Про свій шлях до монашого покликання та яке значення в його житті має квартира-музей блаженного священномученика Василя Величковського у Львові, в інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова» розповів ієромонах зі Згромадження Найсвятішого Ізбавителя о. Юрій-Антоній Меуш.
Чим саме надихається священник від прикладу блаженного Василія? Яке значення для Церкви та окремих вірних має квартира-музей на площі Соборній 11/3? Чому отець Юрій відклав вступ до монастиря на два роки? Як Господь готував його до богопосвяченого життя в Згромадженні Редемптористів зі самого дитинства? І що спільного між редемптористом та сміттярем? Чому святі місця мають значення і як ворог спасіння людських душ змінив свою тактику у наші дні?
«Не боятися далі говорити про Бога»
Андрій Толстой: Отче Юрію, чи можна назвати Вас капеланом квартири-музею блаженного Василя Величковського у Львові?
О. Юрій-Антоній Меуш: Офіційно я не призначений капеланом, але вже близько шести років співпрацюю з музеєм. Кожної останньої п’ятниці місяця о 19:00 я відправляю тут молебень до блаженного Василя Величковського. Коли мені не виходить, тоді запрошують іншого священника.
На цей молебень можуть приходити люди?
Коли була пандемія, то ми транслювали молитву лише через фейсбук. Тепер, у кого є така можливість – приходить сюди, інші можуть долучатися через соцмережу. Може прийти від 10 до 30 людей, останнім часом Дух Святий дав таку ласку, що почитання блаженного поширилося і стали приходити нові люди, навіть хлопчики з мамами – і це дуже приємно.
Тут на престолі можна побачити записки.
Впродовж місяця відвідувачі можуть замовити собі особливий молебень. Записують імена та потреби в записках і складають їх тут на престолі. І під час молебня я беру ці намірення та читаю на єктенії — передаю їх Богові через посередництво блаженного Василія.
Чи діляться люди свідченнями про допомогу, яку вони отримують від Бога за заступництвом блаженного Василія?
Звичайно, якщо люди приходять, подають записки, моляться і вірять, то це свідчить про те, що вони отримують тут допомогу та підтримку. Дехто записує свідчення у музейний журнал. Пригадую, як одна жінка, що мала серйозну недугу, молилася до блаженного Василія, і отримала за його посередництвом зцілення.
Чи на Вас особисто впливає співпраця з музеєм?
Звичайно, впливає, я вже багато років є почитателем Василія Величковського. Як тільки його проголосили блаженним, сюди приїхав отець Іван Сіянчук з Канади, і він по можливості шукав речі блаженного. А я тоді жив у монастирі на Замарстинівській, ще був братом (не священником, ред.), і у нас був на горищі склад, де збереглися речі наших отців та владик з підпілля – і з цієї квартири також. Бо вона була продана свого часу, а пізніше її знову відкупили, щоб творити цей музей. Я з великим запалом перебирав ці речі, так хотів долучитися, щоб вони сюди попали. Але щось знайти було складно. Проте це був мій перший досвід, коли я хотів доєднатися до поширення культу блаженного Василія.
Блаженний також імпонував мені в особистому житті — духовному і душпастирському, через його особливе почитання Божої Матері Неустанної Помочі. На мене також вплинула його книга, присвячена цій іконі, тому що я мав щоденну набожність до неї. Коли протоігуменом був о. Василь Іванів, він мене призначив відповідальним за Архибратство Матері Божої Неустанної Помочі — тоді я став ще більше студіювати про цю ікону, проводив на парафіях реколекції, присвячені їй. Це все було переплетено з постаттю блаженного Василія, вже тоді я почав на реколекціях відправляти молебний чин на зцілення не тільки до блаженного Миколая Чарнецького, як у нас було здебільшого прийнято, але й до блаженного Василія Величковського. Для цього доводилося трохи імпровізувати: брав молебний чин до блаженного Миколая і підставляв ім’я владики Василія.
Ще одним каталізатором збільшення набожності до блаженного Василія для мене стало також перевезення і виставленням у нашому храмі Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці його мощей. Коли о. Василь Іванів був протоігуменом, то вирішив зробити бічний престол, присвячений блаженному Василію. Була написана велика ікона, виставлені мощі, і кожної п’ятниці, раз на тиждень, там служаться почергово молебні до блаженних Василія і Миколая та звершується намащення єлеєм на зцілення — люди приходять, почитають мощі. І це також вплинуло на моє зближення з блаженним Василієм.
