«Чому я маю сповідатися священнику, який також грішить?» Що робити, якщо людина боїться сповідатися, не вміє сповідатися або мала негативний досвід сповіді? А якщо священник дав за покуту з’їсти оберемок сіна? Чи має сенс сповідь і Причастя лише раз на рік, в часі Великого посту? І чи справді існує таємниця сповіді?
Про це та інше в інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова» розповів ректор Львівської духовної семінарії св. ап. Іоана Богослова ПЦУ протоієрей Петро Бойко — доцент та кандидат наук із богослів’я.
Андрій Толстой: Отче Петре, навіщо людині взагалі сповідатися? Невже Бог не знає про наші гріхи?
О. Петро Бойко: Коли ми чинимо гріх, нам здається, що ми поступаємо вірно: нам приємно, добре або солодко, і зазвичай ми вважаємо, що так правильно. Але голос Божий, тобто наше сумління, подає нам сигнал, що ми вчинили недобре. І тоді, з часом, це сумління нас поступово підгризає, і ми починаємо робити іспит совісті та визнаємо, що поступили неправильно, пішли проти Божої волі. І тут Господь дає нам милість: прийти і сповідати свій гріх, щоб отримати благодать прощення та Божу силу на виправлення свого життя.
Але ж людина може покаятись і думками, навіщо називати свій гріх на сповіді?
Коли ми сповідаємось, визнаємо свої гріхи, це потрібно не Богові, який справді є Всезнаючим — це потрібно нам. Еволюціоністи назвали людину істотою «розумною», а богослів’я називає людину істотою «словесною». Ми усвідомлюємо себе – і ми висловлюємо себе. Слово – це завершення та вираження нас, нашої думки. Ми так влаштовані, навіть психологи кажуть людині, щоб вона облегшила свою душу і поділилася з ними вголос тим, що в неї на серці. А сповідь – це певною мірою кульмінація нашого навернення, яке складається з усвідомлення нами гріха, щирого жалю за нього і твердого рішення порвати з гріхом. Після цього людина приходить на сповідь, визнає свою провину і отримує помилування, тому що її злочини вже спокутував Інший.
Інколи можна почути: навіщо мені йти сповідатися перед священиком, який також є грішною людиною; як буде треба, покаюсь перед Богом.
На сповіді ми зізнаємось у своїх гріхах якраз перед Богом, священник — лише свідок нашого покаяння. У древній Церкві християни визнавали свої гріхи перед усіма членами церковної громади, а не лише перед священником. Церква ніколи не вважала гріх лише приватною справою людини. Ми — члени містичного Тіла Христового і, якщо хворіє один член, то з ним страждають всі інші (пор. 1 Кор. 1, 25-27). Бо кожен, навіть таємний, гріх впливає на інших. Кожен смертний гріх, який чинить людина, не лише розриває її зв’язок з Богом, але й відсікає її від Церкви: зовні вона може бути в Церкві, може навіть займати в ній якусь позицію, а насправді — відсічена від неї, і якщо не покається, то, як сказав Господь, «буде відкинена геть, мов та гілка, і всохне», опісля такі гілки «збирають і кидають у вогонь, і вони згорають» (див. Ів. 15, 1-6; Лук. 16, 22-24; 1 Кор. 6, 9-11; Одкр. 21, 8).
З часом привселюдні сповіді стали для багатьох каменем спотикання, і сповідь перейшла в приватну площину. Але й далі був потрібен свідок, який від імені Бога та Церкви міг би засвідчити і самій людині, і іншим вірним, що покаяння прийняте, гріх відпущений, стосунки відновлені — людина знову в Ковчезі спасіння.
Саме тому в Таїнстві Покаяння грішник не лише примиряється з Богом, але й знову прилучається до Церкви, від якої він відлучив себе гріхом. І священник як людина, наділена владою, що її Господь Ісус Христос дав апостолам після Свого воскресіння — «відпускати і затримувати гріхи» (див. Ів. 20, 23), стає земним знаряддям Божого домоврядування (пор. 1 Кор. 4, 1). І це не залежить від власної святості священника – він дає розрішення каяннику не силою своєї праведності, а силою і благодаттю Святого Духа.
Церква заповідає вірним хоча б раз на рік сповідатися і причащатися, і багато людей саме так і робить, особливо в час Великого посту. Вони йдуть до сповіді, до Причастя, але разом з тим виникає запитання: чи має така сповідь сенс? Чи не стається так, що це всього лиш формальність?
Сенс є у всьому. Нехай буде хоч раз на рік. Це може допомогти людині задуматись над своїм життям. Але великою помилкою буде таку сповідь сприймати як абонемент у Боже Царство, який треба раз на рік подовжувати. Я не знаю, звідки взялось це поняття — «сповідатися і причащатися хоча би раз на рік». Людина постійно шукає якихось легших шляхів, а це не завжди добре.
