Життя святих прочитуються по-різному за різних обставин – особистих і суспільних. У часі війни наш духовний слух відкритий по-особливому. Господь промовляє до нас через слова чи випадки, які переживав святий, у особливий спосіб – і те, що раніше для нас було давньою історією, стає актуальним прикладом, який може допомогти тут і зараз. Особливо, якщо святий переживав обставини, вкрай подібні до наших. Такою була сестра-служебниця Тарсикія (Мацьків), яка разом зі сестрами-монахинями переживала обстріли, бомбардування і бойові дії, і життя якої стало свідченням незламної вірності навіть перед обличчям смерті.
Блаженна новомучениця УГКЦ Тарсикія (Мацьків) була беатифікована у 2001 році. Останні миті її життя збереглися у спогадах сестер, що разом із нею переховувалися у своїй обителі під час наступу радянських військ. І кожне слово із цих спогадів – безцінне, бо дозволяє ніби на власні очі побачити не лише мученицьку смерть блаженної, а й низку чудес, що супроводжували її. Можливо, ви вже знайомі з історією с. Тарсикії. Та у сьогоденні, що знову, як і вісімдесят років тому, наповнене обстрілами, вибухами і смертю, вона прозвучить інакше. І розкаже, як серед найстрашніших випробувань не втратити віри – і врятуватися.
Вірна покликанню – до кінця
Ольга Мацьків народилася 23 березня 1919 року в м. Ходорові (Жидачівський район, Львівщина) у побожній греко-католицькій сім’ї. Здобула початкову освіту, а згодом – спеціальність вчителя крою та шиття у львівській «Державній Промисловій Жіночій Школі». Вихована в любові до Бога і молитві, дівчина з дитинства брала участь у богослужіннях і в юному віці відчула покликання до богопосвяченого життя. Мама противилася такому рішенню, проте зрештою Ольга подолала усі перешкоди і 3 травня 1938 року вступила до монастиря Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії у Кристинополі (пізніше м. Червоноград, нині – м. Шептицький). В монашу одежу вона облеклася під іменем Тарсикії та 5 листопада 1940 року склала перші обіти. Працювала в монастирській робітні та навчала крою і шиття у господарській школі, а в новіціятському домі відповідала за фірту (хвіртку).
Монахині згадували сестру Тарсикію як тиху, веселу, ввічливу й терпеливу. Сестра сумлінно виконувала кожну доручену працю і власним прикладом заохочувала до вірності й посвяти Господеві. Також просила в Ісуса духовних і фізичних терпінь, які жертвувала за грішників.\
Крім особистої відданості Богові та жертві монашого покликання, сестра Тарсикія й інші монахині спільно переживали труднощі й небезпеки воєнних років. У 1939 році монастир потрапив під бомбардування, проте тоді ніхто не постраждав. Та передчуваючи наступ більшовиків, а також усвідомлюючи, що радянська влада поступово знищує Греко-католицьку церкву, руйнує чернечі обителі та фізично знищує духовенство і монашество, сестри готувалися до майбутніх випробувань і багато молилися в цьому наміренні. «Сестри новички ввели в життя безперервну адорацію в каплиці перед Найсвятішими Тайнами. Молилися вдень і вночі. Вдень — хто коли міг, а вночі — кожна по годині. Молячись, також прислухалися, що діється довкола, щоб в разі потреби побудити всіх. Ночі були неспокійні, далекий гук падаючих бомб, червона заграва то в одній, то в другій стороні», – згадує очевидиця воєнних дій с. Гліба Бойчук.
Перед наступом більшовиків сестра Тарсикія склала на руки свого духівника о. Володимира Ковалика ЧСВВ обітницю, якою жертвувала своє життя за навернення Росії та за Католицьку Церкву.
«Коли лише візьмуся до пакування, то мені не складається»
У липні 1944 року фронт наблизився до Кристинополя, і 17 липня розпочався наступ Червоної армії на місто. Отці-василіяни, що духовно опікувалися кристинопільськими служебницями, запропонували монахиням перебути небезпеку у їхньому монастирі, що неподалік. З таким дорученням до обителі сестер прийшов о. Петро Бальцар, який згадує: «На сходах перед новіціятським домом сестер я зустрів с. Тарсикію, яка, певно, була змучена під час роботи, бо тримала в руках залізну стругачку від трави і нею трохи нервово рухала. Я спитався, чи сестра вже спакувала свої речі… С. Тарсикія відповіла: “Багато сестер уже спакувалися, але я, коли лише візьмуся до пакування, то мені не складається“». Настоятелька обителі, с. Моніка Болеста, зраділа запрошенню, проте перейти до василіянського монастиря монахині вже не змогли: розпочався обстріл. Тож сестри заховалися у підвалі.
