і на прохання настоятельки залишився на сніданок. «Настоятелька спішила: “Прошу скоро закінчувати, бо зараз будуть стріляти”. Вони вже знали, в який час починався обстріл, а я байдуже! І ледве я закінчив — обстріл. Всі поскакали і кинулися до дверей кухні, вглиб підвалу. А мене хтось схопив за руку і всією силою кинув до дверей. І в той момент страшенний удар-вистріл. Велике вікно розлетілося, а під ним стіна в пісок розсипалася. Діти пищать, якби їх хто різав, і нарешті — спокій. Повертаємось до кухні. Дякую за сніданок, бувайте здорові, йду додому. Але тепер буде ближче, бо не треба йти по сходах вгору, а одною ногою на уламок розваленої стіни під вікном, а другою — на дворі».
Цю подію Величковський згадує з притаманним йому гумором — проте зрозуміло, якої великої небезпеки він уникнув, опинившись на волосині від смерті. І це ще був не кінець історії. «Дійшов до свого монастиря, виймаю ключ від келії, щось не йде, з трудом відчинив. Ледве відхилив двері, бо на землі в келії повно уламків, вікно розбите, на столі скло та куски муру. Все ясно, коли б я не пішов сьогодні до сестер, а відправив Службу Божу в себе, тоді якраз був би в себе в келії сидів коло стола під вікном і був би дістав осколками в голову, в груди і чи був би живий?! Слава Тобі, Боже наш, Слава Тобі!».
Із Матір’ю — в дорогу терпінь
Служіння в Тернополі було плідне навіть серед обстрілів та смертей. Та коли вони припинилися, на отця Василя вже чекало нове випробування.
«Одного дня, коли я приїхав з дороги, енкаведисти оточили наш монастир і прийшли до середини та викликали мене. Я послав до розмовниці свого заступника, а сам задніми дверима в сад-город, де між корчами присів. Через шпари в паркані гляджу а вулицю і бачу густі стійки військових при дорозі. З другої сторони паркан на город сусідів. Можна б туди перескочити і втекти. Але чи то певне і як надовго? В голові думки, як блискавки. Що робити? В руках вервиця – “Богородице Діво”, і ясна думка: повертайся до хати і віддайся їм в руки. Так буде чесно і добре. І так зробив. Схопили на авто та в будівлю НКВД».
Арешт, слідство, місяці утримування в нелюдських умовах в чекістській катівні в Києві, допити, на яких безрезультатно шукають доказів вини. Нарешті — «вещдок»! — календарик, на якому молитва, щоб Бог звільнив від червоної банди, щоб Ісус і Марія оберігали і не допустили, аби повернулася червона орда. Ці слова слідство приписало руці о. Василя, цього їм було достатньо: за такий «несамовитий» злочин може бути тільки одна кара — вища міра. Ієромонах вирушає в камеру смертників чекати розстрілу.
Але серце місіонера бачить не стіни тюрми, а поле для місій — і якимось дивом серця приречених людей, які, можливо, ніколи не чули Божого Слова, зворушуються присутністю серед них священника. «Ми всі в обличчі смерті — учіть нас!». Студії починаються: насельники камери смертників вивчають «Отче наш» і «Богородице Діво», а тоді вислуховують реколекції про Святі Тайни. Одного ранку до камери зі щоденною перевіркою заходить сторож. «Звичайно в той момент був шум, бо майже кожний хотів вийти, щоб підняти кинений недокурок чи інше, а тепер глибока мовчанка, всі на колінах, і сторож зі здивуванням сказав до себе: “А… молятся, ну я позже приду”, і закрив двері». Місію виконано — ув’язнені сповідаються — «ах, як ті бідні люди рвалися до тої святої Тайни» — і причащаються. Ті, кого виводять на розстріл, і ті, кого приводять сюди на їхнє місце, через руки отця Величковського отримують нагоду доступити до найбільшої благодаті. Врешті священника забирають на етап.
Далі — десятиліття таборів, низка ув’язнень — шахти Воркути, Кірово, Владімір над Клязьмою — у кожному з яких отець Василій відчитує божественну Руку. Декуди дають легшу роботу, пристойніші умови проживання, можливість підлікуватися.«Слава Богу і Марії!»— повторює священник. Присутність Матері проявляється навіть у найдрібніших ситуаціях. Якось при пересилці під час обіду Величковський подає «баландеру» не «казьонну» бляшану миску, а власну глиняну тарілку. «Прийшла моя черга і я дістав свій черпак зупи, а малий злодійчук, що зробили його роздатчиком, каже обождать (зачекати) і ще другий черпак вливає мені, бо моя миска об’ємом вміщала два черпаки. Кажу “Спасибі!” і ділюся з сусідом, бо я не чув голоду.
