Тим, хто регулярно приступає до Таїнства Покаяння, добре відомі п’ять умов доброї Сповіді. Якщо з іспитом сумління, визнанням гріхів перед священником, виконанням покути проблем не виникає, то жаль за гріхи не лежить на поверхні. Як його збудити, якщо він відсутній? На допомогу приходить нам Літургійна традиція.
Не секрет, що кожний день тижня має свою тематику, яка особливо виразно проступає в богослужіннях Вечірні та Утрені. Зокрема, покаянню присвячені літургійні тексти понеділка і вівторка. Їх писали святі, які вже отримали дар жалю за гріхи, і цей жаль вони щиро переживали та виливали перед Богом, іноді в доволі дивний спосіб, тавруючи себе, наприклад, найбільшими грішниками.
Бувало, що цього жалю їм бракувало, і, розуміючи його необхідність для досконалого покаяння, літургійні гимнографи просили про це у Господа. Знаючи Його щедрість, вони не розмінювалися на формальне визнання своїх гріхів, а просили по максимуму – сліз каяття як ознаки досконалого жалю за гріх. «Омий мене сльозами моїми, Спасе, бо я осквернився многими гріхами; тому припадаю до Тебе: згрішив, Боже, помилуй мене», – молимося на стиховні Утрені вівторка 4-го гласу. Автор стихири, щирий в усвідомленні своїх гріхів, їхньому визнанні, тепер просить дару сліз, щоб досконалим каяттям перепросити доброго Бога за свою невдячність. Універсальність таких покаянних текстів полягає в тому, що вони підходять будь-кому, «бо всі згрішили» (Рм 5,12).
У повсякденні ми плачемо, коли щось нас зворушило. Так само і сльозам покаяння передує зворушення, жаль, проханнями про які наповнені тексти Вечірні й Утрені понеділка та вівторка. Наприклад, канон Утрені понеділка 1-го гласу, вдаючись до відомого євангельського сюжету, висловлює прохання: «Ти, Спасе, визначив покаяння тим, хто навертається, подай мені його, Благий, подаючи мені раніше кінця життя зворушення і зітхання, як раніше блудниці, яка обцілувала ноги Твої, Владико».
На заваді цьому спасенному зворушенню стоять наші недбалість, лінивство, нечутливість, зброю проти яких пропонує нам літургійна молитва: «Безліч разів, Христе, обіцяв я покаятися, але, маючи нечутливу душу, завжди впадаю у гріх; ущедри, Спасе, неміч мою» (канон Утрені, глас 2, вівторок). Молільник тут свідомий своєї немочі і того, що лише Христос здатний її подолати.
Він здатний подати зворушення, яке випереджають думки. І їх не оминають увагою покаянні тексти Вечірні та Утрені. Наприклад, сідальний вівторка 4-го гласу: «Мороком пристрастей та житейськими насолодами я затьмарив розум душі моєї, який не приходить до зворушливості; але ущедри, Спасе, і мене, окаянного, і дай мені помисли зворушення». Чи стихира Вечірні понеділка 6-го гласу: «Сльози покаяння дай нам, Спасе, із думкою покаянною, щоб ми омили нечистоту душі нашої». Автори літургійних текстів настільки були просвічені Божественним світлом, що правдиво бачили глибину свого зіпсуття – відсутність не те, що сліз, зворушення, а й думки про справжнє каяття за гріхи.
Єдина надія на Того, Хто роздає добрі дари, призначені нам на спасіння. Про них згадує стихира Вечірні вівторка 8-го гласу: «Не придбали ми ні скрухи серця, ані джерела сліз, ані щирого визнання, ні плачу, що вмиває, ані сердечного смирення». Вихід з цієї катастрофічної ситуації – звернення до Спасителя вкінці стихири: «Але, знаними Тобі, Христе, задумами спаси нас».
Ми – свідомі свого духовного стану. Літургійна традиція допомагає нам розвіяти ілюзії щодо нього, вказати на те, чого бракує, і водночас сформулювати ці потреби у молитві. А Той, до Кого вона провадить, краще знає, який «образ покаяння» нам дати.
Автор: Василь Калита – богослов, піддиякон УГКЦ, журналіст.
Також читайте: Василь Калита: Літургійні тексти оживають… І під час війни також
«Тихі молитви»: темрява нерозуміння замість світла вечірнього
Повязані записи
