Ми звикли сприймати «Московську патріархію» або так звану «РПЦ» як щось антиукраїнське та пропутінське. Однак історія доводить, що проблема з цією структурою набагато глибша. Родимою плямою цієї церкви стала декларація митрополита Сергія Страгородського, оприлюднена 29 липня 1927 року, в якій він проголосив повну лояльність більшовицькій владі. Саме від його імені в церковній історії з’явився новий термін «сергіанство», під яким зазвичай розуміють політику безумовної лояльності керівництва РПЦ до радянської влади.
Що таке сергіанство в ширшому значенні? Як воно з’явилось? Чому східні патріархи визнавали «червону церкву»? Та чи існує загроза сергіанства у наш час в Україні? Про це та інше ми спілкувалися з настоятелем Успенської ставропігійної церкви у Львові протоієреєм ПЦУ Ігорем Бурмилом. Отець викладає Історію Церкви в духовних семінаріях Львова та Івано-Франківська, та служить священником в Успенському храмі на Руській впродовж 37 років.
Андрій Толстой: Отче Ігорю, чому Сталін перейменував Православну церкву в Радянському Союзі? Він назвав її Руською. Перед тим її здебільшого називали Російською православною, або Греко-східною російською церквою. Чому він назвав своє дітище Руська православна церква (РПЦ)?
Протоієрей Ігор Бурмило: Це жахіття – Джугашвілі був далеко не дурною людиною. Він будував свою імперію на крові, як Іван Грозний або вар’ят цар Петро. Але чому після нападу Німеччини на Радянський Союз він розпочав своє звернення до народу словами «брати і сестри», а не «товариші» чи «громадяни»?
Мабуть, таким чином він звертався до релігійної (під)свідомості людей.
Це ж саме зі словом «Руська». Він дуже добре розумів, що на одній Росії — весі, чуді, мері чи Якутії з Кавказом – світову державу не збудуєш. Тому апелював до слова «Русь», претендуючи тим самим не лише на Київ, але й на Білорусь, Литву, і навіть Польщу з Балканами. Це була імперська манія величі.
Ми здебільшого розглядаємо московський патріархат чи сергіанство як щось політичне — радянське чи антиукраїнське. Але поза нашою увагою зазвичай залишається питання спасіння душі. Іншими словами, чи присутня Божа благодать у таїнствах сергіанської церкви? Тобто чи справжнє там хрещення, сповідь, євхаристія та хіротонія? Бо якщо Сергій Страгородський з однодумцями захопили владу у церкві всупереч канонам, вірно та палко служили безбожній владі, зреклися (зрадили) новомучеників та ісповідників віри, то про яку благодать може йтися? Бог її дає смиренним, пише апостол Петро, а тут очевидна зрада Христа та мучеників.
Сергія підтримала лише третина церкви, і то далеко не всі – по власній волі. Дві третини православного духовенства було або знищено, або перебували у таборах — у «лагєрях». Терор був справді жахливий. Лише в перші роки більшовицької влади, з часу, коли муравйовці розстріляли у Києві митрополита Володимира Богоявленського, було вбито 10 єпископів у Київській єпархії. Це більше, ніж загинуло за 900 років перед тим від рук монголо-татар та різних розбійників.
А в 1943 році Сталін остаточно легалізує сергіанську церкву — фактично засновує її, даючи назву «Руська православна церква». У мого питання є дві частини. Перша «технічна»: чи були дотримані при цьому церковні канони? Друге питання більше риторичне: наскільки це було морально?
Ця церква не мала право на існування. Вона була штучно створена. Вона була створена з такими відступами від моралі, що я не знаю меж такого відступлення за всю історію існування Церкви. Впродовж століть тисячі мучеників йшли нас смерть або вигнання задля того, щоб зберегти вірність Божій правді, і серед них були також єпископи і патріархи.
А що з канонами?
Канони церкви зберегли не ієрархи-відступники — їх зберегли вірні священники, які були канонічно свячені, і багато із яких відбули терміни у «лагєрях», в’язницях і засланні. А хрестити за необхідності може навіть мирянин, коли знає формулу хрещення і є водичка під руками. Доповнення хрещення можна було знайти у священника катакомбної істинно-православної церкви, чим люди, чесно кажучи, й спасалися.
А як у церковність вписується структура РПЦ?