Мене водночас надихає те, що він мав велику любов до Матері Божої та Ісуса, і мав велику відвагу проповідувати і до війни, і після війни в радянські часи. Велика пошана до нього також за те, що він справлявся із обов’язками Місцеблюстителя (у Східній Церкві єпископ, що тимчасово виконує обов’язки Предстоятеля Помісної Церкви, ред.) переслідуваної нашої Греко-католицької церкви. У той важкий час саме в цій квартирі він здійснював це служіння. Він мав безстрашність у Дусі Святому, і це також мені імпонує, щоб і в сучасному світі не боятися далі говорити про Бога, який любить, про Бога, який є з нами, і Мати Божа також.
«Це все невидимо досі наповнене»
Що Ви відчуваєте, коли молитеся в тому ж місці, де служив владика Василій, де упокоївся інший священномученик — владика Миколай Чарнецький, де фактично була катедра підпільної Церкви?
Ця квартира-музей маленька матеріально, але духовно вона велична. І коли я перші рази служив тут, то мав відчуття, що я дійсно в такому духовному великому храмі, у величі того, що це місце освячене. Що тут є присутність Божа, яка була на цьому місці ще за життя блаженного Василія; також блаженний Миколай тут перебував — це був монастир, а одночасно квартира, катедра і храм — і це все невидимо досі наповнене. І коли тут було створено музей, то багато чого відновили: тут є ікони та мощі блаженного, це все набрало якогось нового виміру. Я думаю, що тут є особлива невидима присутність Божа, яка притягує до цього місця людей. І сам Бог тут в особливий спосіб дає Свої ласки, і це вказує на те, що місце Богу миле.
Тому я особисто теж переживаю тут трепет, особливо, як споглядаю на цей образ Серця Ісуса (в час розмови отець вказує на образ Серця Христового, який розміщений над престолом, ред.). Його погляд на цьому образі сповнений якоїсь особливої ніжності та щирості. І в ці очі вглядався сам блаженний Василій у важкі часи та відчував ту силу, терплячи різні терпіння. Також бачимо рани на руках Ісуса. Ще тут є ікона Матері Божої Неустанної Помочі, яка була в час Другої світової війни прострілена. Це копія образу, оригінал якого виставлений на почитання в храмі свщмч. Йосафата на Замарстинівській. Ця ікона, що також зранена, є свідченням Божої ласки і опіки Пресвятої Богородиці, яка не залишала наш народ у важкі часи.
Тому насправді це особливе місце, і його треба підтримувати, щоб сюди могли приходити нові покоління наших вірних, і могли тут також молитися і користати з цих всіх ласк.
«Я боровся з Богом, як біблійний Яків»
Ви належите до того ж самого згромадження, що і блаженний Василій. Скільки часу Ви монах, і як давно – священник?
Якщо взяти з кандидатурою, коли я перший раз переступив поріг редемптористів, то вже 26 років. Ніби це не так багато, але вже трохи є. Період від священничих свячень у мене трохи менший, бо я довший час навчався у львівському Католицькому університеті — також писав там ліценціатську працю.
Згромадження, до якого я належу, дає мені багато – це богопосвячена апостольська спільнота. Ми маємо таких попередників як блаженні Миколай Чарнецький та Василій Величковський, владика Филимон Курчаба, отець Михайло Винницький, отець Євстахій Смаль… У важкі часи вони виконували свою місію, і для мене вони є щоденним прикладом у тому, як бути простим, доступним і близьким до людей.
Як це виглядає на практиці?
Як священники ми можемо відслужити, закрити царські ворота (центральний елемент іконостасу, ред.) і піти відразу кудись по своїх справах. Але Ісус був з людьми, як добрий пастир, який життя своє дає за овець. І блаженний Василій, і блаженний Миколай є такою заохотою, щоби бути добрим пастирем. Звичайно, тільки Господь і вірні можуть оцінити, який я пастир, але стараюсь, наскільки можу.
Чому Ви взагалі вирішили обрати життєвий шлях богопосвяченого життя?