Але так було з обідом, так було ввечері і на другий день. Не видержав якийсь злобний і зависний та в крик сказав: “А что ето за ісключеніє (виняток), попові двойную порцію даєш?” Почув то роздатчик, перервав роздавати і дуже голосно закричав: “Тєбє непонятно, дурак, а вот слушай, почему я так дєлаю. Положим, что я подобно тєбє нєвєрующій, но матєрі наші билі вєрующімі, й раді матєрєй наших, ми должни уважать такіх людєй, понятно тєпер тєбє?” І почав дальше роздавати. А я помолився “Отче наш”, “Богородице Діво” за того хлопчину, що так публічно виявив акт віри».
«Офіційно мене засуджено за те, що я написав книгу “Історія Чудотворної Ікони Матері Божої Неустанної Помочі”**»
9 липня 1955 року Василія Величковського звільняють. Після десяти років заслання він повертається до Львова — тут оселяється в квартирі на площі Возз’єднання (нині – Соборна), 11, і знову береться за свою звичну працю – голошення Божого Слова, тепер уже підпільно. В невеликому помешканні, яке йому та брату-редемптористові Іринею Манькові надала стара пані-полька, отець Василь навчає студентів богослов’я, служить Літургії, уділяє Таїнства; сюди приходять на сповідь і розмову люди з усіх сторін. Чимало молоді звідси ж із легкої руки ієромонаха вирушає просто в монастир: кількадесят монахинь щиро завдячують своїм покликанням саме наполегливій ініціативі о. Величковського, про що розповідають у книзі спогадів. У цьому домі також виготовляють молитовники, образки, календарі, які згодом таємно розповсюджують між вірними. Тут пульсує життя катакомбної Церкви: все це відбувається при невеликому імпровізованому престолі, над яким висить ікона Богоматері Неустанної Помочі — «зранена» святиня з монастиря редемптористів на Збоїщах.
І саме тут Василій Величковський починає писати свій magnum opus під назвою «Історія Чудотворної Ікони Матері Божої Неустанної Помочі».
Цю книжечку він творить на кожному місці і в кожну вільну хвилину: священник спеціально носить зі собою дощечку, яку можна покласти на коліна в парку, в потязі чи в коридорі і продовжувати рукопис.
Тим часом відбувається чимало подій. Овдовіла мама о. Василя вступає в підпільний монастир василіянок у Тернополі; повертається з ув’язнення і помирає давній співбрат Величковського у монашестві та місійному служінні владика Миколай Чарнецький. Глава підпільної Церкви Йосиф Сліпий, якого вдалося видерти з кігтів радянської тоталітарної машини, викликає о. Василя в Москву, де він тимчасово зупинився дорогою до Рима — і таємно хіротонізує його на єпископа.
Також читайте: Божа «спецоперація»: як Василій Величковський став єпископом підпільної Церкви
В усьому цьому Величковський не припиняє щоденного служіння, пристосовуючись до умов підпілля — і пише книгу.
«Підношу серце вгору, дивлюсь на святу ікону, і наче чую голос Богоматері: “Гляди на мою ікону думкою і пиши моїм дітям про мою безнастанну поміч!”
Гляджу на Твою Чудотворну ікону, моя Мати, слухаю Тебе, думаю про історію Твоєї ікони, про те, що інші написали, і пишу для Божої слави і Твоєї, для спасіння душ рідного народу, і молюся»[1].
Це має бути праця, присвячена 100-літтю всенародного прославлення ікони в римському храмі святого Альфонса, а згодом — коронації її як чудотворної. Величковський опирається на твір о. Вернарда Луб’єнського, і пише для українського молільника фундаментальну працю, що повинна розкрити всю велич Пресвятої Богородиці, прославленої в цій святині.
«Молюся, думаю і пишу, і цей маленький труд складаю до Твоїх стіп, як ювілейний подарунок вдячності за мій нарід, за твій нарід, О Моя Мати – ТВІЙ СИН»[2].