У Православній церкві існує два важливих поняття: «акривія» та «ікономія». Перше означає абсолютне та строге слідування канонам у практичному церковному житті. Воно виключає будь-яку двозначність. Ікономія своєю чергою допускає пом’якшення у застосуванні канонів — часто вона викликана потребою врятувати те, що можна, поступившись за певних умов принциповістю. Треба враховувати, що канони — це не Божі Заповіді, і є лише засобом для збереження єдності Церкви та порядку в ній, часто лише на певному історичному етапі.
Та чи діє Святий Дух через рукопокладення негідного єпископа?
Дух Святий — Бог – діє де хоче і коли хоче. Єпископ, висвячуючи священника, прикликає силу Святого Духа, щоб вона допомогла або добавила до того, що бракує. У формулі хіротонії так і говориться, що ця «Божественна благодать немічне оздоровлює і недостачу доповнює».
Подібно, коли священник відпускає гріхи людині на сповіді, він просить, щоби Господь розрішив її та відпустив прогрішення. Хоча Господь дав нам, священникам, право «в’язати і розв’язувати», ми все ж таки лише посередники. І тому, коли відбулася зміна поколінь, благодать не зникла через людську недосконалість. Благодать — це не ворона, яку настрашив і вона втекла.
Пригадую, як під час навчання в Ленінградській духовній академії мені розповіли історію про те, як Кирил Гундяєв запитав в одного поважного професора історії церкви, чи був Львівський Собор 1946 року канонічним? І той відповів: «Якщо би тоді всіх єпископів уніатської церкви випустили з “лагєрєй” і запросили на Собор, то він був би канонічним». Бачите, навіть у тій церкві були різні люди.
Інколи посилаються на слова Христа: «де двоє або троє зберуться в Ім’я Моє, там і Я серед них» (див. Мт. 18, 20). Так хочуть довести, що будь-яка група віруючих є церквою, але це вже занадто натягнуто. Церква – це все ж таки Тіло Христове, яке виражається в певній інституції.
Звичайно, нам легко говорити тепер, але як би ми повели себе в тих умовах – складно сказати. Водночас ми можемо хіба що зрозуміти позицію тих чи інших священнослужителів, які переступили межу моралі, але не можемо виправдовувати зло.
Я читав історію про одного катакомбного православного священника, якого кинули в концтабір. І ось, коли Сталін «відроджував» РПЦ, йому запропонували долучитися до офіційної церкви і служити там. І тоді цей священник запитав: «А ця церква, вона єдина з владою?». Слідчий йому відповів: «Так, звичайно — вона повністю єдина з владою». Тоді священник каже: «А ця влада єдина з Богом?» «Звичайно, ні», — відповів чекіст. — «Комуністична влада взагалі в Бога не вірить» «Ну тоді про що ми тут говоримо», — відповів священник і повернувся у концтабір.
А від Петра І хіба не було покладено на священника обов’язок доповідати, хто що скаже на сповіді, якщо це спрямоване проти царя? Від 1700 року в тій самій церкві вже йшлося про повне підчинення владі і безумовне служіння їй.
Вам можуть заперечити і сказати, що царська влада була православною.
Хто був православний? Петро І, Катерина ІІ?
Мається на увазі, що вони терор проти церкви не влаштовували.
Я розумію, про що йдеться, але це вже був конформізм. Це тепла ванна для церкви. Якби мені хтось сказав, що я повинен після сповіді писати доноси, то я зняв би хрест. І пішов би «лодочником» на озеро.
Цей недолюдок, цар Петро І, завдав неймовірну шкоду церкві. У блюзнірстві та зневазі церкви він випередив т. зв. «Велику французьку революцію» майже на 100 років, а російських більшовиків — на два століття, коли створив так званий, російською мовою, «Всешутейший, всепьянейший и сумасброднейший собор», який існував впродовж 30 років — це була абсолютна зневага церкви. Як це витримав Стефан Яворський, я не знаю. А Феофан Прокопович, мабуть, тим і не переймався. Бо ці два українці, забувши свій народ, допомагали Петру реформувати державу і церкву.