Раз на рік здебільшого сповідаються люди, які рідко ходять до церкви. Якщо ж взяти канони, то, згідно з 80-м правилом Шостого Вселенського Собору, мирянин, який три неділі поспіль без поважної причини не брав участі у богослужінні, відлучається від Церкви. В інших канонах звертається увагу на важливість приступати до Святих Тайн. Тепер на практиці діє так звана «ікономія» — поблажливість, і багато канонів не застосовуються у всій повноті своєї строгості. Але ані апостоли, ані Святі Отці ніде не вчили і не постановляли, що для спасіння достатньо приходити до священника лише раз на рік, щоб назвати йому деякі зі своїх гріхів…
Таке ставлення до сповіді нагадує рекламу: «Сплати податки — і спи спокійно».
І простий перелік гріхів священнику — це не покаяння, це не сповідь.
А що тоді є сповіддю?
Сповідь — це переломний момент в житті людини. Перед цим я сказав, що сповідь у певному сенсі є кульмінацією внутрішнього покаяння людини, але в той самий час сповідь — це початок покаянного життя. У сповіді людина не лише визнає свої гріхи, але й має рішучість з Божою допомогою змінитись. Іншими словами, коли людина виходить після сповіді з храму, її життя повинне зазнати змін — якщо цього не відбулось, то й сповіді не було.
Ви ректор навчального закладу, який готує майбутніх священників, а отже – і сповідників. Чи навчають семінаристів сповідати?
Таїнство Покаяння розглядається в семінарії з різних сторін. Найперше – це предмет Догматичного богослів’я; Літургіка вчить, як практично воно звершується. На Пастирському богослів’ї розглядаються практичні моменти у служінні священника: як приступати до цього Таїнства, як спілкуватися з людьми, чого уникати? І так далі.
Чи існує різниця між сповідником і духівником?
Я вважаю, що існує. Так склалося, що в наш час кожен священник може сповідати, але не кожен є духівником. У нашій практиці подекуди сповідь і духовні бесіди переплітаються, але це не одне й те ж саме. Людина може розповісти духівнику більше, ніж про свої гріхи, вона може розповісти йому про боротьбу зі своїми помислами, відкрити деталі свого духовного життя. А на сповіді варто обмежитися лише гріхами.
Як почуває себе священник, коли наслухається чужих гріхів? Чи впливає це на нього?
Все впливає, тому що священник – жива людина, і багато речей пропускає через себе. Водночас я завжди говорю нашим студентам, що священник ніколи не має права осуджувати каянника: ми не повинні давати волю своїм почуттям або своїй цікавості. Ми повинні любити людину і боротися з гріхом, який в людині.
Ми справді чуємо про дуже різні життєві ситуації, в кожного вони складаються по-різному, тому кожна сповідь є індивідуальною. Немає шаблону, не існує зразка сповіді — кожна сповідь особлива і до кожної людини треба вчитись шукати підхід. Тому справді буває важко.
Як Ви виходите з цього стану — приводите себе в норму?
Знаєте, якось я не задумувався над цим… Ніколи не думав про те, як повернутися до нормального стану. Воно само собою стається.
Чи справді існує таємниця сповіді?
Справді.
Якщо людина зізналася на сповіді в тому, що вчинила великий злочин, чи буде і в цьому випадку діяти таємниця сповіді?
Священник не має права розголошувати таємницю сповіді. Знову ж таки, людина прийшла до Бога, а не до священника. І немає гріха, якого не простив би Господь. Милосердний Господь приймає всіх, хто щиро кається і має намір змінитися.
Чи знайомі Вам особисто випадки, коли священник не дотримувався таємниці сповіді?
Особисто я з таким ніколи не стикався.
А якби таке сталося?
Такий священник втрачає довіру, стягує на себе гнів Божий і до нього мають бути застосовані канонічні покарання.
У мене потрійне запитання до Вас. Що би Ви порадили:
- якщо людина боїться йти до сповіді?
Таких людей багато, особливо на сільських парафіях, де всі один одного добре знають. У таких випадках дуже важлива робота священника як духівника. Щоб відповісти на це запитання, я би поцікавився, яка є причина страху, і тоді би вже порадив людині, як його подолати. Інколи буває так, що людина приходить до сповіді, але не знає, з чого їй сповідатися, і тоді священник їй допомагає.
- якщо людина не знає, як сповідатися?
У такому випадку їй найкраще дізнатися про це у того, хто практикує сповідь; щось можна підчитати в інтернеті або ж підійти до священника і сказати йому, що хочеш сповідатися, але не знаєш як. Насправді ніхто з нас не вміє сповідатись. Не існує правильної чи неправильної сповіді. Досконалої сповіді не існує. Бо сповідь — це не домашнє завдання, яке треба зробити і переказати учителю на уроці. Кожна сповідь народжується з неповторного досвіду людської душі. Тому каятись і сповідатись ми вчимося впродовж усього життя. Найважче для нас — відкритись перед Богом: ми всі хочемо виглядати кращими, ніж ми є насправді, виправдати себе, або ж просто ігноруємо свої гріховні виразки. Хоча буває і навпаки – через непомірну ревність ми стаємо занадто вимогливими для себе: хочемо бігти духовний марафон у той час, як нам треба ще вчитися ходити. Гординя може зіпсувати найкращі наміри.
