Традиція ставити дідуха на Різдво Христове набирає обертів. Якщо раніше неодмінним атрибутом різдвяних та новорічних свят у домівках українців була ялинка, тепер поряд зі зеленими лісовими красунями або замість них все частіше можна побачити дідуха — прикрасу з колосків чи іншого збіжжя.
Знано, що ця традиція має давнє, ще язичницьке, походження. Тому у багатьох християн виникає запитання, наскільки доречним є нинішнє захоплення дідухом. Де та межа між гарним народним звичаєм і порушенням Першої Заповіді Божої, яка забороняє поклоніння інших богам, та все, що пов’язане з цим, включно зі вшановуванням духів предків тощо?
Ми поцікавилися думкою з цього приводу львівських священників трьох традиційних для нашого краю конфесій.
Отець Тарас Бецель, настоятель храму Преображення Господнього (на вул. Ковельській), духівник Львівської духовної семінарії святого апостола і євангелиста Іоана Богослова Львівської єпархії Православної церкви України.
Отче Тарасе, яке Ваше ставлення до традиції поставлення дідуха, що особливо активно відроджується останнім часом?
Те, що сьогодні в нашому народі відбувається певна ейфорія стосовно дідуха, цілком зрозуміло. Бо хочеться мати щось своє, автентичне, яке не стосується особливо наших сусідів. Насправді українська культура дуже багата. Проте, якщо розглядати цю традицію з християнського погляду, то вона не має нічого спільного з християнством. У нас, звичайно, є і поважається згадування про наших прабатьків, про наших предків — ми згадуємо їх у молитвах, ми просимо для них у Господа прощення гріхів і Царства Небесного. Але якогось культу дідуха чи роду в такому сенсі, як це було у наших предків-язичників, у нас немає. Тому щодо цього у мене категоричне особисте бачення таке, як сказав апостол Павло, що немає нічого спільного у Христа і Веліяра (див. 2 Кор. 6, 14). Бо всі інші духи чи боги – це біси (1 Кор. 10, 20-21). Ми не можемо, так би мовити, вклонятися ніяким бісам, бо «Господу, Богові своєму, поклонятимешся і Йому одному служитимеш» (Мт. 4, 10).
А якщо людина тримає дідух, не маючи якогось розуміння, що це поклоніння предкам чи духам, а їй просто це подобається як народна традиція – чи може це мати на неї негативний вплив?
Все потрібно робити з розумом. Не можемо ми чогось робити несвідомо. Людина є розумна, і має завжди користуватись даром розуму, розсудливості, і обирати. Ми, християни, завжди стоїмо перед вибором: служити Богові чи ні. Тому треба бути відвертими і не бути лукавими, як то кажуть, служити Богові і мамоні. Ми дуже гарно вміємо ходимо до церкви і виконувати те чи інше, що стосується нашого християнського життя, а прийшовши додому, можемо зробити там якусь війну. У нас не має бути не лише двоєвір’я, але й ставлення до релігії виключно як до культу. Релігія — це життя з Богом, це єднання з Богом. І ми повинні пам’ятати, що Бог із нами, і ми «у Ньому живемо, рухаємось та існуємо» (Дії. 17, 28).
Але ж є в християнській традиції ті самі писанки, кутя, вертепи, навіть слово «коляда» походить від імені язичницького бога. То чому одні традиції церква адоптувала, а інші відкидає або ставиться до них з великою обережністю?
Так історично склалося, що християнство зробило великий вплив на дохристиянську язичницьку культуру, і сенси отих звичаїв змінило на прославу Бога. Не на прославу себе чи якихось творінь Божих, а на прославу Бога. Тобто вектор отих всяких язичницьких обрядів змінений докорінно: від поклоніння людині чи якимось створінням до поклоніння Богу. Це є головне, що зробило християнство, і воно тільки в такому сенсі може сприйматися: коли ми поклоняємося Богові та Йому єдиному служимо.
Також читайте: Винесення чесних древ Хреста Господнього: куди і навіщо?