Восени 1968 року в помешканнях греко-католицьких священників проводять обшуки. За кілька місяців, взимі 1969 під обшук потрапляє і квартира владики Василія. Серед інших речей, що стосуються підпільної діяльності, вилучають рукопис книги, в якій, як скаже вирок Львівського обласного суду, «міститься ряд завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад». Синівський дарунок для Богоматері стає першим і найбільшим звинуваченням — за нього Василій Величковський вдруге йде за ґрати, цього разу — в тюрму строгого режиму в Комунарську (тепер Алчевськ). Врешті-решт він таки віддає життя за Богородицю в повільному тривалому мучеництві: страшна тюрма, фізичні та психологічні знущання, примусове «лікування» невідомими препаратами перемелюють непохитного ісповідника віри. Але попри вбивчі тортури Матір не покидає сина: владика не зневірюється, не йде на компроміси з безбожною владою та залишається вірним Богові, Церкві та Україні.
Також читайте: Як у Львові вдруге ув’язнили блаженного Василія (Величковського)
До останнього подиху – Твій син
27 січня 1972 року Василія Величковського звільняють із другого ув’язнення. Повернутися до Львова мученикові не дозволяють, його шлях на волю пролягає через Югославію до Рима, а зрештою — до Канади. Знищений тілом і зранений душею, владика все-таки не втрачає бадьорості духу — і навіть готується знову давати місійні науки. Та на перешкоді стають наслідки жахіть останнього ув’язнення, які мучитимуть його до кінця життя. Владика Михаїл Гринчишин згадує, як в 1972 році священномученика запросили проповідувати священникам: «Після першої чи другої реколекційної науки він не міг далі продовжувати. Отець Малюга був там, продовжив і завершив реколекції для священників. Це багато говорить про стан, в якому перебував блаженний»[3].
Але бажання проповідувати про улюблену Матір перемагає тілесну неміч. 24 серпня 1972 року владика промовляє до пластунів в Іст Четгем (США) — про віру, силу молитви, цінність історії — і про Марію. «Любіть Божу Матір, Пресвяту Богородицю. Не забувайте кожного дня вранці і ввечорі молитися! Коли ввійдете в яку прикрість, нещастя, коли починаєте якесь важне діло-завдання — до Богородиці вдавайтесь, моліться, моліться, моліться! Пресвята Богородиця помагала нашим козакам перемагати татар, турків і всіх ворогів. Так і Вам допоможе Матір Божа у всіх справах Ваших, у великих, важних справах, перемагати всі труднощі й виходити переможно по шляху рідного народу і святої Церкви його. Пречиста Діва завжди поможе Вам, щоб сповнилося все аж до останнього Вашого віддиху. Амінь!»
Протягом кількох останніх місяців свого життя владика Василій повторює ці слова знову і знову — моліться до Марії, Небесної Матері, Покровительки України. Любов до Богородиці — це заповіт його життя, що було від семи літ до останнього подиху в сімдесят присвячене Їй.
Владика Василій Величковський спочив у Бозі 17 червня 1973 року у Вінніпезі. У 2001 році Папа Іван Павло ІІ під час візиту в Україну проголосив його блаженним.
Жертовна праця священномученика на прославу Богоматері не пропала даремно: рукопис книги про ікону Неустанної Помочі вдалося врятувати, дивом віднайти і перевидати. Зараз її можна придбати у його квартирі-музеї в центрі Львова (пл. Соборна, 11. кв. 3).
Підготувала Марія Цьомик
Головне фото: скріншот із відео на ютуб-каналі RedemptoristTV.
* Курсивом (де не вказано інкаше) виділені уривки зі спогадів священномученика Василія, опублікованих у книзі «Моя надія – Ісус і Марія! Життя блаженного священномученика єпископа Василя-Всеволода Величковського (01.06.1903 – 30.06.1973)», яку у 2013 році у Львові уклав о. Ігор Цар. Виділення жирним шрифтом – мої (М.Ц.).
** У своїй книзі владика Василій називає ікону — «Божої Матері Безнастанної Помочі».
[1] Величковський В. В. Історія Чудотворної Ікони Божої Матері Безнастанної Помочі. – Львів: Монастир Редемптористів, 2023. – С. 8.
[2] Там само
[3] Спогади про Блаженного Священномученика Василя Величковського, ЧНІ.: ред. Угрин. О. – 2023. – С. 221.
Також читайте: Як була віднайдена книга бл. Василя (Величковського), яка налякала комуністів
«Тут говорили пошепки»: мандрівка до дому священномученика Василія (Величковського)
Пристань Неустанної Помочі: храм святого Йосафата на Замарстинівській
Повязані записи
