Що виросте з цього покоління? Чому Бог допускає жахи війни? Як Господь привів до Крехова хлопця з Харкова? Та як це – бути молодіжним пастирем при парафії святого Андрія у Львові? Про це та інше в інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова» розповів священник-василіянин о. Домінік Налисник.
«Я непосидючий»
Андрій Толстой: Отче Домініку, скільки часу Ви служите на парафії Святого Андрії у Львові?
О. Домінік Налисник ЧСВВ: Недовго — з 10 квітня 2024 року. Переїхав сюди трошки більше як пів року тому, коли мені вручили декрет на служіння саме в цьому храмі.
За цей короткий період часу Ви досить добре себе проявили: стали помітним священником не лише на парафії, але й у Львові загалом. Звідки у вас така ревність до служіння?
Мій настоятель, з яким я переїхав з Дрогобича, акцентував увагу мого служіння при цій парафії на молоді і на дітях. І, в принципі, останні роки при інших парафіях я також працював з молодими людьми. Та в часі повномасштабної війни значну частину часу я проводив у зоні бойових дій, виконуючи капеланське служіння.
Про Вас кажуть, що Ви динамічна людина і зовсім не нудний, що насправді дуже важливо для стосунків з молоддю. Ви завжди були таким, чи це результат праці над собою?
Мабуть, зі сторони видніше. Але справді, я людина рухлива. Я непосидючий. Мої батьки, моя мама і рідні мали зі мною в дитинстві багато клопоту — через мою непосидючість. Мене всюди було повно, багато різних переломів і тому подібне. Але також у мене були різні хобі. Може, комусь це буде дивним, але я обожнюю мотоцикли, лижі, і все, що пов’язано з активністю. Тому мені цікаво проводити час з молоддю і коригувати їхнє розуміння та сприйняття віри. Я почав працювати з молоддю ще коли навчався в семінарії.
А коли мене висвятили, то протоігумен отець Йоан Школик дав мені можливість працювати зі скаутами, з якими ми організовували табори. І це насправді мене надихає, бо я розумію, що віра молодих людей зроджується і збагачується й поза літургійним життям — в міжособистісних стосунках, де вони також шукають Бога.
Скільки років Ви вже священник?
В монастирі я з 2007-го, а 2016-го року на мій день народження я був свячений.
А коли у Вас день народження?
18 вересня. Так співпало.
Чому Ви взагалі вирішили піти в монастир?
У моєму житті це був якийсь нонсенс: для мене, моїх рідних і для всього мого оточення, бо я виріс на Сході. Я харків’янин, хоча й був народжений у Львівській області. Але з дитячих років зростав у Харкові, там ходив до школи. І вважаю себе харків’янином.
Скільки часу Ви там прожили?
З п’яти років до того часу, як пішов у монастир. Я взагалі не планував іти в монахи, у мене не було такого бажання. Я ходив до церкви в Покотилівці, там були отці василіяни. Ходив кожної неділі, хоча родина в нас не аж така віруюча.
Ваші батьки походять з Галичини?
Так. І я зростав при отцях василіянах. Ще дуже великий вплив на мене мали сестри-йосифітки, що служили при храмі, який тепер став катедрою в Харкові, і де служить владика Василь Тучапець. Він, до речі, мене на священника і святив. Я приходив до сестер ввечері на Літургії, коли мав час — мені було з ними цікаво. Але щоб у мене були якісь думки про монастир, то ніколи — я планував собі життя зовсім по-інакшому. Бо, якщо чесно, то, як і більшість людей, я мав враження, що життя в монастирі нудне. А для мене це було неприйнятно.
Але в 2007 році я потрапив на табір, який проводили наші отці василіяни в Лаврові. І там у мене виникло перше зацікавлення. Зі мною на таборі був ще один хлопець — тепер це отець Павло Долішній, який зі мною тут служить. Він вже тоді твердо знав, що хоче бути в монастирі священником. Ми з ним розговорилися, і він каже: «Та спробуй, приїдь до Крехова на два тижні і подивися». Я поїхав і повернувся до Харкова через два роки. Звичайно, були сумніви, інколи хотілося все залишити, але настоятелі мене заохочували і було цікаво. Якби мені хтось сказав, коли я вчився в класі восьмому-дев’ятому, що я буду священником-василіянином, я би голосно розсміявся і сказав би, що це неможливо.
Що вплинуло на Ваш вибір стати монахом?