Отець Тарас Михальчук — настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла у Львові, керівник Місії «Центр Військового капеланства» Львівської Архиєпархії УГКЦ.
Отче Тарасе, на площі Ангелів перед Гарнізонним храмом, де Ви служите, в переддень Різдва Христового буде встановлено великий дідух. Такі ж дідухи, тільки менші, продаються на ринках Львова. Яке Ваше ставлення до цієї традиції, чи можемо ми вважати її різдвяною?
Перш за все скажу, що це є радше історична традиція, яку плекали з покоління в покоління наші предки, але надмірного християнського змісту дідуху важко надати. Це може бути гарний символ того, що наш Господь народився в яслах на сіні, власне, в убогості. І це сіно, яке є частиною дідуха, має нам перш за все пригадувати, що Господь прийшов у цей світ в холоді, в незручних обставинах, зрештою, там, де діти не народжувалися. Але це все було для того, аби бути близьким до нас. Тому це радше такий символ того, як насправді сприймати самі Ясла.
Інколи можна почути, що дідух – це ледь не ідолопоклонство, язичництво та спіритизм, бо він нібито пов’язаний з духами предків, які в тому дідуху живуть. Наскільки справедливі такі звинувачення?
Ну які духи в сіні? Насправді не слід тим аж так сильно перейматися. Просто варто підійти до цієї традиції з християнської точки зору. Мені особисто це завжди пригадує сіно, яке ми так само стелимо та притрушуємо в різдвяних шопках. А поза тим, це наша історія, і, мабуть, було би неправильно її повністю викреслити з наших традицій. Але я не радив би всім мати дідухи, робити з того ажіотаж чи невід’ємний символ свята. Краще мати бодай невеличку різдвяну шопку на видному місці, особливо в час Різдва.
А ось сама назва «дідух» – чи вона несе в собі щось цікаве?
Я думаю, що це просто наші предки ставилися до пращурів з такими епітетами. Але не бачу в цьому чогось поганого.
А чи не перекликається це з традицією, коли на стіл під час різдвяної вечері ставили тарілку для духів померлих предків, які також можуть завітати на це значною мірою родинне свято?
З цією крайністю я би радив бути дуже обережним, щоб не перейти, так би мовити, «червону лінію» в стосунках з духовним світом. Ми знаємо, що душа є безсмертна, і ми всі очікуємо, що будемо у вічності з Богом. Насправді ми молимося за наших померлих рідних і друзів, тому що вони живі у Бога. Але тарілки з цією метою ставити не варто. Краще виключити це з нашої традиції. Хіба що ставити її для подорожнього, як це робить дехто, що також нагадує нам, що Діва Марія народила Ісуса Христа під час важкої подорожі, коли ніхто не хотів прийняти їх зі святим Йосифом у свою домівку. Бо тарілка нашим померлим не допоможе, а тільки молитва за них.
Також читайте: О. Тарас Михальчук: Воїн, який знає, що за нього моляться, зуміє перемогти багато викликів
Отець Володимир Кусьнеж — викладач біблійних наук, на цей час служить настоятелем у римо-католицькій парафії св. Миколая у м. Миколаїв на Львівщині.
Отче Володимире, чи існує в Римо-католицькій церкві традиція різдвяного дідуха?
У римо-католиків такого звичаю немає, принаймні в Україні або в тих країнах, які мені відомі. Хоча світ великий, і хто його знає, де там щось є. Тому мені важко сказати, як до такого звичаю ставитися.
Дехто ставиться до дідуха зі застереженням через те, що це дохристиянська традиція.
Можна подати загальний принцип. Чи є небезпека в тому, що ця традиція має якісь язичницькі коріння? Якщо навіть вони є, то це не конче дискваліфікує цей звичай. Наприклад, християни не знали точної дати народження Ісуса Христа, тому почали святкувати Різдво через кілька днів після зимового сонцестояння, коли язичники в Римі вшановували Solus Invictus — День Непереможного Сонця. І те, що день починав збільшуватися, стало для християн символом перемоги Христа, який є Сонцем Правди (Мал. 4, 2). Багато чого було перейнято, наприклад, базиліки — величні християнські споруди першого тисячоліття, структура та архітектура яких також були запозичені від громадських споруд: сама назва «базиліка» вказує на царську будівлю. Подібно сталось із колядками, які замінили язичницькі пісні.