Це цікаво, бо я нічого не знав про редемптористів. Я навчався в Рогатинському ветеринарному коледжі, і там, завдяки Володимиру Михайловичу — вчителю паразитології – Бог мене особливо діткнувся. Одного разу він прийшов зі Служби Божої – а він ходив в українську греко-католицьку церкву, нашу деканальну, в Рогатині. Того дня він мав у нас перші пари, перше заняття, і сказав нам, що в коледжі навчається 600 студентів, але ніхто не ходить щодня на Службу Божу. І це глибоко мені проникло до мого серця, що я собі так подумав: «Дійсно, шістсот студентів». А я був головою ради гуртожитку і помічником вихователя — старостою групи, вчився на відмінно. Але духовно був віддалений від церкви. Відтоді я розпочав разом з ним практику щоденної Служби Божої. Не минуло й року, як до мене прийшла тверда думка: «Йди за Мною!». І я вже хотів залишати коледж та вступати в монастир до отців-василіян.
Чому саме до василіян?
Бо в Рогатині своє служіння провадили підпільні сестри-василіянки, і я іншого згромадження, окрім василіян, не знав. Був у Гошеві, там познайомився з отцем-василіянином, у нього посповідався — він дав мені іконку, а я сказав йому, що хочу йти в монастир до василіян.
Але все дуже змінилося в одну прекрасну ніч, коли я дуже молився — боровся, як біблійний Яків (див. Бут. 32, 24-30). Я хотів переконати Бога, що треба залишити коледж і вступити в монастир до василіян, але не відчував, що Бог саме цього хоче. Було відчуття міцної Божої руки, яка стримувала мене для того, щоб я ще два роки провчився, отримав диплом і тоді робив свій вибір.
Я погодився, сказав Богові: «Так» — і не пішов у монастир. Хоча мені було дуже важко це зробити. Бо то був перший запал, сильне бажання — все залишити та йти за Господом. Тим більше, що з дівчиною, яку я тоді мав, наші дороги в дуже позитивний спосіб розійшлися. Але наступні два роки стали для мене утвердженням — тривати в цьому покликанні, не відступити від цього бажання. Та коли я закінчив коледж, Бог відкрив переді мною багато доріг — я опинився на роздоріжжі.
Знову внутрішня боротьба?
Певною мірою – так. Якраз тоді старенькі сестри-василіянки, які ще були з підпілля та в Дусі Святому і молитві, мене запитали: «А ти хіба не хотів йти в монастир? Ми дамо тобі характеристику і тебе візьмуть до Крехова на новіцят навіть без кандидатури». Це мене окрилило, і я звернувся до свого пароха. Родом я з Городенківського району, із села, сусіднього від того, де народився блаженний Миколай Чарнецький. Владика народився в Семаківцях, а я — в Чернелиці. І тоді я розповів про свій намір своєму пароху — отцю Ярославу Біляєву, який був добре знайомий з тоді ще отцем Ігорем Возьняком, нашим теперішнім архиєпископом. Владика Ігор на той час був магістром новіціяту у редемптористів у Гніздичеві — в Кохавині. Парох сказав мені прямо, я би навіть сказав, строго, без вибору: «Якщо хочеш йти в монастир, то тільки до редемптористів».
І як Ви відреагували?
Спочатку ці слова мене шокували, але потім я все ж таки прислухався та вирішив спробувати. І коли я переступив поріг монастиря в Гніздичеві, переночував там першу ніч (а мене помістили у велику келію біля каплиці), то відразу відчув близькість Бога і те, що я прийшов на своє місце, до свого дому. Відтак я остаточно зробив вибір — залишився в редемптористів, дякую Богові — до цього часу.
Також читайте: О. Богдан Гелета ЗНІ: У боротьбі з власним гріхом ми вириваємося з трагедії, яка нас спіткала
«Я сам із такого марґінесу»
Що спонукало Вас зробити такий вибір?
Коли я став краще пізнавати редемптористів – вчитуватися у життя святого Альфонса Ліґуорі, святого брата Герарда, святого Климентія Гофбауера, розуміти місію згромадження – то я збагнув, що це покликання у мене формувалося зі самого дитинства. У мене було завжди дуже велике співчуття до бездомних тварин. Наприклад, я пам’ятаю, як був ще маленький, з бабцею ходив купляти молоко в магазин, і там був хворий собака. Мені він не виходив з думки, я все хотів йому якось допомогти. Навіть усіх таких людей у селі: хворих чи з проблемами алкоголю, або в хворобі чи інвалідів — все це мене дуже дотикало, і я хотів тим людям хоч якось допомогти. І коли я вже прийшов до редемптористів, то зрозумів, що Бог мене формував так, щоби я міг послужити найбільш опущеним, убогим, хворим, таким, що на марґінесі суспільства.