Сестра Гліба Бойчук згадує: «День перед тим було страшне бомбардування, горіли довкола села. На наш дім падали бомби і кулі. Так було цілу ніч. Ми сиділи в пивниці під домом — ховалися». Судячи із спогадів очевидців, більшовики поставили собі за конкретну мету знищити монастир Служебниць. За свідченнями, зафіксованими в Історії Сестер Служебниць, увечері 17 липня обитель потрапила під авіаційний та артилерійський обстріл: «Ввечері на 18 липня була цілонічна артилерійна підготовка <…> Довкола дому було багато німецького війська та зброї, і радянська армія взяла на приціл дім Сестер прямою наводкою, а в домі, в його пивницях тремтіло від страху 50 сестер, де все довкола стрясалося, валилось. На ранок в домі вже появилось двох радянських воїнів <…> бій тривав далі. Того самого дня загорівся новіціятський дім від запальних бомб».
Цей епізод у спогадах описує с. Ольга Дикун: «Сестра Тарсикія ввесь час сиділа коло мене і молилася на вервиці. Відчувала страшний страх, а при цьому фізичний біль голови». С. Теодора Очкусь зауважує: «Всі молились, але с. Тарсикія якось інакше, не тільки словами, але відчувалось, що за словами іде душа до Ісуса».
Дуже чекала на священника
Вранці до монастиря підійшли червоноармійці, звичний ритм життя обителі був порушений.
У спогадах с. Гліба Бойчук описує той ранок: «Щодня о. Йосиф Загвійський приходив відправляти Службу Божу, того дня не прийшов. Телефонів не було, до отців піти було неможливо, ніхто зі сестер не знав, що діється в місті, нетерпеливо чекали. Над ранком задзвонила фірта, думали, що отець іде. Сестра Тарсикія мала поручену фірту, тож скоро побігла відчинити але по дорозі, в половині алейки пригадала що не взяла ключа, тож хотіла вернутись, тоді сталась страшна річ — постріл через віконце у фірті прошив її голову і вона впала, постріл був смертельний».
Сестра Дарія Градюк згадує: «Задзвонила фірта… Сестри вибігли… За хвилину прибігають і сказали: “С. Тарсикія лежить! Забили с. Тарсикію!” Кілька сестер пішли і принесли її. Я бачила те, як її принесли до пивниці мертву, і положили в пивниці. Ми всі до неї підходили і прощалися з нею”».
Сестра Миколая Глоговська зауважує, що с. Тарсикія дуже чекала на священника, бо мала велике бажання вислухати Службу Божу. Можливо, саме це – а також покладений на неї обов’язок фірти – спонукало її першою відповісти на дзвінок ззовні. Сестра Дам’яна Чепіль, що була очевидцем смерті блаженної разом зі сестрою Марією Бородієвич, зазначає, що с. Тарсикія кинулася вперед і випередила усіх; лише зрозумівши, що не має ключа, обернулася, аби попроснити сестер його принести. «В тій хвилині військовий через віконце брами стрілив з автомату, пробивши голову с. Тарсикії. Вона — на моїх очах — відразу впала. Я і с. Марія не могли забрати її, бо боялися, що він дальше буде стріляти… В тому часі ми пішли до пивниці і розповіли сестрам, що сталося зі с.Тарсикією. Сестра Магістра Ольга Дикун казала новичкам принести с. Тарсикію до пивниці, де виявилось, що вона вже мертва», – згадує сестра Дам’яна. Монахині намагалися врятувати співсестру, проте смерть була миттєвою.
Відчувала свою близьку смерть
Жертва сестри Тарсикії не зупинила звірячого лютування ворога: за кілька годин на монастир скинули бомбу і дім загорівся. Сестра Гліба Бойчук згадує: «Смертю с. Тарсикії всі сестри були так переражені і схвильовані, що навіть забули, що війна шаліє, що над головами кружляють літаки, що знову сипляться бомби. Одна бомба впала на дім, але не вибухнула, друга на город перед каплицею, також не вибухнула. Провидіння Боже хоронило. Ще дві бомби попали одна на город, друга на хліви і рознесла їх. Кулі падали як град. Немов усі пекельні сили зібрались разом, так усе тривало довго».
