Запитання: Я натрапила на місце в Книзі Чисел, яке нагадало мені про жах і відчуття відрази, які я пережила, коли на нашому сільському цвинтарі побачила людські кістки, викопані гробокопачем, що готував нову могилу. Це був вірш 19,16: «…хто доторкнеться у відкритому полі до вбитого мечем, чи до померлого, або до людських кісток чи до гробу, сім днів буде нечистим». Це саме те, що я відчула тоді — я ніби була нечистою.
Тепер я запитую себе, як так сталося, що, попри відразу до людських останків, про яку так виразно говорить Святе Письмо, в Церкві з’явилися паломництва на могили святих і навіть поклоніння мощам або частинкам кісток. Мені здається, що Святе Письмо навіть не натякає на подібні прояви побожності.
Відповідь: Так, пошана, яку ми віддаємо останкам великих Божих друзів, не тільки має свої початки вже у Святому Письмі, але її біблійне підґрунтя є дуже міцним. Згадаймо, з яким благоговінням Йосиф переносив тіло свого батька Якова з Єгипту до родинної гробниці в землі Ханаанській (пор. Бут. 50:1-13). Щодо самого Йосифа, то аж п’ять разів – настільки це, мабуть, була важлива деталь для староізраїльської свідомості – Писання говорить про перенесення кісток Йосифа з Єгипту на рідну землю (Бут 50:25; Вих 13:19; Іс. Нав. 24:32; Євр 11:22; Дії 7:16).
Натомість у Другій книзі Царів записано, що контакт із кістками (останками) пророка Єлисея повернув життя померлому (2 Цар. 13:21). Ця подія, ймовірно, є важливим витоком популярного звичаю, також і в сучасному юдаїзмі – здійснювати паломництва на могили праведних цадиків.
У Святому Письмі ми також знаходимо більш символічні згадки про життєдайну силу, присутню в останках праведної людини. «Їхні кості — читаємо в Книзі Сираха про побожних суддів, — хай розцвітуть з їхнього місця, і їхнє ім’я, що переходить на синів, прославлене в людей» (Сир. 46, 12). А трьома розділами далі: «І дванадцять пророків, — хай зацвітуть кості на їхньому місці. Бо вони потішили Якова, і Він їх визволив через довіру віри» (Сир 49,10; пор. Іс 66,13-14).
Новий Завіт доповнив ці ідеї сильним наголосом на тому, що наша гідність як дітей і друзів Божих поширюється також і на наші тіла: «Хіба ви не знаєте, що ваші тіла — це храм Святого Духа, Який є у вас і Якого ви маєте від Бога, і що ви не належите самим собі?» (1 Кор. 6,19).
У контексті цього твердження іноді вказують на те, що саме наші тіла були омиті від гріха водами хрещення, що очистили нас, і що саме у вигляді тілесної їжі ми отримуємо дар Євхаристії на життя вічне. І навіть більше: «Якщо Дух Того, Хто воскресив Ісуса з мертвих, живе в вас, то Той, Хто підняв Христа з мертвих, оживить і ваші мертві тіла тим самим Духом, Який живе в вас» (Рим. 8,11; пор. Фил. 3:20-21).
Всі ці істини найбільш спонтанно згадувалися тоді, коли брат чи сестра у вірі віддавали своє життя за Христа. Адже в такому випадку не могло бути жодних сумнівів, що тіло цього мученика було храмом Святого Духа в найособливіший спосіб – тому для християн тих часів було цілком очевидно, що це тіло заслуговує на особливе релігійне вшанування.
Зворушливе свідчення цього знаходимо в розповіді про мученицьку смерть – датовану приблизно 167 роком – старенького єпископа Полікарпа зі Смірни. Після його страти
намагалися перешкодити нам забрати його тіло, хоча багато хто хотів це зробити, щоб заволодіти святими останками. (…) Тоді сотник оголосив, що тіло є власністю держави, і наказав його спалити, як заведено. Тож пізніше ми змогли зібрати його кістки, цінніші за коштовності і дорожчі за золото, щоб покласти їх у відповідному місці.
Ще в період гонінь у Церкві поширився звичай збиратися біля гробу мученика в річницю його мученицької смерті, щоб відслужити там Євхаристію і разом порадіти перемозі нашого брата чи сестри. Вважалося, що гріб мученика – це святе місце, в якому Божа освячуюча сила діє в особливий спосіб, і молитви, які промовляються біля нього, можуть бути більш ефективними. Свята Емеренціана, ще бувши оглашенною (катехуменкою), заплатила мучеництвом – це було близько 305 року – коли її спіймали на молитві біля могили своєї двоюрідної сестри, мучениці Агнеси.
Релігійні чинники, а незабаром і міркування престижу та політики (суперництво між містами, особливо прагнення Константинополя зрівнятися зі старим Римом за кількістю могил мучеників), призвели до появи практики перенесення поховань мучеників. Перша така подія, зафіксована в джерелах, – перенесення останків святого Вавили – відбулася близько 352 року.
Надзвичайно цікавим свідченням подібної практики є лист, написаний 375 року єпископом Кесарії святим Василієм до єпископа Медіолану святого Амвросія. Єпископ Василій вирішив подарувати мощі мученика Діонісія церкві в Мілані. Спочатку вірні в Кесарії гаряче протестували проти цього рішення. Протести вщухли лише після того, як авторитетний священник Теразій
заспокоїв сильне обурення місцевих вірних, переконав своїм словом тих, хто виступав проти вивезення мощей, і в присутності священників, дияконів та багатьох інших, хто боявся Господа, взяв ці мощі і з належною шаною передав їх братам [з Медіолану].