Звідки у Вас виникали ці відчуття?
Мабуть, тому, що я сам із такого марґінесу. Тому що з восьми років я круглий сирота: мій батько трагічно загинув у Росії, у Новгородській області, коли мені був місяць, а мама загинула у саму Різдвяну ніч. І нас залишилося п’ятеро дітей сиротами, тоді мені йшов дев’ятий рік. Мій старший брат Олександр мав 20 років, він взяв мене і неповнолітню сестру на опікунство. Тому ми жили досить скромно, у труднощах та випробуваннях. Але я не жаліюся на це життя, бо добре розумію, що саме в цих обставинах Бог і Пресвята Богородиця змогли сформувати мене, щоб я міг потім виконати свою місію — дотикатися до ран інших людей, до хворих, до сиріт — це була стежечка до служіння, яке на мене чекало в майбутньому.
Розкажіть про це трошки більше, будь ласка.
Я служив різним верствам населення: працював з бездомними дітьми, ще як був братом у Львові. Було десять хлопців і одна дівчинка, якими я опікувався. Хтось із них жив на даху кіоску, деякі — в підвалі. Це був перший мій дотик до життя дітей з неблагополучних сімей, які повтікали з дому.
Потім у Франківську, вже як священник, я створив спільноту «Воїни Христа», частина дітей у якій також була з досить важких сімей. І поступово вони стали церковною спільнотою.
Також я мав досвід роботи з наркозалежними. Це непросте служіння, бо ці люди дуже вражені. Близько року я мав щотижневі зустрічі із ув’язненими в тюрмі. Пригадую розмову з одним чоловіком, який убив свого найкращого друга після того, як вони багато випили — я намагався відкрити йому Ісуса. За час мого служіння було багато випадків, коли я бачив пряму дію Бога, який шукає найбільш опущених — і якраз редемптористи покликані відповісти на цю потребу: не тільки виконувати священничі обов’язки, служити на парафії чи бути владиками.
«Редемпторист — це, найперше, ніби смітникар»
Як Ви особисто бачите місію редемпториста?
Це може комусь не сподобатися, але для мене редемпторист — це, найперше, ніби смітникар, який шукає на смітнику цього світу те, що можна ще спасти. Не він спасає — Бог спасає, але це Бог через нього намагається таких віднайти.
Шукання чогось вартісного на смітнику було для мене чимось звичним зі самого дитинства. Для когось це може видаватись приниженням, але в мене було саме так. Люди щось виносили, а я все хотів щось знайти вартісне. І я пригадую одну з моїх перших іграшок, яку знайшов: це був досить гарний собачка, яким я довго бавився, і він був для мене дуже дорогий. Я його собі взяв, хоча люди його викинули.
Так само редемптористи: святий Альфонс створив це згромадження для того, щоби подбати про тих, кого викинуло суспільство, тих, яких Церква не може обійняти через звичайне парафіяльне служіння. Звичайно, у всьому має бути міра, але один наш редемпторист в Америці отримав благословення і навіть жив на великому смітнику, де створив каплицю і служив бездомним. Разом із ними молився, сортував сміття, став для них пастирем. Це для мене дуже разючий приклад.
Ваша історія і думки справді зворушливі. І здається, що відповідно до згаданої Вами харизми — шукати безнадійних грішників – жив та служив і владика Василій Величковський.
Бачите, не дарма він проголошений покровителем пенітенціарного в’язничного служіння. Насправді гріх та злочин краще попередити, ніж потім з нього спасати. Тому редемптористи завжди робили наголос на місії. Дуже добре пам’ятаю, коли я працював з хлопцями в Івано-Франківську, то потенційно багато з них могли стати наркозалежними. Якось я спілкувався з одним наркозалежним, якому був 21 рік, він просто плакав і казав: «Шкода, що ви мені раніше того не пояснили, я би тоді не підсів на наркотики, і був би зараз вільний. А тепер не можу з того вирватись».