Коли почалася пожежа, сестри кинулися рятувати, що могли – з палаючого будинку вдалося винести кивот з Найсвятішими Тайнами і заховатися у підвалі, з якого вже неможливо було вийти, бо дім над ними палав. Так перебули ще одну ніч під безупинним обстрілом у задусі та димі. Щоб хоч якось дихати, мочили хустинки у глечику кислого молока і дихали через них. «Сестри тратили надію на пережиття цього страхіття», – згадує с. Гліба. «Молилися, хоч молитва — неначе перериване стогнання, приготовлялися на смерть. Старші сестри у с. Настоятельки, а навички у с. Вчительки просили покуту, складали і відновляли Обіти, спожили Святі Тайни, лишаючи лише маленьку частичку, щоб Ісус був з нами, і в напруженні чекали, здані на Божу волю, і молились. На коридорі в пивниці на ліжку лежала с.Тарсикія спокійна, уже нічого не боялася. Треба згадати що с. Тарсикія відчувала свою близьку смерть. Кілька днів перед тим говорила, що є чомусь неспокійна, боїться. Будучи в церкві, висповідалася, багато молилася. Тепер лежала спокійна… Так проминула ніч, на дворі почало шаріти… фронт віддалявся, день додавав полегші і відваги. Дякували Непорочній Діві Марії за опіку. Усі відчували велике змучення, в напруженні чекали, що буде далі».
«Жодна не була попечена чи поранена»
Ранок приніс нове випробування – на території монастиря знову з’явилися солдати, шукаючи німців – хотіли кинути гранату просто в підвал, де ховалися сестри. Монахині швидко вибралися з пивниці, та зовні їх зустріли готові до розстрілу рушниці. «Сестри піднесли догори руки і просили помилування. То були перші ряди радянської армії, молоді люди з страшним виглядом, вже сам їхній вигляд прошивав страхом людину. Як пізніше нам сказали — це були хлопці, виховані без батьків у сиротинцях і спеціально приготовані до воєнних дій, на перший вогонь», – зауважує с. Гліба Бойчук.
За страшним нічним обстрілом зі свого монастиря спостерігали василіяни і вже майже втратили надію, що хоч хтось зі сестер вижив. «Хоч були недалеко, але не могли прийти», – зазначає у спогадах с. Гліба. «Російські війська вже в них були, і отці просили їх, щоб вони могли піти до сестер, може хтось присипаний грузами, потребує помочі. Старшина згодився, і саме в хвилині, коли сестри говорили з солдатами, вияснюючи, що вони не німці, прийшли о. Ігумен Володимир Ковалик і о. Петро Бальцар. Їхнє здивування було велике, коли побачили сестер живих і здорових, бо жодна не була попечена чи поранена. Це було дійсно Боже чудо».
Солдати таки не зачепили сестер, але продовжили шукати німців у підвалі, звідки монахині щойно врятувалися. Увійшовши до коридору, побачили мертве тіло с. Тарсикії. «Старшина здивовано запитав: “Хто це зробив?” Тоді один з них признався: “Це я її забив”. На питання Настоятельки с. Моніки Болести, навіщо це зробив, відповів: “Тому що вона монашка“», – згадує с. Гліба. Після відходу солдатів сестри розповіли отцям про смерть мучениці, і її духовний провідник засвідчив, що вона була приготована до неї.
Гріб мучениці став святим місцем
Після нещадного обстрілу сестри потроху відновили кілька приміщень, аби зберегти свій новіціят: кожна з них пережила смерть сестри Тарсикії як нову заохоту посвятити себе Богові всеціло. Гріб мучениці став для монахинь святим місцем, де особливо часто просили її заступництва новички. Тут сестра Тарсикія і залишилася, коли в 1946 році монахинь вигнали із Кристинополя і вони були змушені роз’їхатися в різні куточки світу. У 1950 році в Кристинополі почалося будівництво Львівсько-Волинського вугільного басейну, під час якого руйнували старі будинки і цвинтар. Сестри домоглися дозволу перепоховати монахиню і в 1956 році таємно перенесли її мощі у спільну могилу Служебниць на 21 полі Личаківського кладовища.
Під час свого візиту в Україну 27 червня 2001 року Папа Іван Павло ІІ разом із 27 новомучениками беатифікував с. Тарсикію. У вересні 2007 року мощі блаженної перенесли до її рідного міста Ходорова, де вони перебувають у храмі святих безсрібників Косми і Дам’яна.
За матеріалами статті с. Любомири Г.Надич, СНДМ
Також читайте: “Застрелив її, бо вона монахиня”: історія блаженної с. Тарсикії (Мацьків), вбитої радянським солдатом
«Не бійтеся»: Слуга Божий Венантій Катажинець, коли біля Львова лунали вибухи
О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: «Над Кристинопольською землею сяє ореол святості»
Повязані записи
