Написана з легким сарказмом, колонка Джорджа Вайгеля піднімає важливе питання: чи належить майбутнє Церкви групі зістарених прогресистів, які ментально застрягли в 1970-х роках, чи радше молодим людям, сповненим євангельського ентузіазму та вірним вченню Церкви? Відповідь здається однозначною…
Американський інтелектуал починає свою аргументацію, порівнюючи різні види піци: американську та італійську. Не вдаючись до кулінарних подробиць, він говорить про те, що, коли буває в Римі, то, незалежно від власних смакових уподобань, їсть те, що їдять римляни. Перш за все — він проводить час у піцеріях у хорошій компанії своїх молодих друзів, яких він охрестив «піца-групою». Деякі з них були студентами Вайгеля в семінарії Tertio Millennio в Кракові. Інші – учасниками його курсу про життя і вчення святого Івана Павла ІІ в Папському університеті св. Томи Аквінського «Angelicum». Є також «знайомі знайомих». Усіх їх об’єднує кілька спільних рис. Як пише автор:
Всі вони є повністю наверненими християнськими учнями, які люблять Господа Ісуса і Богородицю. Вони характеризуються глибокою, але не настирливою побожністю. Вони втілюють динамічну ортодоксію, що означає – вони твердо вірять у те, що Євангеліє і Церква проголошують як істину, і водночас шукають шляхи, як зробити ці істини живими у світі ХХІ століття. Вони стурбовані токсичним шлаком сучасної культури — не в останню чергу тому, що бачили, якої шкоди вона завдала їхнім друзям і родичам, — але я не відчуваю в них бажання відступити в бункери сектантства. Вони мають намір у своїх різних покликаннях намагатися змінити світ на краще. У них чудове почуття гумору і вони вміють сміятися з абсурду, не стаючи при цьому циніками. Будь-хто з них міг би стати кандидатом на омріяного зятя чи невістку будь-якого розсудливого батька чи матері. І ніхто з них, здається, анітрохи не цікавиться «гарячими темами», які так шалено непокоять католицьких прогресистів.
Їхній підхід до католицької етики оптимістичний — вони не вважають її гнітючою. Вони не намагаються пристосувати її до світових тенденцій, а, навпаки, прикладом свого життя спонукають до навернення своїх розгублених ровесників. Вони не належать до групи «вічно скривджених людей», які наполягають на тому, що Церква повинна відповідати лібертаріанському духу епохи, аби «заслужити на довіру». Вайгель переконаний, що вони добре засвоїли концепцію Івана Павла ІІ про Церкву учеників Христових — місіонерів, які євангелізують культуру, суспільство, економіку і політику.
Так, у деяких колах їх вважають «культурними воїнами». Але хіба євангельські принципи не вимагають радикалізму, який іноді включає боротьбу за їхнє збереження? Як пише Вайгель:
Мої молоді друзі розуміють, що є війни, які треба вести, і що Господь кличе Церкву в кожну епоху бути контркультурою, яка реформує культуру. Ті з них, хто продовжує поглиблено вивчати теологію та філософію, готуються стати інтелектуальними лідерами такого роду революції.
Важливо, що всі вони щасливі і не «пригнічені». Їхній ентузіазм заразливий.
Таке ставлення Вайгель протиставляє іншому, яке, на його думку, домінує на нинішньому Синоді. Його уособленням є деякі американські церковні ієрархи, з якими він зустрівся в тій самій ресторації. Вони, очевидно, стурбовані «гарячими питаннями», що обговорюються на Синоді, які, однак, мають мало спільного з реальним життям Церкви, з її євангельським динамізмом. Кому належить майбутнє Церкви? Хто, зрештою, правий?
Зістарені прихильники маршу назад до католицьких 1970-х років під гаслом «зміни парадигми»? Чи мої молоді друзі, натхненні вченням і прикладом Івана Павла ІІ та Бенедикта XVI, які вірять, що ми все ще можемо багато чому навчитися в Августина і Томи Аквінського?
Можливо, сьогодні відповідь все ще здається непевною. Однак у довшій перспективі найімовірніше, що саме друга, молодша група, має шанс виконати місію, яку Христос довірив Церкві:
Якщо метою є євангелізація зіпсутого світу за допомогою зцілюючого, рятівного євангельського послання, то я ставлю на Pizza Group, – підсумовує Вайгель.
Джерело: First Things/Opoka
Також читайте: Чи все ще надихає католиків вчення Івана Павла ІІ?
Парадокси синодальності. Чи розуміємо ми про що насправді йдеться на Синоді, який розпочався?
Чи всі релігії ведуть до Бога?
Повязані записи
