9 березня Православна та Греко-католицька церкви вшановують пам’ять сорока мучеників Севастійських. Особливістю цих святих є те, що всі вони були воїнами давнього Римського легіону (лат. Legio XII Fulminata). Яким чином їм вдавалось поєднати військову службу та християнську віру? Чому уникати ідолопоклонства актуально і сьогодні? Та що спільного у Севастійських мучеників і сучасних українських воїнів? Про це в інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова» розповів священник львівського Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла УГКЦ отець Андрій Кобилюх.
Андрій Толстой: Отче Андрію, 40 Севастійських мучеників були водночас воїнами і християнами. У ті часи армія була здебільшого наймана, а війни, які провадила римська влада, були нерідко загарбницькими, або ж – каральними походами проти бунтівних народів. Наскільки складно було поєднувати у такому випадку християнську віру і військову службу?
О. Андрій Кобилюх: Севастійські мученики були страчені в 320 р. від Різдва Христового. Тому, якщо говорити з історичного погляду, то вже сам наказ воєначальника Агріколи щодо них був незаконним. Ще у 313 р. імператори Ліциній і Костянтин Великий видали едикт про релігійну терпимість на території Римської імперії — римське язичництво позбавлялося статусу обов’язкової релігії. Тому, з точки зору римського права, примушування воїнів до поклоніння поганським ідолам було незаконним наказом і вони мали повне право відмовитись.
Християнський погляд на війну змінювався протягом усієї історії віри і був неоднозначним. Рання Церква (перші 300 років) була пацифістською. Святий Климент писав: «… хто тримає меч, той повинен його відкинути, і якщо хтось із вірних стане солдатом, його Церква повинна відкинути, бо він зневажав Бога».
Ситуація кардинально змінилась за Костянтина Великого, який 314 р. заявив, що «забороняти державі право на війну – це засудити її до вимирання». Тоді ж теологами була сформульована концепція «справедливої війни» – війни для захисту миру, справедливості, війни в обороні віри. Тому й допускалося, що християнин може вчиняти насильство щодо супротивників. Тим більше, коли йшлося про захист своєї батьківщини.
Тобто, визнаючи війну злом, Церква все ж не забороняє вірним брати участь у бойових діях, якщо мова йде відновлення справедливості й про захист ближніх від ворогів.
«Ті хто взяв меч, від меча загинуть» (Мт. 26. 52), — у цих словах Ісуса Христа знаходиться обґрунтування ідеї справедливої війни. Християнське ставлення до війни передбачає допустимість, а в певних випадках – і моральний обов’язок для християнина нести військову службу – або за призовом, на законних підставах, або, коли совість спонукає його — добровільну службу.
Чому для християн було так принципово не приносити жертви ідолам? У наш вік екуменізму поведінка мучеників перших віків може здатися фанатизмом: принести жертву ідолам – хіба це так погано? Бог же один, кожен молиться до нього, як вміє.
Перша Божа заповідь: «Нехай не буде у тебе інших богів, крім Мене». Друга заповідь: «Не сотвори собі ідола, і ніякого зображення того, що на небі в горі…» Апостол Павло написав: «Улюблені, втікайте від ідолопоклонства» (1 Кор. 10, 14).
Ідол – це будь-що, важливіше за Бога. І Бог дає нам можливість побачити, що це. Коли чогось дуже прагнемо і не отримуємо, або ж втрачаємо, стає зрозуміло, наскільки сильно ми прив’язані до своїх ідолів, що інколи контролюють наше життя.
Бог один, а ідоли бувають різними. Існують різні види ідолопоклонства, наприклад, поганське (віра в богів – Дажбог, Перун, різні містично-духовні вчення) та ін. Ідолом (об’єктом поклоніння) можуть бути і матеріальні цінності (гроші, майно), людське тіло (культ тіла – надмірне захоплення побудовою тіла, косметикою), культ пристрасті (азартні ігри, шкідливі звички тощо), сатанинські культи.