Я побачив, що монаше життя зовсім не нудне. Як ти його сам влаштуєш, таким воно й буде. У монастирі ми живемо за єдиними правилами, всі дотримуємося тих самих обітів, але в кожного різні обов’язки, у кожного своя харизма. Ось мені подобається працювати з молоддю — прошу, будь ласка.
У цей час я вважаю своїм обов’язком служити Батьківщині, і, може це прозвучить певною мірою дико, але я отримую задоволення, перебуваючи на фронті, бо відчуваю цю потребу — бути там з військовослужбовцями, і настоятелі мене відпускають, після чого я повертаюсь до монастиря.
Ваше монаше ім’я Домінік незвичне для східної традиції.
Моє ім’я – це взагалі цікава історія: якщо чесно, то я його не вибирав.
А яке Ваше світське ім’я?
Мар’ян. Та коли я був на новіціяті, то хотів обрати ім’я, яке було би незвичним для нашої культури. Якщо би мені сказали обрати ім’я зараз, то я би, мабуть, обрав щось більш звичне: Павло або Андрій. А тоді я чомусь захотів взяти ім’я Еммануїл. Але мій магістр новіціяту о. Пантелеймон Саламаха мене відмовив, кажучи, що з таким іменем у нас вже був монах, але недавно відійшов. Тоді я кажу, що хочу бути Себастьяном. А він каже: «Себастьян у нас теж був, нещодавно помер». Тоді каже: «Давай ще якісь пропозиції». Я не знав, що відповісти, але один із моїх співбратів, з яким ми досі товаришуємо, каже: «Нехай буде Домініком». Бо я був тоді наймолодшим, мені щойно виповнилось 17. А святий Домінік Савіо також був молодим веселим хлопцем. І магістр запитав: «Будеш Домініком?». Я погодився.
Також читайте: Єпископ Василь (Тучапець): «Ця війна змінює ставлення людей до конфесій і Церкви»
«Там все було російською»
Цікаве співпадіння: кілька днів тому я спілкувався з отцем Ігорем Селіщевим із Донецька, який став домініканцем, а сьогодні маю розмову з отцем-василіянином із Харкова. І він, і Ви виростали в атмосфері, яка відрізняється від львівської. Як це — бути підлітком-греко-католиком на Сході, в Харкові?
Це були юні роки, і якихось надзвичайних переживань у мене не було. Я знав, що це моя релігія, моя віра та й все. Я грав за футбольну команду і планував далі продовжувати грати у мініфутбол. Як команда ми часто їздили в різні поїздки і я завжди брав зі собою якусь літературу. Певний період товариші жартома називали мене: «Піо, Піо», бо я прочитав усі книги про святого отця Піо і був ним захоплений.
У Харкові для мене більш гострим стояло питання щодо виявлення українськості. А щодо віри, то якихось складнощів чи насмішок не було. Всі знали, що я ходжу до церкви. Пригадую, що одного разу я дав вчительці російської мови почитати Життя наших католицьких святих.
Мене більше «тригерило» те, що в Харкові неможливо було вийти з червоно-чорним стягом. Він у мене висів у хаті — і за все, що українське, у мене був великий біль, бо там все було російською.
А що кажуть Ваші знайомі з Харкова про теперішню війну?
Тепер Харків став надзвичайно українським. Харків’яни тепер розуміють, що Білгород — це не місто-побратим. Це зовсім інша позиція щодо російського, ніж коли я був юнаком. Коли я навчався в школі, у нас всі виклади були російською мовою. Українська була факультативом.
В незалежній Україні?
Так, це була незалежна Україна. Тепер, після всіх тих наслідків, там всі проукраїнські. Але, на жаль, трохи пізно.
Також читайте: Арх. Ігор (Ісіченко): Найнебезпечніше, коли згадування Божого Імені стає маскувальною сіткою
«Це їхня парафія»
Розкажіть про молодь, яка збирається при парафії святого Андрія. Який у неї вік?
У нас є катехитична школа, в якій склався чудовий колектив людей. Це і наша сестра-василіянка, і троє катехитів, які вкладаються в дітей. Вони готують їх до першого причастя і продовжують займатися з ними далі, організовують для діток різні заходи. Це фундаментальна робота для майбутнього.