Чому так сталося?
Язичницька віра не була суцільним злом, як часто собі уявляють. Вона містила певні уявлення — загадкові, примітивні – про божественне. Але вбачала це божественне у силах і елементах природи, у небесних світилах… Тому християнська Церква перейняла із язичництва не стільки колядки та щедрівки, як те, що було в них універсальне: ідею перемоги світла над темрявою, добра над злом, і наповнила їх християнським змістом.
Існує поняття народної релігійності. Ось недавно, тиждень тому, Папа Франциск був із пастирським візитом на Корсиці з нагоди конгресу, який стосувався народної релігійності, в Україні, здається, це майже не висвітлювалося. Йдеться про народні процесії, хресні ходи, кальварії… До них належать також коляди, пасторалки… А я говорю часом ще й про релігійний фольклор, як, наприклад, ялинки в наших храмах. От вчора у нас прибирали костел, поставили ялинку, прикрасили. І вона не має якогось релігійного сенсу, але створює настрій, має естетичне значення і асоціюється зі святом. І це добре.
Та все ж чи нема у дідуха, так би мовити, хвостика, на якому сидить біс?
Я сумніваюся, що дідух належить до народної християнської релігійності. То було б добре, але я в то не дуже вірю. Та якщо дідух належить до релігійного фольклору, який не несе зі собою якогось релігійного значення, а просто привносить красу або є загальним символом добробуту, побажання гарного врожаю на наступний рік чи єдності родини, яка немов зв’язана в один сніп, то, звісно, можна наповнити його певним добрим змістом. Чому б ні? Але якщо з тим дідухом зв’язані якісь забобони, якісь ірраціональні вірування – це недобре. Я не дуже вірю, що люди насправді вірять в домашніх духів, хоча сьогодні ніби є певне відродження язичницьких вірувань у народі. Та я не можу повірити, що люди то сприймають всерйоз. Але забобонів справді багато. Тому, якщо хтось пов’язує цю традицію із забобонами, — тоді того дідуха не треба. Мабуть, кращими спеціалістами з цього питання були би богослови східного обряду, я ж можу сказати з цього приводу лише загальні міркування.
Також читайте: О. Володимир Кусьнеж: «Божі об’явлення не припинилися, але вони мають інший характер»
Отець Михайло Лучків ЧСВВ, сотрудник парафії святого апостола Андрія у Львові
Отче Михайле, яке Ваше ставлення до дідуха? Наскільки прийнятною для християн є ця традиція?
Сіно, яке використовується для святкування Різдва, символізує Хліб Життя — Ісуса Христа. Я пам’ятаю, як дідусь, тато вносили на Різдво того дідуха, сіно до хати — його навіть ставили під обрус на столі. Воно показувало нам, що Христос народився на сіні. Така традиція нагадує дітям про те, в яких умовах Спаситель прийшов у цей світ — що це була стаєнка. Пригадую також як на стіл ставили тарілку для подорожнього, туди клали різні страви. Була навіть така думка, що це стане символічною вечерею для душ тих, кого вже нема з нами. Бо ж Свята Вечеря – це завжди особлива зустріч для всієї родини, а ми знаємо, що у Бога всі живі. Ідола можна зробити з чого завгодно, важливо які сенси людина вкладає. Збіжжя символізує Христа, який став Хлібом Життя для нас. Нема нічого поганого в тому, що його зв’язують, аби стояло і прикрашало свято. Те, що це сіно хтось називає дідухом, не має великого значення, головне, що воно передає атмосферу, в якій народився Христос, та нагадує нам, що українці здавен були хліборобами.
Також читайте: Церква Андрія: храм, який молиться разом з тобою
25 грудня – Різдво Христове: розклад богослужінь у львівських храмах
Підготував Андрій Толстой
Повязані записи