Тоді ж керувати російською церквою було встановлено так званий «Святійший правлячий синод», який очолювали світські люди — царські чиновники, деякі з них відкрито ненавиділи церкву. І лише коли в 1905 році цар підписав Маніфест, який написав мудрий чоловік, голова ради міністрів Сергій Вітте, з-поміж іншого була проголошена віротерпимість. Тоді у церкви з’явилась надія на відродження. У Російській імперії на той час було 48 375 православних храмів, сотні монастирів, чотири духовних академії — Санкт-Петербурзька, Московська, Київська та Казанська. Але знову ж таки, свободу отримали інші, а православні далі залишались в статусі міністерства — під царською п’ятою.
А вже 2 лютого 1918 року більшовики на чолі з Леніним приймають «Декрет про відділення церкви від держави і школи від церкви». Це дуже сильно вдарило по церкві — її фактично позбавили майна та громадянських прав. Водночас розпочався червоний терор, першою ціллю якого були православні священнослужителі.
Якою була реакція керівництва церкви?
Спочатку патріарх Тихон Бєллавін проголошує анафему більшовикам, її 22 січня/4 лютого 1918 року затверджує Всеросійський Помісний Собор — вища законодавча влада в Російській церкві. У ній зокрема говориться: «Закликаємо і всіх вас, вірних чад Православної Церкви Христової, не вступати з такими нелюдами (в рос. ориг. извергами) роду людського в будь-яку спільність»… До речі, ця анафема ніколи не була знята, а, значить, і не втратила своєї канонічної сили. А, отже, і теперішня влада РФ, і ті, хто її підтримує в РПЦ, як спадкоємці Радянської Росії перебувають під анафемою — як говориться в молитві священника під час сповіді: «Под свою анафему падоша…». І як ще можна краще назвати російських окупантів і тих, хто виправдовує їхні злочини, якщо не «ізвєргами», нелюдами? Минуло 100 років, історія повторюється: знову ллється кров, і держава, яку очолює чекіст, вбиває неповинних та руйнує храми. А новітні «обновленці» і «серіганці» це благословляють.
Водночас позиція патріарха Тихона з часом ставала більш гнучкою та хиткою.
Продовжувалися масові вбивства духовенства та вірних, нерідко це був неприхований садизм. Скориставшись першим великим Голодомором у 1921-22 роках, який виник внаслідок посухи та продрозверстки, більшовики грабували церкви, глумилися над святими мощами, храмами та іконами… Більшовики взяли Росію під свій повний контроль. Тому керівництво церкви було готове піти на розумний компроміс: визнати реальний стан речей — тобто владу більшовиків (як Боже допущення за гріхи церкви й народу), але ще не йшлося про те, щоб церква стала обслугою богоборців.
Це не влаштовувало більшовиків, тому вони знайшли в церковному середовищі колаборантів, які повністю поділяли погляди більшовиків та були готові виконати будь-який їхній наказ. Їх називали по-різному: «Жива церква», «Робітничо-селянська церква», «Діяльна церква». Але в 1922-му році вони об’єднуються в так звану «обновленську церкву», хоча офіційна назва у них була інша. Видатною постаттю поміж них якраз і був митрополит Сергій Страгородський. Пізніше він нібито покаявся та повернувся в «Тихонівську церкву», але в 1927 році вже видав декларацію повної лояльності радянській владі. Завдяки цьому документу у більшовиків були остаточно розв’язані руки, щоб чинити розправу над неугодним духовенством. Тобто всіх єпископів, священників, монахів, монахинь та вірних, які не хотіли ставати частиною червоної церкви, можна було переслідувати виключно як злочинців.
Чи можемо ми зробити висновок, що коріння сергіанства сягає царської Росії?
Це однозначно. Це ідіотська, російська, московитська манія імперської величі. Вони через церкву хотіли її реалізовувати. Сталін добре знав, з ким має справу. Тому вже з 1943 року, коли відбулася Тегеранська конференція, а пізніше Ялтинська, він вже планував переділ Європи, розширення сфер впливу та активну участь у цьому РПЦ. Це була та ж сама імперська манія, що і в оскаженілого Путіна сьогодні.
Існує ще один парадокс. І обновленську червону церкву 1920-х років, і сергіанську червону церкву після 1943-го визнали східні православні патріархи. Біля них не стояв НКВДист з пістолетом, вони добре знали кровожерний богоборчий характер радянської влади, але все ж таки визнавали більшовицькі церкви, тим самим зневажили та зреклись катакомбних християн. Як пояснити цей феномен?