Також читайте: Олег і Тетяна Чихарівські: «Господь сказав: зроби щось, щоби церква була кращою»
«Для того, щоб цінувати, потрібно розуміти»
Якщо повернутися до теми квартири-музею Василя Величковського, де ми зараз із Вами розмовляємо, то можна помітити, що люди діляться на дві групи у ставленні до нього — одні дуже цінують це місце, відвідують його, розповідають про нього, а інші його знецінюють своїм байдужим ставленням. Чому так? Цей музей доступний, він – у центрі Львова, і це фактично санктуарій всецерковного та національного рівня, а так мало людей його відвідує…
Це маленька квартира, і не раз люди проходять повз неї та навіть не здогадуються, що тут діє ексклюзивний для нашої Церкви і нашого народу музей. Але ті, хто сюди приходить та відчуває святість цього місця, користають із цього.
Інформація про квартиру-музей владики Величковського продовжує поширюватися. Бачимо плоди, які приносить відкритість музею, а також те, які гарні результати творить праця Олега і Тетяни Чихарівських, пана Тараса Гуля, пані Лідії Гривни – а перед тим тут служили сестри-монахині. Люди дізнаються про музей також через медіа, і це місце стає все більш популярним.
Є вірні, які вже багато років кожної останньої п’ятниці місяця приходять до владики Василія на спільну молитву. Їх тягне сюди серце, душа, любов до блаженного. Але, погодьтеся, музеї зазвичай не користуються великою популярністю у пересічних людей.
Хтось може сказати: «Кімната маленька, на що тут дивитися? Ліжко, стіл, ікони, книги на поличці…»
Хоча це маленький музей, але експонатів тут є досить, і вони дуже серйозні. Коли людина послухає уважно у спокої розповідь працівників музею — пана Тараса чи пані Лідії – тоді все, що тут є, набирає для неї великого сенсу. Для того, щоб цінувати, потрібно розуміти. І коли людина почує історію і призначення тих речей, які тут побачить, то, навіть якщо вона трошки далека від духовного життя, може запалитися від того вогню віри і жертовності, який мали вірні в часи переслідування Церкви. Як вони цінували молитовники, образки… Як блаженний Василій був засуджений на смерть за те, що писав і свідчив про правду.
Також читайте: Божа «спецоперація»: як Василій Величковський став єпископом підпільної Церкви
«Ворог людського спасіння воює проти святих місць»
Але, мабуть, навіть якби тут нічого не було, саме місце, де жив владика Василій – де він молився, спілкувався, де його прослуховувало та обшукувало КДБ – вже є освячене і має значення не лише як історичне, але і як духовне місце.
Так, це місце має духовне значення, і тому ми повинні такі пам’ятні місця якнайкраще зберігати. Ворог людського спасіння, диявол, воює проти святих місць. Погляньте лише, як нищилися храми та святині в Радянському Союзі. Нищилися каплиці, в Зарваниці заливали якимось мазутом святе джерело… Це робилося для того, щоби люди не мали місць, де вони укріплюють свою віру. І тому те, що тут жив блаженний, вже має значення.
Але в наш час з’явилися новітні методи боротьби зі святими місцями. Тепер багато хто приходить до святині лише щоби побачити там тільки історичну чи мистецьку цінність, або просто тому, що цікаво: приходять не помолитися, а просто подивитися і сфотографуватись, бо не бачать духовного сенсу.
Маємо багато прикладів того, як закривають храми: наприклад, коли я був у Лімерику в Ірландії, то бачив там прекрасний давній храм, де колись служили францисканці, а тепер він закритий. Коли Ірландія була бідною убогою країною, там було прекрасне служіння, а тепер, коли стала заможною країною Євросоюзу – церква закрита. Кількість населення зросла, а храми опустіли, і з кожним роком закриваються все нові. Це інший спосіб нищення — спочатку занепад віри, а потім закриваються місця, які були виховними центрами. І це також боляче.
Отже, варто берегти це місце.
Треба берегти.
Дякую, отче.
Спілкувався Андрій Толстой
Також читайте: «Випадкова» дорога в монастир: як Господь відкрив Василію Величковському його покликання
О. Володимир (Борейко): «Життя вартує того, щоб жити ним вповні і не шкодувати»
Митрополит Ігор: «Рівнятись треба на Ісуса Христа, і тоді побачиш, що є в тім братерстві»
Повязані записи