Читаючи цей лист, ми не маємо жодного сумніву, що передача мощей була актом віри, і з цієї причини для автора листа була надзвичайно важливою безсумнівна автентичність мощей:
Прийміть їх із радістю, яка може врівноважити смуток, з яким ті, хто їх охороняв, відправили їх геть. Нехай ніхто не сумнівається і не вагається в тому, що ця людина є тим самим непереможним борцем. Господь знає ці кістки, які боролися одночасно з блаженною душею. Він увінчає їх разом з нею в день воздаяння за праведність, як написано, що ми повинні стати перед судом Христовим, щоб кожен отримав відплату за вчинки, зроблені в тілі. Лише одна труна прийняла це чесне тіло, біля якого ніхто не спочивав, на гробі був відповідний напис, його шанували як могилу мученика. Християни, які колись прийняли його в своїх домівках, власноруч поховали його, а тепер останки дістали зі землі. Вони страждали так, наче втратили батька чи захисника, але передали мощі, ставлячи вашу радість вище за власну втіху.
Лише на початку V століття вшанування мощей святих поставив під сумнів якийсь Вігілантій, який назвав їх нечистими і огидними. Йому рішуче заперечив святий Ієронім, спочатку у своєму листі 109, написаному в 404 році, а потім у своєму творі «Проти Вігілантія».
У вищезгаданому листі Ієронім писав:
Якщо мощі мучеників не належить вшановувати, то чому ми читаємо: «Дорогоцінна в очах Господніх смерть вірних Йому» (Пс. 116:15)? Якщо їхні кістки оскверняють тих, хто з ними контактує, то як сталося, що від дотику до тіла Єлисея мертвий воскрес (пор. 2 Цар. 13:21), і тіло, яке, за словами Вігілантія, лежало нечистим, повернуло мертвого до життя? Чи не був, отже, нечистим увесь табір ізраїльського війська і Божий народ, який ніс тіла Йосифа і патріархів через пустелю?
А у своєму творі «Проти Вігілантія, 5» святий Ієронім запитує:
Чи ми, отже, чинимо святотатство, коли відвідуємо базиліки Апостолів? (…) Чи всіх єпископів, які «нікчемний розсипаний прах несли у шовках і золотих посудинах», слід вважати не тільки святотатцями, але й дурнями? А народ зі всіх церков, які з такою радістю виходили назустріч святим мощам, вітаючи [мощі] пророка Самуїла як нібито присутнього і живого, вважати дурнями? (PL 23,343n).
Лише в 16 столітті почитання святих і вшанування реліквій було піддано набагато серйознішому сумніву. Саме тоді, у 1563 році, Тридентський Собор висловився на захист і того, і іншого:
Безбожно думають ті, хто заперечує, що до святих, які радіють у вічному щасті в небі, потрібно звертатися, або хто стверджує, що вони не моляться за людей, або що це ідолопоклонство – закликати їх молитися за когось із нас, або що це ображає Слово Боже і суперечить честі Ісуса Христа, єдиного посередника між Богом і людьми (1 Тим. 2:5), або що це безумство – словом чи думкою звертатися до тих, хто царює на небесах. Вірні також повинні почитати святі тіла мучеників та інших осіб, які жили з Христом, оскільки вони були живими членами Христа і храмом Святого Духа, який воскресить їх до вічного життя і дарує їм славу, а через них Бог уділить людям багато доброчинств. Таким чином, ті, хто стверджує, що мощі святих не повинні шануватися і поважатися, або що вірні марно вшановують мощі та інші пам’ятні речі і марно відвідують місця, присвячені пам’яті святих, щоб отримати їхню допомогу, повинні бути повною мірою осуджені, як Церква засуджувала їх раніше і засуджує їх зараз.
Зверніть увагу також на уривок з документу Міжнародної богословської комісії 1992 року. Він нагадує нам, що почитання мощей святих свідчить про віру Церкви в те, що ми воскреснемо в тих самих – хоча й не зовсім, бо вони будуть прославлені — тілах, в яких ми живемо зараз:
Воскресіння відбудеться «в тих самих [тілах], які померли; бо якби воно не було в тих самих, то померлі не воскреснуть». Отці Церкви вважають, що без тілесної тожсамості неможливо захистити ідентичність особи. (…) Культ мощей, яким християни сповідують, що тіла святих, «які певний час були живими членами самого Христа і храмом Святого Духа… будуть Ним воскрешені і прославлені», показує, що воскресіння не можна розглядати незалежно від тіла, яке жило.
Автор: о. Яцек Салій OP: народився 19 серпня 1942 року в Будах на Волині — польський римо-католицький священник, домініканець, професор богослов’я, письменник, оглядач, автор сотень книг і тисяч статей.
Джерело: wdrodze.pl
на основному фото: частина саркофага, що зберігається в церкві Андрія у Львові, в якому було поміщено мощі святого Яна з Дуклі – покровителя міста Львова/Андрій Толстой
Також читайте: Чи може грішний стати святим? Запитайте у святого Боніфатія
Свята Варвара – понад вісім століть разом з українським народом
О. Орест Фредина: Григорій (Лакота) полегшував страждання інших, коли в самого вже не було сил