Ще кілька місяців тому мені було би важко пояснити. А тепер, коли спостерігаєш вояжі представників Московського патріархату по світі, це стає більш зрозумілим. Румунська, Польська, Чехословацька, Болгарська та Сербська церкви під чиїм впливом перебувають?
Багато що вказує на те, що під російським.
Так, російським. Константинопольська церква жахливо загнана «ататюрками». У неї навіть забрали духовну семінарію на Халкі… Антіохійська церква — 50 парафій. Александрійська церква, Єгипет, Ефіопія — в радянські часи там панувала радянська зброя. Це був плацдарм для війни проти Ізраїлю. Російські впливи в тих країнах сильні досі. Семінаристів запрошували на навчання в Москву, потім вони повертались і з часом ставали ієрархами. Тоді ж виникла Всесвітня Рада Церков, Європейська Рада Церков. І туди також Кремль засилав своїх емісарів у вигляді архієреїв. У багатьох країнах, з якими Радянський Союз не мав нормальних відносин, посередниками були саме архієреї РПЦ, які приїжджали і «рішали» питання.
І це стосується не лише церкви. Хіба ми не чуємо, як той чи інший політик або журналіст на Заході вибілює Росію і звинувачує Україну? То все проплачено. І так воно працює вже багато десятиліть. Тому тепер я краще розумію, як було тоді.
Якщо повернутися ближче до нашого часу, то вже за Путіна спецслужбами була проведена «спеціальна церковна операція» з Російською православною церквою за кордоном (РПЦЗ). Вона десятиліттями протистояла сергіанській церкві, але в 2007 році все ж таки об’єдналася з нею.
І тут ще один парадокс. Приблизно в той самий час РПЦ канонізує багато новомучеників та ісповідників російських, які належали до антисергіянської катакомбної церкви, і яких Сергій Страгородський і його прибічники називали злочинцями. А тепер вони оголосили багатьох із них святими мучениками та ісповідниками, не приносячи жодного покаяння в сергіанстві. Це, мабуть, вершина цинізму та лицемірства.
Це була вимога зарубіжної російської церкви. В Московській патріархії були змушені це зробити, щоб вірним на Заході здалося, що РЦП вже розпрощалась зі своїм радянським минулим. Тоді ж вони канонізували як страстотерпців і царську родину Миколи ІІ, хоча далеко не всі там цього хотіли. Але для РПЦЗ, яка зродилась із білої російської еміграції, постать останнього царя була сакральною. Тож, попри нелюбов червоної «професури» до Миколи ІІ, вони пішли і на цей крок, бо отримували взамін набагато більше.
Приєднання РПЦЗ до РПЦ було справді «спецоперацією» — чекісти задіяли все: гроші, шантаж, маніпуляцію та потужну пропагандистську кампанію. І це все відбулося на території країн Заходу, особливо в США.
Кирил Гундяєв у серпні 2017 року відкриває в Арзамасі пам’ятник Сергію Страгородському та глорифікує його. Знову ж таки, це не вкладається в голові: прославляти і ката, і жертву — тих, хто служив сатанинській владі, і тих, кого та влада вбивала.
Або ось останній приклад: днями в Єкатеринбурзі відбулася велика хода вірних РПЦ на честь розстріляної царської родини Миколи ІІ, яку вони вважають святою, і в той самий час ця церква продовжує обслуговувати владу чекістів, які, власне, і знищили не тільки царя з його дітьми, але й залили кров’ю те, що вони називають «Святою Руссю». Здається, що це вже навіть не єресь, а щось зі сфери психіатрії.
Що тут скажеш. Московити вже доходять до того, що ікони Сталіна малюють. Від великого до смішного один крок. Але Церкві вже дві тисячі літ. І ми знаємо, що полова в жорнах з часом відділяється, і вітер здуває її.
Крайньою постановою Синоду Православної церкви України було канонізовано багато місцевошанованих українських святих, а деяких, так званих «пошехонських святих», як їх називав ще патріарх Дмитро Ярема, виключили з церковного поминання. Я кажу про «валагодських», «ямських» і їм подібних.
Я є членом синодальної комісії з питань канонізації святих в ПЦУ. Тому я цю тему вивчаю. Так ось, свого часу Петро Могила подивився в календар і запитав: а де наші київські святі? Чому тут тільки московські? І благословив визнати святими печерських подвижників.
