«Ось жінка на ім’я Жозефіна розповідає нам, як мріяла для себе про прекрасне майбутнє, як добре вчилася, допоки не почався геноцид. Тоді вона втратила всіх своїх рідних, пережила зґвалтування. І вибачила».
Журналістка видання The Kyiv Independent Олеся Біда розповіла про свою поїздку в Руанду, де понад 30 років у квітні тому почався геноцид. Тоді представники народності хуту почали вбивати [народність] тутсі. Цьому передували роки підбурювань, пропаганди і менших за масштабом вбивств.
Олеся Біда пише:
За три місяці — у 1994-му, хуту знищили до мільйона тутсі і тих, хто їх переховував. Людей вбивали мачете і палицями набитими цвяхами. Тисячі жінок пережили жорстокі зґвалтування, інфікування ВІЛ, небажані вагітності. Виживали ті, кому вдавалося вдавати мертвих під час масової різанини або переховуватися.
Коли Руандійський патріотичний фронт, який створив нинішній президент країни, зупинив геноцид, постало питання — як бути далі? Коли в сусідньому будинку живе той, хто вбив твоїх дітей і чоловіка. Той, хто ґвалтував тебе на очах у дітей.
Місцева судова система не справилася б з такою кількістю справ. Тоді в Руанді повернулися до давно забутих «гачач». Йдеться про народні суди, під час яких місцева громада виносила вирок обвинуваченим. За умови каяття термін міг зменшитися. За 12 років на «гачачах» розглянули 1,9 мільйона справ, пов’язаних із геноцидом.
Зараз країна живе в примиренні — такою є загальнодержавна політика (у країні з 2000 року президент незмінний). Немає більше тутсі і хуту, є лише руандійці.
Також читайте: Безодня Руанди. Попередження про криваву різанину прийшло прямо з Небес
Ми з Foundation The Day After провели в Руанді тиждень. Сиділи з місцевими в одному колі, трималися за руки.
Ось жінка на ім’я Жозефіна розповідає нам, як мріяла для себе про прекрасне майбутнє, як добре вчилася, допоки не почався геноцид. Тоді вона втратила всіх своїх рідних, пережила зґвалтування. І вибачила.
Навпроти Жозефіни сидить чоловік, який починає свою розповідь словами: «Я вчиняв злочин проти людяності, я визнаю це».
Ми їдемо в «село примирення», де буквально в сусідніх будинках живуть вбивці й уцілілі. Місцева жінка Марія розповідає, як її сусід, що сидить поряд, вбив її дітей. Він відбув термін ув’язнення, показав місце вбивства і попросив вибачення у Марії. Жінка вибачила. Хоч і не одразу. А згодом запросила свого сусіда на весілля доньки.
Також читайте: 30 років тому розпочався геноцид в Руанді: чи можливо зберегти віру в пеклі?
На території Руанди є кілька меморіалів. Ми від’їжджаємо не так далеко від столиці країни, Кігалі, і опиняємося в церкві, де під час різанини сподівалися знайти порятунку тутсі.
У підземному сховищі на території храму досі одна на одній стоять непоховані труни з рештками людей. Коли знаходять нові — докладають всередину. Але багатьох уже неможливо ідентифікувати, бо ж людей знищували цілими родинами з дітьми.
Ми повертаємося в місто і заходимо до скромного двору, де в невеликій кімнаті нас зустрічають жінки. Беремося всі за руки, і вони співають пісню про пережитий геноцид. Це спільнота вдів і постраждалих від сексуального насилля під час подій 1994-го. Серед них є і дівчата, яких народили внаслідок зґвалтувань.
Також читайте: «Матір Слова»: що сказала Богородиця в Руанді за кілька років до геноциду
Я слухала ці історії, і моє серце і дихання збивалося зі звичного ритму. Що керувало людьми, які пробачали? Примус? Страх? Зневіра? Чи навпаки – віра? Це було щиро? І чи доведеться нам коли-небудь через це проходити?
У Руанді процес примирення називають «подорожжю», а ще кажуть: «люди — це вулкани». З цим і залишаюся.
Фото з Руанди: Олеся Біда
Також читайте: Семюел Тоттен: «Це не Бог творить геноциди, їх вчиняють люди»
Назарій Петрів: «Їй приснилися загиблі: близькі, друзі, які просили про справедливість»
Масових поховань дітей не було. Але повідомлення пішло у світ
Повязані записи