Також маємо спільноти для підлітків. Є марійська спільнота – це ті, хто служить в храмі, наприклад, тримають фани, тобто возвеличують літургійне життя. Також є в нас молодіжна спільнота «Містична троянда», якій вже виповнилось 30 років — її заснував ще славний отець Василь Зінько. До неї долучаються нові люди, і мені подобається, що також є ті, хто утворив сім’ю, перебуваючи в цій спільноті, тепер вони приходять вже зі своїми дітками. Також у нас є новоутворена спільнота аніматорів, яка добре розвивається. Вони всі є великою поміччю при парафії, це стосується і літургійного життя, і оформлення храму до якогось свята та будь-якої допомоги, зокрема у веденні сторінок в соціальних мережах.
Важливо те, що вони вважають церкву своїм домом. Бо ми як священники покликані сюди на певний період часу. Пройде рік-два-три і мене відкличуть на інше місце. А вони тут залишаться, бо тут вони хрестилися, шлюбувалися, тут їхні сім’ї, це їхня парафія.
Скільки молоді залучено до парафіяльного життя?
Близько 70 чоловік, це не враховуючи дітей, яких також понад 70. Однак маємо трудність, яку з часом будемо вирішувати — нам нема де збиратися. У нас є чудовий, один із найкрасивіших храмів Львова, але щоб парафія була жива, треба, щоби були класи, де ми можемо збиратися, займатися та формуватися. Поки маємо два маленьких класи, де тіснимося — складаємо графіки зустрічей. Але якщо отцю протоігумену (О. Йосиф Кралька ЧСВВ, ред.) вдасться зробити все, що він задумав, то потенціал для молоді тут шалений.
Парафія церкви св. Андрія у Львові відома тим, що тримається багатьох традицій, здебільшого літургічних, ще з часів підпільної церкви. Як сприймають все це молоді люди, які народилися в XXI ст.?
На жаль, не завжди позитивно. Людина хоче почувати себе вільною. Приходячи до церкви вона хоче побути в тишині, в комфорті… Ось я неодноразово чув від молоді, що «ми будемо приходити сюди на молодіжні зустрічі, але на Літургії будемо ходити до церкви Петра і Павла». Якщо чесно, мене зовсім не зачіпає те, що люди йдуть до іншого храму. І я казав отцям з парафії Петра і Павла, що ми не конкуренти. Конкуренти для нас сектанти, які ведуть людей невідомо куди. Ми ж не працюємо на свій авторитет чи авторитет нашої парафії, я працюю задля Бога, на Його авторитет.
Але я сам зауважував і мені часто жалілися, що старше покоління певною мірою проявляє диктатуру щодо молоді. «Не там клякнув», «клякни, не стій», «вбери хустку» і тому подібне. Воно відображається не завжди позитивно на праці з молодим поколінням. Але я вважаю, що якщо ми, священники, будемо коротко, чітко і ясно говорити про необхідні зміни – чому вони відбуваються, яке їх походження — про те, що походить з авторитету Церкви — то зміни на краще будуть.
Зрозуміло, що молоді подобається цікаво проводити час разом, але, з Ваших спостережень, чи стають ці дівчата й хлопці ближчими до Бога?
Так, звісно, молодь бачить, що Церква зацікавлена в ній, що Церква – це не лише якийсь культ і виконання обрядів, що Церква — це жива парафія, жива спільнота. І я постійно нагадую своїм дітлахам слова апостола Павла про те, що ми є одна будова, і кожен з нас є в ній цеглинкою. Кожен з нас є індивідуальною субстанцією і кожен важливий тут. Це не лише певне виконання ритуалів. Це різнобічний розвиток та спілкування, в якому присутній Бог. Якби мене заставляли ходити до церкви, де моляться дві години і я не знаю, що там відбувається — я би не ходив туди.
Але коли людина зацікавлена – вона бачить реального Бога в живому спілкуванні, це притягує. Я сам запізнався з Церквою більше в таборі, який проводили отці василіяни.
Ісус також навчав на природі, не тільки в храмі. А звідки Ви берете ідеї, наприклад, про велопрощу до Крехова, про Андріївські вечорниці?
Найперше від самої молоді — підлітків і дітей. Вони є генераторами різних ідей — з ними треба інколи просто бути. І в певний момент пояснити, як я говорив на Андріївських вечорницях, що є справжньою вірою, а що — тонкою межею, за якою — порушення Першої Заповіді. Також я дуже дякую отцям, кожен з яких має ідеї, має свої таланти, які надихають. Але найперше це є самі підлітки, діти.