Ідолопоклонство — це велика зневага, образа Бога, тому Церква відносить ідолопоклонство до одного із найбільших гріхів. Щодо екуменізму, то, якщо мова йде про діалог або про співпрацю між конфесіями в час війни, він приносить дуже хороші плоди. Але екуменізм у жодному разі не можна плутати із релігійним синкретизмом, або компромісом щодо питань віри.
Релігійні переконання для 40 Севастійських мучеників були найважливішими. Де проходить межа між послухом Богу і послухом командирам?
Найперше військовослужбовець, відповідно до внутрішньовійськових документів, зобов’язаний неухильно виконати наказ. Беззаперечне виконання наказу командира у більшості випадків є запорукою успішного виконання бойового завдання, збереження здоров’я та життя – і власного, і побратимів.
Однак на війні, особливо у бойовій обстановці, виникають ситуації, коли військовослужбовець може засумніватись у правильності й законності відданого наказу. І тут кожен воїн має прийняти рішення відповідно до своїх світоглядних переконань, засад християнської моралі, зрештою, пам’ятаючи й про діючі правові норми.
І тоді, зважуючи всі наслідки своїх дій, прийняти єдино правильне рішення – не виконати завідомо злочинний наказ, котрий порушує і загальнолюдські норми поведінки, і християнські принципи, правові норми. На мою думку, до таких наказів можна віднести спонукання до насильницьких дій щодо цивільного населення, мародерство, знущання над військовополоненими тощо.
Чому Церква завжди звертала особливу увагу на подвиг Севастійських мучеників?
Будь-який мученик, якого ми згадуємо, був вірним до кінця. І сьогодні приклад такої вірності до кінця показують наші українські воїни. Вони вірні українському народу, вірні своїй присязі і вірні Богові, тому що наша країна християнська. Можливо, не всі ходять до церкви, але більшість із нас — християни. Ми маємо багато прикладів сучасного мучеництва, коли наші воїни залишалися вірними попри великі ризики, смерть чи тортури.
У розповіді про Севастійських мучеників згадується про те, що вони отримали вінці від Бога. Чи можемо ми сказати, що оцінка подвигу визначається не лише державними нагородами, і що будь-яка достойна жертва людини обов’язково буде оцінена Богом, навіть якщо її не помічають чи знецінюють інші?
Нам не вистачить днів, щоби вписати всіх святих — знаних і незнаних. Багато з них жили серед нас, робили добро і справді прожили святе життя. Вони є дійсно святими, просто Церква їх не канонізувала, бо про багатьох вона навіть не знає. Ми маємо багатьох сучасних мучеників — наших братів, сестер, які померли лише за те, що вони українці. На мою думку, після війни має бути встановлений пам’ятний день — Всім знаним і незнаним мученикам українського народу.
Один зі Севастійських воїнів не витримав тортур холодом, але його місце зайняв охоронець-язичник, який сповідав віру в Христа і прийняв мученицьку смерть разом з іншими, тому що побачив у видінні, що один вінець зі сорока звільнився. Яким це прикладом може стати дня нас?
Час війни для кожного українця має бути часом зміни. Коли у мене виникають лихі думки, я повинен пам’ятати, скільки людей віддали за мене своє життя, щоб я став кращим і допоміг змінитися тим, хто є біля мене. Ми будемо мати багато негативних прикладів. Але завжди треба дивитися на найкращих, навіть якщо їх – одиниці.
Спілкувався Андрій Толстой
Також читайте: О. Тарас Михальчук: Воїн, який знає, що за нього моляться, зуміє перемогти багато викликів
О. Юрій Цюпка: «Найдовша сповідь у мене була приблизно чотири години»
Ієромонах Іов (Ольшанський): «Хлопці хочуть знати, що їхня жертва не буде даремна»
Повязані записи