- якщо людина мала негативний досвід сповіді?
Звичайно, мені шкода тих людей. На жаль, такі випадки трапляються. Після того, як людина мала негативний досвід сповіді, їй потрібно бути дуже обережною. Найкраще – якщо вона знайде собі хорошого духівника, але до сповіді йти треба.
У московській церковній традиції, яка стала загальноприйнятною поміж православних і в Україні, є правило — завжди сповідатися перед Причастям. У греків це не так: там людина не зобов’язана перед кожним Причастям йти до сповіді. Яка традиція більш правильна?
У цьому питанні нема правильнішої традиції, але треба пам’ятати, що Таїнство Покаяння і Таїнство Євхаристії – це два різних Таїнства. Вони не завжди ідуть поруч. Сповідатися перед Причастям чи ні – повинна вирішувати не традиція, а потреба. Наприклад, священник не сповідається перед кожною Божественною Літургією, він робить це тоді, коли має певний жаль на своїй душі.
Також у грецькій традиції люди не стоять в чергах до сповіді під час недільної чи святкової Служби. У них сповідь здебільшого відбувається на тижні.
Це досить добра і правильна практика, щоби сповідь була окремою від Божественної Літургії, бо інакше це заважає слуханню Служби Божої, відволікає від літургічної цілісності. Людина повинна бути присутньою на Службі і душею, і тілом: від самого початку і до відпусту.
Також читайте: О. Петро Бойко: Навчатися і служити в православному серці Львова надихає
Я чув одну історію, як священник дав каяннику покуту з’їсти оберемок сіна. Не буду називати конфесії. Однак, що робити, якщо попав на сповідь до отця-неадеквата?
Ну, найперше, Православна церква не має такого поняття як покута на сповіді.
Але на практиці таке є. Окрім того, нашу розмову читатимуть не лише православні.
На Заході України справді існує така практика. У будь-якому випадку, покута і поведінка священника повинні бути адекватними. Ми, священники, не маємо загороджувати людям дорогу до Царства Божого. Людині, яка була чимось дуже збентежена на сповіді, мабуть, варто звернутись до іншого отця.
Водночас існує друга крайність, коли людина хоче знайти священника, який буде у всьому поблажливий до неї. Взяти хоча б так звану загальну сповідь: Церква її допускає за особливих обставин, але деякі люди схильні цим зловживати.
З чим це пов’язано?
Бо тоді вони себе дуже комфортно почувають: не треба впокорюватись, відкриватись сповіднику, стоїш у натовпі і отримуєш розрішення від гріхів. Але ж ми грішимо індивідуально, тому каятись маємо також особисто, а не за спинами інших. Це те, про що ми говорили на початку, і про це треба пам’ятати — людина завжди шукає легших шляхів.
Але ж і на загальній сповіді гріх відпускається?
Це хороше питання. Не забувайте, що гріхи людині прощає Бог. Раніше були прозорливі старці, які вміли читати серце людини, бачили її життя. Але більшість священників не такі, тому чи простить Бог людині гріх – залежить не стільки від священника, скільки від самої людини. Бо якщо у неї нема усвідомлення гріха, жалю за гріх та рішучого наміру розірвати з гріхом, жодне розрішення їй не допоможе. Саме тому індивідуальна сповідь покликана не задовольнити цікавість священника, а допомогти каяннику по-справжньому навернутись.
Та й навіть якщо Бог простив людині гріх під час загальної сповіді, вона, найімовірніше, не отримає плоду радості від такого покаяння (див. Пс. 50, 12). Бо радість приносить лише той плід, над яким людина потрудилась; якщо ж він упав їй до рук без зусиль, вона його не цінуватиме.
Також читайте: О. Петро Бойко: Належний піст приносить людині справжній комфорт
Якщо людина не посповідалася в час Великого посту, що їй робити?
Нехай приходить до сповіді, коли буде готова. Але щоб не було запізно, як сталося з багачем із євангельської притчі. Той чоловік був успішний фермер, зібрав великий врожай, так, що навіть був змушений збільшувати площі на складах. Від такого успіху в бізнесі у нього аж в голові запаморочилось — він вирішив, що йому вистачить набутого на багато років, але про душу свою не дбав. Тому Бог сказав йому: «Безумний, цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; що ж надбав, кому буде?» (Лук. 12, 28). Не хочу нікого лякати, але про душу потрібно дбати.
Дякую, отче, за цікаву розмову.
Спілкувався Андрій Толстой
Фото: Андрій Татарський
Також читайте: Свящ. Петро Бойко: Чому Пасху святкують у різні дні
О. Петро Бойко: «Дуже велика користь душі спочилого від загальної церковної молитви»
О. Петро Бойко: «Отці Церкви говорили про надзвичайну божественну силу, яку дає ця вода»
Повязані записи