А від шизофренії треба позбуватися багатьом. Є історія про те, як цар Микола ІІ відвідував Київ, і на стіні одного з храмів побачив зображення гетьмана Івана Мазепи. І запитав: як це так? А йому відповіли: так він же цю церкву збудував. Тоді цар сказав: що ви за народ такий — і молитеся за людину, і проклинаєте її водночас.
Щоб підвести риску, цікаво дізнатися Вашу думку: чи варто було би соборним рішенням осудити сергіанство, принаймні дати йому богословське визначення. Бо це ніби не аріанство чи пелагіанство якесь, але деякі представники катакомбної церкви вважали сергіанство небезпечнішим за єресь. Тому що єресь очевидно суперечить християнській вірі. А тут, під виглядом турботи про церкву, про православ’я, подається зрада. І зрада не просто конфесії, а Христа і мучеників.
Більше того, апологети сергіанства говорять, що, йдучи на службу до більшовиків, Сергій Страгородський і його послідовники рятували церкву. Що їх не те що осуджувати не можна, навпаки — вони справжні герої, бо взяли на себе, як хрест, тавро Юди, хоча насправді спасали Церкву.
Чи вони переступили догмати і канони – треба робити богословське дослідження. Дослідити всі їхні укази, декрети, постанови. Чого варта лише ця фраза звернена до більшовиків із сумнозвісної Сергієвської декларації 1927 року: «Ваші невдачі – наші невдачі, ваші радощі та успіхи – наші радощі та успіхи». А поряд гекатомби жертв, закатованих священників, ченців, черниць та безліч вірних. А страшні Голодомори? Вони ж мусили це все бачити. Або не хотіли це бачити. «Ваші невдачі – наші невдачі, ваші радощі – наші радощі». Цими словами Сергій взяв на себе відповідальність за діяльність тієї системи, і не тільки на себе, але й на тих, хто підтримував його.
Лише протягом 1922-1923 років було розстріляно 2691 священнослужителя, 5049 ченців і черниць. Репресії були неймовірні. До кінця 1930-х років було знищено уже 42 тисячі священнослужителів різного рангу. Насправді не можливо встановити весь масштаб репресій. Знаємо лише, що в 1940-х, якби не Друга світова війна, в СРСР вже не було би жодного храму. Вбивали та саджали всіх — і катакомбників, і сергіанців — то кого Сергій врятував своїм конформізмом? Хіба себе самого. Ну, а те, що в 1943 році Сталін об’єднав «обновленців» і залишки сергіан в одній РПЦ та поставив їх під повний контроль НКВД, також назвати порятунком церкви складно.
Це злочин. Прямий злочин. Після оприлюднення своєї декларації Сергій дає інтерв’ю і заявляє на весь світ, що церква в Радянському Союзі не переслідується. Що всі арештовані священнослужителі є звичайними злочинцями. Лишень усвідомте, який це великий гріх перед своїми співбратами.
Або взяти хоча б відозву РПЦ на смерть Сталіна.
А що ще можна було від них чекати? Алексій Сіманський, який прийшов у 1945 році на зміну Сергію Страгородському, мав чотири ордени Трудового Червоного прапора.
Чи існує загроза сергіанства для Православної церкви України?
У нашій церкві цього не буде. Чотири президенти України приїжджали у Львів, всі декларували намір відвідати Успенську церкву на Руській, в якій я служу, і ні один сюди не дійшов. І на життя церкви це аж ніяк не вплинуло. Це добре, коли влада юридично визнає церкву. Але має бути певна віддаль між ними. І вона буде, бо це особливість нашого українського менталітету — ми не любимо тих, хто при владі, ким би вони не були.
Патріарх Філарет Денисенко впродовж десятиліть був яскравим представником сергіанської ієрархії. Про це він ніколи публічно не шкодував, бо казав, що всі такими були. Так, начебто не було катакомбної істинно-православної чи греко-католицької церкви в підпіллі. Що може бути щепленням від вірусу сергіанства в наших умовах в Україні?
Я чув таку думку, що найбільше щеплення для ПЦУ – це те, що в неї влилась УАПЦ, бо вона привнесла із собою трохи Гайдамаччини (сміється).
Дякую, отче Ігорю, за розмову.
Також читайте: «Дім Мій буде домом молитви»: Святиня в центрі Львова, де на тебе чекає чудо (фото)
Чи достатньо священику залишити Московську церкву?
Повязані записи
