Коли ми розпочинаємо піст, то говоримо найперше про радість. Дуже часто слово “піст” ми пов’язуємо зі смутком, заганянням себе у якісь шори, незрозумілі обмеження. тому що як правило обмежують себе у перший день,а потім забувають себе обмежувати. Ми маємо розуміти, що піст є для нас. Це не хтось нам “кинув з неба” і написав, що маємо робити. Піст – це є наше бажання. Я завжди порівнюю це з тим, що людина хоче ходити у спортзал. Хіба людина йде у спортзал для кого іншого? Для своїх рідних, оточення? Та йде для себе найперше! Чому говориться про радість посту? Тому що піст – це має бути найперше час радості, час наших позитивних досягнень. Я би звертав увагу на те, що ті досягнення позитивні, мають бути пов’язані з нашою душею. Те, що ми для душі робимо приємно.Якщо людині приносить радість музика і зближає її з Богом, ну то, будь ласка, слухай музику – молись і зближайся з Богом. Але якщо ця музика запаморочує мозок і пізніше людина ходить у “своєму світі”, і не бачить навіть своїх батьків з якими щодня зустрічається вдома, якщо вона постійно сидить в Інтернеті і ні з ким не спілкується вдома, якщо вона їсть і з Айпедом ходить в туалет, тому що для неї світ – це інтернет і Фейсбук. Це є те, що заганяє людину у певні обмеження і потрібно це реформувати і не бути таким загнаним. Тому, що загнані християни теж нікому непотрібні. Люди мають бути щирі, життєрадісні, усмухнені. Піст – це шлях, яким вони проходять, щоб пізніше бути іншими.
Не пройшов шлях – не будеш іншим. Не ходиш у спортзал – будеш повним. Не хочеш себе якось обмежувати, не хочеш над собою працювати, ну то не зможеш своїм дітям, чи внукам сказати: “слухайте, будьте інші, бо я колись пробував і мені вдалося”. Тобто людина має себе випробувати, щоб відчути радість від досягнень, які їй вдалося досягнути у результаті того, що вона від чогось відмовилася. Радості не буде, якщо людина не буде над чимось працювати.
Господь сам приніс жертву за всіх нас. За ті наші гріхи,може тільки сам Бог принести жертву. У тому є радість. Що ми, несучи свої хрести, свої випробування, переносячи всі ті труднощі, будучи на роздоріжжях життя, не знаючи куди рухатись, сидячи і думаючи про те, у чому сенс нашого життя, усе це ми переживаємо у світлі того, що ми маємо за Ким іти. Ми не є самі. Те, від чого ми відмовляємося, ми робимо задля важливого. Для нас орієнтриром є Господь. Який каже: “Хто, не бере Хреста і не йде слідом за Мною, той недостойний”. Чому? Тому що Господь іде перший. А ми йдемо за ним другі, треті, десяті. Якщо ми починаємо нарікати, що ми такі грішники, такі засмучені,що нам є важко, що ми на роздоріжжі, що ми якісь такі прокляті, це є наша проблема. Це означає, що ми не зуміли побачити Бога у своєму житті. І це є 40 днів. Час, коли ми можемо відкрити очі, відкласти айфони у бік, не сидіти у комп’ютерах, тобто щось змінити. Змінити порядок. Не робити своє життя буденним. Щось зробити важливого. Щоб пізніше собі сказати: “Боже, я побачив, що у цьому житті є сенс, я побачив куди мені рухатися, навіть ті хрести, які у мене є, Ти допомагаєш мені їх нести, тому що я йду за Тобою”. У цьому моя радість”.
Підготовано з ефіру “Радіо Сковорода”: “Великий зміст: чи є піст нашою жертвою?” Андрія Чемеса
ФОТО: УНІАН
Повязані записи