Спільнота має дві сторони. Люди дружать між собою, спілкуються, разом цікаво проводять час. Але там, де спільнота, завжди може виникнути конфлікт, не обов’язково серйозний. Як Ви даєте з тим раду?
Непорозуміння можуть виникнути, і це природно. Якщо казати за цю церкву (парафія св. Андрія у Львові, ред.), тут взагалі не було непорозумінь — я досі маю ейфорію від тієї молоді, що тут є — вона заангажована і хоче щось робити. У мене трапляються непорозуміння якраз таки зі старшим поколінням цієї парафії.
Що Ви маєте на увазі?
Коли я був підлітком, то часто чув такий закид у бік молоді: «Що з вашого покоління виросте?».
Я чув у дитинстві те саме.
Але тепер, коли я приїжджаю на фронт, то розумію, що ось це покоління, якому говорили: «що з вас виросте», зараз віддано боронить Батьківщину. У багатьох з них двоє, троє дітей… Я маю добрих знайомих військових, які мають більше, ніж троє дітей, але з доброї волі вони пішли воювати. І я розумію, що саме вони зараз, завдяки своїй відданості, дарують життя всім іншим.
Я це згадав, тому що я відчуваю подібний сигнал від старшого покоління до теперішньої молоді. «От шо з них виросте?», бо в церкві треба тільки годинами клякати — то не можна, то не можна, то не можна… А особа як образ і подоба Бога десь залишається в стороні. І я завжди кажу для наших діток і на парафії повторюю: ідеальну спільноту ми не збудуємо ніколи, як би ми не намагались — ідеальними будемо в Небі, з ангелами перед Престолом і обличчям Бога. Кожний із нас має свою харизму, свій талант, але також кожний із нас має свій характер, своє виховання — на одну і ту саму річ чи обставини ми будемо дивитися з різних поглядів. І ще завжди кажу: апостоли були з воплоченим Христом, вони бачили всі чуда, вони все бачили. Чи вони збудували ідеальну спільноту? Коли читаємо Євангеліє, то бачимо, що один хотів сісти від Христа праворуч, інший ліворуч. Вони не уникли суперечок чи непорозумінь, але настільки були віддані Христові, що всі віддали життя за Христа і за Віру.
Також читайте: Брат Бенуа: «Щоб помітити дію Бога у своєму житті потрібно бути уважним»
«Будуть не просто релігійними, а глибоковіруючими»
Хто є для Вас джерелом натхнення?
Звісно, нам потрібне натхнення, особливо в цей важкий час, коли надія згасає, бо засинаєш з новинами: слідкуєш за Deep State, що відбувається з тими, хто перебуває на фронті, і взагалі, думками я постійно там. Але є багато людей, з якими я проводжу час і які мене надихають, починаючи з моєї спільноти, яких я дуже люблю та яким дуже завдячую. Вони ніколи не роблять мені закидів за те, що я їду на тиждень-два на Схід. Це і мій настоятель (о. Роман Шуп’яний, ред.), якого я вважаю просто Божою людиною, бо мало є настільки добрих людей. Він смиренний і має Божого Духа. Я не відчуваю від нього, що він настоятель, а я підлеглий — він створює в спільноті атмосферу братерства, в центрі якого Христос.
Також старші отці, які відновлювали цей храм. Я деколи ввечері, коли маю час, люблю прийти, запалити в церкві заднє світилко, сісти і дивитися на всі ці розписи і фрески — і я розумію, що це було відновлене також завдяки нашим отцям — о. Михайлові Лучківу, о. Ігнатію Корінцю. Також я надихаюся, хоча мало спілкуюся, від отця-протоігумена — його підбадьорення завжди мотивують до роботи. Я можу назвати багатьох, це і отці Христофор і Павло, брат Матей, отець Степан, брат Антоній… Вони завжди на зв’язку. Вони також є для мене натхненням.
Також я постійно підтримую зв’язок з військовими з різних бригад. Багато з них були далеко нерелігійними, але мені дуже приємно, коли вранці прокидаєшся і приходить голосове повідомлення від людини зі Сходу, яка лише вчиться говорити українською: «Слава Ісусу Христу, бажаю міцного здоров’я. У нас все добре, ніч пройшла». І це мене насправді дуже надихає. І, звісно, надихають самі дітлахи.
І я розумію, що це майбутнє України, тому я не можу дозволити собі сказати, «а що з того покоління виросте?». З того покоління виростуть люди, які люблять свою Батьківщину, люблять свою Церкву, які не будуть просто релігійними, а будуть глибоковіруючими, і які будуть будувати майбутнє України.
Також читайте: Назарій Петрів: «Їй приснилися загиблі: близькі, друзі, які просили про справедливість»
«А де Бог у тому всьому стражданні?»
Як Ви собі пояснюєте, чому Бог допускає скільки смертей, страждань в час війни? Людині, яка пережила на собі або стала свідком злочинів та наслідків війни, може здатися, що Бога нема, або що Йому байдуже.
Це, мабуть, одне зі запитань, які найчастіше ставлять військові на Сході, і не тому, що шукають раціональної відповіді, а тому, що чекають зміцнення своєї віри, бо вона десь ослабла через ті жахіття, які вони бачили і до яких насправді ніхто з нас не пристосований. Ось сидять військові в прифронтовій зоні і снідають, після чого йдуть на позиції — за якийсь час повертаються, а їм кажуть, що один з них вже «двохсотий». А ти зранку ще з ним розмовляв. Нас виховували інакше, це не вписується в логіку нашого життя, ніхто з нас не пристосований до жаху війни.
Жорстокість війни, ще плюс тепер цей морок, зима, болото… і воно десь вбиває дух надії. І тоді часто запитують: «А де Бог у тому всьому стражданні?». Я теж ці емоції переживав. Для мене молитва — це розмова з Богом, коли я виявляю все, що у мене на душі. Я від Нього не скрию тайну свого серця: якщо в мене крик, розпач і біль, і навіть злість на Нього, як я це приховаю від Нього? Я сідаю перед кивотом і Йому це виявляю. Найважче, мабуть, звикнути до того, що ось є людина, яка має власну історію, у якої сім’я, дитина, і його чекають вдома… та ще не знають… що ця людина перед тобою в чорному пакеті. Звісно, що може відбутися і здвиг віри, і всього того, в чому людина виховувалась.
У мене був надзвичайний біль, коли я з одним братом, з яким ми разом волонтерили, заїжджали в Бучу в перший день її звільнення. Там був сильний трупний запах. Ми бачили руйнування на Харківщині і Донеччині, але щоб було стільки трупів… І цей жах, коли вбита людина на колінах зі зв’язаними за спиною руками. Всю дорогу додому ми мовчали. В мене тоді було таке ж запитання: «Де Бог у цьому стражданні? Чому Бог не бачить страждання українського народу? Чому ми століттями боремося за все?».
На це запитання є відповідь?
Я знайшов для себе відповідь: я вірю, що Бог є справедливий Суддя, який за добро винагороджує, а за зло людина буде покарана своїми ж діями. І я також розумію, що не Бог чинить це зло, кожна людина має свободу вибору, яка є однією з ознак нашої божественної подоби.
На жаль, так, як хтось вибирає робити добро та розвивати цей світ, хтось інший обирає титул диктатора і вбиває. Але я вважаю, що сама людина на таке не здатна: вбивати, тішитися і отримувати від цього насолоду – це щось диявольське. Тому це моя думка і я так говорю, що ці беззаконня чинить не Бог. Вибирає чинити зло людина, яка ставить себе на місце Бога. Ракети пускає не Бог, прийшов убивати не Бог, і всі колотнечі, які є в світі не Бог робить. Він дав нам запобіжник за допомогою якого наше життя може бути сповнене гармонією та йти до розвитку. Це є заповіді і моральні правила, пошана свого ближнього.
Але як злочини так і подвиги – це ще не крапка: кожну людину чекає Божий Суд.
Так, і мене надихають слова одного військового, який сказав мені, що у нього безпрограшний варіант у житті. Він пояснив, що як військовий він кожен день наближає закінчення цієї війни, після чого повернеться додому. А якщо він загине, то як християнин піде на Небо. Це стало для мене новим гаслом, бо раніше я часто звертався подумки до слів: «Життя надто коротке, щоб ображатися через дрібниці».
Дякую отче, за щиру та цікаву розмову.
Спілкувався (і фото) Андрій Толстой
Також читайте: О. Йосиф Кралька ЧСВВ: «Хочеться відчувати, що наші здобутки є здобутками всієї Церкви»
О. Ігор Селіщев OP: «Якщо мене зроблять єпископом — на гербі напишу — конкретика»
Семюел Тоттен: «Це не Бог творить геноциди, їх вчиняють люди»
Повязані записи
